Кравченко Наталія Степанівна, 1912 р. н.

— Краснопольський район. Тобто, до Краснопілля вже. Ага. Так хотів вас запитати, от як же так, багато таких було сімей, що по 16 душ дітей?

Н.С.: Та, там рядом через дві хати од нас жили, так от я і не скажу, скільки в їх було. Ну, тоже багато було. В їх багато було синів. І Карпо, і Іван, і Федька, і Петро, і Павло. І дочки Настя, і Катька, і Хаська, і Марфушка, і таке все. Ми через дві хати жили.

— Ну, получається, тоді багатодітних сімей було багацько, чи мало?

Н.С.: Багацько. Це січас одне-двоє.

— Ну, ви народилися в 1912-му році? 

Н.С.: В 12-му році 6 августа по старому, тепер вже 19 августа.

— Найстарша?

Н.С.: Найстарша, еге.

— Скажіть, будь ласка, так а ваші брати й сестри були старші вас? ви були молодша?

Н.С.: Я сама менша.

— Ви сама менша?

Н.С.: Да. Послі мене було ше дитя, та воно вмерло, пару днів пожило, та вмерло.

— Ви розкажіть, будь ласка, а батько по спеціальності, по професії хто був?

Н.С.: Батько так по професії землероб був.

— Селянин був?

Н.С.: Селянин, ага. А як оце осінь, так він їздив і в Грязнянський сахзавод на прийомку буряків, і в Тамаропіль він часто їздив туди на прийомку. Ото приймав буряки, а потом дома. А як уже в Грязном став, то там уже роблять, поки й проізводство кончиться. він, старша сестра робила. І оцей Сашко, шо на войні погиб, то теж вагончики ганяли, так то ганяли вагони.

— Скажіть, а скільки ж у батька землі було?

Н.С.: Чи півтора гектара? Не гектара тоді, наділи. Півтора наділа було.

— Десятини, да? чи наділи?

Н.С.: Надєл я це не знаю, шо воно таке? не скажу вам. Ага, півтора надєла.

— Ага! ну, хватало от на життя те, шо він приробляв?

Н.С.: Хватало!

— Хватало. Ну, ваша сім’я, як сказать, були може ще й коні,  воли? чи корови?

Н.С.: І коні були, й корова. Було дві, ну одна така добряча, така, шо нікуди не носили, хватало. А діти часто родились, ну часто і вмирали. Народиться, місяць – два поживе, там три. Двоє тільки я помню, забула, в якому годі.

— Ще перед революцією, да, мабуть?

Н.С.: Да-да-да! перед революцією вони померли. Нє, послі революції, так вони померли, дівчина й хлопець. Це я помню. А  я кажу, чи вони, вони старші за мене.

— Мабуть, що старші, да? 

Н.С.: Старші, старші.

— Скажіть, а от господарство, то батько, земля десь тут знаходилася? чи десь за селом?

Н.С.: Та тут земля осьо в нас же ж кругом.

— Ну, в основному, що зернові сіяли?

Н.С.: Та землероби, і хлопці довго робили. Той, як начинався колхоз, тоді батько попросив був бригадіра, каже — візьми Сашка хоть куди-небудь. І Мишка був 10-го года, Сашко з 3-го года. І дома ж хлопці управлялися, і нас було 4, хай та старша вийшла заміж, Грушка, нас 3 осталось. І невістку взяли. Усі дома, а грошей нада. Ну, тоді правда, я не знаю, як воно, шо і буряки сіяли, і картошку ми. І дома був город, і в полі багато садили. І здавали картошку.

— Тоді ще?

Н.С.: Ага! в государство, як би сказать.

— Ну да.

Н.С.: У нас тут був заготовітєльний пункт.

— Це ще до колгоспу?

Н.С.: До колхоза, до колхоза. Як оце з горки спускаться, так там це вже колхоз построїв хату, приймальний пункт був. А то там був засольний пункт. І в нас була вєтка, ходила желєзна дорога, товарняк ходив. Тут був склад лєснічества, дрова то разні там, метровка, й чуханка, і як воно ще називалось? І стойки якісь там по 3 метра возили. Так сюди на станцію було везуть, а приходить поїзд товарняк, загружають і везуть уже, куди нада. Куди везуть, то я не знаю. А в войну і рельси летіли вгору, і все. І мельниця була водяна, немає. І тут і дегтярка була, і дьоготь гнали. Ну, це ще до войни його закрили. Колхоз.

— Скажіть, а от в вашій сім’ї хто ж був главою сім’ї вашої?

Н.С.: Батько ж, батько!

— На ньому все господарство трималось?

Н.С.: Усе, все! Батько всім наряди видавав (сміється).

— А діда, прадіда ви бачили?

Н.С.: Прадіда не знаю, а дєд довго жив. Дєд умер уже, кажеться, чи в 31-му годі. Дєд був на Павловськом, не знаю, шо він там робив?

— Що таке Павловське?

Н.С.: Тепер же зовуть КРЗ, завод був сахарний. Так раньше ж Петропавловський, ми його звали Павловський.

— Так він там робив?

Н.С.: Там робив. Ну, шо він там начав, шо його питають — ну, Афанасій Михайлович, уже накатав, значить, уже намотав? А він каже — та вже накатав! То як пішло по миру – накатав, то і зараз зовуть Накаталови. А фамілія, ага! ага! Як шо – та, Накаталова Наталя!

— Так я хотів вас запитать, а сам дід вже ж, получається, ви вже дорослі були, як діда не стало? 

Н.С.: Ну, а як же! Це він умер уже у колхозі. У, кажеться, в 31-м годі, я вже взросла була, я вже в 34-м заміж вийшла. Ага! І тут на заводі жив, оце не знаю, чим він служив, той дєдушка, Згурський його звали, фамілія була. Він йому виклопотав пенсію.

— Діду?

Н.С.: Діду, дід получав тоді 18 рублів пенсії. А потом уже, як оце вже ж установився колхоз, він і каже — Афанасій Михайлович, прийди до мене, я тобі напишу таку бумажку, шо ти будеш получать більшу пенсію, і тобі должни виплатить 300 рублєй зразу, на руки должни виплатить. Ну, а він за той, був уже, ізвініть мене, униз грижа виходила. Його там сусідка спасала.

— Від роботи великої, чи що?

Н.С.: Я вже за це вам не скажу.   

— Не прослідкували за здоров’ям.

Н.С.: Ага! ага! і той, і він там 25 год, ото 25 год!

— Це ото, що раньше автобус їде?

Н.С.: Да, да, да! 25 год там проходив на кришу. І міцний дєд був. А потом у Грязной робив. Він робив сам відра, кружки робив. У його мєді було багато. І відра були мєдні, і кружки, та все він робив.

— А скажіть, а сімейні гроші у кого знаходились? 

Н.С.: Якось у нас така була шкафа дома, до половини  то закривались двоє дверцят, так вроді як столик зверху, а тоді стояло стікляне. І там у нас така була деревяна шкатулочка, і тоді в шкатулки клали гроші.

— Всі сімейні гроші?

Н.С.: Усі! Ну, а хто ж, батько заробляв. А ми шо, по дому. Дівчата то більше там, як управляться по-домашньому, значить побіжать на камені, отут у садку, шо це минали, їхали, на буряках там зароблять, і матері. Мати туди покладе. Лежали гроші, ну їх не трогали. Не трогали, шоб там узяли на шо небудь, чи на канфєту, чи шо.
Гостинців то ми їли, я була, мене називали пастушка, гусей пасла (сміється). І в школу тільки в первий клас не доходила, гуси вилупились у піст, і ото мені в решеті в садок винесуть, пасу там. Підбільшали, ми, далеко так город наш тянеться. В решето виносять і я їх там пасу. Та колись як загулялася, і ворона двоє гусят вкрала (сміється). А я там – ну, як же ж одбрехаться? попаде ж! А я ж загулялася так там, ямки покопані. Взяла ножик, вирізаю й хатки, і пєчку, все там. Чутно, шо кричать гуси. Я туди, а вона і недалеко й була. І вона одному це головку поклювала, і другому.

— Ворона, да? 

Н.С.: Ворона, ага. А я тогда додому ж прийшла, і плачу. — Чого ти? однесла ж гусят. — Та, кажу, от улізли, там таке відібрали, високо, уже й заросло травою, води було повне озерце. Кажу — Гавриків, кажу, гусак як ізвівся з нашим, там і гуска була в воді, так двоє гусят втопили. Тоді вже нада бросать гульню, та за гусятами дивиться (сміється).

— Скажіть, а так з якого віку діти призвичаювалися до роботи? діти з якого віку до роботи призвичаювалися?

Н.С.: Та, ми ж оце так, як підріс, у поле снопи беруть. Підріс, там уже ж дома картоху сапає. Пішов із старшими на буряки проривать учиться.

— З самого раннього віку, да?

Н.С.: З самого раннього віку.

— Скажіть, а у діда було землі багато?

Н.С.: Ні!

— У діда теж було небагато?

Н.С.: Дєд як був робочим.

— Він не селянин був? у нього землі своєї не було?

Н.С.: Я оце вам і не скажу, чи вже це, як батько був, в нас було трошечки земельки. А як уже це батько з своїми дітьми став хазяйнувать, тоді нам добавили землі, шо в нас стало півтора надєла тоді.

— Ну, отак от оцінить, то батько, як сказать, чи бідний був? чи багатий був? чи середняк був? як оцінить його господарство?

Н.С.: Ну, считали нас, як середняк.

— Середняки, да? Плуги були? борони були?

Н.С.: Був плуг. Ми ж одну осінь, ну, все літо в общем я і невістка, це вже ж сестри старші повиходили заміж. І ми, посіяв же ж батько буряки, ми вдвох із нею обробили, і викопали, й вивозили. Ну, й думаю, це ж получим гроші, нам же ж батько шось купе! А він каже — нє, дівчата, нічо я вам куплять не буду. А тут же ж образовалося сільхоз товариство. Плугів навезли, боронок, сікаторів желєзних. І значить, хто ж занімався це ж буряководством, тім давали.

— Сахарним буряком, да?

Н.С.: Да-да-да-да! сахарним. А привозили й одправляли ж у завод. Так батько взяв плуг.

— За ті гроші?

Н.С.: На наші гроші. Боронки желєзні, секатори желєзні. І ми осталися без нічого (сміється). А через два, чи через три года колхоз, задаром оддали то.

— Скажіть, будь ласка, ну получається, мати в господарстві батьку дуже допомагала? чи вона постійно була коло дітей?

Н.С.: Нє! і мати ходила в поле. Як тільки я там чуть підросла, мале найшлося, то за няньку дома.

— Уже старші за няньку, да?

Н.С.: Угу!

— Тобто, діти за дітьми доглядали?

Н.С.: Ага! діти за дітьми доглядали.

— Зрозуміло. А садок фруктовий був?

Н.С.: Був. Тільки в нас, як би вам сказать, не було таких дуже хароших яблук, а все такі кисло – сладкі.

— Ну, садок батько вже садив?

Н.С.: Батько! батько!

— Скажіть, будь ласка, получається в основному, що батько влітку заробляв на хлібі, на тому, що на городі приробляли. Він же майстром не був? він там не заробляв нічого? А зиму це він робив на цукровому на буряках?

Н.С.: Да, там ото ж, як началась прийомка в Грязной, і в Комаровкі, в Комаровкі він там робив. А тоді вже це як началась у Грязной прийомка, так і той.

— А коли колгосп з’явився в селі?

Н.С.: Та, в нас воно так завелося із 29-го года, а вже у 30-м годі це вже.

— Уже все стало?

Н.С.: Озимину ж посіяли кажен собі, а вже весною в 30-м годі сіяли гуртом. Гуртом.

— Уже на всі землі, да? Ну, всі одразу пішли в колгосп? чи хтось не пішов?

Н.С.: Багато стали баптістами, та давали їм, де хужа земля, де дальше,  невдобно.

— Одноосібники, да?

Н.С.: Ага, ага! оце їм так давали землю. А це вже ж так.

— Угу, ну а батько одразу пішов у колгосп?

Н.С.: Зразу, зразу. 

— Зразу. Скажіть, а може кого вислали тоді з села?

Н.С.: Висилали.

— Висилали. А скільки приблизно тоді родин вислали з села? скільки чоловік вислали?

Н.С.: А, скільки чоловік вислали?

— Ну, сімей, скільки сімей?

Н.С.: Нє, сімей у нас нікого не висилали, а батьків.

— Батьків, да. Самих хазяїнів, да?

Н.С.: Самих хазяїнів, да. Одного як вислали, так він писав жінкі, приїжджав. У їх було двоє дітей. І так вона не поїхала, а він так був, трошки понімав бетрачиком, і там десь і остався.

— Десь в Сибіру?

Н.С.: Десь кудись вислали, і там він. Не знаю, правда, де він був. Там він і остався.

— Скільки? чоловік 10 вислали, чи більше?

Н.С.: Висилали, ну ті поверталися. Та мабуть чоловік 10, якшо й не більше.

— Ну, тоді, як тих вислали, то всі вже в колгосп і пішли, да?

Н.С.: Та ні, не дуже. Хто ото так і зостався одноосібником. Так довго було.

— Ну, перед війною вже всі пішли?

Н.С.: А тоді вже пішли. Старі ж воно померли, а молоді.

— Ну, а як ваш батько переживав, що без землі залишився, чи ні?

Н.С.: Нє! нє, ніяк. Менший син, так оце сьодні звезли весь інвентар туди, ну коні ще дома були. тоді чи на другий день, оце я вам не скажу точно, чи на третій день, хтось начав звонить у колокол, у нас тривога, розбирайте плуги, все розбирайте! Він із сусідом запрягли коней, той свого, наш свого, поїхали й попривозили все. Так батько їх в двір не пустив – одвези, де брав.
І той хазяїн був. Ну, той, він такий мастєровий був чоловік. Так він не держав ні работніків, нічого, а в його хлопці були, та в його й віялка своя, й самонарізка своя, і молотарка своя.

— Все своїми руками зробив?

Н.С.: Все своїми руками поробив!

— І в нього теж все забрали? чи нє?

Н.С.: Та, в колгосп все пішло, все пішло і з хати вигнали.

— Його? а за що?

Н.С.: Куркуляк, усе ж було! І син був хароший.

— А людина робила сильно, да? 

Н.С.: Робив, він сильний мастєр був, сильний мастєр!

— А в нього сім’я була, чи ні?

Н.С.: Була й сім’я, зараз Васька, Петька, Колька, Ванька, Мітька і Вітька. І це ше Паша, дочка сама менша, і всередині між хлопцями Нюта була. Та вмерла. А Паша не знаю, може ще жива. Яких на фронті побили, а один умер десь у Донбасі. тепер же, бачите, лічать апендицит, так а раньше не знали, чи як воно.

— Від апендицита, да?

Н.С.: Ага, і вмер так.

— Скажіть, а в основному в селі були середняки, так? чи були й бідняки? як було тоді?

Н.С.: Я вам скажу так, були і бідняки, були такі, шо ну воно один там, чи немочне де. А були такі, робить не хотіли. Не хотіли робить. Казали — ось, як буде колгосп, в нас один Кирюшка її звали, а фамілія Куратова. Якось тоді комнезам образовався, я це не знаю, шо це, – буду сидіть, а мені шоб вареники було ап! ап! Так він первий усіх у Бобрику наковтався вареників. Було хліба хоть по 100 грам давали на трудодень. І був 33-й год, і хліба було багато, а чо його не дали, хто й зна! Пухлі люди були, страшні!

— Так він помер, цей?

Н.С.: Помер, помер! і сім’я померла.

— Його, да? Скажіть, будь ласка, так а багатіїв скільки було таких крупних землевласників? 

Н.С.: Були такі, шо землі в них не по багато, не було по багато землі.

— Було десятин по 10 чи наділів?

Н.С.: Не було в нас ні в кого, не було, таких не було. В нас землі вобще потроху було. Там два надєла чи два з половиною. Більше мабуть і не було. А були такі от я не знаю, шо вони торгували.

— Торговцями на базарах, да?

Н.С.: Магазини були. Ну, в одного так коло хати була така лавочка. А потом оце, де зараз комора отуто, так була одного хазяїна каморка така. Ну, він попросився в нього, він торгував то. А другий торгував отам, була кажеться батюшки, дьяконова була ото комора. Там торгував. А вони так обикновенні люди були. І поле своє держали, і коня, й корову, свині, і обробляли ото діти. А мати ж уже з батьком торгували.

— Ну вважалося, що це багаті люди, да? 

Н.С.: Ну, це ж багаті, як уже колхоз, так це й багатий пан, розкулачить. Повиганяли їх із хат.

— І куди вони пішли?

Н.С.: Та, один оцей Корольов виїхав у Степанівку, там він жив. А Верещага жив у Грязновому. Потім хлопців то на войну позабирали, і так і  порозходилися ото  вони.

— Розійшлися, да?

Н.С.: Розійшлися.

— Скажіть, будь ласка, а хто проводив колективізацію? свої чи чужі?

Н.С.: Та оце ж оці ж комнезами, то комсомольці ті, серьожкіни отакі. Ну, і чужі приїжджали. Приїжджали.

— Ну більше жорстокішими були свої чи чужі? 

Н.С.: А свої, ви знаєте, то ж підказували, того, значить, придавить і забрать усе. Прийдуть і картоху позгрібають, і зерно все змітають, до зернинки вибирали! тільки значить, шоб ішли в колхоз.

— Скажіть, а от батько для того, щоб купити вам, наприклад, вдіться, він продавав частину врожаю, десь там робив. А тепер, за колгоспу, де можна було гроші взять, щоб щось купить?

Н.С.: Ну, я ж вам шо кажу, ми сажали буряки. Не знаю, правда, скільки, шось чималенько було.

— При колгоспі вже, да?

Н.С.: Нє! перед колгоспом.

— А нє! а після колгоспу, де гроші можна було взять?

Н.С.: Гарювали, гарювали.

— Життя важке було, да?

Н.С.: Дуже важке було! Потому шо я ось вам скажу, я 42 года в колгоспі проробила, поки мене прибило дуже ногу, і тепер я страдаю. А шо ж я получаю? Повиходили на пенсію, но тогда правда колхозники поуходили на пенсію на 12 рублів. Нам же, я ж проробила 42 года, я ні разу не получала в колгоспі грошей! Только за хліб робила, ні разу не получала!
А так підеш, солому брала, полову брала, жом брала. Дрова привозила, й полову привозила, й солому привозила. Спасібо тоже. А налог уже платить — то яйце продаси, то молока десь продаси. То вигодуєш порося, продасиш, налог же ж нада платить.

— І великий налог?  

Н.С.: Та я вже й.

— І забули, да?

Н.С.: І забула, їй бо забула.

— Ну, тоді перед війною сильні налоги були, чи ні?

Н.С.: А перед войной позику давали. По 500 рублів, от. Я так не раз і плакала за ними. І предсідатіль наш був малобобрицький, жив у Бобрику. Кажу — де я возьму? мати, кажу,  стара, він, кажу ж, больний, уже був інвалід 3-ї групи. Піде десь наробиться, нога заболіла, він опять дома. Де я, кажу, возьму? І четверо дітей уже тоді було. І дітям, кажу, нада, вже ж і в школу пішли старші двоє. Ну, я, кажу, підпишусь на 100 рублів, скільки я так уже од свойой душі, кажу, одриваю. Ну, а хочу хай і моя там копійка буде. — Тільки 500! — Ну, де я вам, кажу, возьму? Як хочете, кажу, хоч стріляйте, хоч вішайте, я, кажу, не то, не підпишу на таку суму, не підпишу!
А він — Я підписав на місяць на себе. А я кажу — Єгор Яковлєвич, ви підписали, ви получите. А другий місяць, кажу, получите, вже буде вам, ви зекономите й проживете. А я, кажу, підпишусь, так це ж не місячний уже буде заробіток, а круглий год заробіток! І я його на руки не получаю. Це ж, кажу, добре, шо без брехні, шо в колгоспі 2 – 3 копійки на трудодень приходиться, і тих, кажу, не даєте! То полова, то солома, а корову ж нада годувать. І без топки ж не житимеш. І на плечах не понесеш, потому шо ж ходиш день у день на роботу. Отак переживала.
То він, як переходив колгосп на гроші, Господи! кричали й плакали – ми тогда попухнем опять! (сміється). А тут у нас була пекарня. Другий раз, та часто стоїш, стоїш, коли пів буханки возьмеш, а коли й того не хвате. Ой! Божечко! кажу, хіба ця копійка нам напече хліба? Копійка ж нам не напече. — Та чо ви боїтесь переходити на гроші? будете, каже, в місяць получать, і будете куплять, і пектимуть хліб, пектимуть хліб і возитимуть вам.
Ну, согласились, перейшли на гроші. І правда получали. Бо я вже й забула, по скільки ми получали, шось небагато. І хліб стали возить у лавку.

— Краще почалось життя? 

Н.С.: Легше почалося. А тоді ж уже похужало опять, не було ж шо робить. Все, скотину вигнали, без скотини. Ой! Господи! не дай Бог! та й усе.

— Скажіть, будь ласка, а от за пам’яті вашого батька, ви пам’ятаєте, тоді крадіжки сильно були? люди один у одного крали?

Н.С.: Нє, тоді якось, хто зна воно, оце так Господа, чи Бога боялись, чи хто зна шо. Крали тільки так, коней виводили і коров.

— І все, да?

Н.С.: І все. А потом придумали, значить, це ж уже ж пізніше на коней карточку. Яка в коня масть, яка там примєта, чи де лисина, чи де біла латка, чи чорна, чи шо. Без тої карточки не продаси коня.

— Наче паспорт, да?

Н.С.: Да-да, ага! і не стала так крадіжка.

— Це ще до революції таке зробили?  

Н.С.: Ага! це украдеш, нікому не продаси. Ти ж карточку не вкрадеш у хазяїна, нє. А без карточки не продасиш.

— Получається, що кінь тільки з карточкою, да? А так, що один до одного лазили в подвір’я, то урожай крали там, чи що?

Н.С.: Нє, хліба не крали. Так, ну це в нас у Бобрику було їх душ 5 таких. Ну, то були отчаяні, сім’ї вирізали. Оце дом стоїть на углі обідраний вже, це звався Курасьонок, тут жив. Як він раньше жив, я не знаю. Ну, це ж і бабка, і дєд уже дряхлі були, там вони такі бідненькі були. І то їм не повезло, торф запалили, в сараї загорівся торф. Як вона туди попала, шо там спекла вії.
А з цію бабкою познакомились. Ото прийдуть їм водички принесуть дівчата, чи пол помиють. Вона вже їх і нагодує, і додому дасть. Вони до єї по молочко ходили кажен день. А вона ж вже стара була, ну добра така була. Ото й хлєбушка їм дасть, і молочка дасть. І піддержала їх. А вона все їм помагала тим молочком.
А потом вони ж піднялись, діти, і якось купили коровку свою. Всьо ровно дєд був старий, бабка тоже. Так тільки ж чорнозьомні, на землі робили. І син такий був нікуди, і 3 дівчат було. Одна піднялась, так десь поїхала, десь була на рибной ловлі, аж послі войни приїхала, а то й не була дома багато років. А невеликою поїхала. 

— А скажіть, будь ласка, я про крадіжки ще кажу, що оце зараз почали більше красти?

Н.С.: Зараз страшне!

— Ну, а коли це все почалося таке? це як колгоспи стали, чи як? чи пізніше?

Н.С.: Ні, воно й раньше було, тільки мало. Мало-мало-мало! Оце ж оцих Курасьонкових, так це до колгоспу, і вирізали наші. На нашой улиці там, де я жила, через дві хати. І у Займі один жив, ну я того не знаю, шо в Займі жив. А на нашой улиці через 4 хати жило два брата. Ну, один брат нє, а один участвував.
Так вони влізли в подвал, і з подвала, значить, зайшли туда у хату. А старі ужинали сиділи ввечері. А діти спускалися, вони дітей порозганяли. Мій чоловік спускався з дітворою вже ззаду, так каже — нас порозганяли, кажуть — ідіть уже спать! чо ви тут і досі спускаєтесь? А воно тут було так височенько з горочки покатом, вони там спускались. Та вони порозганяли їх. І вони то влізли, старих побили.
 А тут їм работніца ж несла чайок. А той за нею, і сокирою. Так це вже сам признавався. І вона, значить, на неї сокирою, вона — ой! дядя, ой! не рубайте мене! оставте живу! я і вмру, й нікому не розкажу! тільки, значить, не вбивайте мене. Ну, він це ж подумав, шо як же ж ти не вб’єш, так він тут у дверях рубав. Ти ж то признаєшся, скажеш, де це ти. А я вдома скажу, шо вдарилася об лєстніцу, впала. Я скажу.
Так він двері зорвав, а вона, бідна, під кровать заховалася, і він її не рубав. А то діда й бабу, і позабирали, в їх барахла було багато, посуди разної багато. А шукали золота, й не найшли.

— А за золотом лізли, да?

Н.С.: Аза золотом лізли. А золото, вже приїхав син, він значить знав, де, воно якось у хаті ото ж там буравок, і це на буравка так було придєлано й заліплено, шо вроді це було все буравок. так він і приїхав, зразу забрав. А тоді як уїхав, і більш не являвся в Бобрик.

— А батьків хтось інший поховав, да?

Н.С.: Та поховали ж люди, пока він приїхав. 

— Скажіть, будь ласка, а так уявить, ви пам’ятаєте ото батьківське господарство, коні там, землю, ну все, що воно було. Чи хотіли б, щоб воно назад все вернулося?

Н.С.: Та, як уже оце став колгосп, нє, коней позабирали.

— Нє, кажу, ви б хотіли, щоб воно вернулося?

Н.С.: Ага, нє! Нє, уже тоді стали ж трактора пахать, бо хто знає, та дівчата туди всі ідуть сапать буряки.

— Гуртом наче?

Н.С.: Гуртом! ага. А потом поділили по ланках.

— Уже гірше стало, да? чи краще ще?

Н.С.: Та нє! нічого було. Ну тільки, як оце ж припаде така ланка, я оце недавно тако, як воно, чи ми сами,  хто до кого ходив, вибирали ланкову. Як у ланку попаде сама молодьож, ну молоді такі. А як у нас попало – я ланкова, баба Варка, баба Химка, баба Устя. Ланка 6 душ була, нас двоє молодих, а четверо старих. так ми вже, ті ж ідуть, друга ланка усі молоді, одна тільки пожила була, і була вона ланковою. У 2 часа ночі ходили на буряки, сапать.

— А що ж там бачили?

Н.С.: А вони ж, ну, ланкова ж там нижче, недалеко з тою, шо старіша, і мимо ж хати моєї йдуть, а я кажу — в мене ніхто не йде на роботу. Ну, шоб же ж не прозівать. Кажу — Маруся, слухай же, дивися там як, та мене погукай. А я, кажу, буду начеку. А я то устану рано, мати було — оце ти не топи! Так я отаке горщатко на кирпичинку, кругом стружечок, і шо я? на скору шо ти варитимеш? Вода закипіла, галуші замісила, накидала, зварилось, одцідила, молоком холодним залила, шоб скорій. Поїла, і пошов туди!
Як тільки вони йдуть балакають, вони чуточку пройшли, і ми за ними. Шоб не страшно ж було в поле йти в 2 часа, страшно ж удвох. Вони йдуть, їх душ 6 чи 7 було, а нас 2 душі. А ланки почти рядом, рядом були.

— То ще до війни?

Н.С.: До войни. До войни, до войни.

— Ой-ой-ой! як трудилися, да? 

Н.С.: Один трактор був на той, на всю бригаду. Він же ж не вспівав пахать. Та ше, як оце у Спасівку начинається жито сіять, каже — жито сію, хоч і в золу, а в пору! а ячмень, каже, сію в грязь, шоб був князь. Як ранньою весною, хоть і грязь. А жито, каже, хоч у золу, аби впору. Як і сухо, аби, значить, впору посіяли. Отак і ото прийдем. А звечора накопуєм лопатами, шоб трактор там приїде, підїде через всю бригаду, ззаду 3-4 таке, шо собакам хватає (сміється). Копали лопатами.

— Поля лопатами копали?

Н.С.: Ага! буряки на полі лопатами копали. І ото, а когда ше і кучу земльою кидали. Не вивозили якось. Кому вивезуть, а кому нє. А як я ще була дівчиною, ще й, ну, хоч уже ж, а ще не копала буряків так із людьми. З невісткою то дома копала, а між люди,  уже ж сусідка ішла, мати й каже — Наташка, і була сусідка Настя, — Настя Дмитровна, беріть і Наташку, прилучайте, дивіться, як вона буде? Буде харашо робить, значить пишіть там чи половину, чи як. А як не вправлятиметься, то пишіть хоть третю часть. Хай ходе приучається. Колись же учиться нада.
Ну, невістка вроді трошки й той — та, Наташа, не бійся, пішли! Пішли ми. Ну, зараз по 15 рядків посчитала на кучу, а мені другий і третій. Постановились. Я вже із сили виматувалась, а тільки, шоб не одстать! лопатою ж копали. Накопала. Шо вони, шо я кончила. Молодєц!
Посідали ж їсти. Наташа, сідай коло Мані! Харашо, а невістка отдєльно, коло другої кучі сідає. Ми ж три, і три кучі. А рядюжкою носить, у одну кучу сипать, і казать, сажнем ходив заміряв.
А потом видумали ящики. Збивали такі ящики, то значить половину насипеш, тогда піднімаєш за ручки і підкидаєш, і зриваєш гичку. А вона й каже — ти, Наташа, дивися, як я кину бурячок, і ти. Як я, і ти шоб кинула. Я стараюся. Шо вона кине, шо я. Коли я вперед може перва кину. Я от другий раз і вперед. А якби великий отакий, або вже раз—раз! або на коліно придавила, кинула. На бурячок одстану, або й нє. Ну, де менша, стараюся ж, єслі стара на буряк. Оце така.

— Вчилися так?

Н.С.: Угу, научилася. 

— Скажіть, будь ласка, ну а от сільське життя тоді от ще можна сказать за пам’яті вашого батька, хто був тоді найголовнішою людиною в селі? староста, чи хто тоді?

Н.С.: Ой! Господи! оце я вам не згадаю, хто ж був.

— Ні, не в сільсовєті. Старости, були колись такі? общество сходилося?

Н.С.: Сходились на сходку, но це я не помню.

— Не пам’ятаєте, да? Скажіть, а от піп яку роль в селі грав? батюшка.

Н.С.: Я не знаю попи, чи вони приєжджі були, чи може тут і родились. Один жив, оце зараз де культмаг стоїть, осюди трошки ближче. І навпроти оце сільсовєт построїли, а то ото хата коло сільсовєта осталась, там садік. А тоді був дом, там батюшка один жив. А один отут жив. А диякон жив, зараз оце дом, де зараз продуктівний магазін у нас. Оце був дом батюшки, диякона.

— А як люди ставилися до батюшок? до попів? до духовенства?

Н.С.: Та тоді це ж батюшка, як Бог считався.

— Поважали?

Н.С.: І у батюшків було своє поле. Були й коні, й коров держали. Ну, держали й работніків.

— Не самі робили?

Н.С.: Нє-нє!

— Хтось їм допомагав, да?

Н.С.: Були работніки. Наймав і жнива вбірать. І дома були прислуги.

— Ну, а ви випадки такі пам’ятаєте, наприклад, щоб батюшку не слухалися?

Н.С.: Та нє! всі такого боялися.

— Боялися?

Н.С.: До колгоспу, в общем, я ж кажу, це батюшка як Бог!

— Ага! а скажіть, а от жінки на общество ходили, чи ні?

Н.С.: Нє, нє! не ходили.

— Не на общество, на сходку?

Н.С.: Та хто зна, як людей багато, то хіба там. Хіба нам тогда сходка нужна? нам дівчата, хлопці! (сміється). А туди, як ото старші.

— Ясно. Скажіть, а от в селі були такі багаті люди, бідні люди. Як от багаті до бідних ставилися? Не гордилися тим, що вони такі заможні?

Н.С.: Нє! правда то, шо позовуть робить, шо там прийди підможи чи посапать, чи в жнива пов’язать, чи ще що-небудь. Платили!

— Ну, я кажу, шо погано не ставилися?

Н.С.: Нє-нє-нє! не обіжали.

— Доброзичливо так? А можна було, наприклад, уявить, щоб родичалися там, хтось дівчину брав з багатших? 

Н.С.: Та було, було таке.

— Було таке, да? Тобто, вони не протестували?

Н.С.: Нє-нє! нє!

— Ясно. Ну, а коли прийшла, наприклад, уже радянська влада, то попів уже не стало, колгоспи прийшли.

Н.С.: Ну, тоді ж позабирали, Господи! І один піп став у клуб, та там хор образувався, шоб співать. І співають харашо, а все таке церковного мотіву.

— Мотіву церковного, да?

Н.С.: Поки трошки дали дали йому. А потом бросив, не знаю, куди він поїхав.

— А що, його партійні пісні заставляли співать?

Н.С.: Ну, так вони співали. Ну, а він же ж задає тон. Ну, воно трошечки, як я понімала, церковний мотів і у клубі. Так я знаю, шо ай! батюшка, трошки ж не то! (сміється). Отак. Ну, не скажуть. А ті вже хай співають, подчиняються. Він командував.

— А він був керівником хору, да?

Н.С.: Був. А потом шось він так недовго й побув, і уїхав із сюдова.

— А от ікони у вас в хаті, це не з церкви цієї?

Н.С.: Нє!

— А де ви їх брали?

Н.С.: Ікони я. В неї чоловік не желав, шоб були ікони в хаті.

— Це був партійний чоловік?

Н.С.: Ага. Так вона мені принесла оцю ікону. І ото там одна.

— Мати Божа, да? 

Н.С.: Ага. А то Мати Божа на столі лежить, так одна тут умерла, вона сама жила, брат десь на Донбасі. Її люди поховали, а він уже приїхав, як заховали. А мене батюшка заставив ту ікону нести впереді, як на кладбіще несли. Так він, батюшка, то  не пішов тоді на кладбище. Понесли ж, заховали. Там її був родич, брат двоюродний. Я кажу — Іван Петрович! а куди ж мені цю ікону? — Та несіть додому! ви ж її не положите, каже, на кладбище, шоб прийшла дітвора, бо вона іконка хароша. Нашо, каже, воно?
Ну, я принесла додому та спросила в батюшки, він каже — Таких ікон у церкві много, пусть вона вам. — Ну, кажу, спасібо! Так вона отут висіла, дівчата мазали хату, не повісили на місто, а я тепер сама не поставлю, в мене ноги болять, голова то крутиться. Я боюсь, шоб із стола не впасти. Та й положила там на столі, кажу.
А дочка просила, та кажу — ну, бери ж! бери вже, тобі подарю. Тільки ж, кажу, постав у харошом місці! Сміяться, кажу, не треба. Не треба, кажу. А як так, так кажу, постав, кажу, де стояла. А занавєску спалила.
А в первім годі з подругою різали, самонарізку ж тогда руками, і ми не пішли.

— Січкарні не було?

Н.С.: Нє! Ну, нарізали на одной конюшні, та й в нас тоже конюшня була в дворі. Перевозить до нас, нада ж перевернуть. Ви бачили, які були ті самонарізки, чи нє? А ви з якого году?

— Та я молодий!

Н.С.: Кольоса такі здорові! два колеса. А тут усередині зубья. А од зубьїв ричаг іде.

— Так вони й зараз такі самі.

Н.С.: І тоді ото у рівчачок натаптує соломи, так держе, а удвох крутили.

— Так воно й зараз таке саме.

Н.С.: А я думаю, може таких уже немає.

— Є! є! 

Н.С.: Ага! Кажу — Ти ж держи, Тонька, ящик крєпко, а я, кажу, буду валять на себе, шоб на кольоса поставить. І я так, отак як оперлась правой ногой, а це нажала. Та самонарізка як похилиться на мене, а вона як кинула ящик! а самонарізка мені по колінам, я і впала. Так мені чоботи тоді халяву розпороло аж до задника.
І вона тоді підняла крик, вийшла ж саме, і тоді в бригадіра тоже ж була конюшня. Вийшов — Ой! шо таке? підняли самонарізку, я вилізла, і не встану на ногу. Ну, трохи посиділа-посиділа, та давай же ж перевозить. Він, правда, підсобив нам вивезти надвір, а! недалеко! І ми з нею повезли до нас. Привезли, поставили. А потом невістка пішла за мене. Я лягла (сміється). Заробила.

— Скажіть, будь ласка, от таке вам питання хочу задать, раніше люди от співали часто, чи нє? 

Н.С.: Оооо! Раньше пєсні оце було до 12 часов! та вже і в колгоспі! А до колгоспу так оце під Івана Купала сходються на ставок, проти нашої хати такий хароший. Так ото вінки плетуть, і чий вінок потоне, тому умірать. І в каждому віночку свічечка. Так, як оце вечір тихий, до тих пор красіво! стільки тих віночків плава по всьом ставу! Той туди поплів, той туди! А вони наблюдають кажний за своїм вінком, на який край замуж йти? (сміється). І дівчат багато! А пісні ті начинають, а ті кончають, а ті ще начинають. Так уже харашо співають! І хлопців багато.
Ну, є таке, як чи хвастливе, чи придуркувате, можна сказать, возьме кирпичинку та міжду вінків в воду. Як нападуть дівчата лаються. Бо другий раз кажу — хлопці! ну нашо таке? воно ж тебе не трога! хай пливе! хай вони дивляться.

— А в такий, як кажуть, потічок не грали? хороводи не водили? через багаття стрибали? 

Н.С.: Стрибали у нас через кропиву (сміється).

— Скажіть, будь ласка, а от голоси ви знаєте, як кожен називається? от альт, дискант? на два голоса? на чотири голоса? В хорі як ото співають. Як голоси називаються?

Н.С.: А! голоса як? то є ж дісканта, і вторий діскант повторя за ним, і альт, і тенор. І такий простий, значить, уже той.

— Баси!

Н.С.: Баси це мужчини, тоже ж бас, і тенор, і альт. Оце баси.

— Скажіть, а от саме село, воно ж було розбите так, наче на кутки? на хутори так? Село, ну по вулицям.

Н.С.: Так у нас так оце Пирогове, це Яремине осюди йде, так. А це  Грузія до самого Малого Бобрика тягнеться.

— А тоді як воно називалося?

Н.С.: Так і називались.

— Не помінялося?

Н.С.: Нє, нє, нічо не помінялось.

— То було так, що оце по вулицям дівчата виходять? А було таке, щоб конкуренція наче, що там так співають? там так співають?

Н.С.: Та кажен собі співає.

— Так вечором село гуло, да?

Н.С.: Та куди! гуло прямо! А тоді ж уже й у колгосп, построїли гіганти у парку. Так туди площадка велика. І той з гармошкой, і ті, піанини, і гітари. Чи ті, кажу піаніни, балалайки! Як насходяться, ті там танцюють, ті там. Ті ходять співають. Така красота! так харашо, хто зна як!

— Ага! а потім уже потихеньку це все упало, да? 

Н.С.: Да упало, упало! І в нас був предсєдатєль, він уже умер. Хай лежить, будь він проклятий! Правда, ми з Таньою як поплакали із оцею. Вона занімалась гарно, тогда ж іще екзамени не здавали, занімалась харашо. І вона подавала в Москву, не знаю, хто там її може нарекомендував, шоб ото в телевізор на діктора, чи як.
Ну, відтіль прийшло її, шо приїжджайте на таке-то число. Як ви пишете, шо в вас, значить, отець інвалід, він вже став второй групи, вам буде общежитіє. І імєть при собі, значить, свідоцтво про народження, і із школи, як занімалася. І паспорт. Тепер, бачите, нашо мені той паспорт? іди бери!
Взяла і пішла вона. Приходе плаче. Чо ти, Танюха? Та Віктор Іванович сказав це ти хочеш на роботу кудись удрать, в колгоспі не хочеш робить! Пішла я на другий день, це ви хочете кудись її на роботу. Так а чо ми на роботу? Вона, кажу, хоче учиться.

— А не дають виїхать з села, да? 

Н.С.: І то я дурна, шо не понесла йому ту бумажку, шо вони прислали, на яке число приїжджать, ага! І так він валаводив, валаводив, ходили плакали-плакали, і наліг з тим, шо й не дав. Ну, срок істік, шо її нада їхать туди ж уже на екзамени. Осталася дома. Ой, Божечко! ну, куди ж тепер, Господи! Хлопці пішли, а вона ж осталася. Хто ж тепер про тебе подумає! (сміється).
Тоді не знаю, хто їй дав, чи сама може де зачула, каже — принімають іще набор у Суми в інстітут Макаренка на учитєлєй. Тоже ж справку треба. Ну, в школі то вона забрала. Пішла, а сюди вже попоходили.
Так він як умер, так я казала — Господи! може й мені гріх, шоб тобі там так легко було лежать, як нам було легко з тобою плакать. Шоб ти, кажу, утоп у наших сльозах! Дурень отакий.
Нє, і посилав у район. Я поїхала і туди, но саме того не було, шо паспорта, значить, видавав. Це ви хочете кудись на роботу. Та кажу, на яку роботу? уже її срок істік, шо в Москву она подавала. Прийшла бумажка, та дурна, шо я не взяла ту в район. Кажу — вона хоче у Суми в інстітут Макарова. Паспорта видає мєстна власть! Ну, то хоть позвоніть туди ж, кажу, шоб він нам дав, нам уже сльоз не хвата, кажу, перед ним плакать! Хоть би там сиділо таке порядочне, а то таке, ага!
Коли ж із Таньою умісті в школу ходила його дочка, там Василь, і її Таня звать. Він прийшов — Віктор Іванович! нада дівчині справку, вона поступає у Києві, хай їде. Вони — нате бланку, хай дівчата заполнять. А їх сиділо тих дівчат Александра Івановна, і Александра Александровна, і Катерина Юхимовна. Вони ще всі живі. На нас каже все отак затіпало, шо чо ж ти батько здоровий робе, в ції батько інвалід каліка не робе, і чо б ти її не даєш паспорта? Давайте скажем!
Ну, дали йому і бланка заповнювати, записав і шо, вони кажуть, єслі скаже одна, скаже — вставай і йди додому, шоб не була така умна! Устанем усі втрьох, підем на буряки, но бросим! за правду бросим! Хто вже там із їх первий казав, не знаю. Віктор Іванович, бачите, кажу, вмісті ходили в школу, подруги, чуть не на одной парті сиділи, в однном же класі. Як прийшов батько, тому зразу дали, а чо ви Кравченкам не даєте? Скільки вони вже приходили плакали? То вона прийде, то мати. Ну, скажете завтра хай приходе по бланку. Ви розрішіть, ми бланку їй сьодні заполним, шо тут, каже, через хату живе цей. Ну, робіть!
Так вони, дай Бог їм здоров’я! ой! я їм і досі благодарю! Кажу — спасіба вам, дівчата! Так вони заполнили, Тані сказали. Я пішла в школу сказала, кажу — Таню, як випустють, не гай часу, іди додому, дають бланка на паспорт. Вона так зраділа аж. 

— Скажіть, будь ласка, я хотів перебить вас, а ви на досвітки ходили, чи ні?

Н.С.: Куди? на досвітки? Нє, та то, ото собирались правда по хатам, ну вже раньше так було.

— Що воно таке, ті досвітки ото?

Н.С.: Та ну шо? хлопці й дівчата зійдуться. Ті в карт гуляють, та там шо небудь. та там уже, уже за моєї пам’яті так не вишивали. Раньше так вишивали вечером, сидять. Хлопці то в карт гуляють. А дівчата та в’яже, та вишиває.

— Не випивають хлопці?

Н.С.: Ні!

— Не випивали?

Н.С.: Нє, не випивали.

— А як по-вашому, пияцтво сильно тоді було? батько ваш пив, чи нє?

Н.С.: Нє, нє. Так, як дето на свальбі, чи так яке гуляння, чи де на іменинах, чи де проводи то в армію, то вип’є. А так, шоб, як от тепер напиваються.

— Такого не було, да?

Н.С.: Та нє, такого не було.

— А хто це організовував ті досвітки? вечорниці? Хто був організатором?

Н.С.: Та сами дівчата то. В нас так не було, шоб там ото в одну і в одну хату. Це раньше так, це бабка там бідненька осталася сама, і вони несуть їй і дрова, і свічки.

— Ну, це як вона хату давала?

Н.С.: Да-да, так вони то все пороблять, управляться. Й води наносять.

— І помажуть хату, да?

Н.С.: І все, і ходють туда ж до її на досвітки.

— Ну, досвітки, це до ранку вони сидять? чи до якої години?

Н.С.: Нє-нє! та до 12-ти і довше. Коли скільки захочуть, стільки гуляють. А тоді пошли по домам. А як уже я стала, так і таких досвіток не було.

— Скажіть, будь ласка, а баби повитухи були в вас в селі?

Н.С.: Як це?

— Повитухи, то, що кажуть дітей ну.

Н.С.: Приймали. І моя бабушка була, мамина мама.

— Повитуха?

Н.С.: Так у єй було аж 200 прийомишок. Вона така вже спеціалістка хароша, вона принімала.

— То вона, видно, і знахарем якимось була? знала, як людину лікувать, чи нє?

Н.С.: Ну, хто зна! Так ото, як там шо малому не погараздиться, вона то пошепче. Тоді ж, бачите, сьодні найшлося, а завтра вже понесли хрестить. А тепера ну це стали хрестить. А то ж, як була церква закрита, в мене Вєра родилася в 35-м годі, то стала вже я так в 37-м другим, думаю нада цю похрестить, а церква закрита. Божечко, ну попросилась там.

— У Суми, да?

Н.С.: У Суми.

— А там робила церква, да?

Н.С.: Там правилось.

— Преображенська? 

Н.С.: А на кладбищі на городському служилася церква, ну мені не посовєтували. Там як вона називалась? от забула, як вони називали, шо там служать та хоть і христять, туди не вези. Вези, кажуть, на Товарницьку вулицю.

— Партійні там, чи що?

Н.С.: Ну, якось друга вєра.

— А! баптисти, чи що?

Н.С.: От вони їх і назвали, ну забула, ви знаєте, забула.

— Ну, штунди, чи що?

Н.С.: Якісь штундисти, чи таке о. Отаке шось. Так вони мене направили на Товарницьку вулицю. Там кажуть живе в сарайчику, і вам похристе. То, каже, дуже хароший батюшка. Так ми туди принесли, похрестили там. А вона ж уже третій год, її хрестик наділи, а вона за той хрестик, і пошпуляла (сміється). Кричала  так, а шо вона боялася, хто зна! Так її матушка на гостинця таке яблуко дала, і все красне—красне! Таке вишньове, красіве. І там ручка ж маленька, а яблуко таке.

— Скажіть, будь ласка, а ваш батько на якомусь інструменті грав музичному?

Н.С.: Чоловік грав на музику, а батько ні.

— А на який інструмент?

Н.С.: Він на любу музику грав.

— Талановитий такий, да, був? Ну, так взагалі по селу багато людей, що вміли грать на інструментах?

Н.С.: Та нє і не багато. Та в нас і зараз музика є.

— Гармошка, да?

Н.С.: Гармошок таких уже й не чую, чи тепер у кого вона є, чи нє.

— А тоді?

Н.С.: А тоді були. Були.

— Які інструменти ще тоді були?

Н.С.: Гітари були. Балалайки були.

— Скрипка?

Н.С.: Ага, скрипки були.

— Так, а хто скрипаль був в селі? був хтось скрипалем?

Н.С.: Був старик один, ну він уже вмер.

— Ну, так у нього своя скрипка домашня була? сам зробив?

Н.С.: Я не знаю, чи він купив, чи сам зробив? не могу це сказать.

— Ну грав добре?

Н.С.: Грав харашо.

— Ну, а такі люди, що от уміли грать, їх запрошували на весілля? чи як вони самі на вулиці грали?

Н.С.: А як оце такі молоді ребята, то в кого гармошка була, так іде до дівчат сам уже. Яка йому дівчина наравиться, то до неї вже ішов з гармошкою.

— Ага! залицявся, да?

Н.С.: Да-да-да!

— А скажіть, а шинок був в селі тоді?

Н.С.: Та воно не шинок, ну продавали.

— Лавка, да?

Н.С.: Да-да, лавка.

— Випивали трішки, да? 

Н.С.: Випивали. І там спеціально завод так був. Оце держалась аптека, так в етом домі.

— Ага! Скажіть, будь ласка,  а приходилося чи вам бачити старців? старців!

Н.С.: Був один тут у нас. Невидющий він був.

— Сліпий сам, да?

Н.С.: Да-да-да! І от не знаю, його звали Андрій, но звали Андрон.

— Старий вже?

Н.С.: Старий, старий. І вона була стара, її було звать Христя. А от чи чужий у їх то син був, чи їхній син. Здоровий, і водив їх.

— Двох? а він на ліру грав?

Н.С.: Грав.

— Грав, да? ага. І ви чули, що вони співали? коло церкви мабуть, чи де?

Н.С.: Нє, він їх по вулиці водив. На ліру то грав другий був. А як же ж його було звать? Того я не знаю, чи вона була його дочка, чи він найняв таку дівчину, водила. Грав. А ці так просто водив.

— Так, а скажіть, а получається, вони приходили часто в ваше село? чи рідко?

Н.С.: Тут і жили вони. Осюди внизу вони жили, в них своя каптьорка була. І той син здоровий, Семеном його було звать. Здоровий парубок. так оце я не могу вам сказать, чи він був їхній рідний син, чи він найнятий був. Не скажу.

— Ну, вони коло церкви, чи оце по дворам ходили?

Н.С.: Та, по дворам ходили.

— Ну, люди їх обіжали, чи завжди шанували?

Н.С.: Нє, ніхто не обіжав. Шо в кого є там, чи мукички, чи попросе і сальця, дасть ото.

— Ну, він на ліру то заграє, да?

Н.С.: Та й заграє.

— Ну, а ви чули, як він співав, грав?

Н.С.: Забула, хіба воно все в пам’яті? 

— Ну,  десь коло церкви, мабуть, збиралися на великі свята вони ходили, да?

Н.С.: Нє, під церквой тихо вони стояли, не грали. Так ото постановляться в ряд.

— І співають?  

Н.С.: Виходять, нє, не співали. І виходять, і їм дають.

— І їм дають?

Н.С.: І хто більше, хто скільки кине. Хто канфєт пару, хто шо.

— Скажіть, будь ласка, а не приходилось вам бачити бандуристів? що на бандурах грали? Не на ліру, а на бандуру. Старці.

Н.С.: То це я не помню.

— Може були такі, що на бандуру? Знаєте такий інструмент? 

Н.С.: Та знаю! знаю. Нє, такого не було. Може десь і було, но в нас не було.

— Ну, а хлопці, малеча там, наприклад, знаєте, як зараз до старих людей ставляться, обіжають і так далі. Тоді таке було?

Н.С.: Нє! тоді такого не було, не було такого. Тоді якось у людей і страх був, і стид був. А тепер отаке, воно може тебе послать на всі боки. А бува ж, як іде старе, а воно такі грубі слова виражає, шо аж стидно іти. А воно аж підстрибує. А тоді нє! 

— Від радості? скажіть, будь ласка, в селі була тоді одна церква, чи декілька?

Н.С.: Одна! одна, в нас одна.

— А яка, коли Храм тут? Престол коли в цій церкві?

Н.С.: Престольний празник у нас церква Вознєсєнія, Вознесенська. Оце на Паску престольний празник. І це Рождество. І на Ніколая, у нас у Пилипівку 6-го кажеться, 6-го по-церковному.

— По-старому?

Н.С.: По-старому. А літом, два раза в год його празнують, Ніколая. А літом 9 мая. І оце літом на Троїцю, на Троїцю вносили його у образ. там були образки, була каплиця. Це ще старі-старі! розказували, як їхала якась бариня, значить, чи тут жили ці пани, це я вже вам не той. І в їй було дві дєвочки. І вони, значить, устали там оддихнуть. Воно так ліс, і круг якось лісу кружочок, ага! І вони встали й пішли, й пішли в ліс. І заблукали. Вона ждала-ждала, нема! Вийшла, а там був колодязь такий. Такий він сірий, і я помню, носили туди воду набирать, такий колодязь, значить, із землі, ага! Ну, й шо ж? вона гукала-гукала, їздила-їздила, і з тим і поїхала додому.

— Це мати?

Н.С.: Бариня, бариня! Я забула, як її й називали? І тут, значить, собрались їхать шукать туди тих дітей, десь вони у ліс, скрізь по всьому лісу шукали. Вони спустилися ж туди в ліс, і ті ж дітки й кажуть — А підійшов, каже, до нас дєдушка з бородой, у бєлому. І каже — Дєтки, а ви знаєте, де ж ваша мама? — Та ми, каже, заблукали. — Ну, як, каже, заблукали, приходітє до мене ночувать. а я вас, каже, виведу на ту дорогу, де ви їхали. Ви знаєте, де ви їхали? — Та ми познаємо. Ну, і забрав їх, де він їх там поклав. І їсти дав, і переночували. І він їх рано утром вивів значить.

— На дорогу? на шлях?

Н.С.: На дорогу, на шлях. А тут уже й батьки. Вона така рада, так обрадувалась! — Дєточки, де ж ви були? де ж ви ночували? Як вас звірі не поїли? — Мама, не плач! ми пішли до колодязя, водички хочем. Він напоїв і каже — Знаєте, шо вже вечір, сонечко сідає, мами нема, куди ви поїдете? Ходімте до мене ночувать. А я вас, каже, завтра виведу там, де ви були. Ну, ми, каже, пішли, й він нам постлав таке, каже, зелене, чи мох, чи хто й зна, одіяла позастилав. І повкривав, і поужинать давав. І ми, каже, полягали й поснули. А тогда він нас, значить, утром каже — вставайте, дєтки, підемо, а то ж мама там.

— Переживає?

Н.С.: Переживає, де ви ділися. Приїде з сльозьми. І вивів туди. А сам, хто й зна, де він. Ну, й тоді ж вона приїхала з такой радостю, забрала і сказала, шо це, значить, Ніколай Угоднік, це тут нада поставить йому пам’ятник. І зробила капличку. Така церква там невеличка, ну хароша.

— Там, де коло криниці, да?

Н.С.: Нє! колодязь у яру був, а це, де вони остановлялися.

— А вони найшли, да? 

Н.С.: Ага! а вони найшлися, ті діти. І вона такий кружок, там земля бугорочком. І вона сказала отутечки, значить, поставить капличку і пам’ятник Ніколаю. І вона поставила, ну, як церковка маленька. І там був пеньок такий. ну, зрізане дерево. І на том пеньку вроді образувалася ікона Ніколай Угодник.
Ну, там і знімали, приносили в церкву. Принесуть, а як оце празник, принесуть, а де та дінеться ікона, не знають. Де та дінеться ікона, не знають. Тоді вже, як стали оце літом 9 мая її несуть. Несуть оце на Троїцю. Первий раз, кажеться, на первий, на другий день вона остається. І несли назад, туди й назад. А тоді вже стали, шо туди несуть, там ночують, а приходять із Рясного люди, забирають туди в Рясне. І там він довго живе ж оце аж до Петрівки. Аж у Петрівку приносять опять сюди ж у церкву. А ми вже відсіль ідем встрічать. Вбираємо все.

— Хрести й ікону, да? Так це получається, що річне таке велике свято сільське було, да?

Н.С.: Угу, угу! оце ідем. І в церкві тризвонять! і тризвонять! Цілий день тризвониться потім на Паску. То йдуть встрічають Ніколая Угодника. А там по селах беруть і колодязя святять, і хату святять. Раньше ж тоді як накидають полотна, ікони бросять! Як привезуть, так усе сміялись, були такі, кажуть — пішов Миколка на заробітки. А тоді ж те полотно роздають, хто там.

— Кому треба.

Н.С.: Хто там прислужувався у церкві там, чи шо де поправив. Шось робить, чи в сторожкі там прибирає. Та й у церкві нада ж прибрать, і пол помить, усе. То роздавали.

— Скажіть, а ви не чули це, щоб ікони обновлювалися?  

Н.С.: У нас не було, а в Залізняк ходили люди. Но я тогда ще невелика була. Дівчата великі ходили, а мене не брали, казали — з тобою там водиться. Там казали так, шо кущ дерева, дубове дерево, і там вроді, як показувалося в образі. Ну, так там же толпа, хто долізе, той подивиться. То розгонили. Так казав, ну, не знаю, шо там. Це в Залізняку там. Не знаю я, шо там таке було дальше. А були такі разговори, шо обновився.

— Скажіть, будь ласка, а от ще вернемося до такого питання, раніше ж людей в церкві вінчали, правда?

Н.С.: І січас уже вінчають.

— Уже вінчають? А от весілля в ті давні часи від сьогоднішнього можна порівнять, чи нє?

Н.С.: Нє!

— А чого?

Н.С.: Раньше це ж було посватається, тоді там назначають, коли ж свальба готовиться. Так у суботу од молодого приїжджають до нєвєсти, у нєвєсти збираються, везуть постєль. А тогда ж уже в воскрєсєньє молодий приїжджа, забира нєвєсту і їдуть до вінця. Повінчалися, приїжджають до молодого, пообідали. Раньше ж коні були, сідають дружки, бояри, їдуть катаються по селу. А тогда їдуть уже до нєвєсти обєдать. Там обєдають і гуляють до вечора. А вечором тогда сажають на посах, дають батько та мати по чарці. Тогда молода з женіхом по чарці. І прощаються, і він забира й везе додому.
А тепера шо? У суботу, ну, не вінчаються, розписуються в суботу, гуляють у нєвєсти, до жениха не ходють. тут так поплигали, погуляли.

— І все, да?

Н.С.: І вийдуть з-за стола, посажають старих. Посажають старих, молоді гуляють. тогда старі пообєдали, зовуть молоду да пить начинають. Старики подарють, вилазять, сажають молоду. Дають там по чаркє, молода підносе по чаркі. І прощаються з молодой дружки, і забира додому.

— Тобто, уже не так?

Н.С.: Нє-нє! не так.

— Скажіть, будь ласка, а от родичі між собою одружувалися, чи нє? були такі випадки, щоб сестри там оце, брати одружувались між собою?

Н.С.: Нєт, так не розрішалося. 

— Скажіть, ну а такі, наприклад, як кажуть, сімейні стосунки, як покритки, наприклад, або байстрюки такі, бували випадки такі, чи нє?

Н.С.: Я це не понімаю.

— Ну, хто такі байстрюки, ви чули?

Н.С.: А! (сміється). Та є таке.

— Ну як, наприклад, ставилися до тих людей, хто розвівся?

Н.С.: Та ну, хто зна, як воно. тепер бачите, так воно якось у моді, а раньше стидно було.

— Стидно було?

Н.С.: Стидно.

— Ну, а якщо чоловік розвівся, то як на нього дивиться будуть?

Н.С.: Та, як оце де-небудь шо заспорили, так і бросили.

— Так уже не слухали?

Н.С.: Угу, угу, а тепер чоловік є, вона з другим пішла.

— А якщо б тоді так побачили, то що б було?

Н.С.: Та ні! тоді не було такого.

— Ну, а якщо б сталося, то побили б її? чи що? чи вигнали з села б?

Н.С.: Та вигнав би чоловік, як собаку погану. А дома приймуть, значить живи дома. Не приймуть, так іди, куди хочеш.

— І батьки не приймуть?

Н.С.: Бувало так, шо ругали крєпко. Ну, а де ти від свого дінешся?

— Скажіть, будь ласка, а от обряди, оце наприклад колядки, щедрівки, Івана Купала розказували, Калиту, то свята тривали цілий рік?

Н.С.: Та нє! оце ж як то день пройшов, і кончилось. Ходили смільчаки по папоротник. Це один ходе. Так оце під Івана Купала у 12 часов іде, де папороть цвіте. І шоб він зірвав квітку, не окаянний шоб зірвав. А там, як він туди йде, і свистять, не ходи туди!

— А! лякають його, да?

Н.С.: Ну, хто зна, шо воно! Каже, і свистять, і гудуть, і підплигують, і волосся, каже, на голові дереться вгору. Ну, як тільки ж прийшов до того міста, так хватай, шоб ти ж ухватив і зірвав, і приніс додому.
Я це у книжкі читала, так один два раза ходив. Оце гуляє, гуляє на вулиці. Та де це був Грицько? нема! Ну, не знали ж, де він дівається? Тільки зайде туди, два шага не доступе, вже квітку зорвали. Ну, на третій год піду, шо би то не стало, а тільки шоб зірвать! Ну, чи це правда? це я в книжкі читала (сміється).
І зірвав! і прийшов додому, і йому сказали — гляди ж, будеш жить харашо, но тільки не давай нікому грошей, не помагай! І він так багато жив, так багато жив! А мати ж думає, шо мати бідна, не доїда. Жалко матері. Ну, то мені не віриться вже, і він вроді і приїхав до матері, привіз усього. І грошей дав, і все. І квітки не стало. А чи це правда? Це в книжкі, це я читала лічно. Забулась, як називається.

— Ну, а батько ваш неділі зберігав, підтримував? В неділю не працював?

Н.С.: Нє! нє, не робили ми нічого в неділю. Ось і я тут уже ж, хто зна й скільки, з 34-го года. То в мене шестеро дітей, і живі, слава Богу! всі. І я в неділю нічо не робила. 

— А це хотів в вас запитать, а от діда ви пам’ятаєте й батька свого, матір, вам колискові пісні співали, чи ні? колискові? Казки може хто розказував?

Н.С.: Та, казки ж у книжках, скільки хочеш. Та батько було розказує казку.

— А яку казку розказував?

Н.С.: Я вже позабулась. Я наче помню, но не зложу я тепера ту казку.

— Про що?

Н.С.: Шо жив, значить, ну жила сім’я і померла мати, і в його, він значить женився і дочка осталась. А вона була така красіва.

— Дідова дочка і бабина дочка? 

Н.С.: Ага. Ну, мати ж умерла, а вона осталась. І батько взяв другу матір, і вона її незлюбила. А вона була красіва, хто й зна яка! І вона то ж подивиться в зеркало – я на свєтє всєх мілєє, я на свєтє всєх красівєє! А мачуху вже зло бере, шо вона все красіва. Замазала їй те зеркальце. А її, якось вона дала половинку яблука, і вона його зїла, значить, ну спортилася, постаріла.

— А хто ж йому таке розказував? дід?

Н.С.: Мабуть дід, я вже це забула. 

— А батько співав пісень?

Н.С.: Та ні! та так ото ж співа, а так, шоб, знаєте.

— Ну, яка ваша пісня любима сама була?

Н.С.: Та так він не пєвєц був, шоб так співав. А то на свальбі у компанії співають.

— Нє, а ваша яка пісня любима?

Н.С.: Та, раньше їх було багато пісень, а тепер я їх не знаю.

— Ну, так а яка на думці крутиться? яка така найбільше вам до душі?

Н.С.: Та хто й зна, як я їх позабувала. Житуха така, шо не до пісень було, та й січас тоже. 

— Да-да-да!

Н.С.: А тепер же все дорого. Діти собі квартіри позаробляли. Я правда сказала – їдьте! заробляйте квартири, бо ми вам з батьком нічо не поставим. Батько робить не способний, а я шо? І дома, й на роботу, шо я там? получиш тільки на прожитіє. А шоб вам шо небудь подумать, построїть. 

— Скажіть, будь ласка, а в селі тоді одні українці жили? чи були якісь і інших національностей?

Н.С.: Нє! не було нікого. А січас наїхало багато.

— Вірмен, да?

Н.С.: Оце після войни, так уже разні є.

— А мова була в основному українська? тоді.

Н.С.: Українська.

— Ну, а російську мову ви часто тоді чули? 

Н.С.: Та, в нас так перевертні були, не чисто українські, й не чисто російські.

— Ясно, ясно! ну більше кацапами називали сусідів. Зрозуміло. Ну, а частушки співали?

Н.С.: Так то, хто шо придумає!

— Зрозуміло. Скажіть, будь ласка,  а от пам’ятаєте ще таких от наприклад людей, щоб були наче такі, як віщуни? Щоб могли погоду вгадувать? або життя людське?

Н.С.: У нас був тут один, забула, як його звали. Кажеться Павло, отут на Яреминій вулиці. Так казав, шо доживете до такого время, шо будуть літать птиці з желізними носами. А так чось його Мандзюра звали. Мені папа – Мандзюра сказав, шо птичка летітиме із желізним носом.

— Сміялися з нього?

Н.С.: Ага, сміялись! сміялись. І буде весь світ обснований павутинням. Оце ж уже й старі люди кажуть, як це так весь світ у павутинні? А це ж не подумали, шо буде так.

— А що ще говорив?

Н.С.: Це він отаке казав.

— Погоду вмів узнавать, да?

Н.С.: Да! другий раз ото і предскаже, шо там буде дощ, чи буде вітер сильний. Це він казав. Чи мєтєль, як ото зимою.

— Його не вважали якимось ворожбитом або там відьмаком?

Н.С.: Ну, він не на нашій вулиці жив, може хто його і вважав.

— А відьми в вас були в селі?

Н.С.: Хто зна! не могу я сказать. Не приходилось, шоб так коли поганяла, чи шо небудь.

— Ну чули ви? 

Н.С.: Ну чула, шо коров ходи доїть. В нас оце тут лавочка збоку, а це колись горшки робили. Вивезуть на базар, не попродують, а в нас отуто поскладають. А тоді ж приходять, та й торгують. Так один дід розказував, дід Михайло, шо казали — ну, шо ж таке? доїть шось таке корову! коли не піде жінка, нема молока. Тоді там один такий, шо на хори ж ходив, і каже — ти, каже, в страсну  п’ятницю  і зроби сіпатор, хоть як-небудь затеши, і забий три зубка. І постав, каже, у сараї.

— Що таке сіпатор?

Н.С.: Раньше були сіпатри по 7 зубків.

— Це культиватор?

Н.С.: Нє, то культиватор багато, і зубья такі.

— А то що?

Н.С.: А той сіпатор.

— Ага! Ну-ну! 

Н.С.: То свої були, ага!

— Три зубки?

Н.С.: Нє, 7 зубків було. Один отак посеередині, і два по бокам.

— То він цьому чоловіку говорить?

Н.С.: Так ти, каже, хоч 3 зубка забий, а на сіпаторі 7 зубків. І він, значить, зробив. Постав свічечку, як у церкві прозвонить на страсну, батюшка 12 раз обходить, і за кажним разом звонять. І, каже, подивишся, хто до тебе прийде. Ну, він значить слуха, оце ж скільки раз прозвонили, шоб знать, вже пройде, чи нє. Приходить вона.  А вона поставила там ослінчик взяла, підмила, сіла, а він із-за тії сіпатри — бачте, в мене коровку доять! кума! А вона, корова нагадила, а вона тогда як руками візьме, як шльопне йому в вічі! Він поки придержав, а вона ушла. Ушла з сараю.

— А він узнав її?

Н.С.: А він же ж познав! Тоді каже, сидимо на первий день празника на дубах, і він же сидить, той мужчина. А вона йде. А він і каже — бач, хто мою коровку доїв? кумушка, каже, доїла! Так вона, каже, нікому нічого не сказала, підійшла до його, отак, каже, взяла за чуба, нахилила до землі, і отак, каже, стала на його верхом, а голова осюди. А в їй за поясом була така невеличка гребіночка. І, каже, як начала його чесать проти шерсті, оце і чеше, й чеше.

— А він нічого не робить?

Н.С.: А він нічо й не робить. Я заморився. Так вона його так, каже, драла довго чесала, ту голову, шо хто зна! І оце ми сидимо, хоч би хто шо сказав! Всі, каже, як поніміли. Тоді, каже, давай один з нас.