Бойко Галина Савівна, 1927 р. н.

— Її звали Марія, да? А як називався куток, де жила ваша сім’я?

Г.С.: Я не знаю, який куток. Так ви потом скажете, в людей спитаєте мо, я не знаю. Я вам не скажу.

— А як ще називалися сільські кутки?

Г.С.: Як? і Нетребівка, і Кавказ, і Кучани, і Гречка вулиця, і Миня вулиця, і там якась ше. І Костарівка, й Мандрівка. Були такі.

— Чи вся ваша сім’я жила в одній хаті?

Г.С.: Нє! Бабка була собі, а ми були із мамою. Бабка купила хату.

— Хто вважався главою сім’ї в вас? Батько чи мати?

Г.С.: Глава там, я знаю, наче ж батько був, пока він жив. Він був завфермою, а тоді вивчився на зоотехніка, він кончив на зоотехніка. та там як, такі умови склалися, шо він раптово помер там.

— Правда?

Г.С.: Так застудився. Була в його квартіра мокра, сира, а жінка третя. Перша померла. А друга була недобра така, мені скільки річок було більше, то вона ше як взяла та винесла в сіни і обливала холодною водою, і мила суконкою мила. Каже: «Начорта мені ці діти!» І її Бог скарав тоже. Бо та сестричку вивела, та там розділа пальтішко. А сестричка плакала-плакала, а вона, та бабка прала кулі, то почула та каже: «Старий! Йди, дитина плаче». — «Нє, — каже, — то хлопчик воду брав та ходить там». Коли вона вийшла, а вона лежала вже. Стерла ручки. Було вже років 17, а як тільки осінь, мороз, то й мліли пальчики.

— Галина Савівна.

Г.С.: То тато тоді як побачив, та її прогнав та взяв другу. А та друга така ж сама була. Нє, вона харашо відносилася до нього. А коли тато захворів, то вона вже каже: «Дівчата…», а їй 27 років чи скільки було, не знаю, чи 29 їй років було, то вона тоді тоє, рішила, шо нашо мені ці діти? То вона не старалась, а тільки чекала його смерті, і всьо. 

Ну як, знахарку вона кидала та все, в общем, коли він казав подивиться, побуть дома, а вона пішла покликала шось там, шоб додому прийшла. Та плакала, бабкі кажу: «Кажи, і сусідам кажіть, шо в смерті…», шо, в обшем, сказала, шо помер та й всьо. А ми лишилися вдвох. То мене забрала бабка, а сестру забрав дядько, татів брат. Так вона й осталась. Сироти і всі, хто хтів, той і їв. 

— Галина Савівна, а як можна сказати про вашу сім’ю, чи це були бідняки, чи середні?

Г.С.: Середняки! Да, середняки. В тата, в діда ж було три сини. Ну, а поле мале, в того усадьба згоріла. Вони старались, шоб наче вчити дітей. Бабка тримала три корови. Дід пас, бабка доїла, та молоко продавали. Наче вчили синів, а тоді хто як у сім’ї отам є. Я знаю, пансіон так називався, він там вчився, вчителем став. І працював уже.

— Дід ваш?

Г.С.: Нє-нє! Не дід!

— Батько?

Г.С.: Брат, дядько, татків брат.

— Ваш дядько.

Г.С.: Вже працював в 20-м році. А знаєте, свої, брат, і прийшли ззаді, знаєте, гляділи його, як вчителював уже в революцію, 20-й рік, про революцію. Сильно гляділи, шоб його той. І одного разу, це вже сусіда казав мені, шо там ото коло той, де була ця цегельня, там йому дали город. Приїжджає і каже солдат на коні, каже: «Чий це город? Що це є?» Так батька найняли, шоб сапали той город. А тій, каже, вже прийду додому, чую: «Па! Па! Батько так і впав».

А перед тим, перед тим наче ввечері якось одного дня, значить, дядько, плємяннік діда, і каже: «Ходи до нас! В нас там яр, сховаєшся». А вони вже мали з татом їхати в Умань, виїжджать і кажуть, хай сховається. А тоді смеркло там, темно, то дід повів, повезли його. Повезли, а він прийшов додому і каже, каже, то так там та плємянніца наче, та й каже до чоловіка: «А де ж я його сховаю? Хай лізе на грубку!» Та й він поліз на грубку.

Та приходить додому, а батько питає: «Кого ти бачив?» — «Та коні там». Ну, каже, пропащий він. В нас там яр, в нас там є, де сховаться. Ну, таке го. Ну, ті прийшли до нього, кажуть: «Дай нам цего, січки». А в нього немає. Він питає у хлопців, понімаєте? То він вирвався, та й давай тікати. Він вернувся, просився в них. Йому 20 років ше ж тільки. Ну як, дід гарний, батько, ну, сім’я така порядочна.

— Так шо з ним зробили? 

Г.С.: Та шо, вбили, шо кажуть люди, це я батька не знаю, бо бабка рік не ходила, так рік не спала, да, ото (плаче).

— А хто це їм так зробив, як ви думаєте?

Г.С.: Заздрість, заздрість то була, шо він зробив. Він учитель, а тоді було в нас. Він був такий, як була революція, ну він в тій революції участвував, він був там наче як офіцер, понімаєтє. То казали, шо, мол, це він, як він, цей, не знаю. Я не знаю, як у нас казали.

— Петлюрівська армія?

Г.С.: Да, петлюрівська, Петлюра. Петлюра. Казала одна сестра чоловіка, шо ніби, шо він не раз приходив, а за ним солдати на конях. То шо там втікав, скільки там тих коней прийшло? А шо там, хіба я знаю. Ну, зависть.

— А як звали цього дядька?

Г.С.: Сєрьожа, Сергій. Сергій Савович. Отак мій тато Сава, і дід Сава.

— Як ви згадуєте, шо вирощували ваші дід, бабка, батьки на городі? Що садили? 

Г.С.: Картоплю, буряк, капусту, квасолю.

— Чи продавали ви щось з города?

Г.С.: Нє, з города тоді не продавали нічо.

— Все для хазяйства було?

Г.С.: Для хазяйства, да.

— Чи був у вас фруктовий сад?

Г.С.: Тоді не було. Тоді не було. Був такий, був невеличкий, був, такі дички. Були вишні, сливки були, там яблуко, грушка. То воно так само було.

— Чи мала ваша сім’я авторитет в селі?

Г.С.: Да, авторитетом ми користувались.

— А до кого йшли? До матері чи до батька?

Г.С.: Ну як? Я не можу сказать, і до бабки за порадою, так само і діда за порадою. Він пас корови такі, він такий.

— Мудрий був, да?

Г.С.: Да, да, да! Да, такий був.

— А до колективізації з якого віку дітей привчали до роботи? Як ви чуєте, як ви знаєте.

Г.С.: До чого? На полі робив, на полі як хто. 

— З скількох років вже?

Г.С.: Я знаю, скільки там батьки мої робили. Ну, змалечку! Діти в 5 років уже пасли. Люба пасла корову, він пас теличку. А Люба на 3 года старша. Ну, як ми, так само й ті. На поле всі, ну як.

— Галина Савівна, а ви в колгоспі не робили зовсім? 

Г.С.: Робила я, чо не робила? Мені було 14 років, і в 41-му році війна началася, 7 класів кончила, в школу вже не ходила. Тоді вже приходить і каже: «Дайте! Галина Савівна! Продайте мені зошит». Така маленька була. Так продала мені, а тоді 8 років було. І я до війни кончила 7 класів. Да це має значення. І тоді, коли вже прийшла, то дали мені норму, бабці норму і мені норму. То ті буряки, які були посіяні, то ми збирали. І зібрали їх. А зимою на барабані вже молотарка молотила, і потом начали дві підводи, подають снопи, одна була. То весь час робила. Дали нам норму. А на другу весну вже, це 42-й рік, вже ті норми, на 43-й рік вже норма була, і в 44-му я вже ланковою була. То таке я була працювала, а потом уже пішла оце в педучилище. То я робила.

— А де педучилище закінчували? В Умані?

Г.С.: В Тульчині, в Тульчині. Такий пансіон був, інтернат тіпа. То ше давнє таке училище. Не знаю, хто там його строїв.

— А які саме види робіт робили по дому маленькі, а потом старші вже діти? 

Г.С.: Пасли телят, годували, помагали.

— По хазяйству?

Г.С.: По хазяйству, да.

— А чи існував поділ робіт на жіночі і на чоловічі в вашій сім’ї? Що мав робити чоловік, а що мала робити жінка?

Г.С.: Ну, чоловік по хазяйству своє там робив, а жінка своє.

— В хаті вже, да?

Г.С.: Ну да.

— І чи було таке, що жінка могла виконувати чоловічу роботу, а чоловік жіночу?

Г.С.: То як мій тато був, то роботу всяку виконував. І пирожки пік, і хліб, і борщ варив. Все робив.

— Правда?

Г.С.: Всьо робив, да. Корову доїв. Він був завфермою, то тоже так само там же рішов, там скіко корів було? Тепер там якась хата розкуркулена така була, і корови були. Хата була, і корови, і вівці були, й свині. І він там цілісічкий день на фермі. І нема, пастухи не було, шо діться, то він збирав то молоко в ковшики, бив масло, продавав сам. Ото такий був. 

То це, знаю, в хаті наче був сепаратор, сепарірував то молоко. І це він носив продавав, зимою молока то мало було. Багато корів було, носив молоко там, де то, а шо там молоко приймали. І він там бутлі носив, і так само там цілий день був. Там свині були, і ягнятка були. Усе було. Робив все, шо треба було робить. І дома так само корів доїв, і всьо робив. Шо треба було, він те й робив.

— А чи була в вашій сім’ї прислуга?

Г.С.: Нє, не було.

— А чи були в селі такі люди, шо мали прислугу?

Г.С.: Не знаю, та мали прислугу. То в кого діти малі, так їх же глядіть нада.

— А може, якщо були хазяї важні, якшо в них було багато поля, то може вони наймали наймитів до поля?

Г.С.: Як, я в такі роки вже не знаю. Я за це поле не знаю. Я мала була.

— Не знаєте. А як ви, це теж ви не знаєте, але може батьки казали, чи всі пішли у вашому селі в колгосп? Чи були такі одноосібники? 

Г.С.: Нє, мої зразу пішли, й тато і діти пішли в колгосп. А деякі не йшли.

— А як вони заробляли на життя?

Г.С.: Ну, хазяйство собі мали, заробляли, шо ж. Не голодували.

— А чи були у вашому селі такі люди, шо їх репресували, висилали?

Г.С.: Да, були репресовані на Сєвєр, я знаю такі люди є.

— Чи вони потім повернулися? 

Г.С.: Нє! Ніхто не повернувся. В одної жінки були забрали, вона лежала, а дитина маленька, і забрали чоловіка. Ну, шо він там зробив? Ну, такий, як він є, шо вони там сказали. Другий був музикант Фелікс, тоже покинув дві дєвочки, тоже забрали його. Там дальше був Петро, його забрали. Шо маленька дитина була, жінка лежала.

— Це вже ви казали.

Г.С.: По-моєму, шо Петро. Да, Петро.

— І ніхто з них не вернувся?

Г.С.: Ніхто не вернувся, ніхто! А там був, кажуть, продавав на базарі, не знаю, то тоже, як його. Так і тоже забрали. Таких не багато, но забрали. 

— А хто проводив колективізацію в вашому селі? Свої люди, чи чужі?

Г.С.: Я не знаю цього.

— Ви не чули цього, да? А тоді, як ви вже почали працювати в колгоспі, то що тоді отримували?

Г.С.: А то нічо! Оце ж було одежина, шо ти! Нічо! Там по отакому мішечку може там, та потаскай! Скільки разів я тако таскала в 43-му році, така тоже була. Така рада була, шо ж ти заробив? Нічого! Соняшник пішла забрала, нічого! А так ніхто нічо не робив. 

А до війни в нас поля були чисті, гарні! Такі врожайні були. В 41-му році ніде не побачиш бур’янчику. Пшениця чиста. Ячмінь чистий. Люди, коли треба, людей багато робило, було з сапами повирубують той бур’ян. Були чисті поля. Буряки були. Ну, все таке, як має бути! Дуже люди трудящі. До війни було це. То тепер бур’яни завелися. А тоді не було того, Боже! Такі чисті були! Я колись їхала, везла контрольну роботу в Умань, то мені аж шкура терпла, як це на полі? Такі бур’яни були. Я вам кажу, шо до війни поле було все, як вмите! Таке.

— Галина Савівна, а якшо не давали ніяких грошей, то де люди брали, шоб шось купити собі? Одежину якусь. Чи самі робили? 

Г.С.: Шили, самі робили, а шо ж, оце в нас чулочна фабрика отам в селі, то там, коли були пани, то там багато було наче мотки ниток, такий бамбак, понімаєте, такі мотки. Хто там розбирав, а кому продавали, понімаєте? Хто там брали, а сільським продавали. Матка тоже 3 штуки купила а тоді. Я не знаю, за шо міняли, за продукти, а тоді продавали, не знаю. За один купили хустку білу Любі, а за один туфлі, шось таке, ну таке. Десь ту їжу ж треба брать.

А то люди робили, сіяли коноплі, пряли тоді, а тоді чи на станку, так виробляли, так баба зробила кофточку, та й носила. А шо робить? А мішки робили, рядна робили. Сусіда скатерті робила, рушники робила. А тепер воно давнє, не знаю.

— На верстаті?

Г.С.: На верстаті, да, на верстаті. У нас було то ж купили ниток, у цеї купує, і ткала рушники такі. Славно робила їх, да. Як уміла, так робила. 

— Галина Савівна, чи практикувалось тоді в селі обмінюватися, наприклад, продукти на одежу, на взуття?

Г.С.: Між селянами?

— Да!

Г.С.: Такого не бачила.

— А на ярмарку?

Г.С.: Ну, на ярмарку може там і було. В мене то бабка робила там на фермі, там у нас ферма через шлях, там були євреї шили, я знаю, іще наволочки такі гарні. Ну міняли, носили молоко, і шось міняли там. А ті, шо робили коло гороху, то горохову муку давали, горох їм давали. Хто шо може там, знаєте. Така доля, шо не захопив, то взяв. Шо, як кажуть доля, прийшла така доля. То й беруть.

— Галина Савівна, а чи крали тоді в колгоспі?

Г.С.: До війни не крали.

— Не знали просто, чи боялись?

Г.С.: Ну, закон був, не крали, ніхто не крав. Ну не крали, ніхто не крав при мені. Судили. Колоски, за колоски судили даже. Ніхто! Судили за колоски. А це почали красти вже послі войни. Сказано ж — красти гріх! Чуєте? Треба бути чесними. Цим далеко не в’їдеш. 

Мені 77 років, і вже давно я поняла, я цього року була в тому, у санаторії, так. Там баптисти були, Євангелія, я читала. І то, шо я знала, шо це не можна, так і воно є в Євангелії. І цього року купила Народний календар, тоже так само — красти гріх! Не можна! Судити людину, чернити не можна! Так не можна.

Колись я случайно тільки ходила рвати, жати очерет, нажала той очерет, так скалка загнала в тому очереті, ше мені помогла така бідна жіночка, то робила. А тоді, коли зібрала я очерет, та в сарай, і приїхали ми, і я, і там пішло пятка, чи я не знаю. Так він довго стояв-стояв, кажу: «Нашо він там стоїть?» То ж таке. Але ж я, ніхто мене не вчив, бо я сирота була, ніхто мені нічо, да! Забрали ми, і за то якось дали на шифер на сарай раз, ми віддали шось там. Другий раз дали на шифер, то чоловіка судили, і він нам половини грошей не віддав, отак! То я сказала, шо за ті всі мені снопики стоять, да. То те гріх! А коли я була получила, шо продав мені дала йому ті гроші, три дні я ходила. Коли він мені сказав — віддам! То я 50 карбованців віддала за троячку, ну правда же ж. Дівчата кажуть — тут 50, не 3, а 50. І все мені повертали. Так шо треба бути чесним.

— Так воно й вертається.

Г.С.: Да! І так воно тобі Бог дає! І не бути треба заздрісними! Так.

— Галина Савівна, а ви пам’ятаєте, чи багато було хазяїв у селі вашому?

Г.С.: Таких багатих? 

— Ну, не те, щоб багатство, а що добре хазяйнували?

Г.С.: Хазяйнували люди, но бідно жили! До війни в нас бідно. Там ото вулиця вгору, так там забори такі стоять. То там за забором, війна як началась, в нас в 41-му вже, в 40-му знаю, в 41-му ше були люди з усіх районів, сім’ї возили туди камінь, пісок, щебінь туди возили на площадку, мали дом строїть. Там були дошки, там була і огорожа, всьо. І тоді, коли началася війна, це всьо пішло кувирком, і люди набралися дощок, там дощок багато понабирали та поробили забори. А так селом Нетребки, там тоже бідні-біднюсечкі люди були.

Я вам кажу, треба луче хазяйнувати, робить. Шоб мать, треба робить. От в нас ніколи не було без корови. Як не було, а як без корови жить. Ну, я не представляю.