Созанський Тимофій Демидович, 1912 р. н.

— Ага! А як ви ще знаєте, як називалися кутки в селі? Як казали по-вуличному ше? 

Т.Д.: Та там всіляко! Була Гончарівка, туди на долині Рябчина, отакі о були кутки. Це вже Гора була, бо оце на горі вже построїлися. І так який куток, то й так і називався. Гончарівка отут, чось їх назвали Гончарівка, гончарами.

— А як у вас дома? Хто був главою сім’ї?

Т.Д.: Хто? Батько, Созанський Демид Іванович.

— Всім він розпоряжався в хаті?

Т.Д.: Ну як? Сємєйним в нас все время сім’я всім правила. В нас не було такого главенствуючого.

— Ну, наприклад, хто тримав гроші?

Т.Д.: Гроші тоді, хто тоді мав ті гроші? (Сміються). Їх тоді не було. 

— А як шось треба було купити, наприклад, там по хазяйству, наприклад.

Т.Д.: Ну, по хазяйству, то віднесла мама яйця, то часом вже, як я начав підростати, старші вже пішли десь в роботу, сюди-туди, а мені треба вже помогти. Бо мама була ще слабовита, вона негодна була навіть яйця ті з корзиною занести продати, вже я мушу їх виносить. Вже як я такий вже був хлопчик, начав вже підростать. І так такі гроші там.

— А як ви пам’ятаєте, то скільки було в батька землі? 

Т.Д.: Землі то, шо дід нам дав ше землю, то в нас було, чекай, я зараз посчитаю. Так, так, півтора гектара землі.

— І ви самі на цій землі робили, чи мали наймитів?

Т.Д.: А хто наймитів мав? Ми самі йшли в наймити. Ше шукали в радгосп десь піти, чи куди шось заробити, то, сьо.

— А скільки було худоби в вашому господарстві?

Т.Д.: Да в нас було зразу це, як я ше знаю, шо як батько, бо батька забрали, тоді начало тако, значить, війна, то в нас тільки вівці. Нічого більше кроме овець. Це було наша корова молоко давала, вівці доїли, всьо. Правда, овець то тако тримали 8-10.

— Для сім’ї?

Т.Д.: Да, для сім’ї.

— Ну, тоді всі щось вирощували, там пшеницю, чи шо. А шо вирощували ви на своїй землі?

Т.Д.: Шо вирощували? То, шоб, то, шоб наїстися, жито, пшениця основна. Ну, ячмінь. Вівса не сіяли, бо коней не було тоді, а так тільки для коней сіяли ж овес. А жито, пшеницю сіяли то озимі. О! А я там, як там лишиться одне якесь поле, там і гречка треба посіяти, і просо треба трошки посіяти, і гороху треба.

— А як був добрий урожай, чи продавали шось ваші батьки?

Т.Д.: Нє! В нас не було нічо, це там так не було.

— А як вважалася ваша сім’я до колективізації? Чи це були багачі? Чи середняки? Чи бідняки?

Т.Д.: Ми були бідняки, канєшно. Потом, як уже батько прийшов додому, та й вже сім’я була, вже хлопці великими виросли, то й вже додали нам поля, і тоже вже так середняки були, хазяйнували. Мали вже свою худобу, корову мали, бики, коні, шо-небудь отаке.

— А чи мала ваша сім’я отакий авторитет в селі? Чи приходили до батька за чимось порадитись? Чи позичити?

Т.Д.: Нє-нє! Батько наш був сухий дуже, в армії тоже він там тільки.

— Сухий це такий спокійний, да?

Т.Д.: Спокійний, спокійний він. І неграмотний був, неграмотний. 

— Ясно.

Т.Д.: Спокійний і неграмотний.

— А як ви згадуєте, чи був такий поділ робіт на чоловічі роботи і на жіночі? Як це було?

Т.Д.: Та як? Так само, знаєте, жінка дома робила, як хазяйнує. За неї ніхто не виправ, не зварив, не помастив і так дальше. Ну, а чоловік, як правило, треба ж у полі викосити, вижати. Ну, ше жати, то там ходили. Ну потом ше от в нас, як ми жили на долині, там коло Ковальової криниці, ну то там водокачка, ми там жили коло тої водокачки. То ж не можна було цього, це треба привезти хліб, то, сьо. Ціпом обмолотити, вивіяти то всьо.

— А чи було таке, шо жінка могла робити чоловічу роботу, а чоловік жіночу? Чи таке траплялося?

Т.Д.: Всілякого було в життю. Життя то воно, домашнє життя, воно, відколи я помню, то воно таке все время, шо як треба. то і жінка годна була косить. І чоловік молотив, і вона брала ціп і тоже молотила, як треба було. Ну, всіляко. Це вже як треба. 

— Ви кажете, що ви пам’ятаєте той час, коли були ше наймити, шо можна було в багатшого шось там поробити. Чи ви пам’ятаєте, яка плата була за це? Шо багатший міг дати?

Т.Д.: Він не давав, шо міг, а давав, за шо той согласився, то таке заробляння.

— Ну, грошей не брали, але шось таке якимись продуктами, чи як? 

Т.Д.: І продуктами, і грішми. От прийшов ти, ну допустім, треба мені піти на базар порося купить, так. Пішов — нема грошей, десь треба позичити. Я, каже, позичу, але прийдеш мені чи косити, чи шось друге робить. І треба було заробить.

— А чи ви можете згадати, з якого віку дітей привчали до роботи? З якого віку вас просили?

Т.Д.: Смотря в якій сім’ї, це вже залежало від сім’ї.

— Ну, наприклад, у вашій?

Т.Д.: Ну, в нас то шо ми? Навчився. Вже такий був, шо міг розвертати ягня, то пас. Вже пасу. Тому корову треба пасти. А тому вже й проїхати, коні поводити і так дальше. За плугом ходити, всьо. Вже так, уже.

— Тимофій Демидович, а яка була роль жінки отак в сім’ї?

Т.Д.: Роль жінки так, як вона є в сім’ї, так і є. Як вона вміла за собою постояти й робити шось.

— А чи вона була рівня чоловікові, чи ні? Так от, як треба було вирішити питання?

Т.Д.: Тоже, як в харошій сім’ї такій, де любили пораду, то всьо то рішали. А де, хто ше любив випивати, то всьо, піде нап’ється ше, прийде додому ше.

— Я хотіла ше спитати, знаєте, чи ви пам’ятаєте, а може ви вже не пам’ятаєте, до колективізації як збиралися люди? Зараз на збори, під час колгоспів збори, а тоді як збиралися гуртом?

Т.Д.: Сход був.

— Так! Чи ви пам’ятаєте цей сход?

Т.Д.: Да, я трохи пам’ятаю.

— Ану, розкажіть мені, чи там були чоловіки, чи могли й жінки там бути? 

Т.Д.: Обізатільно! Вже, вже в той час вже всьо, революція. Я считаюся революційний (сміється) підліток, знаєте, це ж революція. Це вже ходили жінки туди, всьо.

— А де збиралися?

Т.Д.: Де збиралися? В сільсовєті. І, допустім, коло школи робили збори. От я знаю, там в нас время було, шо навіть ше я ходив, це вже були, вже була совєтська власть. Ну, а клуба такого не було, нічо не було. То на, нє, вже тоді, шо вже було так, попа вже були з хати вигнали, дяка вигнали. То в дяковій був, поміщався сільсовєт. А у попа школу зробили. Оце вона ше стоїть, та школа підремонтірувана.

— А хто це виганяв цих людей?

Т.Д.: Як хто? Постанова прийшла з райісполкому. Там, шоб оце, допустім, ну там ше, як тільки попів це первих, їх первих, попа й дяка вигнали.

— Вони чужі були?

Т.Д.: Дяк був в нас розватівський, в нього хата ше стоїть своя. Я якось був, то ше бачив (сміється), бо я знаю. І це пішов до своєї хати. А він був хароший спеціаліст. Ну, там трохи поганенько поводилися, знаєш, дяки, ними так. Ну, то він поїхав в Хрестіновку. Там він, а він був хароший плотнік. Ну, і він.

— Поміняв спеціальність?

Т.Д.: Та шо йому мінять спеціальность (сміється).

— Поміняв? 

Т.Д.: Ну да, він там робив, построїв хату.

— Але як люди, жалкували, що це їх вигнали?

Т.Д.: Знаєш, це вже тут у чужу шкуру не влізеш.

— Нє, ну то такий час був, канєшно.

Т.Д.: Ну, ото й все!

— Але чи це чужі люди виганяли їх, чи свої?

Т.Д.: Та більше свої. Предложили, шо це ти так, ті, шо пішли.

— А тепер трошки ше про колгоспи. В якому році почали організовувати тут у вашому селі колгоспи? 

Т.Д.: В якому році начали організовувати колгоспи? Тут насамперед був у нас такий, це був СОЗ, так його називали. Ви понімаєте, шо такоє СОЗ?

— Розшифруйте.

Т.Д.: Спільне товариство СОЗ.

— Обробка землі.

Т.Д.: Спільне товариство (сміється). То це їх називали СОЗами. То це скоро колгоспи аж туди, тоже вже мали землю. І ше в Загородні у нас там аж була. Вони мали, вони тримали вдома коні собі, і всьо.

— В які то роки, ви можете згадати?

Т.Д.: Шо? Шо?

— Які то були роки, можете згадати? Чи це були 30-ті? Чи ще до 30-х?

Т.Д.: До 30-х, бо я, я в 26-му році вже закінчив 4-річку. Бо ше я знаю, шо ми практікувалися, геометрію здавали. І тим, хто ше обміряв ці поля всі, нарисувати, обміряти, нарисувати всьо. Ну, і вчитель ходить наблюдає. Потом уже здаєм цю роботу, ставить оцінки.

— А вчитель сільський був?

Т.Д.: Нє! Чужий. 

— Чужий, приїжджав?

Т.Д.: Нє, він жив у селі, він жив, була в поповій хаті школа, і там оця школа, ну, то вона ше там є. Там так, жив цей учитель Козинчук Василь Іванович, то такий. І була його жінка, Катерина Олександрівна тоже. Вони обоє вчителювали. І 4-річка, і там всьо в одному будинку. І вони там жили. Бо я кінчав в 26-му році школу.

— Про колгоспи. То в якому році почали тут, у вашому селі організовувати?

Т.Д.: Ну, цей СОЗ, то це був.

— Раніше?

Т.Д.: Раніше, це десь тако з року може 25-го, 4-го, тако з тих років це був. Бо це вони мали тут поле. І своє мали поле, в полі тримали собі.

— Власну землю?

Т.Д.: Власну землю тримали. А тоді вже начали в 30-х роках, началась колективізація вже. Тоді ці СОЗи перевели вже у артіль. То зразу називались, і це воно, значить…

— А який це рік був?

Т.Д.: Десь тако 28-й, чи 30-й, тако.  

— Ну, ви поступали в колгосп в якому році?

Т.Д.: Я не поступав.

— Ви не поступали. Ага. А як от бабушка мені трошки розказала? Яка трагедія була. Ану, розкажіть мені про те, як у батька все забрали.

Т.Д.: Це було таке діло. Тоді тоже напросилися, шо йди в колгосп. Та й тоді це більш, кажеться, в 32-м році. Та й прийшли, то мене, я вже був підріс трошки, мені було 15 років. Я вже, я пішов у совхоз, я добре вчився в школі, все запоминав. То мене там стали агітірувать, і я пішов в совхоз. Ну, я поробив там харашо, всьо. А дальше я полеводом, бригадіром полеводом. Совхоз був отуто, де ото шлях, аж туди дето. Ти може знаєш, де то Петровського конюшня?

— Знаю. 

Т.Д.: Ну, то це за Петровського конюшнею, там були такі при совхозі 714 гектарів землі. В нас було 2 поля, а 5 полів було совхозних.

— А хто був власником в цих совхозах?

Т.Д.: Як хто? Держава!

— Держава, да? А за колективізації, хто проводив у вас колективізацію? Свої чи присилали?

Т.Д.: Та було їх міняли. 

— А які це були роки?

Т.Д.: Це вже примєрно, був 30-й, 31-й, 2-й, о!

— Угу. А чи тоді крали в колгоспі? 

Т.Д.: Я в колгоспі тоді не був. Я в колгоспі.

— Ну, але ж ви знали в селі, чи це тоді, чи це ненормально було, шоб красти в колгоспі?

Т.Д.: Мене вже, мене вже потому мало, шо й бачили. Я вже, я вже подався на проізводство.

— А де ви були? 

Т.Д.: Ну, був в Донбасі, о, там тоже. Був на кирпічному заводі. Скрізь.

— А чи ви можете згадати, шо тоді отримували в колгоспі? Який заробіток був? Як батьки ваші може казали, чи брати, чи сусіди?

Т.Д.: Тоді така була, такий був зарібок більший, як зараз (сміються).

— А от, щоб, де брали гроші, шоб прогодуватись? Ну, прогодувати сім’ю можна було з свого. А щоб чоботи купити, чи якусь одежу.

Т.Д.: То треба заробити.

— То як могли заробити?

Т.Д.: Ну, хто як міг.

— Ну як?

Т.Д.: Ну як? Ну, хто ішов найматься до когось. От мій батько, він ше, доки це не було землі, то він там, шо в діда було там трошки землі, а в діда тоже не було багацько землі. Він в основному жив з пасіки, в нього пасіка була велика. І він тоже там, він лишився сам був, без нікого. Так був цей, вуйко Ванька цей був, значить, татків брат, то він був у німецьких у плєну. А баба вмерла, то він сам лишився, шо він.

— То пасікою занімався? 

Т.Д.: Пасікою занімався, та й поле ж було треба обробити, і коні. Вже корови не тримав, бо не було кому коло неї ходити. А без коней не було як, це була тяглова сила. То треба було обізатільно мать. То й таке.

— А яке в вас зараз господарство? Чи ви б хотіли мати так багато, як колись мали?

— Нє! (Сміються).

— Нє? А чого? 

Т.Д.: У нас, у нас його не було багацько ніколи. В нас, це у нас уже тут потом оце вже. Уже сім’я підросла вся, тоді в нас була пара чи коней, чи биків, корова, вівці. Овець там трохи, бо це ж треба ше й кожух сшить (сміється). Та й таке.

— То вашого батька, це вважалося, шо він куркуль, так? Розкуркулили?

Т.Д.: Його со злості, це того, шо він не хотів іти, він боявся.

— Ну, ясне діло. А це свої вже так?

Т.Д.: Да!

— А ще вони живі, ті люди, чи нє вже? Шо у батька забирали це господарство.

Т.Д.: Нема вже нікого.

— Померли? А як ви думаєте, вони потом жалкували за тим, чи ні? Ті люди, шо вони так. Це ж вони до всіх односельців так ставилися?

Т.Д.: Той, хто мав толк в голові такий, як треба, то він не йшов туди.

— Таке не робив, да?

Т.Д.: І таке не робив. А той, хто був так, ним тільки заправили, а він думав, шо це вже.

— А чи ви можете згадати, хто був тоді, заправляв цим? Це був голова колгоспу? Хто це були?

Т.Д.: Нє, це тоді ше колгоспів почті шо не було.

— Так, ну хто це був? Голова сільради?

Т.Д.: Голова сільради.

— Це були свої всі люди?

Т.Д.: Свої люди!

— Можете згадати, хто це був? Пам’ятаєте їх?

Т.Д.: Шо, ім’я назвать?

— А чи ви їх пам’ятаєте?

Т.Д.: Пам’ятаю! Чо ж нє.

— Можете назвати їх?

Т.Д.: Був Коновальчук Яків Юхтимів. Даже Тарабура Андрей тоже був головою цего, оцеї сільради. Ну цей, якась така совість була. Це його зараз внук в нас тут балотується на цей, на депутата. То цей, то він Гаврилюк Олександр Петрович. Він, ше я був в колгоспі завфермою, то він ще з цим Тарабурою возили цей, корми на поле. Він малим ше був зовсім, він може й не помнить це. Але він, він їздив. В нього старший брат від другої жінки. Це вона була друга жінка, ця Тарабурова дочка, вона в нього друга жінка. А від первої жінки лишився хлопчик, і потом оця ше родила хлопчика. Вони вже підросли. Він, той батько його, був тут зав. сєльхозотдєлом при районі. То він добрий був.

— Толковий, да?

Т.Д.: Толковий, толковий був чоловік. А, а ці хлопчики добрі, а вона, вона вчителювала всьо время. А хлопчики обично в діда всьо время. Такий чудесний був чоловік, шо він навіть головою сільради був, то він, він нікому не сказав кривого слова.

— Шо люди його поважали?

Т.Д.: Поважали.

— Я ще хотіла в вас спитати, а як головою сільради ставали люди? Чи це їх обирали?

Т.Д.: Обирали.

— Чи назначали їх? 

Т.Д.: Нє-нє!

— Обирали?

Т.Д.: Так само, як зараз. Зійшлися, кого виберем головою? Такого то. Кажуть, такий, та й усьо. Це всьо.

— А ще до колективізації, хто був такою найавторитетнішою людиною в селі? До кого люди йшли?

Т.Д.: Цей самий Тарабуров, він був авторитетний чоловік, от. А так то там от цей, Яків Ковальчук, це Михайла Яковлєвича, так, він довгий час тоже був головою сільської ради. Ну, цей рєзкий більш. Цей не Шамуловський.

— Як ви думаєте, це йому давали такі вказівки з району, щоб так знущатися?

Т.Д.: У кого, в кого, хто, хто получав вказівки, а хто і без указівок. От в нас був такий случай, це при Тарабурі значить збирали. І тоді було таке, збирали податок, це в сільській владі. І в нас тут був якийсь вчитель, той секретар, Матюхін. І замотав гроші і втік.

— Чужий це був?

Т.Д.: Чужий був чоловік це. Ну, шо ж, приїхали там, посчитали, скільки це він. Ну, шо ж, документи ж є, він же давав документи людям. Там посчитали, шось це я знаю, шо тоді насчитали були чи 320, чи шо рублів. Це великі гроші. Колись же разом, тоді ше, ше золото тоді ходило. Я ше помню золото. Я ше, мені тоже отако, мене уполномочили продати порося. Як хоч, шоб були капці на Великдень якісь, то жени порося цего, продаси. Воно не дуже, я взяв тоді 13 рублів за порося. Узяв дві пятушки золота, і три рублі срібла.

— І що можна було купить на ці гроші?

Т.Д.: Шо? Ми тоді так, ще ото де гараж, там ми хату клали, о! То зробили 5 вікон, і це цих 10 рублів золота пішло на ті вікна. А 3 рублі мені дали (сміється). Це вже було таке, це вже було состояніє! (Сміється). Отак.

— А як ви кажете, люди збиралися тоді ше до колгоспів, то чи всі мали право голосу, чи ні?

Т.Д.: Усі.

— І однаково був голос?

Т.Д.: Так, так, це тільки як це вже хтось був судимий, чи судом позбавлений права голосу.

— А жінки голосували?

Т.Д.: А жінки? А як же! Хто хтів, той ішов. Всіх равноправіє це було.

— Чи було нормальним в селі, що хазяїн мав, так би сказати, більш авторитету? 

Т.Д.: Він, він міг, хто, знаєте, хто вже грамотніший. Мав освіту. Між людьми бачив, що роблять. Батько хлопців був в плєну в нємца. Навчилися робить то всьо, і вже вперед!

— А чи було багато хазяїв у вашому селі? Ше так, до колгоспів. 

Т.Д.: Та було в нас так, шось 250 дворів було в нас у колгоспі. Тоді було не в колгоспі, а в селі. Ну, а потом десь стало 680, отак.

— Нє, я маю на увазі не двори, а кого вважали хазяями? Чи їх було багато?

Т.Д.: Раз було значить так, знаєте, це тоді зразу були хазяї ті, шо мали свою дідизну, поле й так дальше. Але вже потому дали от, допустім, в нас же не було свої ні худоби, нічого. Але як дали поле, вже прийшли тато з фронту, дали поле і дали вже цю усадьбу. Бо це було панське, це ж усе було панське, недоступне. Ну, то й вже тоді ми ше, мама получала, як то казали, жалуваніє, називали. Хто був в армії, а дома діти, то получала, получала це жалованіє. Зібрала гроші та ми купили пару коняк. І вже вигодували з того, шо хотіли. І вже маєм свої бики. А дід поміг, зробив воза. І вже, доки тато прийшов, то ше бики не запрягали, а вже батько їх доглядав, тримали. А вже прийшли тато, то вже получили це.

— І навпаки, хто вважався бідняком в селі? Чи це були ледащі люди? Чи це, ну чого вони були бідняками?

Т.Д.: Були ті, шо могли нароблялися до нєт спасу! А толку нема, та й всьо. А той був навіть і неграмотний, але як він робив день і ніч і то всьо. Були такі, шо він мав поля багацько, а за ним віз ломався на ходу, як їхав.

— Не господар. 

Т.Д.: А були такі, шо нічого не мали, Міхайло Борщ в нас був такий. Він ні однії букви не знав, як називається то всьо, а 4 воли тримав, і поле мав немерено. Бо їх було 4 брати, і там який батько мав город, поділив. І він так 4 воли тримав, і те шось таке скаже, шось спитає, з тим поговорив, з тим так. Та і хазяював. там знаєте.

— Мав толк, так?

Т.Д.: Хто вмів, той то.

— А як люди відносилися до бідніщих? Чи жалкували їх? Чи так зневажали їх?

Т.Д.: Нє! як хто був, хто був бідніший, ну як він міг, і як він був чесний чоловік, знаєте, то не ходив некошений, не п’янствував, то й всьо.

— А ше про п’янку. Чи пам’ятаєте корчму?

Т.Д.: Помню.

— А коли це вона була?

Т.Д.: Вона була до революції.

— А хто був там хазяїном в корчмі?

Т.Д.: Жид, а хто ж був! (Сміються).

— Чи той жид жив в селі, чи він приїжджий?

Т.Д.: Обізатільно в селі.

— Чи ви помните, як його звали?

Т.Д.: Я окремо знаю, но того, шо в корчмі був, то того не помню. Бо корчма раньше закрилась. Як тільки началась революція в 17-му році, тут Петлюра був, то жиди повтікали. Вони там жили у тім яру, там же, де то водокачка стоїть.

— Я знаю! 

Т.Д.: То там була ж наша хата. То як начали Петлюри гонити за тими жидами в селі, а в селі було багацько жидів тоді. Вони жили, вони ото піде ж людина розплачуваться, вона принесе, то яєчко дасть, то курочку. І вони жили тут в селі. Вони не багаті були, але ж їсти треба було шось. То вони, знаєте, то ми вже й стільки, то в нас там повно жидів. Це таке було.

— Так.

Т.Д.: Гармоністи були, шо грали.

— Музики.

Т.Д.: То ці, цих наймали. Хто, хто з Антонівки аж, то присилали їх сюди. Ну як, запрошували. І своїх було тут сапківські, коротинські. То тут збираються.

— А як, як ви пам’ятаєте, як ви були ше зовсім малими, то які були музики? На чому грали?

Т.Д.: Як на чому? такі самі. Цей духовий оркестр я знаю. Скрипка, цимбали.

— А чи був хтось в селі, хто грав на скрипку?

Т.Д.: На скрипку й цимбаліст в нас був, як його, пас вівці і грав на скрипку.

— Так сам навчився?

Т.Д.: Да, він десь був собі тако. Він це, він приходив, він вівці пас. Приходив до нас аж туди на долину за платою, бо шо ж там, він збирає. Ходе, збирає там, чи пашньою платили, чи чим. Прийде, і хтось тако, хто скрипку має — заграй! (Сміється).

— Постійно ходив з цією скрипкою?

Т.Д.: Да, да.

— Але нікого більше він не навчив? Оце тільки один чоловік грав на скрипці?

Т.Д.: Не було кого вчити, бо в него була одна дочка.

— Хлопців не було?

Т.Д.: Хлопців не було, і то вони жили дуже бідно, ніякого поля не мали, нічого. Так вони.

— А чи ви можете згадати, скільки платили музикантам на весіллі?

Т.Д.: А хто їх знає. 

— А от, наприклад, як ви женилися, в якому році?

Т.Д.: Ми, ми не так женилися. Ми совершенно по, по-совєтські женилися.

— Правда? Совєтське весілля було? Не було музиків?

Т.Д.: Як же, ми тільки пішли у сільсовєт, розписалися і все. Це я так, це я вже прийшов із фінського фронту, це вже ж було таке.

— Який це рік був? В якому році ви женились?

Т.Д.: В 40-му.

— Чи вже в 41-му.

Т.Д.: Я прийшов в 40-му році з фін, уже це мене як забрали, то я тоді вже робив машиною, шоферував. То мене як забрали з тою машиною.

— Ясно! А чи були у вас, як ви ще парубкували, як називалося, досвітки чи вечорниці? Де збиралася молодь.

Т.Д.: Це хто, хто там, і як хто міг, отак і називав це діло.

— Ну, а куди ви ходили?

Т.Д.: Як куди? Де приймали, там ходив (сміється).

— Ну, ви можете згадати, де, де збиралися? Чи може десь в якоїсь вдовиці збиралися в хаті?

Т.Д.: Нє! Нє-нє!

— Чи може десь було якесь місце в селі, де всі збиралися?

Т.Д.: То вже тоді, тоді вже клуб був, то всьо, в клубі вже збирались. В клуб ідуть, куди там. Там деколи отам, як вже хлопці, дівчата там десь пущення якесь роблять, чи там шось таке. То збираються, взяли по пляшці горілки, та там дівки шось назбирали.

— Дуже інтересне таке слово — пущення. Шо це воно означало? 

Т.Д.: Пущення, пущення це, це вже, це ж воно все пов’язане було вже з релігією.

— Після посту, да?

Т.Д.: Нє-нє!

— Це до посту ше пущення в неділю.

— Ага!

— А цеї вже неділі буде постове.

Т.Д.: А це вже зв’язане з релігією. Так шо це.

— А як ви до релігії ставилися? Чи ви були віруючим?

— О! Дід віруючий.

— Віруючий? Чи ви вже як би виховані при цій владі, шо вже не вірили ні в що? 

Т.Д.: Нє, я то, я й тоді так вірив, і зараз так вірю. Я їднаково, як вірив, так і вірю. Мене ну шо, знаєте, тоді у церкві всі новості. Де, де буде? То мене, мені не давали спокою. Зібрався до церкви, бо ж я там, та ми хлопчики, такі хлопчаки ходили. То я вже ж нічо не пропущу, шо там говорилося де. Як правилося, як шо там, я вже знав напам’ять. І це отак, шо.

— А чи бачили ви старців? Колись ходили такі старці. Бачили ви їх?

Т.Д.: Бачив!

— Чи вони просто просили, чи може вони грали, якась музика була, чи співали може?

Т.Д.: Ні-ні-ні! Це співали про Єрмака, то це тільки ті, ліра така, шо була, називали. Ручкою крутить і ходить. Ну, це обично вже він або сліпий, або якийсь каліка такой, то вже це вони по базарах були, то всьо, о! А так то це. А цих, шо просять, то тих було навіть, в особенності Хоменки, бачте, зараз. А нігде у нас під дзвіницею ставали і старці, то нема більше нізвідки, як із Хоменок.

— Бідували так, да?

Т.Д.: Вони не бідували! Він, він навіть має своє поле, 4 воли вдома, а тут прийшов постояв трохи, та по куску хліба дали, та він пішов пропив.

— І такі були, да?

Т.Д.: Да! Й такі були. 

— Угу! а таких, шо співали, ви не знаєте? В село не приходили такі?

Т.Д.: Нє!

— Ага! А чи були серед тих старців жінки тоже, чи тільки чоловіки?

Т.Д.: А як же!

— І жінки були.

Т.Д.: Більше, більше жінок.

— Чи багато було серед них темних, незрячих?

Т.Д.: Оце вже цього не знаю (сміється).

— Не знаєте, да? А чи були старці з вашого села?

— Був той темний.

Т.Д.: Ну, то він був темний зовсім.

— Дівчина водила його.

Т.Д.: Це був Владимир.

— Так вони ходили старцювати по селі?

Т.Д.: Він вобше, ну він, йому й додому хто ніс значить то, сьо. Ну, він такий був, шо навіть і темний, і піде намацає криницю й набере води, принесе додому води.

— А як в селі до них ставилися, до тих старців? Чи жалували їх? 

Т.Д.: Ну, ну як? Канєшно, ну хто ж, чи буде чи каліка, чи старець, то це ж видно, хто. А зараз то шо ви не бачите, шо як ті, шо п’ють, п’янюги, то їх так і считають. Ну, але ж є в нас люди такі тоже ж зараз, і ото обходять їх і то всьо.

— А коли ці старці перестали ходити по селі, під церкву? 

Т.Д.: Під церкву тоді закрили церкву уже ж (сміється).

— Не було куди виходити?

Т.Д.: Да!

— То були трошки старці, то ходили, а то вже повмирали. 

— А ше трохи про церкву. Коли закрили церкву вашу?

Т.Д.: Церкву нашу закрили, чекайте, до війни, як прийшли, то вона питає, коли закрили були церкву. Це закрили десь тако, я знаю, шо це я кончав у 26-му році 4-річку, то ше був піп у селі, правда вже, вже я то в поповій хаті кончав школу, але піп ше в селі був. Жив отуто, де зараз цяя, ну зараз там на тім місці наша бухгалтерша (сміється). Там було пусте обійстя, то його і дядя якого там, то я знаю, шо. Але піп десь тако, а потом вже він десь в 32-м, 33-м році, то він вже був лісником став (сміється).

— А чи ви можете згадати, як це заборона була така на церкву? Як її закривали?

Т.Д.: Та як її закривали! Там же було так. Момент закритія церкви це значить запретили в церкву ходить.

— А хто це запрещав? Можете згадати? 

Т.Д.: Сільрада це всьо розпоряжалася! Саме більше тоді вже це гуляв цей, Коновальчук Яків. Ви Михайла Яковлєвіча знаєте? то це його батько. Він саме більше це вже тако. Вони так хитрували. Тако.

— А як люди плакали, як закривали церкву? Старші.

Т.Д.: Та плакали. Отако ви знаєте закрили й закрили. Бо там знесли були чисто цю всю, знесли всьо у вівтар, і вівтар засунули. А у тому зсипали пшеницю, в церкві. Бо не було де. Приміщення ж не було, а хліб родив! Це такого не було, такого. Потом як прийшли румини, то шо тільки пшеницю люди розібрали, замели, та й все (сміється).

— І знов зробили церкву? Румини дозволили, так? 

Т.Д.: Ну так.

— І більше після руминів не закривали її, так?

Т.Д.: Да, вже вона тоді не була закрита.

— Значить, всі ці роки церква працювала. А чи ви можете згадати про колядки? Чи забороняли їх коли-небудь?

Т.Д.: Ніхто їх ніколи не забороняв!

— Співали ці колядки?

Т.Д.: Співали колядки.

— В церкву не ходили співати.

Т.Д.: В церкву не ходили, а колядувати колядували, хрестували, і всьо так дальше. Всі ці обряди люди собі в селі сполняли, та й всьо.

— А ше про весілля хотіла вас спитати. Як, як ви згадуєте, які були весілля? Ше як ви були малі, чи може вже, як парубкували?

Т.Д.: Це, це відколи, скільки я запомнив, то воно не міняється. Воно всьо время весілля є весілля. Як добрі музики грають, і хороший рід, шо ніхто не б’ється, нічо так. А як де дурні, шо понапиваються.

— Чи збиралися усі родичі на весілля колись?

Т.Д.: Хто міг, то той йшов, а хто комусь не вийшло, комусь так і так.

— Чи обов’язково сватали дівку перед весіллям?

Т.Д.: Ну, а як же! 

— Так не могло бути?

Т.Д.: Так не могло бути (сміються).

— А що готовили дівчині? Можете, бабушка, ви підказать?

— Шо готовили? Шо мали. І рядна давали, і подушки давали, як є вівці, дала.

— Такий посах. Як називався, посах чи придане?

Т.Д.: Посах.

— Посах, або придане.

Т.Д.: Посах це, це вроді як руське слово. А придане це українське.

— А чи обов’язково дівка мала брати фамілію свого чоловіка?

Т.Д.: Це вже, як хто хтів. Відколи я помню добре, то це вже тут, як хто хтів. Було так, шо розписуються, і то на своїй фамілії живе. Це ж був.

— Було в селі таке?

Т.Д.: Ну, це ж не колись, це я вам кажу, шо це так я помню уже цево, як.

— Тепер? А! Ну тепер! А це я за раніше питаю.

Т.Д.: А раніше нє, тоді вона мусила.

— А чи були такі випадки, шо між собою одружилися родичі? Чи не було в селі такого? Чи це вважалося гріхом?

— Це вже треті тако.

— Чи то вважалося гріхом? 

— Перві оце нільзя до четвертого.

Т.Д.: До четвертого покоління піп шлюбу не давав.

— Ну, це вже такі, в радянський час таке вже.

Т.Д.: Нє-нє! Ну вобше.

— Нє, так я розумію, шо раніше цього не могло бути. А вже як не стало шлюбу, то вже могло. От поженилися, і шось їм не так, і вирішили розлучиться. Раніше! Раніше! Не тепер, тепер всьо можна.

Т.Д.: Це колись, колись де хто хотів розвестись, це треба було дуже багацько обходити цих, цих предприятій (сміється). І находиться, і рідко кому вдавалося розвестися. 

— А як ви думаєте, то було луче, чи ні?

Т.Д.: Нє, це во шо це не луче було. Тому шо запрещати, знаєте, це таке було, шо ж водити за ніс людей, як вони не можуть жити, то це вже не треба. 

— Але ж тепер ви бачите, шо дуже часто вже такі розлучення, шо раніше люди були терплячі.

Т.Д.: Нє! Це зараз це вже не дуже. От як тільки начали це во розрішено шо вже було, не дай Боже (сміється).

— Всі хотіли?

Т.Д.: Не то, шо всі. Це вже, шоб трошки теє.

— А як ви пам’ятаєте, яка була школа? Як вчилися діти в школі? Ви мені трошки розказували так. Це ваше дитинство. А потом уже перші, коли вже ви були старші, то яка була школа? 

Т.Д.: Ця сама школа, шо була, то й то була. От у нас лікнеп був, я навіть вчителював трохи вже потом (сміється). То вже лікнеп, вже прийшли дівчата чи хлопці. 

— Неграмотні?

Т.Д.: Вже малограмотні вони, то на, на, на кутку тут до такої хати сходяться, і проходить один грамотний хлопець там чи дівчина, і от веде. Книжки давали спеціально з школи це все. А вчителі наблюдали за цим. 

— Чи охоче люди сходилися на ці заняття? Хотіли бути грамотними?

Т.Д.: А шо там? Зійдуться дівчата, ше прийдуть хлопці. Тоді було вже балалайка це як заграє! (Сміється). Погуляють, ну й уроки зроблять. Та і так же воно трохи.

— А чи можете ви згадати, коли в селі появилися ясла?

Т.Д.: Ясла в селі? Це при колгоспові.

— Я ше Івана водила, і сама тако присідаю, шоб мені дали їсти (сміється).

Т.Д.: Да-да, було це, вже з появлєнієм колгоспів. Ясла це вже в колгосп.

— А ще хотіла вас спитати, чи з вашого села ходили парубки чи дівчата на заробітки кудись?

Т.Д.: То я ж вам кажу, шо треба було піти в Садківці, як ше малий був. Волами поїхати, повезти жом (сміється), це я знаю. І то це ше добре, якшо приймуть. Було так, шо встав вдосвіта, взяв батіг, бо нічого ж, тільки з батогом, і пішов. Ну, то добре, як там, там шо ж, там прийдуть, бо я тоді ше був таким. Управляющий іде там, Плутенський такий Володимир Іванович (сміється). Це добре, вийшов, всамперед члени профсоюза вийшли. Ну, і ззаді вийшли, члени комсомола вийшли, от. Вже подивився, ше треба ти, ти, ти! Ше ти. Всьо! Кончився. Пішов додому.

— Не був ні в профсоюзі, ні в комсомолі, да? А чи ви були в комсомолі потом вже?

Т.Д.: Я, якось так вийшло, шо я, я вже трохи, коли вже поїхав, як поїхав то сюди, то туди вже. 

— І минуло вас це, да? Не заставляли вас?

Т.Д.: Ніхто мене не заставляв.

— А чи брали участь в революції, чи в громадянській війні ваші родичі або сусіди?

Т.Д.: Ну, в революції то це ж батько був. Допустім він, він всю войну, всю революцію служив. В Житомирі він був там. Він був малограмотним, але так виконував, там роботи всім, всім хватає.

— А других людей ви знаєте? В вашім селі не знаєте?

Т.Д.: Та де вже там! Тоді, та тоді саме ще, як революція.

— А чи багато з вашої родини, чи може з ваших сусідів, пішли люди в місто? З села повиїжджали?

Т.Д.: Чимало.

— А якщо, наприклад, забирали кудись на роботу, чи вони потом поверталися в село?

Т.Д.: Хто вернувся, а хто нє.

— А тепер трохи ще за пісні. Коли більше гуляли і співали на вулицях, до колгоспів, чи після колгоспів? В 30-х роках? Як ви згадуєте? 

Т.Д.: В колгоспі вже було слободнєйше, то вже тако.

— Я була ше мала, і їдуть дівчата на ланку в поле, і беруть всередину, і я ше підтягаю його (сміється).

— А чи співали в вашому селі веснянки? Русальні? Купальські?

Т.Д.: А як же! Це Івана Купайла там справляли!

— І співали такі всі пісні?

Т.Д.: Ну, а як же! Це всьо в селі було.

— Так! А чи пам’ятаєте, чи пам’ятаєте ви таке, чи водили у вас хоровод, весняне водіння козла називався? «Та й вскочив козел в огород»? Не знаєте такого?

Т.Д.: Такого в нас не співали.

— А які пісні співали? Можете? Ну, такі обрядові.

— Так, співали.

— А як до цих пісень, чи забороняла їх влада, чи ні? 

— Ні.

Т.Д.: Ніхто! Хто як хтів.

— Ага! А чи було таке, що в селі співали окремо чоловіки і окремо жінки?

Т.Д.: Це було, було.

— Якщо збиралися чоловіки, то які пісні співали?

Т.Д.: Хто яку знав, таку співав.

— Нє, ну може там були якісь козацькі пісні?

Т.Д.: Нє!

— Чи військові, такі воєнні?

Т.Д.: Це тако, це вже тоді, як вже це то вже, вже туто ж, бо це вже тут був, у нас була вже власть, був совхоз і був колхоз. То в совхозі ходили люди на роботу, то там то дівчата, в особенності покутовські дівчата тоді крепко співали, я помню ше тако о! І хлопці співали тоже. Хлопці отдєльно стають з сапою. Ходили буряки сапать, а як же ж! Але це тако вже. Ще тоді волами орали, сіяли, і кіньми то всьо. Прийшов їден трактор, і той стояв шось два місяці, бо поламався, і не було де шо достать.  

— А чи співали в вашому селі, і чи знали частушки?

Т.Д.: О! Це!

— А це знали добре! (Сміється).

— От ви нагадали якусь частушку, шо татко в СОЗі, мама в СОЗі, а дальше як?

— А діти ходять по дорозі.

— А діти по дорозі? (Сміються). Це була така частушка?

Т.Д.: Була частушка! Це вже сміялися!

— Ну, так-так! Я це все розумію. Чи ви знаєте ше такі якісь частушки, шоб висміювали той період? Забули?

Т.Д.: Забули!

— Діду! А ти той во пісні заспівай, шо співав Юхим про нове літо, яка то пісня?

Т.Д.: То була, це тоді саме революція, революція, та й була дуже у моді пісня цяя, шо «згинуть наші вороженьки, як роса на сонці, запануємо ми, братці, ше в своїй сторонці». То це тут був Юхтим такий Лавровий, Михайло фальцетом, той басом отак тяг дуже красіво. І вони це все, тут в селі мобілізація, а в нас там коні! І то в нас там вже були бики, і це віз стоїть, на возі то всьо. І вони всі в ярах цих, в западні ховаються. Ну, як трошки вже може там тихіше в селі, то вони приходять, ідуть по хатах, як ото той хоче води напитися, той се, той те, знаєте! І то вони постають кругом возу тако, знаєте, це, і як начнуть співати. Красиво так співати!

— Мужчини такі добре?

Т.Д.: Голоси які!

— А якщо співали частушки, то якою мовою? Українською чи російською?

Т.Д.: Хто, хто якою, хто якою вміли (сміється).

— А знаєте, такий був період, шо може кудись ходили на заробітки? чи може приходили з армії? і вже така була мішана трохи мова.

Т.Д.: Ну да!

— Так. Але так тоді не мішали тут мову? Тут тільки українською?

Т.Д.: Мова тільки українська. Котрий там чтокав, какав, знаєте, він же шо, шо він знав руську мову так, як треба? Він же не знав її (сміється).

— Одне слово вивчив.

Т.Д.: Ну, одне слово там вивчив, та й всьо! 

— А чи знаєте ви такі пісні були тоже модні колись «Сірєнь голубая», або «Зломлю я вєтку із винограда»?

— Ой, я ці пісні знала, гарні такі мелодії!

— Ану, знаєте, а хто це вас навчив її? Де ви її таку вивчили? 

— Та чула таку, та й співали як.

— Як переймали пісні? Тако на вулиці? Чи в хаті співали?

— На вулиці. Отам хтось вивчив пісню якусь, і от зійшлися, і як заспівають! Огой!

— А як співали найчастіше? Під гармошку? Під балалайку?

Т.Д.: Це вже, це вже дуже роскіш велика (сміються).

— Без супроводу співали? Угу. Так, ше знаєте, я хотіла, хтіла в вас спитати про такі ремесла в селі. Всі займалися одним? Там вирощували пшеницю, тримали худобу. А чи були такі люди в селі, шо вони вміли шось таке особливе робити? Чи чоботи шили? Чи горшки ліпили?

Т.Д.: Ну, горшків у нас не було. Чоботи робили багацько.

— І ви можете згадати цих майстрів?

Т.Д.: Да!

— Ану, згадайте трошки.

Т.Д.: Ну, хто в нас? Ніколай Коновальчук, він, він і в певчих дуже робив, і чоботи робив гарні, і музика був.

— О! Такий майстровитий чоловік був, да? Талановитий?

Т.Д.: Да-да-да! Оце талант такий. Дмитро цей, шо то я казав, той тоже чоботи гарно робив. Ну, той не співав, той тільки. А Яків Прицевий тоже.

— Він черевики робив, і чоботи дівчатам робив.

— А чи можете ви згадати, шили ви колись в них чоботи?

Т.Д.: А як же!

— Чи ви можете згадати, скільки треба було заплатити, шоб чоботи пошили? Треба було нести свій хром?

Т.Д.: Да, я мав свій хром. Заніс, чи я дав тоді півтора пуди ячменю, чи шо.

— А грішми не платили? А тільки продуктами?

Т.Д.: Грошами, в той період, шо гроші були так, як оце зараз.

— А! Шо нічо не варті? Так-так-так!

Т.Д.: Чого не варті були? Бо тоді, тоді, тоді ше ці п’ятушки були нарівні з золотом. Даже п’ятушка, якшо хто мав п’ятушку золота, і треба податок занести, так, вже сільська рада і банк приймав тільки 4,75 копійок. А як вже совєтську даєш п’ятушку, то всю п’ятушку (сміється). 

— Ага! Так. Ну, то який був національний склад села, ви вже розказували. Тільки українці тут жили, чужих не було людей.

Т.Д.: Нє-нє-нє!

— Яка мова застосовувалась в діловодстві в сільській раді? Це тільки українська, так?

Т.Д.: Та українська більше, бо руську не всі знали граматику, це всьо. В нас їден був появився, то він писав по-руські, і говорив, і всьо. Але він назбирав грошей та й втік (сміється).

— Ох! який був! (сміється). Да! А ще знаєте, про шо? Про малярство. Чи були в селі люди, які малювали? Може богомази? Може образи малювали?

Т.Д.: Не було таких в нас.

— Не знаєте ви це. А тоді про образи. Скільки нормально було образів в хаті?

Т.Д.: Це смотря в кого! В кого був їден — два, а в кого було й 40. Було таке. Було таке, шо зайти до хати, особенно, як це в другій хаті, кругом тако! Було.

— А як розвішували їх в хаті? Чи був якийсь порядок? Ви про це знаєте, чи нє? Чи ви не знаєте?

— Образи як вішали? Ну, я кажу, як є багацько образів, то я бачила ото у хаті тако полиця, і так ото на полиці образи, гарно остікляли так. 

— А чи було таке, може ви знаєте від своїх батьків, шо могло образів бути багато, але молилися до якогось одного? Може до Матері Божої там, чи до Миколая.

Т.Д.: Це, це вже, як закон. Хто, хто на що.

— Гаразд, да? А от ваші батьки, ви можете згадати, як вони?

Т.Д.: Мої батьки були без, без цьої.

— Фанатизму, да?

Т.Д.: Без фанатизму. Це встали, помолилися. Лягаєм спати, знов помолилися (сміється).

— Ага! Не дуже такі, да?

Т.Д.: Таких не було.

— А чи, чи знаєте ви, як наприклад образи постаріли вже, стали старими, то куди їх дівали? Не знаєте. А чи завішували у вас образи під час посту?

— А вони все время стояли.

— Не завішували? Я маю на увазі, чи закривали?

— Нє-нє! Ніхто не закривали!

— А рушники?

— А рушники в нас як хто. А в Западній вдівають, я знаю, в рушники.

— Знаєте, ше шо хотіла спитати, чи вважали так, шо, шо за іконостасом живуть духи померших?

Т.Д.: Це де. я це не в курсі дєла. Я не дуже такий був вєрующий такий.

— І ви про це не думаєте, да, шо ці умерші?

Т.Д.: Нє! Нє-нє-нє!

— Не знаєте, да. І ви про це тоже не знаєте, кому треба було молитися, шоб збулося те, шо ви хочете? Шоб дитина почала скоріше ходити? Не знаєте?

Т.Д.: Не знаю я. Я це не мішався в такі діла (сміється).

— Так! Ну, добре! Тоді, тоді всьо. Поговорили ми. В мене питання закінчилися. Закінчилися.