Гаврилишин Петро Дмитрович, 1919 р. н.

— Чим займалися ваші батьки? Яке мали хазяйство?

П.Д.: Хазяйство? Батько був бригадіром в колгоспі. Іще в молодості він був батраком. Виїжджав, навіть в Молдавію виїжджав на заробітки. В общем, був батраком.

— Бідний він був? 

П.Д.: Да. А потом, а потом уже в них, як вже совєтська власть встановилась, то він був на таких роботах, і агентом був, і бригадіром, в колгоспі бригадіром. Потом був даже одного разу головою колгоспу.

— Петро Дмитрович, а хто вважався в вас главою сім’ї? Батько чи мати?

П.Д.: Батько.

— Він розпоряджався грішми? І по хазяйству?

П.Д.: Я знаю, тоді які гроші були? Но він розпоряжався конєшно.

— А чи була в батька земля?

П.Д.: В батька не було землі.

— Бідняки це були, так?

П.Д.: Считався білдняки. В общем совсім мало, оце шось 15 соток це йому припало, так вони і є коло хати. Це воно так.

— Більше не мав?

П.Д.: Більше не мав ніде.

— А що ваші батьки вирощували на полі?

П.Д.: На полі? Ну шо там? Картошка, кукуруза, таке.

— Продавати ви не мали шо?

П.Д.: Нє-нє! Продавати не було нічого.

— Чи мали ви фруктовий сад? 

П.Д.: Такого, шоб як сад, то не було. Ну, там пару було дерев, то це ж не сад.

— До колективізації до якого розряду власників належала ваша сім’я? Бідняки чи середні?

П.Д.: Мені більше кажеться, шо це були бідняки. Так, по-моєму, не то, шо там. Бідняки! Шо він там мав? Він нічого не мав.

— Чи мала ваша сім’я авторитет в селі? Чи приходили до батька шось порадитись?

П.Д.: Батько то був в авторитеті, потому шо він багато робив на таких посадах, і в сільсовєті, і бригадіром в колгоспі. На таких посадах робив, шо.

— А ви кажете, шо в молодості він батракував. Чи ви знаєте, як він там жив в цих наймах? Чи він там жив, чи він тільки на сезонні роботи ходив?

П.Д.: Він, нє, він не жив, він тільки ходив там заробити грошей. Уже, як це назвати? Временні.

— Сезонні.

П.Д.: Сезонні, да. Я знаю, він так розказував, шо він там возив молоко в хазяїна, розвозив. Там було, шо розвозив по, хазяї, хто бере в нього там молоко, то він розвозив молоко.

— Чи він вам розказував, скільки за це платили хазяїва?

П.Д.: Ну, там він мені розказував, там чи на їхні гроші, якісь там леї, чи шо то було, я не знаю. Так, шо трудно було в общому прожити. Як? Збирав для сім’ї своєї. Збирав кажду копійку.

— А які були стосунки між хазяїном і наймитом? Чи добре ставився хазяїн до наймита?

П.Д.: Ну, я знаю? Він там мені нічого плохого не говорив. Ну канєшно, харошого там нічого не було. 

— А чи пам’ятаєте ви, як сталася колективізація вже? Чи може батько ваш розказував?

П.Д.: Колективізація то я так не помню. Харашо помню вже тільки 33-й рік.

— Так. Про це можете розказати.

П.Д.: Бо вже нам, як батько був бригадіром, а в нас зараз Україна колгосп, а тоді считався Червоний орач. Він відси сім кілометрів був. Там було хазяйство. Там був скот, корови були. То він во время голодовки цеї забрав нас туди. Ну, там як? Варили там якусь бурду тую, та й так ми жили там. Бачив, як люди там жили, їли ції, як їх називають? Улітки, да. Це я бачив сам, як кушали. Думаю, шо вони там їдять? Посідають там під короваркою і їдять. Ну, таке я знаю.

— Чи ви не пам’ятаєте, з якого, з скількох років діти починали працювати в колгоспі? 

П.Д.: Ну, то як з якого? Були і в 9, і в 10 років. Я сам в 14 років вже бичками їздив, 14 років було, я вже їздив бичками. Вже ходив боронувати, і орали ми. Було 14, і ми так бичками робили. Навіть пшеницю вже возили, вже по 50 кг пшеницю носив мішок.

— Петро Дмитрович, як ви чули від своїх батьків, чи всі пішли в вашому селі в колгосп, чи не всі? І як ті, шо не пішли, як вони жили? Як вони заробляли на життя?

П.Д.: Оцього то я не помню. Я знаю, шо тут то всі пішли в колгосп.

— А пам’ятаєте, чи висилали людей? Чи розкуркулювали в вашому селі?

П.Д.: Я знаю, шо висилали людей, і багато навіть висилали.

— А як ви вже почали в колгоспі робити, то що тоді платили в колгоспі? 

П.Д.: А шо? Трудодень записали, і всьо!

— А скільки за той трудодень давали?

П.Д.: А там може шось наділяли, 200 грам чи 100 грам, я знаю? Тоді хліба наділяли, і всьо! Ніяких грошей ніхто не платив, нічого. Хто шось ше сам собі там візьме, шо ж тоді давали? Тоді в основному трудодні, і всьо.

— А де брала сім’я кошти, шоб купити продукт чи якийсь одяг?

П.Д.: Ну, ось в нас в сімї ше отаке, шо мама робила, гончарством занімалась.

— О! Розкажіть про це! 

П.Д.: Мама, ше бабка моя занімалась гончарством. І мама, правда з Покутине сама, вона там не мала нічого шо з гончарства. Но вона тут навчилася, тут саме гончарі були, то вона навчилася. Ну, а тоді це гончарство трошки так і міняли за горшки там і борошно, і ну хто шо мав! Квасолю.

— Ваша мама виробляла горшки?

П.Д.: Да.

— А і що платили за ті горшки? 

П.Д.: Ну, на базар вона возила, продавала їх. Міняла яїчки, сир там, ну шо хто мав, то й давав, бо грошей так в людей тоже ж не було.

— То ви, можна сказати, з цього жили?

П.Д.: Ну да! З цього, канєшно.

— А чи самі могли виробляти якусь одежину вдома, чи ні?

П.Д.: Тут ніхто дома не робив.

— Верстатів не було?

П.Д.: В нас не було верстатів. Тут гончарство, тут глини було повно.

— Чи було тоді нормально вкрасти з колгоспу?

П.Д.: Ну як, тоді шось не мали такого поняття, шоб красти. Тоді не було такого. Якось люди до цього не були.

— А коли вже почали красти?

П.Д.: Красти почали вже во время войни, як вже окупація була, тоді я знаю, шо начали красти. Бо хтіли їсти. Та й так ніхто нічо не платив, а їсти то треба було, то так.

— Петро Дмитрович, чи було багато хазяїв тоді в селі?

П.Д.: Ну, я знаю, були трохи хазяї такі, шо самі вже такі крепкі!

— Да! Ходили до них люди працювати? Чи наймались?

П.Д.: Та я, я знаю, шо наймалися люди, тому шо нема копійки, то людям тоже ж треба десь викручуваться, ходили наніматься.

— Як тоді ставилися до бідніших? Чи їх жалували? Чи їх так зневажали?

П.Д.: Ну як сказать, я знаю, чи їх жалували? Хто там жалував їх? Хто там жалував? Кажуть, шо не вмієш жити. 

— Петро Дмитрович, чи було таке, що люди гуртувалися між собою, от багачіщі тримались багачіщих, бідніші там вже між собою?

П.Д.: Ну, воно всігда так! Багатіщі з багатіщими, а бідні з біднішими.

— Чи родичалися люди?

П.Д.: Родичалися обізатільно. Я знаю, шо раньше родину поважали навіть бідні, чи там багаті, всьо ровно одні до других ходили, уважали й знали. Всю родину знали, во-первих, діти знали всігда всю свою родину. І всігда ходили на свята.

— А які свята?

П.Д.: Ну, Різдво там, чи Паска! Ну, такі свята ходили обізатільно. Тоді в дєтстві і чекали цих свят.

— Павло Дмитрович, а чи були в вашому селі при власті чужі люди? Чи свої? Як частіше було?

П.Д.: Во главі власті, чи як?

— Да-да-да! да! 

П.Д.: Мені кажеться, шо тут усьо свої.

— Свої. Чужих не було, да? А тепер трошки до вашого парубкування, ше як ви були парубком. Чи ходили на вечорниці?

П.Д.: Який я був там парубок в той час, як я підріс, ну ладно, тут записує.

— Нічо-нічо! Розказуйте, розказуйте!

П.Д.: Ну, як там? Там, як всі хлопці підросли, і ти вже начинаєш парубочити.

— А куди ходили на парубкування?

П.Д.: Ну, куди? До своїх дівчат, з которими вчилися.

— А чи було таке місце в селі, де збиралася молодь?

П.Д.: Були! Були такі місця!

— Як вони називалися? 

П.Д.: Хто його знає! Ну, тут в нас називалися на Покути. Річна ця вулиця, там Пляц, ну, на Пляц пішли. Каждий, на каждій вулиці було таке якесь своє місце. Вроді Пляца считали, ну, так називали.

— Кожен куток мав своє місце?

П.Д.: Да! Каждий куток мав собі своє місце.

— Ага! І чи співали там?

П.Д.: Обізатільно співали. Хлопці сходилися, співали. Дівчата, хлопці співали.

— Чи ви можете згадати, які були самі кращі хлопці, шо саме краще співали?

П.Д.: Ну, шо там.

— А згадуйте. Чи була тоді гармошка? На чому грали?

П.Д.: Гармошка була.

— А хто був гармоністом?

П.Д.: В нас був Василь Плачинський. А більше на балалайку грали дуже харашо були хлопці.

— А на балалайку хто грав?

П.Д.: Добровольський Петро грав, канєшно вже покійний. Дуже майстеровито грав.

— А де хлопці вчилися грати? Одні від других?

П.Д.: Одні від других, самі від себе, чи я знаю, як це так.

— А чи був такий майстер, шо шось робив, музикальні інструменти?

П.Д.: В нас тут не було. 

— Угу. А Петро Дмитрович, а знаєте ви таких музикантів, шо грали на весіллях?

П.Д.: Ну, вже покійний то Лисак Степан був, на трубі грав.

— А яка труба була?

П.Д.: Ну, духовий.

— Духовий? Але як називалася? Чи ви не пам’ятаєте?

П.Д.: Кларнет. Нє, не кларнет, а як його називали. От я не музикант і не знаю, як його. Я знаю, шо труба кажуть.

— А наприклад, як ваше було весілля, то які музики?

П.Д.: В мене не було весілля. Бо мене забрали молодим, і я так приїхав, а жінку взяв собі вже вдову, і тоді не було це все робить. В общем, я привів її і так і не справляли.

— Не робили весілля?

П.Д.: Нє!

— Але так, як, наприклад, брат може ваш, чи ви пам’ятаєте?

П.Д.: Брат женився.

— То які були музики тоді?

П.Д.: Духовий оркестр був тут, такі були, ну, тут були зборні такі хлопці, шо грали.

— Скільки було чоловік?

П.Д.: Шість чоловік.

— То були важні музики?

П.Д.: Ну, вони не так важні считалися, ну були музики, просто їх нанімали та й вони грали. Там молоді були, і старші між ними. 

— А чи було таке, шо часом весілля трошки проводили ше в клубі? Чи не було? В вашу молодість.

П.Д.: У клубі в нас не було весілля.

— А яка була тоді музика у клубі? Чи ходили ви танцювати в клуб?

П.Д.: Я в клубі ні разу не був. Бо я прийшов вже в 49-му році з армії, 6 років в армії був. То тоді ше шось таке в клубі так не дуже так. А після армії пішов вчитися зразу в Київ, і так. Мені не прийшлося парубкувати. І так познакомився з цею своєю жінкою, і так вже. В общем, не було.

— Вона була чужа?

П.Д.: Вона сама чужа.

— Петро Дмитрович, тут ше в нас питання про старців. Чи бачили ви старців? Чи ходили в вас старці?

П.Д.: Старці? Ну чо, по селі ходили раньше. Ходили старці з торбинкою там. Ну, хто шо мав, то й давав. Тоді шо давали? Хліба там, поїсти. Ну таке, поїсти.

— Чи бачили, шоб ці старці грали на чому? 

П.Д.: Я такого не бачив, не бачив.

— А на базарі може?

П.Д.: Ну, на базарі були на гармошку, і були такі каліки, шо грає на гармошку там, кидають йому шось.

— А чи були старці з вашого села?

П.Д.: Я з нашого не бачив. 

— А ті, шо бачили, чи вони були всі бідні, чи ні?

П.Д.: Були такі, шо без ніг, а були, шо і сліпий. Ну, такі були.

— Інваліди, да?

П.Д.: Інваліди такі. 

— А коли вони зникли, ті старці?

П.Д.: Ну, я знаю? Не знаю чесно, коли зникли, в якому році. Десь їх не стало, раньше даже по вагонах ходили, і грали, а тепер вже нема.

— Про весілля я хочу розпитати. Як проходили весілля? Чи ви пам’ятаєте, може ше були маленьким, а пам’ятаєте у когось? 

П.Д.: Я ж, я як там, я знаю, шо була одна чарка, була ложка, і давали борщ і тісто не весілля. Це я знаю (сміється).

— І це сі страви, да?

П.Д.: Це всі страви були.

— Чи ви пам’ятаєте, то бабуша мені краще розкаже. Чи вчилися тоді діти в школі?

П.Д.: Училися!

— Ви ходили в школу?

П.Д.: Ходив до 7 класів, ше в дві зміни ходили. Ше школа тоді даже попівська хата там.

— Чи ходили парубки і дівчата, ваші ровесники, кудись на заробітки?

П.Д.: Від нас не ходили, бо так вроді не ходили. Бо всі в колгоспі робили кажеться.

— В мене такі ше, окремі такі питання про євреїв. В вас в селі багато було євреїв?

П.Д.: Так.

— Як вони жили з мужиками? Чи вони так само жили, як мужики? Чи вони окремо будували життя?

П.Д.: Ну, я не знаю, я з ними все время общався, з цими євреями. І вчився з ними. Я знаю, ми з ними по-харошому, вони з нами по-харошому. Зараз є онде ше, й ше по-харошому, раз ми зробили. 

— Якшо наприклад було весілля у євреїв, чи вони запрошували мужиків?

П.Д.: Нє, я не, я не знаю. По-моєму, шо не запрошували.

— Не знаєте. А як вони проводили? Собі закрито проводили?

П.Д.: Да.

— Якшо був заможніший єврей, чи мав він наймитів?

П.Д.: Як, ну був той наймит, чи як його назвати, шо він прибирав там в нього.

— Чи це був єврей, чи мужик?

П.Д.: Нє, мужик.

— Мужик служив?

П.Д.: Да, служив. Не знаю, чи він служив, чи наймитував, як він там йому оплачував. Но короче йому там дрова рубав, та таке.

— Ага. А чи були серед євреїв хазяї?

П.Д.: Я знаю, шо вони добрі торговці то були, а чи хазяї які вони (сміється). 

— Ну, а про кого так казали з євреїв, шо вони такі добрі, ну, нехай не хазяїн, вони не мали якоїсь там худоби, а добре торгував, шо в них добре йшли діла? Були такі євреї заможніші?

П.Д.: Я не знаю.

— Вже їх тепер нема, да?

П.Д.: Нема. Нема вже.

— Повимирали? А добре, я вам друге питання, чи було таке, шо розкуркулювали євреїв? Чи висилали, репресували?

П.Д.: Не знаю.

— Цього ви не знаєте, да.

П.Д.: Мені кажеться, шо я не чув, шоб їх висилали.

— А чи були в селі такі євреї, шо дуже добре знали свої звичаї? Шо до них люди приходили?

П.Д.: Були, а як же! Були канєшно.

— Ви їх не пам’ятаєте?

П.Д.: В них считається як, фамілію я не знаю, як равін считається, чи як? Чи хто він? Я не знаю, як він навіть називається. Був, шо вони всі йшли до нього, вони слухалися його. Як похорони, чи шо, то він цим займався. Чи як свадьба там.

— Є в селі окремі діже євреїв кладбища?

П.Д.: Так, є.

— А ці наймити, чи вони там також жили з цими євреями, чи ні?

П.Д.: Смотря хто. Обично то нє, но були такі, шо й жили. 

— Шо в нас ше? Чи продавали щось на базарі ваші батьки?

П.Д.: А шо вони мали продавати? (сміється). Горшки.

— Горшки, да. Про пісні. Чи ви мені можете щось розказати про пісні?

П.Д.: Я не був співак, я був такий співак, шо (сміється). Я не маю слуху.

— А може, тут в мене є окремі питання про гончарство, чи ви можете мені трошки розказати? Наприклад, як давно гончарний промисел в Джурині?

П.Д.: Як я вродився, то скільки помню, то він вже був.

— Шо ваша бабка ше занімалась?

П.Д.: Ше бабка занімалась, а скільки він ще був, то я ж не знаю.

— Як гончарі займалися цим ремеслом? Чи вони займалися тільки гончарством? Чи вони також мали хазяйство?

П.Д.: Нє, вони мали хазяйство, а це вже тако занімалися побочно считати.

— А так вони мусили й в колгоспі робити?

П.Д.: В колгоспі обізатільно треба було робити, а там так. І платили налог за це обізатільно. 

— А може ви чули від свої мами, чи від бабки, як було раніше? Чи вони занімалися тільки гончарством, чи ні? Чи завжди так було, шо вони і робили коло землі, коло худоби, і так собі ше окремо?

П.Д.: Мені кажеться, шо вони робили коло землі й коло худоби. Я так не знаю точно, но мені шось так кажеться. 

— Як ви згадуєте, скільки було колись гончарів в селі?

П.Д.: В селі? Гончарів з 15 мабуть.

— Це так можна сказати, такий був сімейний промисел, да?

П.Д.: Ну да.

— А тепер залишилися гончарі?

П.Д.: Ше є, ондо ше є в нас, продає на базарі, Наталка.

— А де вона живе?

П.Д.: Там коло школи.

— А коли почав зникати вже цей промисел? От тільки одна жінка вже лишилася. Коли почав зникати?

П.Д.: Ну, старі повимирали, а молоді не вчилися, та й так постєпенно, постєпенно.

— Ага. Чи ви пам’ятаєте, чи власті трохи забороняли їм робити, чи ні?

П.Д.: Власті не забороняли, но налогами облажувались. А як не виробив трудодонів, то не давали продавати. В общем таке.

— А чи ви пам’ятаєте, чи були випадки, шо розкуркулювали оцих майстрів гончарів? Чи не було таких багатих гончарів?

П.Д.: Та їх не було багатих. Вони шось заробили там.

— Такі були, да? Ясно! А знаєте, яка глина застосовувалася у гончарстві?

П.Д.: Ну глина, в нас її називають, гончарі називають глей. Так вона називається. А то є така глина, як пісок. Така спеціальна глина є огнєупорна.

— А на якій глибині ґрунту, не знаєте?

П.Д.: На 2-3 метри, і є під верхом. Ну як, як де.

— А в яку пору добували глину? 

П.Д.: В любу пору. Коли треба, тоді й добували. Як треба, то й мусив добувати.

— Її не заготовляли так?

П.Д.: Нє, заготовляли за літа хто.

— Чи ви пам’ятаєте, як замішували глину?

П.Д.: А місили як. Добавляли порція цего глею, і руками, ногами перемішували, потом руками ше вимішували, шоб там ніде не було куска, ніякого камінчика, нічого. Даже по частям ріжуть, як то дольками ріжуть його, шоб каждий камінчик вибрать. Того шо він попаде та й спортить всю цю. Отаке. Тяжола робота, грязна.

— У вашої мами був гончарний круг?

П.Д.: Був. 

— Як він виглядав, не пам’ятаєте?

П.Д.: Ну, круг, внизу такий, шо вона ногою його крутила, і на осі, і зверху маленький, шоб класти оцей і витягувати.

— Самі робили цей станок?

П.Д.: Самі! Тоді все самі. Ну як? Був такий плотнік, шо він це робив, і вони заказували, і він робив.

— Петро Дмитрович, чи можете тепер згадати, як називались ті частинки, шо складався круг?

П.Д.: Ну як? Це всьо ровно, як мо до діжки кльопка.

— Нє, я знаю, а чи ви мене розумієте, як називався, ручка там, чи ножка? Як називалися частини круга?

П.Д.: Там просто круг, із досок круг.

— Про гончарство трошки поговоримо. А яке було місце гончара? Чи це був круг, чи це була лавка?

П.Д.: Була лавка, до лавки приспособлений круг. І на осі він крепився. І куточок собі вибирала ця жінка-гончар такий, шоб йому не мішали. І в тім куточку собі робить.

— Ага. Чи ви можете описати процес?

П.Д.: Жалко, шо виїхала, а то пішли б і побачили.

— Правда? Недалеко від вас була, да?

П.Д.: Да, кудись поїхала, там в неї причепа (сміється). Крутила, розказували.

— Чуєте, а де сушили глиняні вироби в зимовий час? А де в літній час?

П.Д.: В літній надворі сушили, а в зимовий всьо в хаті. Пар, вікна течуть, стіни мокрі. Ну, воздух можете понять собі.

— Да, да. Чи робила мама якісь орнаменти? Чи малювала? 

П.Д.: Нє, вони прості просто собі робили. Ну, там на риночці комусь уже там зверху.

— Чим це вироблялося? Пам’ятаєте?

П.Д.: Всьо руками, всьо пальцями!

— Чи спостерігається занепад гончарства?

П.Д.: Та понятно, шо занепад вже, канєшно спостерігається. Вже ніхто не хоче робить. 

— Так, а чи була полива, якою покривали?

П.Д.: В нас тут не було. В нас не занімались.

— Просто прості робили?

П.Д.: Тут в нас то тільки прості робили. Вже взяти в Рохнах, там вже всьо поливяне.

— А чи був горн?

П.Д.: Був! Обізатільно! 

— Який тип горна був у вас? Як він виглядав?

П.Д.: Як? Він зверху полукруг. Ну, як же я так можу розказать?

— Так розказуйте, да.

П.Д.: Зверху полукругом виглядав. Всередині він пустий. Звідси топка, спереді топка, і всередині там ше вроді, як сказати, вроді призьби, чи шо, я не знаю, як сказати.

— Полиця така ніби?

П.Д.: Да, глиняна, під нею дирочки, шо проходить цей, дим, пламя. В нас називають сльози.

— Сльози, так?

П.Д.: Ну, це гончарі так кажуть — сльози, от. І то вкладають на них віднизу, від полу до верха цього, все гарно вкладають його, горшки вкладують.

— А скільки поміщалося?

П.Д.: Ну, поміщалося, смотря який горн, було і 200 штук, і 250 штук. Смотря, і смотря які.

— Ооо! А де той горн розміщався?

П.Д.: Прямо на дворі цей горен, прямо на городі цей горн. Ну, й треба фуру дров випалить. Або соломи, ну, чим могли.

— А які дрова? 

П.Д.: Більшинство хмиз тоді. Хто це таке, тоді ж не було, більшинство бур’янами палили.

— І скільки треба було по тривалості, скільки годин треба?

П.Д.: Треба десь зо 4 часа палити.

— То довго.

П.Д.: Довго.

— А де їх продавали не тільки ваша мама, а й інші гончарі, чи тільки в свому селі, чи возили?

П.Д.: Ні! Їздили Шаргород, Дзігівку, Борівку, Могильов-Подольський.

— А пам’ятаєте, які податки були, налоги?

П.Д.: Я не помню, які податки. 

— Петро Дмитрович, а чи пам’ятаєте, скільки колись було образів у хаті?

П.Д.: Я, в нас я знаю, шо було шість.

— Пам’ятаєте, які були святі?

П.Д.: Ну, Матір Божа була. Я вже не помню, які, тоді ше дитиною був.

— А чи було таке, шо до якогось одного образа молилися?

П.Д.: Було, канєшно, в сім’ї.

— Нє, шо образів було багато, а от до одного?

П.Д.: Нє, було якось так, шо вроді до їдного.

— А не знаєте, хто це був? Який святий? Чи Святий Миколай? Чи може Ісус Христос? Чи Діва Марія? Хто був?

П.Д.: Мені кажеться, шо Дєва Марія, я знаю то.

— Мама молилася, да? Чи ви пам’ятаєте, чи може ви чули від старших про Хресні ходи з образами?

П.Д.: Ну, я чув, шо колись у Глинчинці йшли з хрестами. Ну я сам то не знаю, я чув так розказують, шо як ішли сильно багато людей, цей.

— Який був національний склад вашого села?

П.Д.: Національний? Українці. Євреї і українці.

— А цигани? 

П.Д.: Цигани до нас тільки заїжджали. Це вже в теперішнє время цигани вже проживають тут. А раньше вони не жили в селі.

— Не було, да. А якою мовою викладали в школі?

П.Д.: Українська й російська. І там була німецька ще.

— А проповіді в церквах якою читали?

П.Д.: Ну, це на церковному, яка там.

— А чи були росіяни, шо жили в вашому селі?

П.Д.: Були, а чого ж!

— А якою мовою вони говорили?

П.Д.: На своїй, на руській. Більш під українців підстраювались.

— А яка зараз в селі, українська?

П.Д.: Українська!

— А чи було таке, згадуйте, коли це може, чи було таке, шо ви наприклад приїжджали в район, і вам треба було переходити на руську мову? В кабінеті десь. Чи не було такого?

П.Д.: От він питає тебе по-руські, то мусиш переходити. Хто може, а хто не може, то по-своєму (сміється).

— Але я хочу спитати про тих людей, чи вони були сільські, чи це чужі люди, шо говорили по-руські? Шо занімали власть в районі.

П.Д.: Мені в район так не приходилося. Мені кажеться, шо в районі хто там? Тільки ті приєзжі були.

— Ага! Що ще вас спитати? Про пісні ви кажете ні.

П.Д.: Я з піснями нє.

— Про музикантів ше можете мені трошки сказати? Хоть що-небудь.

П.Д.: А шо ж я про них скажу?

— Які були інструменти за вашої молодості?

П.Д.: Гармошка, балалайка, духовий оркестр. Ну, які ше? Патєфон! (Сміється).

— Так. А як називалися танці?

П.Д.: Танці? Ну, полочка була, вальс, полька, краков’як, отакі оці во танці були в основному.

— Чи були однакові і на весіллі, і в клубі? Чи різні?

П.Д.: Нє! Одінаково було! Було шо й на весіллі, шо й в клубі грали. Та й так танцювали.

— Чи ви пам’ятаєте, хто вам в дитинстві розказував казки, або співали?

П.Д.: А мені ніхто нічого не розказував (сміється). Може де розказували, та я ше не помню.

— А карали батьки колись дітей? 

П.Д.: Да, якшо не послухався, то так получиш березової каші, шо (сміється).

— А тоді більше слухали батьків, ніж тепер?

П.Д.: Ну більше, канєшно більше! Шо тоді попробуй не зроби.

— Про клубну музику ви не знаєте, бо в клуб, кажете, не ходили.

П.Д.: Я був кіномеханіком, але в нас в клубі ну яка? Радіола грала, і всьо. Так. А такий, не було такого.

— А танці які були?

П.Д.: Танці фокстрот, полька, фокстрот. Так само тоже краков’як. Ну.