Чухліб Варвара Денисівна, 1915 р. н.

— А чого так?

В. Д.: А хто й зна, чого. Це ж воно давним давно. А потом вже колгосп перейшов, то вже й колгосп називався. Було три колгоспи в нас.

— У селі? 

В. Д.: У селі туто го.

— То колгоспи чи радгоспи були?

В. Д.: Радгосп сюди до нас не стосувався. Тільки колгосп.

— Тільки тут колгосп. Скажіть, а до колгоспу, до колективізації, то як велося ваше господарство? які  там були роботи? дома. Ви мали землю?

В. Д.: Три десятини з половиною було. Дві десятини поля і десятина була города.

— А далеко поле було від вас?

В. Д.: У п’ятьох мущах.

— Так купував батько по частинах, чи як? чи воно вам на спадок перейшло.

В. Д.: Ще моя баба, батькова мати, то як пішла, то прийшов приймак до баби, то того десятина. А то була ше ж бабина. В общем, наче вдвох. 

— Так. А скажіть, а що ви тримали? що ваші батьки тримали? якусь худобу.

В. Д.: І корову держали, і бики держали, і коні держали. При послєдку вже коні, була коняка із лошам, то батько оддав у колгосп. І воза, і плуга, і борону.

— Його заставили, чи він сам віддав?

В. Д.: Сам віддав. Писалися в колгосп, то батько записався.

— А батько зразу записався?

В. Д.: Да, ізразу.

— А він відносився тоді, як вважалось, до середняків?

В. Д.: До середняків.

— До середняків. Його не розкуркулювали? 

В. Д.: Нє. Це ж писали в колгосп начали, то ше батько не дуже так ішов, а потом пішов уже. Бо він подумав, шо будуть або розкуркулювать, або шо, знаєте. То він пішов. Оце таке.

— А що ви сіяли на полі на своєму?

В. Д.: І буряки сіяли до заводу. І пшеницю. І баштан, кавуни садовили вдома. І картопля на полі була. Ну, все таке. І просо, і жито, і пшениця, і ячмінь. Ну, шо в нас було п’ятеро полів наче, п’ять кусків в нас в п’ятьох місцях. То це ж там толока в однім місці, шо нічо немає. А там те посіють, а там те. Міняли. І всього. Ото так було оце.

— А скільки вас у сім’ї було дітей?

В. Д.: А четверо.

— Четверо. А сестри? брати?

В. Д.: Було три сестрички, дві сестрички, я третя, і брат був.

— А хто в вас в сім’ї був старший, батько чи мати? як розпоряджалися? хазяїн був?

В. Д.: Батько! да, да!

— А мати йому підчинялася?

В. Д.: Та куди там! раньше ж не було так, як тепер. Раньше було, як шось таке, то вона ж не могла сказать, шо це брешеш, не можна!

— Жінка не могла сказать? 

В. Д.: Не могла нічо сказать. Шо батько сказав, так і буде.

— І гроші ж в батька, ясно, що були тоді. Він ними розпоряджався.

В. Д.: В батька були гроші недовго, бо батько любив чарку. То в нього не дуже були. А як була в матері яка копійка, то це треба тому яка спідничка, а тому те, а тому те, то мати рішала.

— То були і в матері гроші, і в батька гроші? було трохи так, да? А з чого мати викраювала гроші?

В. Д.: Ну, на базар там щось понесе.

— Тихенько так?

В. Д.: Да, то там буде копійочка якась.

— А що носили на базар жінки?

В. Д.: Ну, всяк було. Там то цибулю понесе, то там те, то те. То було хрону накопаю, та понесу та продаю.

— А в вас базари були в Вільшані? 

В. Д.: Були, були.

— А скільки було базарів?

В. Д.: Один був базар, тільки шо у четвер, а то так кожен день потрошку.

— Ага, зранку?

В. Д.: Да, зранку.

— А як, продавати виходили селяни, а купували хто? селяни в селян?

В. Д.: Євреїв в нас було багато раньше, все містечко там були євреї.

— Ага, а як називалося те місто, де євреї жили?

В. Д.: Містечко.

— Так воно містечко й називалось? то центр був?

В. Д.: Да-да, містечко. Оце таке.

— То купували євреї в вас те, що ви продавали?

В. Д.: Да!

— А вони  мали поле, або щось таке, чи ні?

В. Д.: Хто? євреї? та Боже сохрани!

— Не мали?

В. Д.: Нє!

— А хазяйство якесь, господарство мали?

В. Д.: Тоже нічо не мали.

— А з чого вони жили? від того, що торгували, чи з чого?

В. Д.: А вони торгували, а то було в шинку ото. В общем, усяк собі по—своєму робив.

— Поля не мали?

В. Д.: Нє! не було ніякого поля. Це було той принесе пуд пшениці, а то те, той те. Ну, в общем, то євреї були. Це дуже хитрі люди.

— А ви не пам’ятаєте, був шинок у вас?

В. Д.: Був! чи один! монополь там була.

— А що це таке?

В. Д.: Багацько горілки було, продавалась у пляшках, у маленьких бутилочках, то шо. В общем, лавка така була, шо було усе село, кому треба, то пішли і там брали.

— А самі люди не гнали горілки?

В. Д.: та дехто, дехто там то собі було украдеться. Було строго. Строго.

— А хто забороняв це робити?

В. Д.: А хто? міліція.

— А це в якому році було приблизно? якщо євреї були, була оця монополь?

В. Д.: Це 25-й, 26-й год, я ше була, 27-й, ходила у школу, то ше й у 27-му це було. А вже в 30-х годах уже колгосп заснувався.

— Так, а тоді, як заснувався колгосп, то як з євреями поступали? як вони, ввійшли в колгосп? чи ні?

В. Д.: Євреї? та Боже сохрани!

— А як вони?

В. Д.: Та так собі й були, євреї та й усе.

— А як же, вони що робили? 

В. Д.: А в їх була артіль там швейна, то шо, там все таке. Вони собі вишукували оце ці роботи такі. А  то більше було, шо набере мати на кофточку, однесе та пошила, а мати заплатила її, швачці цій. Вони таким всим занімалися.

— А магазини в вас теж тримали євреї, чи ні?

В. Д.: Вони, вони тримали.

— В них купували все?

В. Д.: Да-да, усе більше у євреїв було.

— І мило, й гас, оце таке?

В. Д.: Все-все! все чисто було! да.

— В крамницях таких. А як називалися магазини?

В. Д.: А всяк.

— А як саме?

В. Д.: Бог його знає! Ну знаю, шо це то бакалейний було кажуть, а то такий, а то такий, а то крамниця. Оце таке. 

— А ваша родина мала такий авторитет у селі? поважали ваших батьків? чи щось позичали в них? чи просили щось, якоїсь поради?

В. Д.: Я тоді ше не замітила.

— Маленькі були. А до колективізації з якого віку діти привчались до роботи?

В. Д.: Як вам сказать, кожне собі у своїм хазяйстві приучалось. А потом, як стала колективізація, то стали ланки, то з матір’ю на ланку ходила.

— А в скільки років вже починали брати дітей в колгосп на роботу?

В. Д.: Хто як. Як мати ланкова, то і я йду, і ше там подруга йде материна, та тоже бере дівчину. А яка вона там, чи їй 10 год, чи 12, чи 13, а йде в поле. Бо я як була це, то там була одна жінка із дівчиною, моя подруга, а через шлях друга була, та тоже йшли. То нас 6 душ було, 3 дівчат і 3 жінки.

— То цим дітям платили вже гроші? чи нічого не платили?

В. Д.: Платили ж матері, бо ми ж, ланку брала мати і на мене, і на себе. По 70 соток було тоді.

— Це буряки сапали?

В. Д.: Да, і копали копаницями. Усяк було. Город тоді ніхто не орав, це ми копали самі. Оце так було.

— А в хаті вас, у родині, коли почали заставляти до роботи? найперше? 

В. Д.: Боже мій! усяк було! і городи пололи.

— А з скількох років це десь приблизно там? з 8? з 10?

В. Д.: Я ж вам кажу, шо я, 6 год було, то я пасла ту корову із телям. І коло мене була старша, сусідка, було вона корову свою гоне, і там ше теля, то шо, і я за нею ж. То вже змалечку, з 6 год пасла.

— А вдома, наприклад, мати заставляла вас якусь роботу робити, чи ні? ще таку по хаті?

В. Д.: То ложки перемить, то ше, заставляла, Боже мій!

— А пряли з скількох?

В. Д.: Пряла. В 26-му годі я почала прясти, нє, в 27-му. А чого я почала прясти в 27-му? бо батькова мати вмерла, баба моя, а в неї була прядка новенька. То було баба казала, було в школу ходила, до Різдва походила та заслабла. А потом уже піддужчала, то моя мати каже, шо не йди в школу, бо треба прясти. Оно бабина прядка осталася, то пряди. То я почала прясти у 27-му годі. А я ж 15-го в декабрі родилась, почти 16-го. То ото таке го робила. І прягла на веретено.

— А в вас робили дома тканину?

В. Д.: Моя мати була ткачихою сама. Був верстат, і я ткала.

— А людям ви робили, чи тільки собі?

В. Д.: Собі тільки. Тільки собі.

— А люди було так, щоб наймали? матері не приносили, щоб вона їм ткала?

В. Д.: Приносили, але ж ніхто, не було як. Своя сім’я була. Тре було на мішки напрясти та виткать. Тре було в запаску виткать. Тре було й на сорочку виткать. Тре на спідницю. Тре на кофту, бо було ткані кофти даже.

— Це вже перед колективізацією?

В. Д.: Да, да, да.

— Після революції?

В. Д.: Я не знаю, коли та революція була.

— А скажіть, чи було так, що це була чоловіча робота, а це жіноча? чи всяку роботу робила жінка? 

В. Д.: У нас усяк було. Було батько їде на поле, то я веду коні. Оре, а я веду було коні. А мати було і жне, усяк приходилося. На поле виїжджаємо, то й я було беру серпа та жну. 

— А чи було в вас в селі так, щоб тримали наймитів ті багатші?

В. Д.: Було, тримали, і в мого батька був наймит.

— Був наймит. А це був як, він весь час в вас був, чи ви наймали його іноді?

В. Д.: Нє-нє! коли там, він не все время був, а так, коли там жнива, або там шо. Коли нужен був. Періодично.

— А скажіть, а як йому платили? чим платили?

В. Д.: Це вже я не знаю. Не знаю, чим платили і як йому платили.

— А це був бідний? з бідних наймалися?

В. Д.: Бідний, був бідний. Бідний.

— А як господар до нього ставився? от ваш батько добре ставився до нього? чи по-різному? заставляв його робити, чи як там?

В. Д.: Вірите, шо я за це не знаю, бо це ж я була ше мала. Хіба я його там розбирала?

— А от як вступив батько в колгосп, то чим почав займатися в колгоспі?

В. Д.: Батько був плотніком. Хати строїв, то шо. Оце таке. Був хароший плотнік. Столяр був. І столяр був, і плотнікував. Бо це столяр, то це іначе, а плотнік іначе. То це мій батько таке робив. 

— То це він зимою робив, а літом це от він сіяв?

В. Д.: А літом то земля ж своя, то треба ж було її оброблять же літом.

— Скажіть, а це все, що там ви збирали збіжжя, ви на базар виносили, якщо лишнє було? чи як? продавали? 

В. Д.: Я не буду казать, бо я не знаю.

— А баштан, наприклад, вродили кавуни, куди їх?

В. Д.: На базар.

— Також на базар. А люди тримали баштани взагалі багато?

В. Д.: Багато, багато. В нас була така клуня, то було батько попривозе із поля, та у той застолонок, у полонку в клуню. Там кавуни. А там все те, шо з жнив зберуть. То оце таке. Та клуня була велика. Називалася.

— А машину  наймали молотить? чи наймит молотив?

В. Д.: Машину наймали і машина молотила.

— А за це батько щось платив?

В. Д.: А одробляли ходили. Да. Сьогодні в того молотять, то ідуть до того. А тоді ідуть до того. І так і молотять. А за молотарку платили спеціально.

— Грішми чи зерном?

В. Д.: Це вже я не знаю, чим. Це таке. 

— А коли діти починали працювати в колгоспі? з 6 років? чи з 10 там? чи з 15?

В. Д.: Хто й зна. Я ж вам кажу, хто як. Хто як у кого. У кого як, у того не працює, бо багато дітей, то тре було їх обходить, це ж і одіть їх, то шо. То було і дівчина і не робила нічо такого. То ту дитину гляділа, то ту дитину гляділа.

— Були такі люди, що не йшли в колгосп?

В. Д.: Було, було! По-сусідські коло нас був чоловік такий, шо не ходив, понятія не мали.

— Зовсім не ходили, але ж їх заставляли?

В. Д.: Заставляли, а потом їх висилали. Він же не колгоспник, нічого, то нашо ж він здався?

— Насильно його виселяли кудись? ви не знаєте, куди?

В. Д.: Не знаю. Сім’ї були великі, їх забирали й виряджали.

— То це були багаті? вважалися куркулі?

В. Д.: Які там вони багаті? просто не хотів, та й усе.

— І їх ото забирали й виселяли?

В. Д.: Да, висилали. А куркулі то це само собою. А були такі, шо не хотіли йти в колгосп, і нікуди.

— А куркулів багато в селі було?

В. Д.: Я не знаю. Ну, було чимало, канєшно.

— А як люди ставились до тих, що в колгосп не йшли?

В. Д.: Хто й зна, як хто до кого ставився! Якби ж це, якби я доросла, то я б уже понімала.

— Як їх висилали, то чи вони поверталися в село потім, чи ні? 

В. Д.: Деякі поверталися, а деякі то й повмирали.

— А хто вмер? не знаєте тих людей, хто там не повернувся?

В. Д.: Та це ж воно давно було. Мені 80 год уже.

— А хто в вас проводив колективізацію? свої чи чужі? свої були активісти, чи присилали?

В. Д.: Тоже не знаю.

— А от яка оплата в колгоспі була? ви ж працювали тоді, чи ні?

В. Д.: Ой Боже мій! яка там плата була? Це шо зразу було, то хто там платив шо. Ніхто нічо ше не платив.

— Зовсім не платили?

В. Д.: Та Боже мой! а потом вже там, скільки виполеш було, то шо, то це там уже. Жнива ж були, то було ж ми в’яжемо, то шо. А як прийдеться до розплати, то на те одвернуть, то на те одвернуть. Ой Господи! Дуже-дуже було важко. Важко-важко було.

— Але було так, що от людям вистачало щось одягнутись, там купити собі якийсь одяг, або що?

В. Д.: Та вистачало. Я ж вам кажу, шо і пряли, і самі на себе шили.

— І вже навіть не купували тоді в лавках тканину?

В. Д.: Купували дехто. Да-да, рідко хто купував. Ну, кому як можна було.

— А скажіть, чи було в вас так, що обмінювалися продуктами чи одежею? Наприклад, там той виробляв якийсь одяг, а ви йому там хліба даєте?

В. Д.: Такого не було в нас.

— Кожен собі сам?

В. Д.: Кожен собі сам.

— А в вас як забрали поле, то скільки вам залишили землі?

В. Д.: Тільки город. Город. А нашо ж нам поле? вже ж тоді не робили на полі.

— Не було ж чим. Скажіть, а чи крали в колгоспі? 

В. Д.: Ні, тоді не крали. Тоді не було понятія. Строгость була велика.

— А це забороняли, чи як? чи просто люди не крали, бо думали, що це своє?

В. Д.: І забороняли. Були такі, шо гляділи це все чисто, охоронніки.

— А свої охоронніки, чи чужі були?

В. Д.: Свої. Були такі баби вредні, були всякі, знаєте. Як до людини. Є таке, шо й своє, але ж продасть. Не считається, шо це своє воно, шо це чуже. Всякі були.

— А якось карали за це, за крадіжку? 

В. Д.: Да, моя сестра двоюрідна узяла отако в пригорщ жита, то 4 года сиділа в тюрмі.

— Це тоді в голодівку?

В. Д.: Да, в голодовку. Двоюрідна сестра. Материної сестри дочка.

— А як її прізвище?

В. Д.: Як її прізвище? Науменко Одарка.

— А потім вона вернулася сюди ж у село?

В. Д.: Вернулася!

— І потім жила. А як до неї люди ставились, що це вона?

В. Д.: То шо, хіба ми не знаєм, як шо до чого? да. А як були в нас такі люди, шо пішла, колосків назбирала, і за колоски судили. Да! за колоски судили. Було всяк.

— А в голодівку в вас багато людей померло в селі?

В. Д.: Багато. Дуже багато померло, багато. Це я сама старша, а нас же було четверо дітей, я найстарша. А в нас був по-сусідські комірник жив, через дві хати. І то як пішли дощі, й дощі, й дощі. На буряках варять галушки, раз у день дають їсти. А дома нема нічого ж. Шо ти будеш варить дома? нічого! Якраз дощі йшли, і я така була, в мене страшно важкі ноги. Я не пухла була, але вже важкі були ноги. то вийшла на шлях, бачу, цей комірник проз хату проз нашу. Кого це ти, Лялечко, виглядуєш? Кажу — та осьо на поле йти, та боюся дощ буде, та й не попадемо на галушки. А він — слухай, прийди мені заметеш у коморі. Я прибігла, мамі — каже Максим, щоб я прийшла підмела в коморі! То біжи, дитино! Пішла я. Пішла я, то я тільки ввійшла, то він мені дав макуху,  це із насіння. І ше шось, не знаю. І сьогодні не знаю, шо він ше мені дав. А я кажу, то як же ж я пройду? мене ж перестріне на воротях, він же ж стоїть же ж охоронник той. А я буду стоять, він тебе не зачепе. То я принесла ту макуху і чи пшоно, чи їй бо не знаю, шо ше таке дав. А я той кувшин за пояс, прибігла, то я ще не вірила, шо таке буває. І ото ми тим спаслися. 

— А це як було?

В. Д.: Та як було? і батько співав мій, і мати співала. Посідаєм увечері, та й співаєм усі.

— А яких пісень ви співали?

В. Д.: Ну, тоді ше, знаєте, всяких, хто як міг. І я підтягаю, було.

— А на скільки ви голосів співали вдома?

В. Д.: А це було безразлічно. Той собі так співав, а той так співав. В кого діскант, в того те, в того те.

— А горяка хто тягнув у вас?

В. Д.: А я було!

— Ви тягнули. То ви ж малі були ще тоді?

В. Д.: То й шо?

— Сили були тягнуть.

В. Д.: Я ж чую, як співають. В общем, якось воно мені удавалося.

— А верхній голос як називали в вас? самий такий високий голос як називали?

В. Д.: Як голосно, то діскант. А як так собі, то це альт. А то тенор. Смотря хто як співає.

— То в вас так і називали ці голоси?

В. Д.: Більш було діскант і горяк.

— А у селі вашому співали на багато голосів так?

В. Д.: Усяк співали. Як дівчата співають, то знаєте, та таким голосом, та таким. А мужчини то це ж було басом, тенором.

— А бувало так, що на вулиці співали дівчата й хлопці разом? чи окремо співали?

В. Д.: Співали вмісті! вмісті!

— Вмісті. Одних пісень співали?

В. Д.: Та було усяких співали, усі вмісті.

— І різними голосами. Скажіть, а от який куток найкращий, як от заспівають, який куток найкраще?

В. Д.: У нас усі були гарні. Всі гарно!

— А чи переходили голоси з кутка на куток? Казали, що прийди там до нас співати? чи нє? 

В. Д.: Нє, на кожному кутку єсть горяк, єсть свої голоси, і усі співають. Тоді скрізь співали гарно.

— А не перекликали один до одного? не переманювали?

В. Д.: Нє.

— А конкуренція була між кутками така, що от краще щоб співали за інших?

В. Д.: Нє-нє-нє! цього не було. У кого як.

— А були такі там жінки, яких вважали найкращими співачками? що от вона найкраще співає?

В. Д.: Це були такі у церкві. То діскант, а то така, то така. То ви знаєте, в церкві ж то там разні голоса є, і там же підбирають. То це було, була в там Закачуліна, то страшно гарно співала. Христя була там, гарно співала. Ну, оце такі.

— А в вас був хор довго церковний?

В. Д.: Ну, до того, до войни.

— До війни. А після війни вже не було?

В. Д.: У війну ше був, а після війни вже не було.

— А церква в вас як називалася? коли в  вас храм?

В. Д.: Одна Пречистська,  була до Пречистської. А одна Миколаївська. То це вже я тут наче до Миколаївської считалася.

— А чи вони в вас весь час були, чи їх руйнували тоді, в 30-ті роки?

В. Д.: Розкидали їх.

— І одну, і другу?

В. Д.: І ту, й ту. Одну раньше, другу  пізніше.

— А яку раніше? Пречистську?

В. Д.: Да.

— А як розкидали? як це відбувалося саме? люди як? 

В. Д.: Я не знаю, бо я туди не ходила, не знаю. Я ше замужем не була, як її розкидали.

— А спеціально звали таких людей на весілля, спеціально для того, щоб вони співали там?

В. Д.: Та є родичі гарно співають. Нє, були такі, шо просили, шоб коли свадьба, то вона гарно співає, є! Були, були!

— А їм щось за те платили, чи просто?

В. Д.: Нє! просто кличуть на свальбу. І оце ж мати була така. Туди просили, шоб прийшла на свальбу, туди просили, шоб прийшли на свальбу. І коміки, того шо я тоже ж була комік такий, шо шось як устрою! то тільки дивися. Де просили, то я й ішла.

— Добра, бачите. А як під час колективізації тоді, як весілля відбувалися? так само весілля грали? чи вже було менше так?

В. Д.: Та хіба ж так, як теперечка? Оце вже правда перестали таке весілля дуже, а оце годів три, то здорове було весілля в нас, по 300 душ було.

— Ага, а тоді, до колективізації, були які весілля?

В. Д.: Рідня тільки, рідня.

— А всі обряди зберігали?

В. Д.: Усе, а як же! а як же.

— А в колективізацію тоді як? обряд менший був? чи так само?

В. Д.: Я вже його забулася. Тоді, знаєте, яка свальба була? розписались та й усе.

— В колективізацію? 

В. Д.: Да. Я в 39-му йшла заміж, то пішли ми з чоловіком розписалися, та й усе. А свальби не було ніякої. В кого були, а в мене не було свальби.

— А чого не було? не було за що справляти?

В. Д.: Не було за шо. І в його так само, і в мене. Приїхала підвода та забрала скриню.

— А в скрині що було?

В. Д.: А в скрині кожух був. Свита була. Там одіяло якесь. Рядно. Скатерть. Дві спіднички. Ото все було хазяйство.

— А тоді нічого не мали з худоби? нічого не брали, не давали в придане?

В. Д.: Нє, нє!

— Не було вже.

В. Д.: Оце таке.

— А досвітки в вас були? або вечорниці? 

В. Д.: Були!

— А на вечорниці ходили дівчата, а на досвітки хто?

В. Д.: На досвітки, то це було пряли там на досвітках. Бо й я ж ходила тоже по-сусідські. То один раз поприходили всі хлопці із Натягилівки, то з Загреблі до нас ходили гулять. Та мені каже, що тре, Варічко, принести данину, клуночок. Я взяла той клуночок та понесла. А в сусідки там перединка була надіта, і все. Приходжу я на другий день, а моя пердинка випряжена. Там такий був хлопець, шо умів прясти так, як дівчина. Да. Я прихожу, а мені каже хазяйка — ти ходила по данину, а твоя баба пряла. А я кажу — хто ж такий? А Василь пряв оцей, вона там назвала як. То кажу — добре. Ото таке було. Шутки були всякі.

— А на досвітках були до якого часу?

В. Д.: Коли як.

— Було допізна?

В. Д.: Було і до півночі, і всяк було.

— А було так, що залишалися ночувати там? чи ні?

В. Д.: Де хто хотів як.

— Як хотіли, то залишались?

В. Д.: Да, да.

— А на соломі на землі там ночують? 

В. Д.: А як же ж! тільки на землі. Раньше було строго. Цього не було, шоб там балуваться. Цього не було. Гуляли з хлопцями, усе, ну цього не було. Було коли де там хто, а так то нє.

— А як лягали на землі долі, то хлопець з дівчиною ті, які любилися, чи ні?

В. Д.: Хто його зна!

— Як уже прийдеться?

В. Д.: Да.

— А чи наймали на вечорниці музику у вас в селі?

В. Д.: Нє! не наймав ніхто. Оце як було, як якісь вечорниці єсть, або шо, то це там, хто із хлопців там ходять, хто вміє грать на балалайку або на гітару, то це куди там! то приходить та й грає. А ми тоді вже гуляємо. 

— А це було до колективізації? чи після?

В. Д.: До колективізації.

— А після того вже не було вечорниць?

В. Д.: Усяк було. Як у кого.

— Але було так, що збиралися на вечорниці й співали?

В. Д.: Нє, уже нє.

— А на досвітки? чи й на досвітки не ходили вже після колективізації? в колективізацію.

В. Д.: Підождіть, в колективізацію. То вже був колгосп. Тоді таке время було, шо вже було не то, шо всяк було. Було де йдем, а де дома. Усяк було.

— От якщо ви збиралися, то як до цього ставилася влада? що ви збирались там десь на досвітки? чи на вечорниці?

В. Д.: Ніхто нічого!

— Не забороняли? не сварились?

В. Д.: Нє-нє-нє! Підписувалися, шоб це ж дитину угомонить, розписувалися. Всього було. Ой! шо я тільки не пережила!

— Трудно було.

В. Д.: Трудно.

— А чи були повитухи? чи акушерки були?

В. Д.: Була повитуха. Батькова мати. І лічила людей.

— Зіллям, чи як?

В. Д.: Зіллям. Да. Вона знала все. То було іде людям куховарить.

— І оце разом була і знахарка така, і куховарила?

В. Д.: Да, і повитуха була.

— Як у вас казали? повитуха, чи як? чи бранка?

В. Д.: Бранка. Бранка, бранка була.

— А як їм люди платили за це, шо от як вона прийшла і прийняла дитину там, роди. 

В. Д.: Тільки шо тоді не платили грішми. Дасть хлібину. Дасть рушник якийсь, чи на рукава полотно. Та то така плата була. Да. Було, шо мені баба передала ліченіє.

— А що ви можете?

В. Д.: Оце сонячне сплетіння по-научному, а по-нашому ураз. І ото чи мужчина, чи жінка зорве ураз, то це я можу вилічить.

— А як це робиться? ви можете розказать?

В. Д.: Ну, бувало, шо під груди підсунеться, то треба, як оце я хочу взнать, шо, то я коло пупа щупаю. Якщо б’ється коло пупа, значить на місці. А як не б’ється, то я його шукаю, де воно б’ється. Чи воно в боку, чи воно отуто го десь, чи воно під грудьми. Як я його найду, тоді я лічу.

— А щось промовляєте? чи як?

В. Д.: Нє, нічо я не промовляю, а просто я одсуваю його, та просуваю до піка, та й усе.

— А при цьому нічого не приказуєте?

В. Д.: Нє, нічого не приказую.

— А бабця ваша приказувала, чи ні?

В. Д.: Було, що вона собі приказувала, а я в неї не перехватила нічого. Оце тільки я перехватила, шо це можу.

— Так вона вам розказувала, як це робити?

В. Д.: Нє, нічого. Це було в 26-м годі, як моя баба вмерла. А я 15-го, чи почти 16-го. То оце скільки мені, 10 год було. Ну я перехватила оце.

— А вашій бабусі щось платили за те, що вона лікувала людей? чим платили? 

В. Д.: Та тоже ж так само. Той хлібину дасть, а той так, а той так, а той так. А я тоже ні в кого грошей не брала. Ні в когусіньки! Хто шо дасть, ото й спасіба.

— Скажіть, а чи були в вас голосильниці такі, які голосили над покійниками? чи ні? щоб голосили над покійниками? чи були такі спеціальні жінки?

В. Д.: Я не замітила.

— Не пам’ятаєте, щоб на похороні так приплакували, приказували?

В. Д.: Нє, не знаю, я такого не знаю. Гармошка, бубон, та й усе.

— А було так, що скрипки були?

В. Д.: У нас не було в Вільшані, нє.

— Скажіть, а жиди не грали в вас?

В. Д.: Я не замітила.

— А музиканти, за весілля що їм платили? музикантам.

В. Д.: Ну, тоді ж було по-разному. І тоді ж таки платили музикантам. А то ж платили.

— То гроші їм давали, чи щось інше?

В. Д.: Не знаю, чи хлібом платили, чи там пшеницею, чи там чим, чи грішми. Ну більше грішми. 

— А скільки днів грали?

В. Д.: Субота, неділя, на скільки наймали. Як на два дні, то на два дні. Як на три дні, то на три дні. А як хтось свій такий наче вміє грать не гармошку, то й цілий тиждень грали.

— А весілля ж тиждень було?

В. Д.: Да, тоді ж було так, тоді неділю почти.

— А скажіть, а це вже потім не такі були довгі весілля? вже після колективізації оце ж.

В. Д.: Великі! великі були! довгі, да! довгі. Оце вже то мабуть годів із 10, то це вже так. В общем, у неділю, в суботу. В суботу, в неділю, ну ше й в понеділок там, як у кого. А то таки два дні.

— А в понеділок як називалося? той обряд, що там робили в понеділок?

В. Д.: А шо? каравай ділили.

— В понеділок?

В. Д.: Да, у молодого. У молодої в неділю, а в понеділок у молодого.

— Це завжди так було? і раніше?

В. Д.: І колись так було.

— А чи було в вас таке, щоб сімейні такі ансамблі були? щоб в сім’ї були там скрипка, бубен, чи гармошка?

В. Д.: Були. Було, в сім’ї мого діда так само було. В сім’ї всі були гармоністи.

— І ви з ними разом на весіллі?

В. Д.: Нє, до кого як.

— Скажіть, чи був в вас шинок у селі?

В. Д.: А був же ж! да! шинків було мабуть із 5.

— По різних кутках були?

В. Д.: Нє! просто в містечку.

— І в містечко ходили люди?

В. Д.: Ходили!

— А хто шинки держав?

В. Д.: А жиди. Це в нас кажуть жиди. А хіба не однаково, шо жид, шо єврей.

— А як їх звали? ви не пам’ятаєте хоч одного, як звали?

В. Д.: Вірите, шо це вже я не замітила. Знаю, шо жидівка була, в неї був шинок, то була Бася. Це я знаю, бо було мій батько часто біжить туди чарочку хильнуть. До Басі. Бася була. Це я знаю.

— А платили їм тоді чим? чи брали щось в заставу?

В. Д.: Як од кого шо беруть. Це таке.

— Чи було, що заставляли одяг там, чи щось таке? у шинок.

В. Д.: А це вже я не знаю. А так було, шо попаде батьку, то несе.

— А скажіть, а чи музиканти грали у шинку? чи ні?

В. Д.: Ні, цього не було.

— А як збиралася компанія, наприклад, у шинок, то чи там грали?

В. Д.: Нє, просто, не грали нічого. Це базар був, і вони жили під базаром же, і усе. До нього ходили тільки та випивали.

— А не було, щоб там пісні були якісь, або танці? або збирались компанії? 

В. Д.: Нє-нє-нє! Та були ж оце хлопці, бо це ж базар, пішли до Басі! У Басі посідали за круглий стіл там, чи як-небудь. Співать не співали, а так було понапиваються всяк. А я це ше помню. Я знаю, шо я прийшла колись так, вийшла коло церкви, та тут була лавка, м’ясо було. А я зайшла так наче поза лавкою, аж стоїть підвода і якась жінка лежить на підводі. П’яна! розпатлана! то це я бачила і знаю, шо це у Басі випивали.

— І жінки бувало так, що напивалися?

В. Д.: Да! це багато таких бувало!

— А як чоловіки тоді до них ставилися? 

В. Д.: Не знаю, я не бачила, за це не буду казать. Ну знаю, шо була пяна й розпатлана. А мені ж так спротивилося. Думаю — Боже мій! ну як мужчина, то якось воно не так, ну як уже жінка, то зовсім протівно!

— Скажіть, а чи було так, що весілля в вівторок, середу там, то чи було так, що весілля відбувалися десь в шинку там ішли?

В. Д.: Нє, нє, це дома.

— Це все дома було.

В. Д.: Може в кого було й в шинку, хто й зна, я за це не можу сказать точно, бо це хіба я його знаю все. У нас все дома було.

— Скажіть, а як уже почалась колективізація, то що з тими шинками сталося? їх закрили, чи як? 

В. Д.: Як вам сказать, я це вже просто не замітила. Не замітила. Вони роз’їжджалися вже трохи.

— Жиди виїжджали?

В. Д.: То по родичах, то десь собі. Роз’їжджалися.

— Скажіть, а десь у 20-х роках, у 30-х чи співали в клубі? 

В. Д.: В клубі да.

— А як називався цей клуб?

В. Д.: Клуб, та й усе.

— А клуб зробили з чиєїсь хати? чи як?

В. Д.: Із жидівської. У них була церква жидівська, чи єврейська, чи жидівська. І там у тій церкві був клуб.

— Зробили клуб. Це в 30-х роках, да?

В. Д.: Ну да, це мені було скільки? Ну, мені було може год 18.

— То туди ходили співати?

В. Д.: Всі ходили!

— І танцювали там?

В. Д.: Не співали, а грали і танцювали. А може хто й шо співав, бо я не знаю. І там за прилавок був, купували собі Сітро, хто хотів, чи конфети, чи шо.

— То там просто купували і продавали хто там?

В. Д.: Ну, чи мужчина, чи женщина, од кооперації ж.

— А ви не ходили туди співати, коли якісь свята там були, або що?

В. Д.: Нє.

— Ви не ходили в той клуб співать. А чи був хор такий, що співав? якийсь ансамбль там?

В. Д.: Був, був! і грали, й танцювали, й усе.

— А вистави ставили?

В. Д.: Ставили! і вистави ставили, і все було це. Я знаю, було мій чоловік страшно танцював! У Вільшані ніхто в світі так не танцював, як мій чоловік! А ше ж він був парубок, я ше ж за ним не була. То було, як піде танцювать, то куди там! чи гопака, чи Бариню, чи чого, та куди там! балачок немає. Як уже я пішла за нього заміж, то це було підемо до клубу, пішов, найшов мені стільця, посадовив — сідай! А сам видєлує, шо хоче. Да, це було. 

— А ви танцювали?

В. Д.: Дівчиною не дуже так танцювала, а жінкою то вже добре танцювала. Може через те й ноги так болять. Бо не пропускала нічого.

— А які танці ви танцювали?

В. Д.: Саме більше полька. А як ше був мій чоловік парубком, то було танцює сам. Да, танцює було. Він 10-го года, а я ж 15-го. Їх було п’ятеро дітей осталося, то 4 дівчат і 1 хлопець. То він собі роз’їжджав, де хотів, а ти мені гляди тих дівчат. То це таке було.

— Скажіть, а ваш чоловік був з багатої сім’ї? чи якої?

В. Д.: Бідний! бідний!

— Бідняки були? А як ви одружувались, то як батько на це дивився? як поставився до цього?

В. Д.: Шо бідний був? Він як сказав, шо я буду жениться, і оддасте за мене Варю. А батько мій каже — питайся у неї.

— То батько не проти був?

В. Д.: Батько не проти, та Боже сохрани!

— А чи гарно ставилися до вашого чоловіка сім’ї?

В. Д.: Воно ж четверо чи п’ятеро дітей, то було всього. Вона була вдова. Вона і заміж виходила, зводила діти, чоловікові і її діти були. Усього приходилося. 

— Скажіть, а ви не пам’ятаєте, на яких інструментах грали тоді в клубі у цьому, що синагога була?

В. Д.: Мандоліна, балалайка, гітара, оце таке.

— А бубон був, чи ні?

В. Д.: І був бубон, тільки не там був бубон, а мого чоловіка була в брата гармошка. Було іде брат і бере з собою хлопчика, а він було, Петро, гра на бубоні. Мій чоловік. Оце таке.

— А чи була скрипка в вас в селі?

В. Д.: За це вже я не буду казать, бо я не знаю.

— А не знаєте, духові інструменти були, чи не було? чи грали на духових інструментах?

В. Д.: Тоже не знаю. Не знаю. Ні-ні-ні, цього не було.

— Скажіть, а от був в клубі керівник в того хору? ви не знаєте, чи він є зараз живий?

В. Д.: Нє, нема його вже. Нема.

— А був такий?

В. Д.: Був. Це був мого чоловіка друг із Шевченково, трохи керував наче. Тільки він недовго. А то я вже їх чогось не помню. Бо це було хіба сьогодні?

— А ви не пам’ятаєте, а от ті, що керували церковним хором, як зруйнували церкви, то де вони ділись?

В. Д.: Вони вимерли. Всі вимерли.

— Це зараз. А раніше, чим вони стали займатись?

В. Д.: Нічим. Той був бухгалтером, а той тим, а той тим.

— А з села їх не виганяли? Так вони в селі і проживали? 

В. Д.: Нє-нє-нє! А той був комірником на нашім участку. Оце таке. Це я вам все розказала наче.

— Скажіть, а ось на які свята збиралися в клуб саме? які свята відзначали?

В. Д.: Та й 1 Мая.

— А Шевченкові дні відзначали, чи ні?

В. Д.: Ні, не було такого.

— А зараз є такі концерти в клубі? ви не буваєте?

В. Д.: Я не буваю, я не знаю.

— Скажіть, а чи бачили ви старців? чи ходили старці десь у 20-х роках, в 30-х роках?

В. Д.: А шо ж, мало ходило? Ходили! дуже! Хто хліба дасть, а хто картоплинку дасть. Було.

— А це були чоловіки чи жінки?

В. Д.: І жінки, й чоловіки, й діти, й діди! і всі були. Хто, хто який, я не знаю, ну було таке.

— Скажіть, а вони грали на чому-небудь? чи так просто ходили?

В. Д.: Нє-нє-нє! просто ходили, просили та й усе.

— А гроші ви їм давали, чи тільки оце продукти?

В. Д.: Грошей ніхто не давав, бо тоді гроші були дуже ж такі, гроші. А так, у кого шо є ж там, ну, то шо од душі дасть.

— Хто що мав. А скажіть, а де вони ночували?

В. Д.: А я не знаю.

— Не знаєте. Просто приходили так.

В. Д.: Приходили, а зкудова він, хто він такий, то я не знаю.

— А ви не запомнили може, з лірами вони не ходили?

В. Д.: Були із лірами, тільки в нас не було.

— Але ви знаєте так, що ходили. А на базар до вас не заходили? 

В. Д.: Були, були! То було грають і  співають.

— А ви не запам’ятали, про що вони співали?

В. Д.: Ні я ж, тоді я безразлічна була.

— А ви не пам’ятаєте, що їм давали, тим старцям, що сиділи там?

В. Д.: Копійки, копійки кидали. Він же сидить, у нього шапка там, чи картуз, чи шось, так туди кидають.

— А на гармошці грали вони?

В. Д.: Не було, тільки я замітила на ліру, а на гармошку я не замітила.

— А після війни ви їх бачили, таких старців?

В. Д.: Ні, не було.

— А з вашого села були старці, саме з вашого? чи тільки ті, шо приходили?

В. Д.: Та бувало, шо і приходили, та й наші були.

— І ходили так?

В. Д.: І ходили, а як же!

— Вони від хати до хати? чи вони знали, до кого заходити? 

В. Д.: Я вже це не можу сказать.

— А як в селі ставилися до цих старців?

В. Д.: А всякі були. Чого він ходить попід хатами? чого він лазить? Є такі. А є такі, шо взяла собі нишком, та дала, та йди собі з Богом. 

— А було так, що молився може, або казав Царство Небесне! і йому давали за родичів? чи просто давали так?

В. Д.: Хто дає та думає — оце ж мені за то і за то. А хто мовчить собі, дає та й усе.

— А чи могло буть, щоб ображали старців?

В. Д.: Я не замітила.

— Чи це вважалося гріхом, його образить?

В. Д.: Та яке там гріх! Заставило людину, та людина пішла та випросила. Як у кого було шо, то давали, а як не було, то не дала.

— А старці мали свою сім’ю, чи ні? 

В. Д.: А Бог його знає! Як вони старці, то вони ж ходили всякі. І діти старцівські ходили, чи старці, називали і дітей старцями. І старих. І молодих. Хто який був, то це ж звали старець, та й усе.

— А під церквою сиділи в вас старці?

В. Д.: Сиділи! сиділи.

— А що їм давали?

В. Д.: А Бог його знає!

— А коли вже колективізація була, як до них ставилася влада місцева?

В. Д.: Та трохи проганяли.

— А проганяли їх чому?

В. Д.: Не помню я, не помню.

— А в колективізацію теж ходили старці? як уже до колгоспів стали писатись.

В. Д.: Вірите, шо я вже його забула. Це якби його це знала, шо це треба буде може колись сказать, то може б більше запоминав.

— А коли приблизно не стало старців? в який час? в які роки перестали ходити вони?

В. Д.: Як стало в нас, голод був, то й перестали ходить старці.

— В голод перестали.

В. Д.: Перестали, бо хто ж буде ходить, як кожне голодне було.

— А після війни чи були старці?

В. Д.: Кажеться, не було.

— Зразу ж після війни вже не було?

В. Д.: Були там, а потом нє. Після войни робили всі люди, і кожне мало, і старців не було ніяких!

— А скажіть, а тоді, як вони ходили, то як вони просили? чи як вони казали?

В. Д.: Пожертвуйте! кусочок хліба, чи шо там давали їм. Пожертвуйте на милость божу!

— А як відспівували покійника?

В. Д.: Церкви ж в нас не було. А ми ходили в нас на Дощаківці, були Яна, я, там ше. Зразу я як ходила, то це була там баба Пріська, баба Юля, дід Степан.

— А як його прізвище?

В. Д.: Його? Карпенко. Карпенко Степан.

— А вони ходили може в церковний хор раніше? чи ні?

В. Д.: А! вона ходила. Ця ходила, бо її чоловік участвував у тому.

— У церковному хорі?

В. Д.: Да, да. То ця ходила. А баба Пріська, то чесно я не замітила, чи ходила, чи не ходила. Я з нею ходила. А потом, як уже баба пішла друга, в нас стала баба читать ходить. То ми потім з бабою ходили. Там на похорон було ідемо, співаємо.

— Відспівували повністю похорон?

В. Д.: Да. Співали.

— А ви не знаєте, співали псалми якісь? 

В. Д.: Ну, які псалми, це ж по-церковному.

— По-церковному все. А такі псалми, що на українській мові співають, то були такі, чи ні?

В. Д.: Може й були, то я їх не знаю таких.

— Чуєте, а чи було таке, що жінки голосили за покійником, чи ні?

В. Д.: Хто як умів.

— А чи було так, щоб приказували так?

В. Д.: Нє-нє-нє! було, було. тепер немає. А раньше було.

— А ви не могли б проказати, як це казали?

В. Д.: Усякі були, знаєте. “Рідненька ти моя матінко! Та хто ж мене встрічатиме? та хто ж мене питатиме? та кому ж я пожаліюся своїм горем?” Оце так, я не можу. Осьо таке.

— Так а як це на весілля просили, щоб співали, чи не було таких жінок, яких спеціально запрошували, щоб вони співали?

В. Д.: Були такі. В нас там гарно співала Катерина, та дочка не можеть так, а вона могла. І вмерла сусідка, і просить — прийди завтра, поплач над моєю матірю, то було таке.

— А є там жінка ще жива, що плакала за матір’ю?

В. Д.: Нема. Вона вже вмерла давно.

— Нема вже, а як її прізвище? не пам’ятаєте її прізвище?

В. Д.: Вже забула.

— А колядували в вас уже при колективізації?

В. Д.: Колядували! і я ходила колядувать. І я дівчиною ходила.

— А яких колядок ви знаєте?

В. Д.: “Я утром ходила”,  “Зайшла звізда чотна”. Ну, оце я вже його позабувала, бо тепер же вже я його не колядую.

— Скажіть, а тоді ходили хлопці й дівчата разом, чи тільки окремо?

В. Д.: Нє, ми були самі собі там, чи 4, чи 5 нас дівчат.

— А хлопці окремо ходили колядувать?

В. Д.: А хлопці окремо.

— А ходили з звіздою? чи ні?

В. Д.: Я не замітила, шоб ходили з звіздою.

— А до того, до колективізації, до революції, ходили з звіздою?

В. Д.: Ходили.

— А заборонили вже ходити з звіздою?

В. Д.: Да, забороняли.

— І колядувати забороняли?

В. Д.: Ну да, було кажуть — і до мене зайдіть ше.

— Але так само варили кутю і відбували це свято дома нишком? чи як?

В. Д.: А чо це нишком? усі ж празнували.

— Празнували так само празники. А як? церкви ж не було вже.

В. Д.: То шо? празнували! Хто як хоче, хто варе, а хто не варе. Але усім був празник. Усім були Різдвяні святки.

— А на роботу ходили так само?

В. Д.: Ходили. Ходили в колгосп. Хто де на якій роботі, то йшов собі та й усе.

— А дома то вже празнували?

В. Д.: І дома собі празнували, а як же!

— І так само й Великдень?

В. Д.: На Великдень було не йшли на роботу, а було таке, шо й на Великдень робили. Так, як у колгоспі, або шо, то було й на Великдень робили.

— А дома не робили на празник? 

В. Д.: Нє, дома не робили.

— Скажіть, а було так, що ось дітей ганяли, щоб вони не йшли колядувати?

В. Д.: Я такого не замітила.

— А на Великдень в вас христувати ходили? чи ні?

В. Д.: Як це христувати?

— Щоб ходили там діти, казали — Христос Воскрес!

В. Д.: Нє, не ходили й не казали. даже було і не знали, шо кому казать. А потім встрічались такі вже жінки, як і я — Христос Воскрес! А як вже молодші, вони його  не знають. Це все так було. Більшість, більшість того, шо здрастуйте! А Христос Воскрес! це рідко, рідко. Як уже у хаті, то — Вічна пам’ять! та похристосаються. Тільки дома.

— А так чи боялися? чи що?

В. Д.: Це запрещали. Тільки ж не дай, Господь! нашо воно мені здалося, шоб мене ніхто там.

— Не переживайте! нічого не буде.

В. Д.: Я вже людина стара, сьогодні може вмру до вечора.

— Та хай Бог милує!

В. Д.: Еге! це ж таке вже.

— Не хвилюйтеся, від цього нічого не буде. За це вам нічого не буде. Скажіть, а ще я хочу спитати, от весілля в вас було, в 30-х роках, були коротші вже під колективізацією, ніж раніше?

В. Д.: Канєшно, шо коротші! да! Це ж самим ізвєсно вже було, шо коротші.

— А чому так?

В. Д.: Я не можу сказать. Ну, це таке було время, шо довгі наче. А тепер же на цілий тиждень свальбу робить, то за шось же треба робить. А де ж його брать? То людина ж як заколе там чи порося, чи шо, то вона там два дня, і тепер же і в суботу мабуть, не тільки в неділю.

— Скажіть, а це, як ви пам’ятаєте весілля перед голодом і після голоду, то перед голодом були довгі весілля? кращі весілля? 

В. Д.: Ну канєшно! Тоді ж було веселіше, люди якось ше жили веселіше, знаєте. А теперечка шо ж, один день це тільки як треба.

— Скажіть, а чи не пам’ятаєте ви, чи були такі, як казали, червоні весілля, щоб комсомольські?

В. Д.: Були, були!

— Були. А чим вони відрізнялися?

В. Д.: Я б вам сказала, ну знаю, шо були. Була комсомольська свальба. Але свальба то є свальба.

— Але то ясно, що не вінчалися ж вони. А де ж вони записувались?

В. Д.: Писалися в сільраді. Я, например, як ішла заміж, то ми зайшли із Петром, розписалися та пішли до його та пообідали, та й усе. Це таке було. Це в 39-м году.

— Скажіть, а чи всі родичі приходили на весілля? як раніше гуляли.

В. Д.: По возможності. Хто як.

— Але всіх кликали? чи ні?

В. Д.: Кликали всіх, а чи всі прийдуть, чи ні, це вже як кому. В кого може ні за шо було, бо це ж треба подарувать шось.

— А от в дитинстві ви може пам’ятаєте, чи вам розказували, чи сватали обов’язково дівчину? чи так її брали? 

В. Д.: Сватали. Обізатільно.

— А не знаєте, як приказували, коли приходили?

В. Д.: До мене як приходили, то ніяк не приказували. Нічого.

— Скажіть, а як от раніше було, то як готували посах на весілля? придане як готували? що туди входило, в скриню? 

В. Д.: Придане? Придане, моя мати як ішла заміж, то у скриню, у скриню снотки ложили, там рядна, то шо, кожуха. Оце таке давали. А в придане давали або корову, або 100 рублів там, або шо, це придане.

— А бувало так, що золоті речі давали?

В. Д.: А як були, то давали. Я знаю, шо моя мати як ішла, то батько, дід обіщав 100 карбованців дать, але саме не було у діда, то як приїхали по молоду, то поїхали без молодої. Бо це ж придане не дав же ж, 100 рублів. Але як приїхав додому батько наче з усім причепом, а баба каже — а де ж молода? Він каже тако й тако. Їдь зараз же і забирай! Та приїхали та забрали ту молоду. Це ж друге село було, Сухини, може чули Сухини? ну, оце ж моя мати з Сухин, ото таке. Причеп поїхав, а молода осталася. Отаке. І таке ше буває. Оце я знаю, було мати мені розказувала.

— А землю як давали? от як з другого села, наприклад, то як з землею?

В. Д.: Не знаю я, у нас в діда було, він же гроші давав, на гроші. 10 десятин було землі.

— Це багато! 

В. Д.: Багато. Було поле. Там і черешні, там усе на світі було. А у діда мого було 6 синів і 3 дочки. То поділили на 6 ділянок те поле. Це того сина, а це того, а це того, а це того. То я знаю, як було. Бо це ж туди їздив мій батько та черешні збирав, то я знаю.

— То ваш дід вважався багатим таким чоловіком?

В. Д.: Да, багатим. Він і староста був церковний. В общем, багатий був.

— І мав мабуть і скотину якусь?

В. Д.: І воли мав, і все мав! і коні мав. Дві хати мав. Одна була на ставках, одна просто построєна. Це ж я знаю, бо це ж туда їздила. Усе було. Як чарку пив, то поважав за чарку. (Дефект запису, скрип).

— Скажіть, а ви кажете, ваш батько був, тримав лавку, м’ясом торгував, то це із свого господарства?

В. Д.: Із свого. Він брав бички, сам різав і сам і продавав. Без матері.

— І лавка та була аж до якого часу в вас? до якого часу він тримав цю лавку? до яких років?

В. Д.: До війни. Поки ше колективізації не було. 

— І він з того трошки мав щось? якусь вигоду.

В. Д.: Ну, а як же!

— А ви взяли прізвище свого чоловіка, як вийшли заміж?

В. Д.: Да.

— А було так, що жінка залишалась на своєму прізвищі, чи нє? щоб своє прізвище дівоче оставляла. 

В. Д.: Не було такого. З другим чоловіком як розписувалась, то я, в його своя фамилія Бондаренко, а я цього чоловіка оставила.

— Як було, так і осталось? А скажіть, чи одружувалися між собою родичі? там двоюрідні? троюрідні?

В. Д.: Було! було!

— А з чим це було зв’язано?

В. Д.: Як це з чим?

— Чи може якось матеріальна така сторона грала? чи як?

В. Д.: Нє, просто, це ж у Мар’яни родичі тоже так само. Мар’яниного чоловіка та братів син, та Мар’яниного чоловіка сестра, та сестрина дочка пішла за його.

— То це вони вважаються, як двоюрідні. А чи це не вважалося гріхом?

В. Д.: Та хто його зна, наче нє.

— А це раніше, до революції, як церква була?

В. Д.: Тоді був гріх, да. А тепер уже гріха нема.

— А якось це впливало на дітей? бо казали, що це не можна, діти будуть там.

В. Д.: Так було, і так і є. Оце ж у Мар’яниної дочки дівчинка наче перша родилася, та очі в неї інші. А перша дитина як була, то якось там пальців було більше на руках, та вмерла. Оце таке. Було, було.

— То це так впливає?

В. Д.: Воно впливає на дитинку. Оце таке. 

— А скажіть ще, дітям як, співали колискові пісні, чи ні?

В. Д.: А як же! Та боже мій! це ж мати співала, або там сестра дитині своїй, сестричці чи братікові. Співали ж! а як же!

— А ви пам’ятаєте, як ви співали?

В. Д.: Колискову? я вже їх позабувала. Я була сама старша, то мені приходилося всього. Я його співала, але вже позабувала його. Внуків я не гляділа, бо в мене ж нема дітей. В мене дітей немає. Не було й од першого, й од другого. То ото таке. А братіка гляділа, і сестричків.

— Скажіть, а було так, щоб баба доглядала дітей?

В. Д.: О то ні! да! це ж багато бабів гляділо. Моя мати доглядала онучок своїх. Гляділа. Бо сестра моя на свинарні робила, то це ж треба було і вдень, і вночі, всяк приходилось. А вона гляділа дітей.

— Скажіть, а хто карав дітей, як вони не слухали?

В. Д.: А хто був у хаті, то той карав.

— А як? вони їх били, чи як?

В. Д.: Як хто заробляв. По задниці там шльопне.

— А яка була сама така сувора кара?

В. Д.: Я тобі дам! оце така сувора була. Я тобі всиплю! оце.

— А били в вас дітей, чи ні?

В. Д.: По-моєму, не била моя мати. Бо це зараз моя племінниця учителює у школі, викладає руський язик старшим класам. Може ви чули, Щепачіхіна? То це вона, то я ше знаю.

— А колись не били? ви кажете, чи били дітей?

В. Д.: Та не били, куди там бить.

— Скажіть, а ви вчилися в школі?

В. Д.: Да, перший клас був. Оце я ходила в перший клас до пів зими, та потом прясти почала, заставляла мати, бо прядка ж осталась бабина.

— Скажіть, а хрестили дітей?

В. Д.: Ні, нишком хрестили.

— А хто хрестив? 

В. Д.: А хто хрестив? їздили дехто в Городище, де кому як хотілося? Например, моя сестра то не хрестила. Нє! хрестила. Було в неї дві дівчат похрещені. Бо це ж було так після войни скоро, похрищені. А вже племінниця моя не хрестила ні хлопця, ні дівчину. То вже, як оце женився хлопець, то тоді вже охрестили.

— Вже аж тепер.

В. Д.: І дівчину охрестили це вже теперечка.

— А тоді, якраз перед колективізацією, то ви кажете в Городище їздили, так.

В. Д.: Чи в Городище, чи кому де приходилось. Де попадалося.

— А було так, щоб просто названі куми були, та й усе?

В. Д.: Це багато, це скрізь так. Скрізь так, скрізь! названі куми.

— А було так, щоб хтось із старших там прочитав молитву, і оце так?

В. Д.: Цього не було.

— Тільки названі куми, і все. Скажіть, а чи було таке, щоб ото звіздини були? ото таке?

В. Д.: Були.

— А коли це вже почалося?

В. Д.: Вірите, шо я це вже не скажу, бо я не знаю. Но знаю, шо звіздини були.

— А де вони відбувалися?

В. Д.: Тоже не знаю. Знаю, шо були.

— Це мабуть у сільській раді.

В. Д.: Вірите, шо я не пам’ятаю. Шо знаю, то знаю. А шо ні, то ні.

— Скажіть, а до революції чи були розлучення в родинах? чи розлучалися?

В. Д.: До революції менше було. Не менше, а таки не було! не було дуже. А теперечки багато.

— А тепер ми вже знаємо, як.

В. Д.: А тоді таке було, але мало.

— Але були такі випадки іноді?

В. Д.: Шо розходились? були! були такі. Ну, як невидержка, то шо ж? Не буде же батько терпіть, шоб там убивали його дитину.

— То батько забирав жінку додому? дитину свою.

В. Д.: Да! а шо ж!

— А той чоловік міг одружуватися?

В. Д.: Хто й зна! я вже не знаю.

— А ця жінка могла виходити другий раз заміж?

В. Д.: Ну, а як же!

— А якось у церкві реєструвалося це, чи ні? другий раз як виходила заміж, то як вона виходила? просто йшла до чоловіка, чи як? 

В. Д.: Усяк було. Було, шо розписувалися. Є багато такі, шо й зараз не розписані. Так і живуть.

— А скажіть мені, коли у вашому селі дитячий садок з’явився?

В. Д.: Це я не знаю. Шо не знаю, то не знаю. Якби в мене були діти, то я б їх носила, або шоб онучки були та я носила.

— Де ви вчились співати?

В. Д.: В мене батько співав. Мати співала. І я співаю. Співала.

— А коли найбільше співали? це ввечері?

В. Д.: Ввечері позбираємося це вже наче після роботи, посідаємо на печі та й співаємо. Раньше ж було піч велика, то ми на печі всі.

— Скажіть, а коли більше співали або гуляли на вулиці, до колгоспу? чи в колгоспи?

В. Д.: До колгоспів.

— А як вже колгоспи стали, то чи збиралась вулиця?

В. Д.: Співать? та було потроху, ну не так уже.

— Скажіть, а чи відрізнялися пісні вільшанські від інших сіл?

В. Д.: А наголос відрізнявся.

— А як наголос? скажіть. 

В. Д.: Там так тягнуть, а там так тягнуть. Просто в нас, а там з якимись витвицями або шо. Як село, так і різниця є. Було, було!

— Коліна виводили інші. Скажіть а чи веснянки тут співали в вас?

В. Д.: Веснянки? оце ж, як на того, на Івана Купала.

— А весною в вас співали?

В. Д.: Нє, в нас цього не було.

— А на Купала співали, ви кажете.

В. Д.: А на Купала то це було підем до ставу, да там співаєм.

— Але ви не пам’ятаєте вже? А чи забороняли на Купальські свята, на Трійцю ходити? не пам’ятаєте, чи забороняли? Як на Трійцю тоді співали, збиралися?

В. Д.: На Тройцю це на святка? та ні, в нас не збиралися. В нас оце на Купала було збираються. А так ні.

— А на Купала за колгоспів співали? чи ні?

В. Д.: Співали.

— А після війни співали?

В. Д.: Співали!

— А до якого часу? от коли перестали вже співати Купала?

В. Д.: Та й тепер як хочуть, то сходяться та співають на ставку. Я його не дуже, бо воно вже не моє.

— Як ото на Новий рік, на старий Новий рік чи в вас щедрували?

В. Д.: Щедрували.

— А чи забороняли щедрувати? чи ні?

В. Д.: А хто буде заборонять? пішла до тебе та пощедрувала міжду собою. А діти там до кого побіжить тоже. А це вже годів скільки то зовсім ніхто не приходе. Не йдуть.

— Скажіть, а в вас щедрували може на Новий рік, не старий Новий рік, а на цей?

В. Д.: Як захочуть! Пособираються молоді, та й щедрують собі.

— А було так, що між собою ото щедрували в хаті? чи колядували там?

В. Д.: А як же! це ж усяк було.

— Скажіть, а такі пісні чумацькі, або козацькі пісні співали?

В. Д.: Я не скажу. Таке не знаю.

— Скажіть, а хто більше співав, жінки чи чоловіки в вас у селі? 

В. Д.: Жінки! тягне там!

— А було, щоб самі чоловіки збиралися і співали?

В. Д.: Не знаю, не було такого.

— А співали в вас частушки всякі?

В. Д.: Хто вміє, то співав.

— А більше співали українською мовою чи російською? частушки.

В. Д.: Українською.

— А ото такі пісні, як “Сирень голубая”, ото такі пісні, що на російській вони були? на російській мові.

В. Д.: Співали.

— А чи заборонила влада співати таких весільних пісень?

В. Д.: Та ні! ніхто нікому не забороняв. Співай собі, яку хочеш. Співали.