– Побалакаємо про ваше старе життя. Як ваше прізвище, ім’я, по-батькові?
Г. І.: Багацька Анна Івановна.
– А якого року ви народження?
Г. І.: 1922-го.
– А де ви народилися?
Г. І.: Нова Рута.
– А це який район був?
Г. І.: Бічинський.
– Бічинський район. А у вас велика була сім’я, стара ваша? Батько, мати.
Г. І.: Оце в мене одна дочка.
– Нє, ваші, ваші батьки. Ваша сім’я. Мама, тато, сестри, брати, хто в вас був?
Г. І.: В мене не було ні сестри, оце я одна.
– У батьків одна була?
Г. І.: Да.
– Невелика сім’я. А як ваша сім’я прозивалась в селі? Не було прозвища в селі? нє? ніякого? прозвища не було?
Г. І.: Було.
– Яке?
Г. І.: Зозуля.
– Зозуля?
Г. І.: Да.
– А куток, де ви народилися в селі, як називався? Не було такого, назви куток?
Г. І.: Нє, то ніяк не називали.
– А Зозуля це прозвище було, чого так називали? не помните, нє?
Г. І.: Зозуля? Батько в мене співав здорово. І вони так називали його. Раз співає, Зозуля.
– А хто у вас головний в сімї був, батько? мати?
Г. І.: Батько.
– Розпоряджався грішми?
Г. І.: Батько.
– А велика, скільки в нього землі було?
Г. І.: В нас тоді не було грошей.
– Ну, тоді грошей, да. А землі багато було в нього?
Г. І.: Нє! в нас землі не було.
– Зовсім?
Г. І.: Зовсім.
– Огород там чи скільки, сіяв що-небудь, нє?
Г. І.: Ну, огород був у нас 40 соток.
– А такого, шоб сіяти зерно, такого не було? да?
Г. І.: Нє.
– А худоби скільки було?
Г. І.: Худоби одна корова.
– А птахів? птиця була?
Г. І.: Нє, ми жили дуже бєдно.
– Ну, вважалася сім’я бідняки чи середняками?
Г. І.: Бідняки.
– Бідняки, да?
Г. І.: Да.
– А, ну скажем так, багаті люди в селі були, такі, шо багачами вважалися?
Г. І.: Да, не якісь вони багаті були, ну а називали куркулями. Млин у них був там, коні, воли. Канєшно, багатші од нас були. Батько одробляв усе. Мамка одробляла.
– Ходили наймитували?
Г. І.: Наймитували, а вони нам тоді, яка в них там була чи земля кусочок, бо я не знаю, я не помню.
– А чим вони платили батькам?
Г. І.: Ну, вони тоді, як вони пішли, ходили їм одробляти, а вони тоді їм ходили одробляти, батько та мати. Шось їм пособляли, чи молотили там, чи.
– А давали шо-небудь гроші, таке заробити, чи нє?
Г. І.: Нє, нє, одробляли.
– А ви своїх батьків як називали? на ти чи на ви?
Г. І.: На ви.
– Тільки на ви. А ваші вже діти вас як, дочка як називає?
Г. І.: На ви.
– На ви тоже називає.
Г. І.: А онуки на ти.
– Вас на ти і її на ти?
Г. І.: Да.
– Ну, це не привчили зразу. А ось ви не пам’ятаєте, це старих ще часів, от ви ж до колхозів народилися, да?
Г. І.: Да.
– Яка там в селі була власть? хто був головний? чи староста був? чи управа була? сєльсовєти це ж пізніше були, мабуть, да?
Г. І.: Ну, голова колгоспу був.
– Ну, це пізніше, а в 20-х годах? чи ви не помните цей час?
Г. І.: В 20-х годах.
– Не розказували вам ваші батьки, шо там було?
Г. І.: Ну, то предсєдатєль сєльсовєта старостою в нас був при німецькій власті.
– А до цього був хтось ще? Пан, може, був в вас?
Г. І.: Нє, не було в нас, панів не було.
– Не панське село в вас. А на сотні село не ділилось, нє? На сотні?
Г. І.: Нє, такого нє.
– Не козацького воно роду?
Г. І.: Нє-нє.
– А за старе життя мама нічого не розказувала?
Г. І.: Розказувала, шо жили бідно вони. А тоді, у 33-м годі особенно, була голодовка. Мама вола зберегла. Вона довго заміж не виходила. І дівувала довго, шось у її погано, не виходила довго заміж. І була на буряках на плантаціях, у панів десь робила.
– Ще давно, да?
Г. І.: Да, вона, в неї дуже багато було юбок, платтів, платків. А потім в 33-м годі ми все це поміняли.
– А ось до 33-го ще, про панів вона шось розказувала? як робили, шось платили? Вона каже, шо надбала, да, на плантаціях.
Г. І.: Там їм платили гроші.
– Це економія десь була?
Г. І.: Да, економія.
– А де це, в якому місті було?
Г. І.: Оце я не помню.
– Нічого вона не казала?
Г. І.: Нє.
– А у вас селяни всі в роду були? Ось батьки ваших батьків селяни чи, може, там священиками були якимись, іще щось?
Г. І.: Всі селяни, селяни.
– А шо іще, крім того, шо землю обробляли, чим батько іще собі роздобував на життя? Ну, може, він там сапожником був, чоботарем? не шив? нічого такого? Не був, да? А ось ви, почались колхози, да, в яком годі почався колхоз у вас? 24-й?
Г. І.: 30-й.
– 30-й почали, да? А люди як, з радістю пішли в колхоз в вашому селі, не знаєте?
Г. І.: Нє, не дуже йшли в колгосп. Бунтували. Я була така, мені годів було 8, отак, мені було. І я дивлюсь: коло церкви шото за бунт. Я спрашую тата, кажу: тато, а тато в мене не ходив, і кажу: шо то за бунт? А вони кажуть: а то багачі бють бєдних. З рогачами, із вилами, із лопатами, з палками, з ціпами. Ну, і начався бунт страшний. Верба. Начали ганяти у комсомол. Уже начали в комсомол поступати. А тоді уже ж колхози началися. І моя золиця, Багацька Ніла Івановна, була комсомолка. І її, дивлюсь, за нею гоняться всі, до нашого ганка. А ми жили якраз недалеко від церкви.
– Так били багачів чи комсомольців? Чи багачі комсомольців? Хто кого бив?
Г. І.: Ну, канєшно, багачів. Вона-то не багата була, ну а комсомолка була. І вони ну били організаторів.
– Колхозу?
Г. І.: Да. Вона лазила по горищах, змітала зерно, шоб в колгосп було сіяти. Її пригнали у хату, вона залізла на горище, засунулася і не побили її.
– Тобто, люди не хотіли в колхоз іти, і це такий бунт зробили?
Г. І.: Да.
– Ну, а потом же ж примусили?
Г. І.: А потім, а потім таке там, писали всіх в колхоз. Но батько записавсь первий.
– А чого він записався? того шо понімав, шо треба, все одно заставлять?
Г. І.: Ну, всьо равно бєдность була. А люди багаті отказувались своїми, а нам нічим було. Ми раз з мамою, ну це ми вже, може, послє войни, боронували самі, боронку тягали. А тоді оце як пішов вже колхоз, тоді нам полегшало. Тоді стало все позвозили, всі стали робити.
– Ну, а ті, хто не хотів записатись, тоді куди їх? вони пішли в колхоз?
Г. І.: Та пішли всі.
– Нікого не виганяли?
Г. І.: Ні.
– Такого не було, шо?
Г. І.: Та виганяли. Куркулів виганяли.
– Ну, й куди їх виганяли?
Г. І.: А хтозна, куди їх виганяли. Десь із села. Розкуркулювали їх.
– Забирали?
Г. І.: Все забирали і їх виганяли.
– Ну, якшо хто пішов, то з своїм всім скарбом, із худобою пішов?
Г. І.: Нє-нє-нє! Все оставалося в колгоспі, а їх самих забирали.
– А шо заробляли в колхозі?
Г. І.: Заробляли плохо, о. Палички нам писали там, паличка чи 70 соток, чи трудодень, о. Ну, мені було, в мене газета єсть, можна поінтересуваться там, як я писала. Мені було 15 год, і я пішла в колхоз на роботу, потому шо папка в мене болів, в нього була грижа пупова. А мамка робила. І я пішла, мені було 15 год, кончила 7-й клас.
– І шо ви там робили?
Г. І.: Полола, рядом з людьми полола. Полола соняшники, і полола, у нас в селі ше пшениці були, проса були, гречка, просо заростало бур’яном. Пололи просо, заробляла я вже з мамою вмєстє. Вже мамі полегшало. А їсти нічого було. Люди, в кого корови, брали молоко в поле. А ми з мамою брали це вузольчик сахару возьмем, і дві пляшки сирівцю. Це ви не знаєте, шо за сирівець? Дві пляшки сирівцю. І ото з сахаром наколочували. По яйцю. Ото ми так харчувалися. Ну, нас жаліли люди ті, шо багатші. Давали нам молоко пляшку, яке кисне погано, на, з дочкою вип’єте. Ото я так робила. А потім трошки підбільшала я, мене послали до комбайна. Я робила коло комбайна, справа мішок держала, комбайн їздив. Один єдінственний той комбайн був на один колгосп.
– Це до війни ще?
Г. І.: Один єдінственний. А поле у нас було рівне, хароше. Урожайне було. Пшениця така стояла, як стіна. Ну, і я держала сперва мішок, на висадку становилася. І ото ж держу мішок, шоб на ходу, шоб комбайн не стояв, а шоб ішов. Бо є баби ідуть тихенько, а я стою, мішок держу. А потім уже стала машина в нас. Я вже на машині держала мішок.
– Ну, це ще до війни було, да? До війни було?
Г. І.: До війни.
– А ви кажете, шо мама усе продавала в голод. Голод був у вас, да?
Г. І.: Був, в 33-му году.
– А чого він був? неурожай?
Г. І.: Неврожай був. Їли лободу. Їли акацію. Я лазила по дереву, рвала цвіточки із акації, то ми варенички ті їли.
– Що, ніякого врожаю не було? А шо це, засуха була чи шо?
Г. І.: Ну, засуха була, не було, не було врожаю. А лобода, і лобода була. Потом мама наварить супу з лободи, одіжме її, а тоді глечик молока виміня ото за спідницю. Такі спідниці в неї були, шо тепер таких немає. Шерстяні, кубові такі були, з чаточками. За ту спідницю 10 глечиків молока. І ото ми возьмем півлітру молока, літру молока на день. І то два раза в день поїмо. Півлітру молочка виллєм у ту миску, помастимо, і тою лободою харчувалися. Но не подохли. А люди багато дохли з голоду, пухлі були. Ідуть, ноги шпитухи порепались. Но нас Господь милував через ті юпки. Якби не мамина одежа, то здохли б і ми.
– Це було в вашому Бурлуку там? Як він називається? Великий?
Г. І.: Новий Бурлук.
– А Великий далі, да?
Г. І.: Великий, Середній Бурлук і Новий Бурлук.
– Ну, а от пам’ятаєте, може, ще до 30-го года, були у вас в селі старці?
Г. І.: Були.
– І шо, вони ходили просили, да?
Г. І.: Вони не просили. З бандурами ходили. Грали на бандуру.
– Вони так крутили ручкою, да?
Г. І.: Крутили ручку.
– То ліра була. А на бандурі це, знаєте, такі струни.
Г. І.: Нє-нє-нє!
– Таких не було? тільки лірники?
Г. І.: Така бандура, шо то крутили ручку.
– Нє, то не шарманка, ліра, коліще там була.
Г. І.: І ото поводар в сліпого, і він співає, а ми їм давали.
– А шо співає? Шо він співав?
Г. І.: Ну, співали пісень таких жалісливих.
– Божественних, може? Псалмів?
Г. І.: Нє, нє, вони співали не божественних, а просто співали пісень. Жалісливих.
– Нічого не помните? Не могли б мені заспівати, нє? тої пісні?
Г. І.: Нє!
– Не помните, а це були чоловіки чи жінки?
Г. І.: Чоловіки.
– А жінок таких, старчих не було?
Г. І.: Де жінки ходили просили, но не співали.
– Ну, жінки не співали?
Г. І.: Нє.
– А до якого року це були, старці ходили?
Г. І.: Ну, вони довго не ходили, годів 2-3. Годів зо три.
– До войни ще?
Г. І.: Да. А послі войни це вже тут у Печенігах, це в людей, видно, осталось у пам’яті, і вже жінка, яка скоро вмиратиме, вона за торбинку і пішла милостиню просити. Тут по Печенігах. Як її діти не вговарювали, шо мама, кажуть, не ходять, не просять. Всього ж сьогодні є.
– А чого ж ходила?
Г. І.: Навєрно, в неї оте прийшло.
– Ага, перед смертю. Тобто, вони считалися, як святі люди, да вже, більш наближені до Бога, да?
Г. І.: Навєрно.
– І шо, і тільки одна жінка чи всі такі?
Г. І.: Я за одну знаю, шо ходила.
– І шо вона, тільки просила чи співала?
Г. І.: Нє, тільки просила.
– І давали люди?
Г. І.: Канєшно, давали.
– Не було такого зневажливого ставлення до старців?
Г. І.: Нє-нє, давали. А потім я стала уже більша трошки, стало вже мені, мо, 17, я стала зерна важити.
– В колхозі, да?
Г. І.: В колхозі вже робила. А ноччю косили ми комбайн. Так комбайн косив до трьох часов ночі, Совбецький в нас був комбайнером.
– Ну, а шо ви получали за роботу?
Г. І.: Ну, палички.
– Палички. А шо на палички можна було? з’їсти їх?
Г. І.: На палички я, ось до мене приходили, питав Василенко, той тоже редактор, я йому тоже розказувала багато, і книжку він подарив свою. Так тоже спрашував багато про що. Я йому багато про що розказувала. І хотіла сказати, шо це. Про шо ви?
– Про палички. Шо могли за палички?
Г. І.: Так він спрашував: скільки вам платили на трудодень? По 100 грам, по 50 грам, по 120 грам платили – от так нам платили на трудодень. По 120 послідні давали на день, на паличках.
– 120 грам зерна, да? муки? зерна?
Г. І.: Отходи, од дерна отходи. Так тоді ж склали і пісню в селі, шо є пшениця і овес, жито і пшеницю отправили заграницю, ячмінь і овес забрав МТС, а послід і купіль остається в артіль. А купіль, знаєте шо це? Ото зернячко разне з бур’яну. Називається купіль. Остається в артілі. Ото нам отой купіль давали на трудодень. Як змелеш його на млинок, а воно таке чорне, як дьоготь. А шо? а їсти треба було.
– Ну, шось з нього спекти можна було?
Г. І.: Та спекти хліб, так він такий чорний, як ото, звиняйте за вираженіє, корова наляпала. Таке було чорне. Страшне.
– А церква в вас була в селі?
Г. І.: Була. Хароша церква була в селі!
– Ми як проїжджали в Кочетку, ой! яка красива церква! просто така красива!
Г. І.: Так то ж манесенька, а в нас отака точно була, тільки вона здорова! здорова церква була. І як я була завєдующей клубом до войни, 3 года. І на церкві, а Печеніги ж аж, в нас була, довго стояли в Печенігах нємци. І нільзя ж нашим було підходити, бо рівнота ж така страшна! Тут же скрізь ліса. І я раз іду на роботу, а всьо равно на роботу треба було іти. Іду на роботу, і на церкві співають хлопці пісню: ішло 3 солдати із польського фронту, із польського фронту домой. Така пісня, шо заплакаться можна. Я стала й слухаю. А тоді вони кричать: дєвушка! лізь до нас! А я кажу: встаньте, рєбята, ви до мене. Один встав, їхній начальник, був наблюдетєльний пункт на церкві. Всих не було вже воєнних в селі, а один той чоловік. І я ото ту пісню запомнила. І, коли ми копали окопи за Печенігою протитанкові, так у нас я заспівала ту пісню з своїми дівчатами, так у нас усі чисто, весь район цю пісню переписав.
– А шо з вашою церквою сталося? Ви кажете, шо була? до якого це вона року була, церква?
Г. І.: До войни. І після войни.
– А шо? де вона зараз?
Г. І.: Розібрали її.
– Вже після війни?
Г. І.: Розібрали люди на печі, ага.
– А до цього вона працювала, чи була?
Г. І.: Вона недіюча була. Ми після війни ж вже.
–А до війни була діюча?
Г. І.: Вона уже посля войни була замісто зерноскладовища.
– А до війни? до війни її не закривали?
Дочка Г. І.: До війни. Її закрили до війни, мамо. Її раніше ж закрили. До війни її закрили.
Г. І.: До війни. Отоді, як стали уже комсомол, партія. Тоді нам стали запрещати ж Богу молиться.
– Ну, її просто закрили, не розібрали?
Г. І.: Закрили просто, і все. А тоді уже начали при колхозі там зерноскладовище, там зерно зсипали.
– Ну, хрести познімали, а так приміщення залишилось?
Г. І.: Хрест зняли. І я була якраз, як знімали дзвін. Дзвін здоровий, а я лазила аж на самий вершину, до хреста вилазила. Так високо. Така була бойка дєвка. Шо мене дівчата держали за ноги, а мені ж інтересно подивиться, хрест із землі манюсінький показується. А як туди я вилізла, на останню дірку, так там хрест страшенно був великий. Ну, як спускали дзвін, так він як упав, угруз на всю землю.
– Ганна Іванівна, а коли клуб був у вас побудований? де він був в селі? в якому годі?
Г. І.: Ну, це ше до колхозів.
– А побудований він був чи в якомусь приміщенні?
Г. І.: Нє, побудований.
– І шо там було в клубі?
Г. І.: Ну, ми ставили постанови хароші. Тоді хору не було, пісень не було, а ставили постанови.
– А чого не співали там?
Г. І.: Ну, того шо не було такої влади. Співала я одна там виступала, з гітарою і з балалайкою.
– А які ще музиканти були? А скрипки були?
Г. І.: Були. Був в нас музичний оркестр великий. Скрипки не було, була мандоліна. Була домра. Була гітара. Гітар штук 3 було. Балалайок штук 3 було. І такий собі сам інструмент був.
– А керівник шо був оркестру? по нотах вони всі грали, чи на слух?
Г. І.: Нє, на слух.
– А керівник звідки був?
Г. І.: З Нового Бурлака. Парєнь молодий.
– Ну, а до цього, як клуб був, були такі сільські музиканти, шо на скрипках грали?
Г. І.: Нє, не було на скрипках.
– Зовсім ніхто? Може, там хтось один в селі був скрипач? нікого не було? Батько грав там з синами, такого не було, да?
Г. І.: Нє, не було, не було. На гармошках грали. А скрипки не було.
– Ну пісень тих, шо на вулицях співали, то тих там в клубі не співали, нє? Тобто, тільки оркестр був і драмгуртки?
Г. І.: Ставили постанови. Оркестр грав, дівчата танцювали. Каждий вечір у нас танці були. А постанови ставились часто.
– Як ви в молодості проводили обряди? як ви ходили колядувати, щедрувати? Може, пам’ятаєте, шо було на Купала? Може, пам’ятаєте, шо було, коли веснянки співали, весну зустрічали? Може, колодки в’язали. Розкажіть нам про святки. Шо було на святках, коли починалося Різдво, починались ці свята. Якого ви року? 22-го? Ви вже були дівчиною, вже пам’ятаєте багато. От, як у вас Різдво відбувалось?
Г. І.: Різдво в нас відбувалося, робили звізду мужчини так-о і ходили по хатах з тію звіздою. Ну, їх обдарювали, канєшно, гостинцями. А Марина в нас була, будяк здоровий закопаний був, і потім уквітчаний той будяк був вишнями, канфетами. Копався ярочок кругом, сідали діти і співали там дітвора своїх пісень. Осьо в нас була така Марина.
– Марина то влітку в вас було, коли свято купала було, саме день сонцестояння. А ворожили на вінках ви?
Г. І.: Ну, ото я тоді, вінки несли, у річку кидали їх і ще ж Марину у річку кидали.
– А вогнище було? розпалювали ви вогнище?
Г. І.: Розпалювали вогнище.
– І стрибали?
Г. І.: Да, і стрибали через вогнище.
– А для чого це робилось? не помните, да?
Г. І.: Не помню.
–А от почали казати нам про свято Різдва, ходили з зіркою. Може, якихось колядок пам’ятаєте? Це тільки хлопці колядували, рождествували? А що дівчата? Якихось поздоровчих пісень? чи тільки на щедрівку на Маланку дівчата?
Г. І.: Дівчата на щедрівку, на Маланку співали, а хлопці на Різдво співали, ходили.
– А шо-небудь ви пам’ятаєте?
Г. І.: Не помню вже. Мала ще я була.
– Важко згадати. А до якого часу це було колядування? Там не було якоїсь там перерви? Може, хто в якийсь час не ходив? Може, забороняли?
Г. І.: Уже як став колхоз, стали запрещати це все, оце тоді вже не стало нічого.
– Після війни це не відродилося?
Г. І.: Нє. Нє.
– Тому воно й забулося. Зараз, якщо хто пам’ятає колядок, щедрівок, треба згадати – і може знову.
Г. І.: Ну, я колядку одну знаю.
– А проспівайте.
Г. І.: (співає): [00:26:30.03]
– А всі разом би поспівали хтось? Щедрівку могли б? А далі може всі б разом з вами подтягнули?
Г. І.: [00:28:00.00] (співає)
– От дуже цікава щедрівка. Я її один раз чула, але від переселенців з Харківщини в Сибір. Тепер ше я від вас почула. Цікава щедрівка. А от закінчувалась зима, починалась весна, що Масляна приходила, як святкували Масляну? пам’ятаєте?
Г. І.: Масляницю святкували: вареники варили, ходили з хати в хату, мої вже годи. Ми ходили з хати в хату. Сьодня в мене варим вареники, на другий день в другої вареники варим. І так гуляли, готовили всім вареники.
– А колодки пам’ятаєте?
Г. І.: Колодки, в’язали колодки.
– А для чого ви їх в’язали? кому?
Г. І.: Хлопцям в’язали.
– Чого хлопцям?
Г. І.: Щоб женився.
– А шо то таке – колодка? як вона виглядала?
Г. І.: Ну, така дельшок, прив’язаний на вірьовці, на шию начеплювався. Називалося колодка.
– І шо, і скільки він з нею ходив?
Г. І.: Ну, поки пройде, гулянки пройдуть.
– А поки відкупиться. А шо відкупався там грішми?
Г. І.: Півлітрою одкуплювався.
– Ну, а потім великий піст і Великдень. Ну, на Великдень ми всі знаємо, це, мабуть, всі робили паски, крашанки робили. А якось були якісь спеціальні пісні на Великдень, великодні? не пам’ятаєте?
Г. І.: Вже забула.
– Це, мабуть, церковні були?
Г. І.: Церковні.
– Церква в вас була в селі?
Г. І.: Була.
– І помните тоже, як відбувалося це свято.
Г. І.: Я даже ходила у церкву, співала з батьком уже пісень, тільки с висоти, і на день.
– Це тільки, мабуть, ярмаси були, пісні ярмаси великодні були, да? Ярмаси, мабуть, такі пісні були? Ярмуси їх називали в селі.
Г. І.: Ярмарки в нас були.
– Не ярмарки – ярмуси, ярмуси. Пісні так називались – ярмуси. Ярмуси були пісні?
Г. І.: Були.
– Ви співали. А на гойдалках, на качелях каталися?
Г. І.: Каталися.
– Це коли?
Г. І.: На ярмарку.
– Нє, а саме на Великдень, після того.
Г. І.: На Великдень каталися. Каталися. Була коло церкви зроблена качеля. Катались дівчата і хлопці.
– А шось під ці гойдання не співали пісень? Спеціальних пісень не було?
Г. І.: Співали! співали дівчата. В нас Бурлук було дуже співуче село. І це було, на ярмарку як приїжджають люди, так кажуть: ми хоть послухаєм, як бурлучани співають.
– А от багато свят таких, коло року, і весільних пісень, це сімейні свята. Весілля як у вас проходило?
Г. І.: Весілля проходило, молода уквітчувалася у вінок і були банти з лєнтів, лєнти. Бантами заквітчувалася. Була дуже красива молода. І зараз в молодої, в молодого обідають, а тоді їдуть до молодої.
– Був весільний поїзд?
Г. І.: Був весільний поїзд. Сідали дружки. Співали дружки молодій усе, усі, я коє-які помню. Ну, а тоді, а тоді забирали, дарили. Зараз дарили в молодої, а тоді везли молодому. Молоду вже подарили, тоді вже її розквітчують, закутують у платок. Вже молода ця начинає пораться.
– А не було такого, шоб молода через ворота проїздила на возі?
Г. І.: Було, було. Коні, держали коней. Було, приїжджає молода до молодого, і стоять на воротях, не пускають. Коней держать і не пускають, поки дадуть випить. Як дадуть випить, тоді її впускають у двір.
– На посад теж через викуп наречений сідав?
Г. І.: Да. Да, йому садовили, хлопчик такий сидів, реп’яхів начіплювали на палку. І він реп’яхами штовхав того свата. А той сват тоді давай, дай свату червонець. Тоді була десятка називалась червонець.
– А хлопець поруч із нареченою сидів і не давав те місце, да? одкупаться треба було?
Г. І.: Не давав. Я, каже, горобцю правда сестру оддавав, а тобі дурно оддам? І він давав йому десятку. Він дає трьошку, він дає йому руб, він не бере – дай десятку.
– І стояв на столі каравай?
Г. І.: Каравай, стояла бутиль же, житниця наливалася. Калач. На калачеву лежали дві ложки зв’язані.
– Калина була?
Г. І.: Калина. Все уквітчане було. Калач уквітчався перед тим днем. Ну, дуже харашо було свадьби проходили. Співали. Квітку пришивали. Стояла одна тьотка, пришивала молодому квітку, співала пісню і танцювала на стульці. Потім теща прив’язувала молодому платком руки.
– Це старе у вас весілля. Гралося воно колись так і вже зараз тоже так грається? чи вже трошки змінилось шось?
Г. І.: Зараз вже не так.
– А до якого часу весілля було таким старовинним, щоб всі ці – і квітки, і калина, і ложки зв’язані – до якого часу це було? Після війни ще гралися, да? Чи до війни вже гірше було весілля?
Г. І.: І всьо время його ще грали. А тоді, а тоді вже стали машинами, машинами вже стали возити. Уже поїздів не було.
– Тобто можна сказати, що старе весілля залишилось там, в минулому, і припинилось десь в 50-х роках? А зараз ми тільки можемо говорити про те, шо ми відновлюємо його. Може, яке зараз весілля відбувається, може, в клубі влаштовується, може, десь дома. Але все це вже те, шо старе було, забуте і знов відновлюється. А окрім цих пісень обрядових, зараз ми говорили про обряд різдвяний, про масленицький, про Купала, про Марину ви розказали. А ось, наприклад, такі пісні, шо виходили ви ще молодою на вулицю, на гуляння. Там дівчата голосисті були. В якому б селі ми, куди б не приїхали, казали, що такі голосисті, такі голосисті дівчата! У вас, мабуть, теж так співали голосно?
Г. І.: Да, в нас у бурлуцькому дуже добре співали дівчата, хлопці. Було загальні збори у колгоспі, так оце виходять весь мир – і мужчини, і женщини, і так співали пісень, так співали пісень багато! Я ті пісні всі попереписувала.
– Всі попередавали?
Г. І.: Да.
– А от, може, таку пісню, яку знаєте тільки ви, і, може, хтось з вашої сім’ї? То, може, традиція в родині передавати в сім’ю – ось якщо родина не співає, то і діти уже майже не співають. Якщо родина співуча – то і діти співають. Може, у вас з вашою дочкою якийсь ансамбль навіть такий створився, кажучи сучасною мовою? Що-небудь би ви, може, заспівали, якусь пісню? пам’ятаєте?
Г. І.: Нє, я можу заспівати про сестру, про бідну сестру і про багатих братів.
– Це з Ніною Федорівною?
Г. І.: Да, Ніна Федорівна мені поможе.
– Ви починаєте?
Г. І.: Я починатиму сразу.
[00:36:35.17] (співають з дочкою)
– Гарні пісні. Але в Україні більше, мабуть, сумних пісень. Дуже красиві, дуже гарні. Вони однаково співаються по всій Харківщині. Може ви знаєте таку пісню, як “Ой, з-за гори, гори”, вони співають її і в Кручику, Богодухівському районі. Може чули таку пісню? може знаєте?
Співає хор
[00:39:07.24]
