Всі записи
Інструментальна та вокальна музика

Сокирко Микола Пантелеймонович (скрипаль, керівник хору), 1913 р.н.

Село Шевченкове (Керелівка) Звенигородського району Черкаської області
Записали Вільям Нолл і Лідія Лихач, 1990 р.
Screenshot

Микола Сокирко

— Співати любив з самого малу. В школі був дуже гарний керівник хору з 23 по 30 рік. Був студентом художнього робфаку — там також дуже гарний керівник і хор був. Потім в армії, то я вже сам керував хором солдатським. Але вернуся назад. Коли вчився в шкільному хорі, то мене зацікавила скрипка. Керівник то грав на скрипку, і почав учитися. То був десь 25 рік. Потім сам робив ті скрипки, балалайки.

Вчитися на скрипку почав по нотах. Після армії почав учителювати, сам керував сільським, а спочатку шкільним хором. І в роботі мені скрипка дуже допомагала. А тоді в 1936 році я попав як молодий здібний керівник хору з села попав на республіканські курси керівників хорів при Київській консерваторії. З усієї України там були 120 осіб. Всі чоловіки, тільки 10 жінок. Цими курсами керував Вірьовка Григорій Гурович. При цих курсах було і фортепіано, і скрипка, народні інструменти. Я вчився грати на скрипку. Багато секретів дізнався. Дуже сильний був педагогічний склад — Грінченко, Кавун, Хвиля. Пізніше більшість з них розстріляли.

Після курсів я продовжував вчителювати і вести шкільний хор. Три рази ми займали перші місця по області. Був у мене піонерський хор. Іншим часом — старші хлопці й дівчата. Були й такі часи, коли керував сільським хором, який зайняв перше місце в республіці — 1956 рік.

— Скажіть, ви вчилися на курсах в 36 році, чи відчувалася тоді небезпека?

— Так, кожен з нас думав, чи не прийдуть завтра до мене. Було побоювання, але ми дуже були захоплені своєю справою. Вже потім я дізнався, що багатьох викладачів постріляли.

Я часто читав на семінарі викладачів музики — районних, обласних. Про теорію музики, співу, методику викладання уроків співу.

 

— Хто платив за ваші курси тоді, в 36 році?

— Це було на мої гроші. За курси я не платив, але й стипендії не отримував. Наркомат освіти, а при ньому відділ художньої самодіяльності. Це вони влаштовували такі курси.

— Чи приїжджав хтось із наркомату чи відділу сюди, в село?

— Приїжджали. Петровський приїжджав, голова Верховної Ради республіки. Всеукраїнський староста.

— Що він говорив?

— Він приїжджав саме, коли починалася колективізація, то вони зробили зразок колгоспу в нашому селі — комуну. Там на кількох гектарах вони сіяли, збирали. Декілька сімей там показували зразок господарювання. А потім почали залучати до колгоспу. В основному — силою. Хоч-не-хоч, а за наказом Сталіна мусив іти до колгоспу.

Сталін спішив з цим, бо легко було забирати хліб через колгоспи. Під мітлу.

— І організація музики через наркомос освіти починалося під час колективізації?

— Тоді ж. Культура була в селі: хор, самодіяльність, драма, оркестри. Все це було до колективізації. При Леніну починалося. Велика цікавість була, велике піднесення. Село ревло піснями. А потім, в колективізацію, все це десь ділося. Важче жити стало. Десь дівся той ентузіазм.

— Всі концерти в 30-их роках починалися піснями про партію?

— Так, коли починався концерт, то обов’язково першою була пісня про партію. За інші можна було постраждати.

… Ми в окупацію співали в церкві пісню із п’єси — “Боже великий єдиний нашу Вкраїну храни”. Її співають козаки, ставши на коліна. В нас була автокефальна церква. Так вони мені пришили «Ще не вмерла України». То треба було засудити попа, бо церква автокефальна, заборонена. То йому пришили діло — дяк його продав, сказав, що співали “Ще не вмерла України…” І я постраждав за цієї пісні.

— Що вам було?

— П’ять років мав. І просидів у Норільську. Там львівська “Трембіта” сиділа. Я і там керував хором. 28 трембічан. Різні голоси. Вони виступали в час війни в оперному театрі. В Казахстані, а потім їм пришили діло і всіх в Норільськ. Тепер всі вони реабілітовані. Вже на пенсії. А тоді я співав з ними. Там я зробив хор ще в одному таборі. Дуже сильний там хор зробив. Сильні глоси там були.

— Ви сказали, що до колективізації музичне життя було трохи інше?

— Більше захоплення було. Жвавості, більше інтересу і радості.

— Чи ви пам’ятайте, який склад сільських музикантів був?

— Я пам’ятаю сліпого Андрія Шевченка, на скрипку грав. Потім бубончик був. І віолончель. Де вони взяли їх, я не знаю. Вроді бас.

— А як вони називали його?

— Бас називали. І гарно так грав. А коли цей дід захворів і вже не міг грати, то гармошка з’явилася. Потім — було дуже сильне захоплення музикою. В кожному дворі, як не гітара, то балалайка. Було таке до колективізації. Після неї почали втікати люди з села на Донбас, на заробітки. Не до грання.

А які тут горяки були! Як співали в селі. Особливо хлопці, які в армію йшли.

— Чому ви хотіли іти на курси наркомосу, якщо це було за свої гроші?

— Розумієте, по-перше, мене виділили, послухавши мій хор. І я любив цю справу і хотів більше знати.

— Ви тоді були вже керівником хору?

— Так, я керівник хору з 1934 року. А в 36 році попав на курси. Став керувати хором рік. Керівник, який був поперед мене, виїхав з села.

Не було кому вести хор. Голова сільради викликав мене і попросив, щоб я взяв хор. А я тоді вів шкільний хор.

— Чи ви мали репетиції в будинку культури?

— Тоді був дуже примітивний клуб. На місць 250. Була хата — читальня в тій хаті, де пізніше була попова хата. Там же займалися різні гуртки. А ми співали у клубі.

— Чи отримували ви гроші за керівництво хором?

— Ні, безплатно. Мені почали платити за хор останні років п’ять. З колгоспу давали 50 карбованців. Так мало того, що я керував хором, я ще керував і драматичним гуртком.

— Коли ви виступали на сцені — це за свій кошт?

— Так, костюми ми брали в селян. Дещо було в клубі.

— Хто такий цей чоловік, що сидить разом з вашим першим хором у комісарському одязі на фотокарточці?

— Це завклубом.

— Чи він був комісаром?

— НІ, завклубом, партійний функціонер, який відповідав за це все.

— Чи відчували ви в 39, 38, 37 керування від партії, від комсомолу?

— Треба було перш, чим співати, скласти репертуар, показати і їм. Щоб вони сказали, можна чи не можна.

— Звідки ви брали репертуар?

— З року в рік я збирав пісні для репертуару з різних пісенників. У клуб приходили. На радіо почую, тоді шукаю її в книжках.

Наше головне завдання було обслужити революційні свята — жовтневі, день Леніна, I травня. Поза цим виїжджали на село. На Шевченків ювілей, 150 років, я керував у селі збірним хором з 500 чоловік. У чотири голоси співали. Так ладно і гарно!

Чи правда, що більше свят було після війни, ніж до війни.

— Ні, однаково.

Од края до края

По горным вершинам

Где вольный орел

Совершает полет

О сталине мудром

Родном и великом

Прекрасную песню

Поет весь народ.

Написав цю мелодію Олександров.

— Гармошка була до колективізації?

— Так, з року 27-28. Хтось з армії привіз з Росії.

— Чи зобов’язували співати російські пісні?

— НІ, ніхто установки не давав.

— А чи казали партійні керівники після концерту — добре чи погано?

— Знаєте, якщо добре проспівали, то вам так і скажуть.

А чи був у вас внутрішній цензор? Чи могли ви взяти в репертуар наприклад «Пісню про Дорошенка»?

— Ні, цю пісню ми не брали. А в армії співали.

— А чому не брали?

— А тому, що тоді не можна було сказати «Україна». Могли подумати на мене щось таке. Треба було говорити «Українська Радянська республіка». А щоб ще ненька назвали? Пиши — пропало. Не можна було проявляти національні почуття, хоча кожен їх мав. А коли приїжджав з Києва, то обов’язково скаже, що у вас мало пісень про Леніна, про партію. Багато народних співаєте, а мало сучасних. Це з наркомосу приказували. Але ми співали українською, ставили вистави.

Хоча на ювілеї Шевченка українських пісень було лише кілька. У мене син скрипаль. Закінчив Київське музичне училище. Тепер він у Житомирському театрі концертмейстером. Маю двох синів — конструктор другий.

Ще цікаво для вас буде. У нашому селі було чотирикласне міське училище. Воно випускало вчителів молодших класів церковно-приходських шкіл. В цьому училищі було два прекрасних музиканти. Правда, я їх не чув. Осінський і Мізецький, перший на скрипку, а другий на фортепіано. Разом грали, навіть уривки з опер. І співаки сильні були. Молодих хлопів брали, добирали з села. Чоловічий хор був, до революції це. Розповідав мені один учасник цього хору, покійний тепер. То він мені заспівав Бортнянського так гарно! І на скрипках усі грали. Я здивувався, як добре він знав релігійні музичні твори. Яка сильна підготовка. Був прекрасний хор при церкві, але вони співали Лисенка, інші світські твори. Митрополит, який проїздив усі села, сказав, що такого не бачив. Це також до революції було. А ще, наше чотирикласне міське училище закінчив Кошиць. Він недалеко від Керелівки – в Тарасівці жив. А тоді батько думав, що піде на попа. А він поїхав в консерваторію. Там Лисенко його видресерував, разом з Стеценком вони закінчували. Кошиць багато народних пісень обробив. Ченчик, Вийди, Грицю, на вулицю, багато інших.

— Чи ви пам’ятайте, чи були тут лірники, кобзарі до колективізації?

— Були. І сліпі були. Вони померли. А то ходили по селу, співали. Їм давали, хто що може. І прохожі були, через село йшли.

А я докажу за Кошица…

На мапі