Всі записи
Кобзарі та лірники

Жадан Петро Григорович, 1914 р.н.

Село Чернеччина Краснокутського району Харківської області
Інтерв’ю записав Кость Черемський, команда Лариси Новикової, 1994 рік
album-art

00:00

− Жадан Петро Григорович, 1914 року народження. Народився в селі Колонтаїв Краснокутського району Харківської області. Запис провадився 26 лютого 1994 року в селі Чернеччина Краснокутського району, де зараз проживає Петро Григорович. Діалог з виконавцем вів Кость Черемський, який добре володіє виконавською Харківською традицією.

Опит провадився по таких параметрах: інструментальна, зокрема кобзарська і лірницька традиція на Харківщині. Далі – побут кобзарів і старців на Краснокутчині. Далі – суспільні зміни в сільському життя і побуті в 20-х, 30-х роках. І виконання деяких історичних і козацьких пісень Петром Григоровичем Жаданом.

 

П. Г.: (співає)

Зеленіють, усі гори зеленіють, дві вдови жито сіють!

Тільки одна вона чорна, тільки одна чорна, де сіяла бідна вдова.

Де сіяла, волочила, де сіяла волочила, слізоньками примочила.

Чорна хмара наступає, чорна хмара наступає, сестра з братом розмовляє.

Ой, братіку сокілоньку! ой, братіку сокілоньку, прийми діток на зимоньку.

− Сестро моя, перепілко! Сестро моя, перепілко! Скажи, в тебе діток скільки?

− В мене діток небагато, в мене діток небагато, тільки вісім, я дев’ята.

Буду, брате, догоджати! Буду, брате, догоджати, як ти сядеш обідати.

Ідіть, дітки, ідіть босі! Ідіть, дітки, ідіть босі! Поглядає дядько скоса.

Не так дядько, як дядина! Не так дядько, як дядина! Сичить вона, як гадина!

Пішли дітки під тинами! Пішли дітки під тинами! Умиваються сльозами.

Та встань, татку, подивися! Устань, татку, подивися, до чого ж ми дожилися.

Та встань, татку, устань з гробу! Устань, татку, устань з гробу! Гірко жити коло роду.

 

Оце та пісня, яку дуже майстерно співав Кучугура-Кучеренко. Ну, от її по-різному виконують. Я чув по радіо, от, що і мотив трохи міняють. Ну, в основному я зберіг. Звичайно, мені не порівнятися, а зберіг так, як він співав і як запам’ятали.

− Чудово! А ви можете розказати от про побут кобзарський. От ви там були, трохи про кобзарський побут. От ви прийшли на базар чи кудись там, от що далі було? Як це все відбувалося на базарі? Як ви приступали там до кобзарювання? що там було?

П. Г.: Ну, як побут? Звичайно, вони ж всі, оскільки їх називали старцями, то крім інструменту, носили з собою завжди ж дві торби, от.

− А чого дві торби?

П. Г.: Ну, щоб легше було, не переважувало на один. Ну, це самі, хоч Гащенко, це його так пам’ятаю, от. То завжди він попереду. В його, в його була бандура, можна сказати, легенька. Отак, як ця, мабуть, трошки конфігурація була друга. От. Дві торби. Чому саме? Ну, то ж бувало, в одну торбу кладе те, що там добріше, а в другу там звичайне тощо. От. Ну, а ще часто з собою в запас треба брати якусь і ганчірку, от. Чи там, якщо це, не знаєш, чи дощ буде, чи що, то сіричину в запас. Іде він, скажемо, в звичайних полотняних штанах з домотканого полотна, от, і тоже сорочка така сама, от. Бриль солом’яний, це як правило. Це тоді не було взагалі двора, щоб не носили брилі. Я їх і сам плів немало. Вони ж плелися і звичайним плетивом, і зубцями такими фігурними. Такі й такі були. От. То це ж теж так, як, скажемо, десь у Колумбії там сомбреро носять, а у нас брилі. Вони чимсь і похожі, чимсь не похожі. Там закручені вони, а в нас просто рівний обід, от.

Ну, тепер, як правило, свита була домоткана сукана. Ну, коли вже Кучугура-Кучеренко став, як кажуть, інтелігентом, то він уже одівав українські костюми. Вони вже були більш шикарні, скажем. Хоч сорочка вишита красива, значить, манишка. Хоч жупан, то в його вже був зовсім другий. А ці, що я оце пам’ятаю, Це і Плавко, і Гащенко, от, і той третій Григоренко, ну да. Ні, Мирошниченко, от. То одягались вони – сама проста одежа. Ну, як правило, це тоді, як кажуть, свита сама поширена була, самий поширений одяг з домотканого сукна. Три складки й три вусики, так називалися. Три квіточки нашито. І інший уже, червона там чи рожева, чи з жовтого, значить, сукна, от. І зверху нашивалися. А так вона була наче в талію пошита. Ну, кобиняк бувало носили. Що собою кобиняк називається? Його ще називають сіряк по-українськи. Теж з домотканого сукна, ну це вже зимою. Кобиняк тому, що кобка в ньому накидається на голову, от. Вона заміняла, як кажуть, отой солдатський башлик, що давали солдатам під час імперіалістичної війни. Та і ця, Вітчизняна війна, я коли воював, то ще й нам по-первому давали башлики. Знаєте, що таке башлик?

− Ну да.

П. Г.: Ну, одівається, значить, а тоді довгі такі. А сіряк тим відрізнявся, що кофта ця пришита. Треба – накинув, не треба – одкинув, і все. Чим характерний і вигідний такий одяг? Тим, що овече сукно, не з оцих білих овець, що зараз є, це зараз тонкорунні вівці, а то були грубошерсті  вівці, називались вони романівські. Очевидно, з Румунії походження, або просто називали проста вівця, та й усе. То сукно це не треба було ні красити, нічого, воно було чорного кольору. Головне те, що як би не намокло, повісив його, стекло, сонце чи вітер подув – і вже сухе. Не намокає так, як, скажемо, бавовна. Швидко висихає. То оцей сіряк взимку, він правив за все, от. І за постіль, і за одяг, от. Як є сіряк, значить йому не страшно нічого, навіть на снігу може виспатися.

От за цього Гащенка скажу. Це ж в Костянтинівці була в його старомодна, як кажуть, така хата, от. Чим ця хата відрізняється від звичайних? Бо раньше робили, як правило, із великими острішками хату. Для чого? Щоб дощ не забивав стіни, не обмивав. Це одне. Вугли на хаті такі різьблені були цікаво зроблені. Ну, на криші, як правило, там, значить, такі не товсті жердинки, такі рогатки, от, клали, щоб не зривало солому. І, як правило, такі хати будували, називали тройнячком. Це значить, по одну сторону велика хата, напротів сіней це наче буде кухня, а на той бік, значить, там і кладова, там все. Тройнячком, найпростіша конструкція, от. Ну, уже в наш цей час, післяреволюційний, то небагато, ну все ж таки ще збереглися хати з чотирма шибками, от. А більшість вже стали з невеликими шибками робити, от. А раніше то всяка була. Моя баба розказувала, як вона жила, то ще й скла не знали, то із волячих та свинячих пузирів робили шибки собі (сміється), от. Так що все було.

Ну, як жили? От по-різному. Ще от пригадав, такий був дід, Удовка його називали, от. Ну, той все жалувався і нам бувало. Це ж ми зберемося, слухають один одного, розповідають всякі пригоди – де ходив? що бачив? А цей Удовка це завжди було жалувався на невістку, що от в мене вже сили нема ходити, от. Поки накрутишся, в більшості в них було таке начиння, як називали вони, вірьовки сукали. От. Це такий простий верстат якийсь, що беруть ото вони коноплі, от, і тут значить отак він крутить. А вона ще – хватить! накрутив вірьовок, тепер бери мішки та йди за хлібом, а то свині нічого давати! От. Значить, погодувала вже ті куски, що приніс, і гонить. Хіба мені оце легко лазити по хуторах, по снігу, збирати їх! От.

А Плавко цей каже: А мені байдуже, в мене нікого нема, от. Я сам собі що назбирав, от. Що краще – сам з’їм. А що не поїм, хіба людей мало голодних? От, я і роздам! так він часто то ділився, значить. Дивиться, що та там жив один дядько, як його прізвище? на кладбищі він сторожем був. Ну, то там ото як прийдуть на поминки, то там яєчко положать та бубличок, то підбере. А то просто де там що і сторожив. Но цього ж не хватає. То то ж він, в нього вроді як на квартирі був, то те принесе, то вот і поїдають, значить. От. Ну, бували случаї, не виключено, що щось там ото ж, як назбираєш, кидають по 3 копійки тощо, тоді ж дешеве все було. Бувало, що бутилочку винця чи горілки купи, оце як на празник. А як же! вони ж теж люди! от.

− А натурою тоді давали? Там полотном, ще чимось давали? Я маю на увазі, люди давали що-небудь, крім грошей і там продуктів таких?

П. Г.: Це бувало рідко, як ну була, як кажуть, оце я пам’ятаю, що значить в одному місці було таке, що зайшли ми в двір, от, а вже це воно було під осінь, от. Так одна вдова там: доки ви ходитимете босі?! А він каже: та що ж, як немає чого взути! Так вона винесла, значить: ось! чоловікові осталися. Його вбито, значить, от, чоботи. На! Він: спасибі! значить. То він там ото побалакав з нею, от. Ще щось їй поспівали ми. Так що було і таке. Ну це рідко. Це, коли людина або сама побачить, що треба чи штани дати, чи що. Чи, може, іноді й попросить доводиться. Ну, так, не було такого, щоб дуже. А більшість ото, я пам’ятаю, як так жартівливо кажуть: ану, малий, поглянь, там у картузі було 3 копійки, чи ніхто не свиснув? (сміється). Пацани ж бігають всякі. То одні, може, підкидають, щоб було це йому, а другі…

− А як він узнавав, що 3 копійки? по слуху, чи як? 

 П. Г.: А він в руки тільки возьме, зразу, зразу він знав. Сам считав. Оце серебряна, каже, це мідна, от. Сам посчитає. Ну, ці доходи були невеликі. А все таки те, що необхідно було йому щось купити, то було.

− То ви заходите в двір, що ви кажете цій людині? Як ви просите?

П. Г.: Як правило, в тих, що уміли грати і були інструменти, то починалося з пісні. Заходим в двір, питаєм: є тут хто-небудь? Та он хазяйка на городі там чи що. І начинаєм співати. Ну, дивлячись коли кому що підходить. Чи то псальму якусь? А більшість якусь пісеньку таку. Ну, якщо одинока там пристаріла, то всякі завідненькі пісні. А значить, де там у дворі повно дітвори і так дальше, так ото начинаєм бриндати, і на куплетики такі жартівливі, жартівливі ці пісеньки. А тоді бувало, що поки він побув в дворі, то ще й сусіди прийдуть, от, послухають. А тоді побіжить – я піду, пиріжки ж сьогодні пекла, пиріжок принесу. Побіжить, приносить. Таких случаїв, щоб оце в каждий двір заходив, рідко коли траплялося.

Я ж кажу, це хіба посеред зими, а як по теплій погоді, так ото вона навіть десь на лавочці. Тоді ж протів кожного двора дерев’яні лавочки були, або дубки лежать. От, ото там же сідали, вулиця збиралась. Ото підходить до тьоті, там начинає, от, що-небудь ото співати. А люди самі вже почули та сходяться. Тому що в той час, я ж кажу, не було інших і розваг. Тоді це саме, як то сказати, прийшов кобзар, от, чи лірник, одразу воно швидко так передається один по одному, і люди вже сходяться туди, щоб послухати.

Ну, я скажу так, думи то співали, ну це співали в основному на ярмарках, де він ото розположиться на якомусь місці і довгий час тут буде, знає, що це, як кажуть, йому на цілий день роботи. От. Та й слухачі тут були такі, що кому ніколи, той піде, послухає трохи, та й пішла. А бували такі, що як стане, то до кінця слухає. Ну шо можна сказати, час же змінився, то вже скоріше слухали пісні ті, шо відбивають сучасне життя. Я ж кажу, це такі громадянської війни пісні там. Це, значить, імперіалістичної війни. Ну, і історичні теж.

Ну, не знаю, оцей Кучугур, Кучеренко, то, звичайно, так, як про нього пишуть, та й так і кажуть, що більшість він знав уже по книжках. А деякі були, що і не по книжках співали. От з Пархоменки, це молодожон, то він каже: «Я ше од свого батька і од діда навчився їх. Так в роду, каже, написано, шоб ми співали їх, та й все».

Оцей співав не книжкові такі. От. Звичайно, що ж не всі могли тоді й записувать, от. А тоді вже останній час, як оце він робив, інспектор цей зі мною, от, казав: я колись сяду позаписую все! от. Та так і не прийшлося. Так і не прийшлося. По суті, то останній кобзар – бандурист з Краснокутщини.

Ну, ще що? Популярні були пісні отакі, наприклад, яку називали чогось пісня, яка оспівує долю України. А пісня починається словами “Ой горе тій чайкі, горе тій небозі”.

− Знаю.

П. Г.: Ви і граєте, і співаєте? От цікаво вас послухати, а тоді, може, ми, як кажуть, ви і я, чи так ми однаково співаєм чи ні? Мотиви в неї різні єсть. Ну, така, як “Ой на горі та й женці жнуть”, її всі знають, і співали всі. Може, вже й хвате.

− Та ні, хай буде ще! Я не втомився. Давайте вже допрацюєм, а потім вже більш розслабимося. А от ви мені скажіть, а от в шинках кобзарі грали? В вас були взагалі шинки у селі?

П. Г.: Ну, як сказать, їх після революції вже не шинками називали, а пивними.

− Пивними.

П. Г.: Угу, пивна. Що характерно, я знову таки ж за своє село, яке я найбільш знаю, село Колонтаїв. Воно колись було райцентром, був окремий район, а тепер. То нове будівництво за ці роки, аж до самої війни, у селах взагалі не було. Це рідко. Правда, коли почалося нове будівництво, це 27-й, 28-й, 29-й і до 30-го включно, оці роки. Але що будували? В першу чергу школи. От. Я коли починав в школу ходити, то клас був в звичайній селянській хаті. І кімната менша, чим оце моя. І там, значить, ото один ряд парт, ну вони були такі, називались чотирьохмісні, а сажали нас по шестеро. Значить, а у 27-му році почалося будівництво шкіл, от. І це прямо скажу, шо то найбільш такий період, шо його за радянської влади позитивно треба відзначити іменно саме за це.

Ось, наприклад, у Колонтаєві була тільки колишня одна земська школа, двохкласна називалась вона. От. При церкві це одній була церковна школа. От. Там три роки вчились. Мати моя кінчала її. А двохкласна, тут уже 6 років училися. От. Після революції її, значить, стали називати семілєткою. А потім перейменували її в ШКМ, от. ШКМ – це школа колгоспної молоді, це як вже колгоспи розвивались. Так от, коли вона була ще семилєткою, от, а потім ШКМ стала, то в Колонтаєві побудована ще, крім неї, ще 4 школи початкових. То була семілєтка – то вже не початкова, це шось неповна середня.

Значить, оце в Колонтаєві в центрі будівництва такого мало було, а зберігалось саме те, що колись, дореволюційне. Так от, жив там, його прозвище було Процько, от ну це його так кликали чогось, а таки Жадан його фамілія була настояща. То в його будинок, де він жив, він якраз на вуглі, і одні двері на вулицю виходили. І ось він там відкрив оцей, значить, шинок. Ну, шинком називали старі люди, а помолодші пивною.

− А коли він це відкрив? в який рік?

П. Г.: В 23-му році. В 22-му відкрив. Ну, пройшли вже бої. Уже до 22-го ще ж війна була. А тут скільки їх було всяких, находили, от. І махновці тут були. І значить, наш місцевий організатор Соболєв отряди водив свої, значить, та і денікінці, і кого тільки не було тут. Я пам’ятаю ізмалечку ше, в вікно дивився, по вулиці ідуть у шапках, у блискучих із шпичками – оце німці виходили з села, значить. От. Тоді наїхали козаки, не то кубанські, не то ті, донські. Скоріш всього, донські. Так я, поки з гори догнав вівці до двору, не так там і далеко, попід горою, то було десь овець штук 20, я пас не тільки свої, а й сусідські, от. А додому пригнав четверо тільки. Значить, їдуть кіньми, от, і той розжене коня, летить прямо на мене, я значить набік – страшно, а він підскочив, перехилився, за вовну схватив вівцю, на сідло, і поскакав далі. От. І то поки я догнав, значить, розібрали моїх овець. Я плачу, пригнав додому четверо. Ну, шо сказати людям? От. Нема овець.

Коли дивлюся, на току розложили, значить, кухня їхня така була страшна, труба висока, і вже вони на, як ото ці шашлики, цілу вівцю отак проколюють, отак обкручують її, а вогонь горить під нею. Жарять цілу вівцю. А тоді столи поробили з дощок, значить, шматують, ріжуть кусками, і поїли.

Ну, значить, це войни ці кончились. І ото якраз уже тихо стали жити, 22-рік, можна сказати, трохи затихло, 23-й вже спокійніше, 24-й ще спокійніше. Ото і поодкривали, значить, оці, Дюмин одкрив же цю пивну. Ну, в його хоч жилий дом все-таки був ніби окремо, сінкою харошою накритий, а тоді в магазіні пивна ця. А там, значить, оце Процько одкрив, от. Та й ще там третя була. От. Старі називали шинком, і збиралися. Молоді, значить, пивною. Ну, шо от і вивіска навіть така завжди була – Пиво. Раки. От, значить, намальована то кружка, значить, із шумом і рак, значить. І то дійсно, як туди зайдеш, то на столах куча об’їдків раків. І значить, пиво ото кружками продавали з бочок. З Охтирки возили вони.

− А Плавко ходив туди?

П. Г.: Ну, так, шоб спеціально, я не пам’ятаю, шоб спеціально там ходили грати туди. Це хіба так ото, запроси. Було таке, шо от. Ну, я не ходив тоді з ними, от. Може, після того або до того було таке, шо запрошували. Особливо цей Процко любив, ну чим же заманювати. А таке пам’ятаю, шо значить, один був вернувся із плєну з німецького після войни, так він приніс відтіля гармонію німецьку, хром. Так таких нарозхват було, значить, беруть. Скрипачі були, оце там дід Наум на скрипку грав, значить, і син його. Потом іще з ними Шуліка, от. Це їх трьох. Це троїсті музики. Їх і на весілля скрізь брали, і туди закликали, значить, хтось там договориться, скільки.

− А кобзарі на весіллях брали участь? грали на весіллях?

П. Г.: Там, де вони були, там приймали участь. Ну, а звичайно ж, вони не в кожному селі є. Вони, можна сказати, кожен мав і свою територію ще. В чужі території вони не вмішувалися. То хіба договоряться, шо десь на кладбища ходити, тощо.

− Тобто в них була якась організація кобзарів, да?

П. Г.: Вони між собою не так, як оце старці сліпці такі, як в нас була Лукія, тощо. Вона, як кажуть, не знає ніякого порядку. Вона всього-навсього вийде: «Милостиньки! милостиньки! Яка ваша милість співать!». А шо там вона сказала, не поймеш. А то в хату зайде, значить, випить, і вона повернулась і пішла. То ці не знали порядку ніякого. Вона оце, бувало, і Колонтаїв, і всі села обійде, значить, для неї немає. А оці, да, у них якась була організація. Потому шо вони і територію знали, яку вони обслуговують, і де ходити. А то договоряються між собою, значить. Ну, скажем, знають добре, шо в Мурах  на такі-то свята ярмарок, в Колонтаї – на такі-то свята, в Краснім Куті – на такі-то свята ярмарок. Так вони уже й договоряються, як ми будемо вмісті, от, на ярмарку будемо співати чи ні? От, договоряються, і тоді ото відповідно вже і виступають. Отоді вже, ну, буває, шо в одному місці організовано, буває, шо займають певні місця свої, от. Но між ними був певний порядок, вони дотрималися цього.

− А от в кобзарів, кажуть, була мова така либійська. От така сліпецька мова, якою вони розмовляли таємно. Ви чули про таку мову?

П. Г.: Чути чув, но сам я такої мови не знаю.

− А як спілкувались між собою кобзарі?

П. Г.: Бачте, я цього не можу розказать, тому шо мало ж я був між ними і не пригадую такого, шоб можна було це сказати, як вони спілкувались. Я знаю, що оце ж як до нього звертається той: «Ну шо, Грицько, як оце підходить Спас, де будемо? от чи разом, чи як?». – «Та, давай і разом! Хіба це що? можна й разом». – «А місце де візьмемо?» – «Давай коло Миколаївської церкви, отам розташуємось»… Так оце, я знаю, домовлялися. А шоб якась там жаргонна мова ще була в них, може, десь і була, но я такого не чув, я не чув.

− А от була якась сезонність у співах, у виході. От вони співали в один якийсь період? Чи була якась закономірність: чи вони співали тільки влітку чи восени? Чи як вони співали?

П. Г.: А! Нє, я б не сказав, шо тільки влітку.  Хоча це і за цього ж Гащенка опять-таки, от, сім’я ж у його, годувати ж їх треба.

− Тобто і взимку також.

П. Г.: Ходив.

− Ходив і взимку.

П. Г.: Ото заходе в хату, от, поздоровкається. І тоді начинає там «Ісусе, спаси» або це такі найпоширеніші там псальми тощо, от. А буває, значить, такі пісні, значить. Оце навіть пригадую таку (співає):

Ой, мала я журитися, нехай журба на Петрівку.

Та й заберу своїх синів в торбу, та й піду я у мандрівку.

А тоді дальше розповідається, як вийшла в поле, значить (співає):

Ой, вийду я та й в поле, та й розберу свою торбу.

Чи всі мої сини в торбі? та ще й же не загинув.

От, а тоді, значить, як уже вийшла вона в поле: (співає)

Ой, щаслива моя доле, а чотири сини косять, а чотири молотять.

А 12 невісток, значить, пожали, пов’язали і поставили в копки, і вдарили гопки. От. Ну, така пісня, тут і горе, тут і перспектива, шо от діти ж повиростають, і так дальше, от, буде поміч. І, звичайно, люди одділяли, от.  А де такі сім’ї буває, шо там удова з дівчатами, то шо, от пригадую таку пісню (співає):

Ой, далеко-далеко росла верба од води.

Ой, далеко-далеко жила мати од дочки.

Та не дай Боже захворать, та й нікому й пить подать.

Не дай Боже помирать, та й нікому поховать.

Поховають чужі люди, як у тебе за що буде.

Поховають-погребуть, а що було, заберуть.

Ну, таким, значить, співом викликає, як кажуть, соболєзнованіє чи що. І звичайно, кому співають, і та людина заплаче, от. Ну, й наділе, чим може. Посаде оддихнути, борщу насипе.

− Скажіть, а от ходили люди без бандур? От чоловіки ходили і співали без бандури? Ті ж самі псальми, ті самі пісні, але без інструментів.

П. Г.: Без інструментів?

− Так, чоловіки.

П. Г.: Були й такі, от. Ну, почему-то вони єдналися із цими, що із інструментами.

− Єднались, тобто вони були.

П. Г.: Просто, значить, пристали до компанії. Особливо це, коли на поминках на кладбищі. Ну, як не єсть, одна справа все-таки чути якийсь голос інструменту, і друга справа чисто вокально, як кажуть, співати.

− Ну, такі теж були, так?

П. Г.: Були, були. Ну, таких менше було.

− А це були жінки чи чоловіки?

П. Г.: Всякі були.

− І чоловіки також були.

П. Г.: Ну, кого, як кажуть, природа обідила сліпотою.

Вони в основному це сліпі були?

П. Г.: В основному,  да. Або безногі були. От.

− Ясно. А от ви можете сказати, кобзарі були зрячими чи не були? Отакі традиційні. Кого-небудь ви пригадуєте?

П. Г.: Мені здається, і по історії так склалося, що кобзарем тільки ставав не сильний запорожець, а той, шо вже став калікою після турецької неволі абощо. Коли або повипікали очі абощо, то він уже ставав кобзарем. І жив же ж на Січі. Так воно і в житті. Коли його життя не обідило нічим і він здоровий, то він все-таки хлібороб був, от. Ну, а коли каліцтво, тоді ж в один час, я знаю, ходила така хвороба, як віспа, от. Значить, це страшна була хвороба, шо, значить, виїдала очі. Потім мала такі самі рани.

− То й їх більше наділяли.

П. Г.: Через те й більше наділяли милостинею.

− Ніж інших старців.

П. Г.: Ніж інших. Ось у нас там була старчиха баба Попочка. То та тільки шо, ну, руку простягне: «Дайте милоситиню, мій батечку, дайте, Христа ради! Дайте, Боже, за правду, християни, пожертвуйте, шо в милості вашій!». Ось так вона весь час ото говорить. Ну, хто кине там якусь копійку чи дві, чи три. От. Чи там бублик, чи кусок хліба, чи пиріжок. Оце іменно старці, прохачі. А то, хоть і старцями їх називали із-за бідності, бо слово “старець” означає бідність, от. Ясно, шо вони ж багатими і не були. Але до них все-таки була більша повага. От. І оцей Харченко прожив у цій Костянтинівці, там була бідненька в його хата така. Солом’яна стріха. Якраз оце протів хати моєї дружини, через яр. Було в його дві дочки, от. Не знаю, правда, чи син був, а знаю, що були дочки і жінка. Жінка більшість і поводатирем була, от. Ще й зараз одна дочка ніби, точно не скажу, ну була жива ще недавно.

− А де вони там живуть?

П. Г.: В Костянтинівці живе там десь коло заводу. Цукровий завод там.

− А як прізвище? Як прізвище цієї дочки, ви не знаєте?

 П. Г.: По-моєму, Олексенко.

− А звати як?

П. Г.: А звати я не скажу. Справа в тім, шо якраз тоді, коли почали вже кобзарів більш шанувати і відзначати і так дальше, збирати за них матеріали, і коли до мене звернулись, то я звернувся до сина її, цієї. А він сказав: якшо вже хочете зібрати матеріал, то я точно поїду, значить, і все розпитаю, і тоді вам розкажу. З ним трапилась аварія, він у машині розбився. От. І таким чином, я не зібрав цей матеріал.  Ну, а я то за браком часу, то за тим, що, власне кажучи, не доходив ряд, щоб цим займатися, от до неї просто й не добрався. От.

Ну, що можна сказати? Він, мені здається, що з нашого району нікуди й не виїжджав, весь час тут жив, по ярмарках ото ходив, це до війни. І, як кажуть, чесно збирав те, шо йому люди давали, заробивши піснями. Коли поминальний день, то він у нас на кладбищі ходив скрізь. В нас було поділено в районі так, що на кожнім кладбищі день визначався, коли поминки. От туди і збирались вони всі. І не тільки він, а й другі. Ну, ще був один кобзар, Кушнаренко, от. Ну, то мало я його знаю, він ніби з Полтавщини був, а чогось тут прижився. За нього майже нічо не можна й розказати. Григоренко був у Пархомовці. За Григоренка трохи згадується і там в книжці, от. Ну, теж мало відомостей є. Може, десь із старих жителів Пархоменки хтось і більше розказав.

− А вони грали на таких бандурах чи інших? 

П. Г.: У кожного бандура була саморобна, яку або, як кажуть, його колега зробив йому, або сам він робив. Через те і конфігурація була різна. Одні з довгим грифом, другі з куцим. Одні із широкою такою декою, а другі поменше. Ну, коли вони грали, це я добре знаю, ця ж Пархомівська капела бандуристів була, до 37-го року вона існувала, потім по одному, по два розібрали її. То вони як виконували якусь пісню, вони ділилися. Одні на триструнках вели мелодію, а басами ті, шо довгі в них грифи, басами відбивали такти, от. Ну, і відповідно й співали ці одні повищим голосом, а ті, значить, басом співали. І таким чином виконували ото пісні. Ну, найпоширеніша була пісня тоді, вони на конференції як виступають було, ці пархомівці, з чого починали? Завжди з пісні про Байду. Голоса хароші були такі, так гарно вони виспівували, от. Може, вони знали й думи, ну можна сказати, шо з думами це і часу більше, а їм треба програму дати таку, щоб і веселенькі були, й так дальше. І більшість ото вони брали такі пісні на виконання, оце як де виспів, так і називали виспів “Пісня про п’яниць”, як жінка і чоловік все попропивали. Це така сатирична, можна сказати. І гумористична, і сатирична пісня.

− А із кого складалась ця капела? Хто там входив в капелу?

П. Г.: Пархомівська капела, в їй було чоловік 7. Я це добре знаю, що значить, там було 3 вчителі. А тоді там же завод цукровий, так очевидно, може якийсь інженер абощо, посади я вже не можу опреділити, з таких він. А було й простих два, обидва селянина. Один був Колось, а другого вже забув прізвище. Ну, це, як кажуть, може, люди такі обдаровані, що любили цю справу.

− А вони самі зібрались, чи якось, була якась постанова?

П. Г.: Трудно сказати, но мені здається, шо там не обійшлося без «Просвіти». За «Просвіту» в мене, як кажуть малі відомості, но оскільки, як кажуть, я мало її застав, но знаю, що вона діяла десь у нас в Колонтаєві, а раз у Колонтаєві, то й по інших селах вона була. Туди в основному входили тоді учителі, агрономи, були такі вже ветеринари, лікарі. Хоч їх небагато було на селі, от. В Колонтаєві, наприклад, то знаю це добре, шо Йосип Іванович Кушнаренко це був, можна сказать, організатор. Бо це хоч учитель математики, він дуже любив скрипку. І сам співав. І в школі він гурток вів, ще й мене вчив, матір навіть мою! Він був учителем початковим, можна сказати, починав свою роботу, ще будучи студентом семінарії, де він учився. Займалися тоді хорошою справою. По суті, на базі їх роботи вже за радянської влади і лікнеп організований був, а так вони займалися тим, що вчили грамоти бажаючих на селі, самі вчили, без всяких благів. Дальше проводили такі вечори хороші, і вчили, як кажуть, хліборобства, скотарства, от. Хоч Пронько ветеринар, виступав часто на таких сходках, от, як доглядати худобу, шоб не хворіла і так дальше. Вчив лічити і тому подібне.

А в Колонтаєві організували вони хороший хор. Він і церкву обслуговував, цей хор. Там в них було три пєвчі, то вони, мабуть, по черзі виступали на великих святах. А головне те, що вони у так називаємого непмана Касаткіна, як уже там чи добровільно він здав, чи силою, ну відібрали в нього такий амбар великий і влаштували там сільський театр. Почали ставити п’єси. Це в основному п’єси Тобілевича, Кропивницького, от, і другі.

Там же і сестра моя приймала участь. Часто було посадить мати: Параско! сідай пряди! Вона то сяде, пряде. Як мати вийшла, а вона із-за себе витягає зошит, де слова написані її ролі, начинає: «Премудрий Соломон! Добре мудрувать, коли повна миска перед носом. А коли сидиш на самій терці та з сухарями, то як тоді?». І тут, значить, вивчає роль. Мати заходить, вона сховає. Отак ото я це з дитинства запам’ятав, значить, її участь теж. Хоть вона, може, юридично теж не була, бо квитки тоді не видавали нікому просвітяни. А це передові люди, які збиралися і проводили, як кажуть, культурно-масову таку роботу просвітницьку.

− А кобзарів вони запрошували до себе? Виступати.

П. Г.: Кобзарі, може, вони весь час там і роз’їжджали і були. Но я не пригадаю такого, шоб я там їх бачив. А вже, коли я став учителем, з 32-го року, то аж до 37-го вони на кожній конференції учителів виступали. Виступали, значить, і хороша в них була концертна програма, як кажуть. І народних пісень було таких багато, що їм весь зал помагав навіть. Я пам’ятаю, як вони грали “Чорноморець, матінко, чорноморець”, то усі знали цю пісню і помагали, і вони, значить, гуртом співали. Цей же самий Йосип Іванович Кушнаренко, він був організатором настільки таким, шо буквально за півгодини, коли перерва в роботі, з учителів зразу хор організував великий. От. І часто бувало так, шо і цей хор, і тут же кобзарі виступають, і ціла програма вже виходить. Як кажуть, шоб не надоїдало одне.

А тут же і гуморески розказують. Хохол з вусами великими, значить, і начинають такі змагання. «От у нас колокольня почті до самого неба!». А цей українець: «Та шо там ваша колокольня! Ваших три треба один на одну поставити, щоб наша вийшла!». А тоді: «2 Нє, нє то! нє то! От в нас, когда поп читаєт Євангеліє, так он міжду строчкамі ходіт, палкою тикаєт на каждую букву, і читаєт». А цей, що з вусами, хохол: «Та що там у вас! Ось у нас я тільки починаю читати, то дяк сідає на молоденького жеребчика, та й ганяє під строчками, і підказує попові слова». А той же каже: «Нє то, нє то. От у нас колокол как ударіт, по всєй Росії слишно!». «Та що там у вас! Ось у нас, як підходить Великдень, то ше за три дні запрягають 7 пар волів, тоді причіпляють до бевкав, та й розгонять – то туди, то сюди, а на третій день, саме на Великдень, як гейкнуть! та як бемкнуть! то воно гуде аж до самої Троїци!». І то значить такі сценки. Як кажуть, повеселити людей, розсмішити. Людей простих, от.

Ну, оце тепер же хоть за цього Плавка, якого мені доводилося водити. Правда, я з ним не багато й ходив, от. Він лірник був. А як сталося, шо я пішов у поводатирі до нього. Сім’я була бідна в нас і багатодітна. Мене до одного багатого дядьки віддали за пастуха. Я там пас кобилу, корову, телицю, от. Ну, один раз так сталося, шо він мене намагався побити за те, шо я, значить, у свій час не почистив коня чи кобилу. І довелось мені, як кажуть, рятуватись тим, що я втік од нього. А дома ж про це не знали. А я, значить, пішов, а куди мені? Слухав-слухав там на базарі, як співав цей Плавко, от. А тоді попросився: «У вас є поводатар?» – «Нема!» – «Може, я вас поводю?» – «Давай! А як тебе звати?» – «Петро» – «Ну й гаразд».

І став я ото водити його, от. Дві неділі так, мабуть, час пройшов. А тоді таки мене розшукали та повернули на своє місце, як кажуть. От. І я так з ним розстався. Він був лірник. Сам він родом десь за Колотаєвом, Мар’їно чи шо таке єсть село. Відтіля вроді. Ночував і жив він в основному або в церковній сторожці, це зімою. А влітку більшість там на нашому кладбищі був такий будинок для сторожа, то там він більше знаходився. Ну, й я з ним. Де він, там і я. І то, значить, бувало так, підем на базар, особливо на ярмарок, то він ото, значить, мисочка така була, а більшість я свою кепку покладу, та й все, шоб там кидали що-небудь. От. Шо характерно, шо за цей час, поки я з ним був, от, він до мене гарно ставився, а я йому багато допоміг. Бо я читав, читати вже вмів, “Кобзаря”. І значить бувало, я читаю йому “Кобзаря”, а він слуха уважно. І так за вечір, за два, за три, дивишся, уже і вивчив він напам’ять. І особливо він умів гарно декламувати. Я от не знаю, скільки не доводилось бачити декламаторів і так дальше, то найбільше враження осталося од нього. От. Він в такий екстаз уходив при декламуванні, шо, ну як сказати, так схвилював людей, шо багато слухали і плакали. А вже якшо веселеньке розказував, так теж вміє так розказати, шо і сміються всі. Особливо, як виконує пісню (співає)

Била жінка мужика, пішла поза хату,

Присудили мужику ще й жінки прохати.

Прости мене, моя мила, що ти мене била,

Куркуль тобі цебер меду, горілочки й пива.

Ой, од пива болить спина! а од меду голова!

Купи мені горілочки, щоб здорова я була!

Це так вже як скаже, то всі люди зо сміху лягають. Ну, а як уже серйозне шось розказує, декламує, особливо він любив оце “Утоплена” Шевченка. То як стане, то якось він так спочатку ніби з духом збирається, а тоді вже як начне, міняючи і силу голосу. І якось і голос навіть у його то вібрує, то так пливе тихо, от, шо не може не схвилювати! Як стане:

Хто се? хто се? Оті босі! чеше довгі коси.

Хто це? хто це? на тім боці рве на собі коси?

Давно колись та дія, слухайте, дівчата!

Ото ж дочка по тім боці, по цім боці мати!

І як начне, бувало, розказувати, так хто там стояв, то так заслухаються. А знають, шо це ж поема кінчається тим, шо мати дочку задавила і кинулася, значить, у воду. А тоді рибалка то щоночі ходить тоді, значить, і витягає її, протів місяця любується її красою.

Так він умів це розказувати, шо передати трудно. Це його просто талант був природній, хоч він ніде, як кажуть, не міг навчитися цього. Дай Боже, шоб нашим декламаторам так вміти слово доносити до людей. Ну, а ще що за нього скажу? Значить, коли він виконував, ну скажемо, пісню про Морозенка, то так було, шо я спочатку слова скажу, а тоді вдвох проспівуємо, а він на ліру, а тоді вже голосом, як кажуть, його забарвлює, цей зміст. От. І через те воно навколо себе так багато слухачів збирав. От я, наприклад, говорю, на клавішах – він. Так шо дуже красиво виходило. А тоді починає вже (співає)

Поставили Морозенка на Саур-Могилу!

Дивись, дивись, Морозенку, на свою Вкраїну!

А я знову кажу тоді:

Вони ж його і не били, і не катували,

Тільки в його молодого живйом серце рвали.

І знову ми співаємо (співає):

Вони ж його і не били, і не катували

Тільки в його молодого живйом серце рвали.

І так ото виконували пісню, навколо збирається багато людей. А тоді він, бувало ж, запитує: хто там зібрався? які люди? молоді чи старі? парубки чи дівки? чи, може, торгівці, чи прості селяни?

Йому цікаво знати, щоб зіграти шо ж дальше, чим зацікавити. І відповідно, вибирав, значить, якщо скажу, що багато дівчат і хлопців, парубків, то він начинає тоді якусь веселеньку їм, от. Ну, скажемо, таку, як ото про кісели. Або ще якусь, забувся. Ну, а коли більш такі пожилі люди, то він тоді вибирає якусь історичну пісню. Оце серед наших кобзарів пархомівських найбільш була поширена, це вони завжди виступали, то чомусь пісня про Байду була популярною, і дуже гарно її слухали. Кармелюка. Про Кармелюка співали. Він теж співав і такі, і багато інших. Ну, на той час ще була пісня поширена фронтова була, адже це ж війна була  в 14-му році, до 17-го. А тоді ж ще і громадянська війна. Була поширена пісня така. Я її зараз не запам’ятав, але деякі строки знаю. Це ж він програє, от: (співає)

І пишут із фронта газетки, что син ваш убіт на войнє.

Убит он на чистому полє, і кость разброшона вєздє.

Убит і похован в могилє, і крест дерев’яний стоіт.

І вєчная пам’ять герою, герою і славє своєй.

І такі оце, значить, куплети були. Ну, ясно, шо багато було убитих. Оточували вдови, плакали, от. Ну, й бувало, знаю от така пісня, це один куплєт запам’ятався (співає):

Сухой би я крошечкой питалась, холодну воду я пила.

Тобою б, дєтка, наслаждалась, і тєм довольная била.

А єслі, мілий, тєбя ранят…

Шо вона обіщає в лазареті робити, значить (співає):

Подушку к головє поправлю і бєлим бінтом перев’яжу.

І багато таких пісень, шо вкладувався, значить, такий зміст життєвий, тодішній. Шо це зворушувало людей настільки, особливо тих, шо, як кажуть, пережили смерть чи то хазяїна, чи що. Це, звичайно, була свого рода і розрядка горя людського, і в той же час, може, декому і втіха була деяка, от. А головне те, шо людей це хвилювало. Ну, і звичайно, всі, хто чим міг, обдаровували отаких співців, кобзарів, бандуристів і лірників. От.

Ну, що ще можна сказати? Іноді вони об’єднувалися, як я казав, у такі групи по два, по три чоловіки. От. Для чого? Знову ж таки, це і легше для виконання. Може, навіть од цього й охота була більша, коли один співає і не бачить, чи хто його слухає, чи ні, то воно, може, і не так його, як кажуть, і самого до деякої міри це може, кажуть, розчаровувати. Чи нужний він, чи ні. А от, коли вони вже зберуться… Я пам’ятаю, коли ішли ми з бабусьою на кладбище, от, і якраз доходимо до воріт, а їх це, та, мабуть, оцей Гащенко, і цей же Плавко, це вже він без мене був, мене ж повернули. І одна молодиця, мабуть же, поводатар або його, або Гащенка, утрьох. Так вони гарно співали, значить, тут уже на кладбищі. В основном псальми співали вони. Ну, наприклад, псальми єсть про Лазаря. Знаєте? Ні?

− Ні.

П. Г.: Так. Ну, ще “Два голуби”. Знаєте таку, нє?

− Я чув, я знаю цю пісню.

П. Г.: Ще є псальма “А в бору, бору солохи поють”. Ще є псальма про Ісуса Христа, як його розпинали.

− А ви можете зараз наспівати? Наспівати.

П. Г.: Попробую. В основном це я і від своєї бабусі їх засвоїв, бо вона любитель була, от. Ну, а дещо і від таких співців перейняв. Так. (співає)

Ісус Христос наш Учитель, Ісус Христос наш Спаситель”…

А тоді там ще є куплєти, значить, де він, ага:

“В Ехліямі він родився, а в Назареті хрестився.

Тоді дальше, значить, йде, шо він поправився. Там єсть такий куплєт, в мене слова десь записані є. Значить, одне слово, яке кажуть, воно дуже шкодило її виконанню, – шо його піймали жидовини. Ну, це ж і правда. Вєдь слова єврей мало тоді і вживалося. А слово жид звичайне було тоді слово, як для нас хохол, воно не обіжало. Так от, значить, жидовини і  зловили. І, значить, його привели до  Пілата на розправу. А тоді дальше куплєт такий (співає):

На дереві розпинали, гвоздями руки прибивали.

Гвоздями руки прибивали.

Прийняв Христос муки й страсті, одвів же нас од напасті.

Одвів же нас од напасті.

Діва Марія Божая Мати, я ж не навіки умираю.

Я не навіки умираю, я за весь мир страсть приймаю.

Значить, зараз з пам’яті вилетіло повністю. Ну бачте, в ній по суті передається зміст етого вчення, шо в Новім Завіті, в Євангеліє, про життя і діяльність і розп’ятіє Ісуса Христа. Звичайно, на той час воно мало великий вплив. Бо все таки і віра була в людей сильніша, як кажуть, чим зараз.

Зараз я от слухаю, навіть учора отець Никодим виступав харківський, то і він не наважується різко підкреслювати, як кажуть, ну такі слова, як Бог, гріх. Він якось пристосовується до сучасних умов, і знає добре, що багато невіруючих. І коли він буде говорити в таком стилі, як колись говорили, то його не будуть слухати. Він так ніби трохи пов’язує із сучасністю, не тільки із сучасним життям, а навіть із сучасним, як кажуть, духом, чи духовністю, чи бездуховністю. Раніше, як кажуть, у самих них було більш упевненості і переконливості. А він так уникає, значить, дечого. А на той час, я скажу прямо, на той час ми всі і я, будучи малим, вірили настільки у це божественне, шо Боже спаси прегрішити. А зараз уже і в мене другі погляди на це все. Тим більше, шо зараз про релігію усього вже наговорено много раз. Не про це будем говорити.

Давайте ж про кобзарів. То ж я вже казав, шо про Кучугура-Кучеренко от у районі знали більше. Знали, шо він, значить, із сліпців, із старців, тобто бідняків, вибився в артисти. Це знали, шо після революції, за того часу, коли ще, кажуть, що не було ще відповідно ідей перекручення радянської влади так, як під кінець сталося. Не було і такого презирства до цього всього. Не переслідувалися ще кобзарі. І то, бачте, йому ж присвоєно було звання народного артиста. Заньковецькій, здається, Марії і йому. Але після революції, до революції то він виїжджав скрізь, і в Петербурзі, і в Москві, і на Україні скрізь він виступав, як артист. І на той час уже і школа була спеціальна бандуристів вже. З них виростали справжні артисти. Але багато ще простих було людей кобзарів, які, як кажуть, жили старовиною. Ну, а він, оскільки вже можна сказати, належав до інтелігенції. То чогось так сталося, шо він прибув в своє село, і він вже був місцевим артистом тільки більшість рідко виступав там, а то дома в своєму селі очолив  комнезам. І то в голови сільради Міщенка вони збирались там, як кажуть, сільська інтелігенція, і то він там співав.

Художники навіть приїжджали з Харкова, я знаю, до нього. Малювали й його, малювали у ції баби, шо я знав, оці ж Міщенки, так у рост самого Міщенка змальовано, повний. Олійними фарбами на полотні. В рост цілий натуральний. І цю ж бабу в українському одязі. І ото вона мені казала, а вона була в роках: «Ше був отакий патрет тут у мене в хаті Кучугура-Кучеренка, який у нашій хаті часто грав і співав». Кажу: так де ж він є? «Та ото ж воно, як переїжджали сюда, тоді ж як забрали у 37-му і його, і мого чоловіка, то я сюди як переїжджала, то я тільки захватила свої вже як-небудь, себе та чоловіка портрет, а той десь там остався». І так його й не розшукали. Так і зник. От. То звичайно, якби він був розшуканий, то це б уже була натура настояща, а не так, як оце от зроблено. По суті, це Юхно по пам’яті намалював, цей же самий, про якого я кажу.

Ну, це ж йому справляли ото й 90 років, потом 100 років, ювілей. І відзначали тут широко, але матеріалу дуже мало. Ото лише лист, який я показував невістки, бо син помер. То з листа можна довідатися про життя його хоть трошки. А більше такого розказати і нічого.

− А він на базарах грав? Кучугура-Кучеренко.

П. Г.: На базарі?

− Так.

П. Г.: Я ж кажу, на ярмарках він зрідка виступав, тому шо уже він приїхав сюди, як кажуть, артистом, а не звичайним кобзарем. Ну, шо його тут була дуже поширена на весь район, можна сказати, його пісня, яку і я співаю і зараз, і багато, та й вся наша сім’я, от. “Усі гори зеленіють”, знаєте таку пісню?

− Може, й знаю, ну якось так.

П. Г.: Так він так її майстерно співав, шо завжди людей, незалежно від того, якого класу ці люди, а доводив до плачу. Він так майстерно її співав. Та ще в його особливий такий голос був. Його, забувся, якийсь професор учив ото ж співати в Києві, так він розказував таку оповідь: «Він мене дві неділі вчив одного тільки, як проспівати вигук «гей!». Значить, в цьому «гей!» українському закладено такий діапазон великий, як кажуть, чуття, от, шо по-різному можна її проспівать, і по-різному викликати емоції. І оце саме характерне. Так уже дві неділі він мене провчив оцього злосчасного «гей!» співати. Тоді сказав: тепер можеш куди вгодно йти, ти вже готовий для того, щоб виконувати українські пісні».

Одне тільки «гей!» учив. От узяти хоча б чумацькі пісні. Там майже в кожній пісні повно викликів «гей!» Так треба ж розуміти, коли «гей!» до волів стосується, коли «гей!» до людини це стосується. Коли «гей!» відбиває зміст болі людської. А коли це ж саме «гей!», от, весілля безалаберне. І от в цьому дійсно, в цьому «гей!» багато заховано. Так ото так він ото згадував, як його вчили от. В самом дєлє, коли взяти текст любої пісні, де є слово «гей!», то тут треба подумати, як його співати, це «гей!» Чи на повний голос, чи тихо. Який відтінок надати йому. Ну, а ця пісня, хоч тут і «гей!», може, і не зустрічається, ну це була пісня чисто така суто народна, де людське горе вдови показано, селянки. Ну, не знаю, хіба попробувати може, на бандурі я так трошки іграю.

− Може, на бандурі попробуєм?

П. Г.: Еге!

П. Г.: …В неволі, і співав думи. Ну, я навіть не дослухав до кінця, бо вона ж довга, а я все поглядав на годинник, бо автобус мій одходив, от. То що я скажу, оце, може, він саме один із тих кобзарів, які залишилися з того часу, от. Тому шо уже других, що мені приходилось, правда, ще у Києві я слухав одного, забув, як його?

− Микола Будник, може?

П. Г.: Ні! теж старий із тих. Та він є в моїй книжці там ото про бандуристів є.

− Полутай?

П. Г.: Нє-нє-нє!

− Молоквас?

П. Г.: Нє! Нє-нє. Так він ото там пісню про Байду. Це, коли я був на нараді фольклористів в Києві, так ото він там виступав. Ну, а в Харкові то один оцей же Парфененко, ви його знаєте, ні?

− Звичайно, я в нього був десь біля трьох років поводирем. То останні десь з 89-го року і до смерті, він помер у 92-му році.

П. Г.: Він помер? Парфененко?

− Так.

П. Г.: Та я ж наче його недавно бачив в Харкові. Та правда, це ж уже годів мабуть коло п’яти, як там Шевченкове свято було, він виступав там. То я ото з ним так ближче був декілька раз встрічався. Та він ото був і на ювілеї Кучугура-Кучеренка, виступав. Тоді із Краснограда виступали капела бандуристів, і він був з Харкова. Це як 100-річчя Кучугура-Кучеренка відмічали. І значить, тут я і там зустрічався скільки раз. Тоді ще культпрацівників там був семінар у Харкові при Будинку народної творчості. І там я зустрічався з ним, він виступав теж. І то він мені, коли я сказав, з ким я зустрічався в Києві, то він назвав і прізвище. А я тоді приїхав, подивився і пішов. То оце я цих старих оце, як кажуть, тільки й знаю. Ну, їх же, кажеться, ні одного вже й не зосталося. Ткаченко помер. І Парфененко помер. А за того, правда, не скажу. Може, й той уже.

− Чуприна.

П. Г.: От я зараз, хароша штука, і хтось позаказував.

− Це, власне, такий кобзарський цех в Києві. Там ми робимо такі інструменти.

П. Г.: Ото така мені згодилася б. Якби можна було заказати. Оце настояща. Оце подібна, но трошки, може, друга чи менша, була у Гащенка. Ви чули за нього?

− Звичайно,  чув.

П. Г.: Ну шо, за Гащенка, на жаль, мені запитань присилали багато. Поскільки, якби ж воно знаття, знаєте, це ви можете хоч записувать, хоть нє, но це такі розповіді, може, вони й пригодяться вам. Шо до війни у нас кобзарі, можна сказати, переслідувалися, якшо де й осталися. От шо я вам можу розказати, то це я з цим не криюся, от, можете й записати, шо у нас у районі була хароша капела бандуристів, пархомівські. Ну, в основном це сільська інтелігенція була. В основном це були ті, шо належали до «Просвіти», просвітяни. Я ще тоді, звичайно, був, можна сказати, підлітком, коли вони вже добре виступали. А коли я став учителем, а це з 32-го року я став учителем, то вони на кожній конференції вчителів обов’язково виступали. Їх запрошували. Чому саме? Ну, серед учителів, як відомо, було просвітян багато колишніх. Любителі, та й взагалі це, можна сказати, єдина на той час розвага, бо ше ж тоді й радіо не було такого. Значить, найкраща розвага була. І то запрошували їх. Це було 32-й, 33-й, я перший раз їх почув на конференції. Потім 33-й, 34-й. Зимові конференції.

І продовжувалось десь, мабуть, до 37-го року. От. Ну, тоді по одному, по одному, та й не стало. Забирали часто тоді, от. Куди і за що, нікому не відомо. Ще я в 7-й клас ходив, то із класу прямо прийшли й забрали нашого вчителя Стороженка, от. Зайшли в клас два в формі НКВД чи як тоді воно, я й не згадаю ніяк точно, як називалося: «Ви такий, Стороженко?» – «Да». – «Ви з нами». І пішли, і не вернувся.

− Стороженко. А звали як?

П. Г.: Стороженко, я вже і забувся, то давно було. Це було 31-й, 32-й навчальний рік.

− В 31-му році це сталося, да?

П. Г.: 31-й, 32-й. Ну, тоді слухаю, шо вже з Пархомівки й Муковозів забрали, два було бандуристи. Тих не стало. А тоді вже, ну, це я вчителював вже, це було, мабуть, в 35-му році. Тоді ще там був Кратко, і того не стало. Був Молодожон, цей уцілів. І був він живий до… в 57-му році його не стало. Ми ще з ним робили в районо. Я тимчасово був завідуючим районо, він інспектором довгий час був шкільним. І то, коли я відшукав в однієї вчительки стару бандуру, значить. Ну шо, не найшли ми і ключа, шоб її настроїти і так дальше там. Ну, він з війни привіз цитру, і в основном на цитрі ото грав. Латиський інструмент, я не знаю.

Так ото один із останніх кобзарів Краснокутщини. Помер він страшною смертю. Він повісився із-за того, шо в його був рак на мочеточнику чи де. Він дуже переживав. Ще до врача звертається, а врач нагрубив йому. А йому й так життя немиле. І так він ото закінчив життя.

А тоді сталося так, я ніколи й не згадував за бандури, потому шо я знаю, воно переслідувалося. Сталось так, що до 100-річчя з дня народження Леніна, олімпіаду проводили, от. Приїхала комісія в район. Я, значить, був в своїй комісії, і в художній самодіяльності без кінця ж я приймав участь. Написав свою поему, чи, можна сказати, думу про Леніна. Вислухала комісія, все добре. «А якби ше тут та під бандуру, от». Вже почали відроджувати. Це було в 70-му році. Кажу: гаразд, так і буде.

І звернувся до одного тут, сліпий був чоловік, молодий. І значить я до нього звернувся: «Достань мені любою ціною якусь бандуру». А їх не було. Він поїхав в Богодухів, там є артіль сліпих, він і зараз там робить. І привіз мені оцю стареньку, про яку я казав. Сам же її відремонтував, сам струни почіпляв. Зайшов я, він побринькав кілька пісень. А вони ті, шо незрячі, то в них це особливо якось розвинене чуття це таке до музики. От. Він не хотів, я йому на той час дав 30 карбованців за неї, значить, і забрав. І то я на ній став дома тренуватися, щоб виступити з думою про Леніна.

До речі, ця дума надрукована була в збірнику “З Леніним в серці” в Москві. В перекладі, звичайно, на російську мову. В мене є, я можу показати. І вже натренірувався на цій же ж бандурі як слід. Думаю, вже годиться виступити. Сам же імпровізую мотиви. Я колись чув, от. А тут узяла зав районо, відділу культури, та купила оцю бандуру. Із тим, шо ж ви з пакетіком будете їхати, тільки з новою. Узяв, а тут же зовсім уже не те. Тут кількість струн менша. А то як глянув: Боже мой! та як же розібратися? Я ж не привик. Ну, почав там як-небудь, значить, прислухатися. Підібрав. Поїхали в Харків. Виступив я. Комісія так переглядується: «А ви що-небудь ще можете?». Кажу: «Я на цій бандурі не зумію нічо, мабуть, тому шо я тільки взяв її в руки». Ну, там ше так проспівав “Казав мені батько, щоб я женився”. Вони подумали й кажуть: з 15 балів поставим вам 14 з половиною, чому саме? Тому шо, якшо ви там виступите вже в театрі, вас же на біс попросять, а в вас нема чого на біс грати. Кажу: мені все рівно, я своє виконав.

Поспівав ото значить ту думу, от. А тут через деякий час інвентаризація, передача Будинку культури, значить. Принесіть бандуру. Приніс. Пройшла інвентаризація, передача. Сподівався, шо вони мені повернуть, а вони у підвал усе повкидали. А я через 3 місяці звернувся. «Та десь є!». Пішли – а вона розклеїлась зовсім. Сирий підвал. Мокро. Розклеїлась. Та то я тоді забрав ото куски, та оце дав цьому Юхнові, та й сказав: відремонтуй мені, а я оті старі, шо в мене є, усі бандури оддам як благо тобі за неї.

Він так і зробив, бо він любитель збирати всяку старовину. То це вже я сказав, це бандура моя, одна в нього. Причому вони ж, бачите, по-різному зроблені. Одна із довгою ручкою, а короб малий в неї. Це я у вчительки одної взяв, от, під час війни десь хтось із бандуристів там покинув. Ця, шо в мене оце була, шо достав мені цей сліпий, ця була навпаки короб такий великий, так розширюється, більший навіть, чим тут, а гриф короткий. От. І струни так, як і це, навкось, значить, ідуть. А тут вони зачіплялися, установка була така желізна, ага! А тут три лапи таких сюди, значить, закріплялися. А струни сюди кріпилися. Не сюди, а отуди.

− А ви кажете, що одна із них належала Кучугурі-Кучеренку?

П. Г.: Оце ж та. Це той сліпий мені казав.

− Вона із тих, шо належали колись Кучугурі-Кучеренко.

П. Г.: В його була не одна. Бо він багато бракував, викидав там і так дальше. Ну, це подейкують. Чи правда, чи ні, це хтозна.

− А він їх сам робив, ці бандури?

П. Г.: Кучугура? Сам!

− Сам робив.

П. Г.: Сам! Він доставав ото, в основном він із груші робив. Стара груша. А груші тоді, та й у нас тут росли по садибах. Товстелезні такі груші, і то він надрізає її отак кружок цей. І видовбував там, і випалював і так дальше. От. Доводив до кондиції, як кажуть. А кришку вже це ж легше зробити. Так ото він казав, шо саме луче це із садового дерева. Вони звучні. Ну, найпоширеніша – це була груша.

− А із чого вони верх робили? Верхняк. Сам цей спідняк, він робився із груші. А от верх, верх?

П. Г.: А тут, кажеться, липу він брав. Да. Найлегше ж дерево. І вона, як кажуть, має властивість, коли вона гарно висохне, то вона й не тріскається. То липу використовували. Іноді чорного клена. А власне, те дерево, шо на ложки брали, те й сюди брали. Тоді майже кожен такий селянин, ше й я, коли був малим, то майже у кожній сім’ї цим займалися, робили ложки собі там, заготовки, значить. В печі такі, ну і багато. Ну, і були просто для себе, а були багато таких, шо й на продаж виготовляли.

А Кучугура-Кучеренко, значить, він сам виробляв їх. Та в мене єсть отам лист, який написала невістка Кучугури-Кучеренка, написала сюди в Мурахово тому чоловікові, який ще з Кучугурою, можна сказати, вмєстє співробітничали. Він був директором Будинку культури, який побудовано було десь у 39-му чи 38-му році. Мурахів. Це єдиний, можна сказати, в області Будинок культури, який за новим типом будували, і так дальше. Там і цей механізм для підняття сцени, і все там. Це перший великий Будинок культури. А Кучугура-Кучеренко  в той час знаходився в Мурахів. Чого саме? От. Ну, після громадянської війни він ше був у Києві. Тоді йому було присвоєно звання народного артиста, от. Заньковецькій і йому. Оце перше це звання було присвоєно. І значить тоді сталось так, шо він переїхав в Мурахов, оце ж на свою Батьківщину, от. В його було два сини. Він хотів, шоб хоть один із них продовжував його справу, бандуристом став. Легенда ходила така, що він навіть намагався своєму синові очі вибити так ніби случайно через то, шоб він осліп, шоб взявся за цю справу. Ну, цього, звичайно, не сталося.

Шо відомо за нього? Ото ж ми справляли ювілей, збирали матеріали. Ну, на жаль, дуже мало матеріалів. Єдине, шо я оце, знову ж таки, померла одна бабуся, яка жила тоді в Мурахові. І у її хаті, її чоловік був голова сільради, а коло цього голови сільради, Міщенка, його прізвище Міщенко, збиралась сільська інтелігенція. Сюди належали оце і завклубом, директор Будинку культури, значить. І це ж Кучугура-Кучеренко, він тоді камнезам очолював в селі. Ну, і там ще деякі вчителі, Селіванський тощо, збиралися на такі вечірки, капусники. І тут, значить, він там іграв. І то вона мені ото й розказала. Кажу: ну, чо ж так мало? «Та якби ж я знала, шо воно ше колись і треба буде? Ми збирались, він співав так харашо».

А в 37-му чи 38-му році приїхали КГБісти, забрали цього Міщенка, голову сільради, забрали Кучугура-Кучеренка і там ще декого. І то як вже забрали, то вже він і не повертався, і ніхто не знає, куди дівалися.

А це, значить, я встрічався, зв’язався з цим же ж Марченком, з яким вони і проводили, оцей же, шо директор Будинку культури був. От. Зв’язався і ми збирали матеріал, хотіли, шоб за нього шось опублікувати більше. Ну, так я переписувався з деякими журналами, от, і не зумів договориться ні з ким. Я тоді виписував “Людина і світ”. Заїжджав до мене, то він дещо зібрав, а так я й не знайшов, шоб надрукували. Цей Марченко обідився, шо я взявся, а не добився. А шо я можу зробити? Це ж таке, не заставиш. А потім примирився, як я вже написав свій вірш про Голодомор, про ветеранів війни. А він прочитав, каже: «Таких побільше віршів, от». Дуже сподобалися.

Ну, і тут, значить, він зв’язався був із сином Кучугури-Кучеренка, але син уже на той час був тяжко хворий, інсульт. І коли він помер, то жінка його, невістка, написала йому листа, все, що знала про Кучугуру-Кучеренка. А він його передрукував на машинку і мені оце прислав, і я його держу, так шо я можу вам дати почитати. Узнаєте всі подробності за нього.

− А ви самі бачили Кучугуру-Кучеренка?

П. Г.: Сам я його бачив, ну тоді я ще був малим, от. І через те пам’ять майже не зберегла образа його. Як саме? Бачте, коли він ото ж і прибув сюди, от, то деякий час він більшість виступав ото там по Будинках культури тощо. Іноді, рідко, на ярмарках виступав він. В нас у Колонтаєві, я родом з Колонтаєва, значить, були великі ярмарки на Маковія тощо, на такі свята. І, як правило, на ярмарок збираються і бандуристи, і лірники, усі, от. Ну, це свого рода розвага, свого рода і заробіток. Музикою заробляють собі. Ну, бачте, на них погляд був так: старі люди, які цікавилися і тим, як співають. І особливо всяке лихо в людей, всяке горе, то часто бувало і плачуть коло них, і сміються. Навколо збираються. Це ж єдина, власне, і розвага була у людей тоді ж. Не було ж ні телевізорів, ні радіо, нічого. От. Тільки в першу чергу послухати таких саме. Так ото я там тоді бачив. Ну, його просто Кучугурою називали, та й усе.

Ну, а назва ж, ви знаєте, од чого походить?  У цього Харитоненка управляющий був, значить, багатий він був, були значить два працівники Кучугура. Тут і в нас на Чернеччині жили родичі їхні. Значить, один Кучугура був кучером, а другий був музикант, скрипаль, на скрипку грали. І він ото, шоб розлічати їх, називав так Кучугура-Скрипник, і Кучугура-Кучеренко. Кучером служив. То оце, значить, од того конюха, кучера, значить, оцей Кучеренко це вже сини були. А од Кучугури, шо на скрипку грав, пішло ото прізвище Скрипники. І кажуть, шо деякою мірою зв’язаний навіть Микола Олексійович Скрипник, що був наркомом освіти України, от, що із того роду. Так ото, значить, відтіля його прізвище двойне походить.

Ну, якщо уже за нього зайшло, то давайте я вам покажу. Тепер оце стаття “Кобза Кучугури-Кучеренка”. Це в нашій газеті, от.  Значить, коли 100-річчя його відмічали, от. По-моєму, і Лавров ото. А це, значить, професор Сумцов, да. А це той лист, про якого я говорю. Значить, великий лист. Від Александри Сємьоновни от Терентію Вікторовичу. “Добрий день, уважаємий Терентій Вікторович!”… Оце ви можете прочитати і знати, що, які відомості з цього в нас збереглися від такої найближчої людини, як невістка.

− Я прочитаю цей лист.

П. Г.: Єсть ще, як тоді святкували, то я написав свій вірш на цю тему про нього. Правда, то не був кобзар, лірник був, Плавко.

− А як звали Плавка?

П. Г.: А от як звати? Мені здається, Грицьком його звали, воно ж тоді по-батькові не величали. Грицько, по-моєму. Ну, шо я за його скажу. Вони часто об’єднувалися на кладбищі. Як ото поминки, то значить, це я добре знаю, кобзар це тоді Гащенко виступав, а він лірою. А ще одна женщина, це вона була скоріше всього цього Гащенка. То вони співали, значить, утрьох. Двоє грали, значить, на ліру й на бандуру, чи на кобзу, от, а та просто співала женщина. От. Ну, орієнтація в них була така, це ж я знаю, хоч і Плавка цього водив я.

Я йому багато й допоміг, бо я тоді вже вмів читати і дістав “Кобзаря”, от. В його пам’ять сильна була. Він сліпий абсолютно був, от. І те, шо я читаю, то він за два вечори, можна сказать, запомнював. Ну, характерне шо для нього було, за шо він в пам’ять урізався мені, от, що він з такою душею говорив, шо не мог ніхто видержати. Він як оце стане декламувати “Утоплена” Шевченка, та так ото з таким хвилюванням він говорить, шо не можна. Я і сам перехватив од нього так, шо спокійно не можу. От коли сам говориш, і то сльози навертаються на очі. От. Отакий він був, можна сказати, лірик, а, може, й ще щось більше, талант якийсь у нас один був для розповіді. І то він як начне ото розказувати, а тоді після цього ото бере ліру, от, значить, грає. Ну, ми з ним шо, я ото ж знаю, шо я йому читав оце Шевченка, він вивчив. А Шевченко завжди був найпопулярніший. Всі ж його, хоть “Катерина”.

А потім я не знаю, може, це від того й пішло, шо я ото з ним походив, побачив, як він з такою душею розказує, шо я й сам майже всього й “Кобзаря” вивчив. Рідко шо там трапиться, шо я не знаю. А так оце розкрию любу сторінку й начинаю декламувати. “Катерину” я напам’ять знав. “Гайдамаки” напам’ять знав. “Сліпий невольник” теж.

І, уже будучи пропагандистом, в наші роки, десь 50-ті роки, і то як пропагандист, як лектор у поле до полільниць буряків, от, сідають обідати, а я їм повинен лекцію читати. Там про шось розказати політичне. А вони: «Петро Григорович! Ви луче нам розкажіть Шевченка що-небудь!». То я їм як начну “Катерину”. Поки вони пообідали, то я “Катерину”. «От і спасибі!  Ми оддихнули і наслухались так гарно!». Оце й вся лекція. От. Так ото.

Ну, а ще шо. Оце, значить, наприклад, коли він виконував на ліру пісню “Морозенко”, от, то для більшої ефективності чи шо завжди я куплєт скажу повний, а він тоді начина співати. Значить, співаєм разом. Я першим голосом, я ше ж малим був, а він, значить, другим. А іноді і він на перший переходив. Ну, от, наприклад, так. Я декламую:

Поставили Морозенка на Савур-Могилу,

Дивись, дивись, Морозенко, на свою Україну!

Тоді начинає (співає):

Поставили Морозенка на Савур-Могилу,

Дивись, дивись, Морозенко, на свою Україну!.

Я знов повторяю куплєт:

Вони ж його і не били, і не катували,

Тільки в нього молодого живйом серце рвали.

І знов так ото. Так воно і декламація іде для чого? Бо пісня, іноді слова, може, й не дійдуть до слухача. А коли люди вже почують слова, а тоді ше й приспів, тоді воно якось діє на людей більше, хвилює людей. І то збираються ж тоді навколо нього слухачі. От.  Отак ото, значить, він питає: «А ну, а які тут люди зібралися?». Скажеш там які, то він вже бачить, якшо більше парубків і дівок, то він начинає:

А мій милий вмирав, киселик куди ж я дав?

Гей! милий, не вмирай, киселику дожидай!

От. Ви знаєте, ні? Ну, тоді, якшо там ше молодиці, значить чи шо, то переходе на такі, та це й наші кобзарі пархомівські виконували завжди (співає):

Чоловік  пропив кочергу, жінка шкапу, ше й дугу!

Ой, жінко, не каймося, йдем додому, порадьмося!

Може й ще що проп’єм! може й ще що проп’єм!.

Значить, оце вже дожились, що чоловік пропив і телицю, жінка – штани, спідницю. Вже нічого не осталося, а тоді, значить, чоловік пропив індика, а жінка ходить, триндика:

Ой, горе мені, горе! нема нічо на горі, нічого пропить!

Це висміювання п’яниць було, значить, от. Ну, і другі. Можна багато таких пригадати, от. Ну, особливо оце, значить, шо запам’яталось з дитинства, то це – що він орієнтувався на слухачів, от.

Ну, а коли у 29-му році, це був уже період ліквідації НЕПу, от, і організація СОЗів. СОЗ – це спільний обробіток землі. Ідея це хороша була, але її ж на місці перекручували. І так, короче кажучи, всі ті, шо поспішали кудись, до комунізму і так дальше, от, вони менше всього дивилися на те, як зацікавити людину, а силою все це робилося. А коли силою шось робиться, то люди вже цьому, як кажуть, сопротивляються. І через те пішло тоді так називаєма класова боротьба. От. І хоч і кажуть, шо боротьба була в основном це зажиточних проти радянської влади, і не так. Не тільки зажиточних. А і бідніші верстви, якшо їх насилують кудись, то вони теж сопротивляються. От.

А кобзарі і лірники, ну, хоть би й цей же самий Плавко, не раз було так, що його забрали в міліцію, подержали там кілька годин, а коли й сутки, а тоді випустять знову. І все ж сваряться: не співай того, шо не положено! А він же орієнтується на людей, от. Ото спитає мене було: «Які тут люди?». Ось він начинає свої куплєти:

Ой,  СОЗи, СОЗи, та тікатимете ви возом!

Так куди ж ви будете тоді тікати, як будуть СОЗи ламати?

Та встань, Ленін, подивися, до чого ж ми дожилися!

Хата раком, клуня боком ще й кобила з одним оком!

Значить, отакі куплєти. Люди хто сміється, хто: «Правильно! правильно!» І такі були, значить. От. А це ж вроді агітація проти політики, от. І то підходять: «Пішли, діду!». Забрали, значить, повезли. Подержали там його кілька годин. Ото одчитали йому молебінь, значить. Ше й поштовхають коли добре. Знову ж таки випустять, а шо ти з ним зробиш? От. Старість, та й усе! Ну, головне приказують, значить: «Ти не сочиняй і не співай таких пісень».

А як це йому заборонить? Це таке діло. Орієнтація. Ото ж читаю і ту книжку скільки, і про Кучугура-Кучеренка, все це є. Це правильно. От. Боротьба за революцію і за нове життя – це хороша справа. Але коли йде перекручування цієї політики на місцях, то, звичайно, від цього несолодко, як кажуть, усім. От. Воно й зараз оце таке саме відбувається, як і було і тоді. І зараз і можна сказати, навіть уже таких людей, як я, от, нападає зневіра, от, до всіх оцих політиканів. Як не є, я сам же в партії 50 років. Та в комсомолі 12 років. От. І я вважав, шо іменно я чесно боровся за нове життя, за нові ідеї. Так, як і положено.

Більшість всього про них говорили, як про старців, сліпців, от. Тільки ставлення відрізнялося тим, шо ці люди, кобзарі і так далі, обдаровували народ своїм талантом, своїми піснями, от, своїми знаннями. А категорія сліпців, старців ще була друга, це ті, шо, як кажуть, тільки вміли просити милостиню, та й більш нічого. Ну вже, якшо хочете так записувати, то тоді мені треба хоть одягнутися.

Я їх мало знаю, тому шо, коли вони були, то я ще був малим, от. А коли вже я підріс, то їх не стало. От і виходить, шо розповідати дуже приходиться мало. Ну, це ж взяти хоть би і цього Гащенка, про якого часто зараз згадують, і, на жаль, найменше відомостей про нього. Навіть в книжці етій майже нічого не сохранилось.

П. Г.: А вже другі оці, нового зразка капели, у них би як ше старинна збереглася. І самі вони зберегли, мабуть, і бандури старинні, і все, шо таке дійсно по-колишньому звучить (грає на бандурі, співає):

Та й ходив чумак сім год по дорозі,

Та й не було при дорозі, гей! ніколи йому.

Та й заслаб, заслаб та й лежить,

Ніхто його не спитає, гей, гей! що в його болить!

Та болить в його серце й голова,

Помирає чумаченько, гей, гей! що роду не мав.

Та й ударили зразу у великий дзвін

По тому чумакові! гей! гей! що ходив на діл!

Ну, а в Києві я виконував і другу чумацьку, тільки вже без бандури, тому що вона була не освоєна мною на бандурі. Чув у лірника десь на Сумщині. Текст я записав, то я вивчив, а мотив грати ще не освоїв. Я недавно оце в руки її взяв. Так ще ж тут було багато, так я полутона поодкидав.

− Полутона поодкидали, да? Шоб не заважали, да?

П. Г.: Їх же ж багато, і тяжко ж пальці зачіпають ненужні. А так мені проще. (Грає на бандурі). Це ж воно під старість і здоров’я не те. І часто буває і настрій не той. Ото поночі сяду і начинаю потихеньку (грає і співає):

Думи мої, думи мої,

Лихо мені з вами!

Нащо стали на папері

Сумними рядами?

Чом вас вітер не розвіяв

В степу, як пилину?

Чом вас лихо не приспало,

Як свою дитину?

Думи мої, думи мої,

Квіти мої, діти!

Виростав вас, доглядав вас,

Де ж мені вас діти!

В Україну ідіть, діти,

В нашу Україну,

Попідтинню сиротами,

А я тут загину.

Там найдете щире серце

І слово ласкаве,

Там найдете щиру правду,

А ще, може, й славу…

Привітай же, моя ненько,

Моя Україно,

Моїх діток нерозумних,

Як свою дитину.

Вони не виділялися, шоб показать, шо співають добре. А іменно якось так вклали душу, шо більшість в них речитатив був, більше словами скаже і програє, щоб дійшло. А не кожен же і голосом вміє вимовляти. Це окремі були співці, шо голосом брали. А то речитатив, і ніби розповідь веде. А музика супроводить тільки ту розповідь. Це може, як кажуть, і була їхня близькість до народу. Тому шо часто, от возьміть даже, слухаєш Бернеса, доходить до душі. Бо він не так у голос вкладується, як вкладає саме такий зміст душевний в самі слова.

От я часто ото там бренькаю “Враги сожгли родную хату”. Це ви знаєте цю пісню. То тільки він може так душу вкласти, дуже так передати. А вже другий ніхто, скільки я не слухав, вже не те. Нема тої душі, шо в Бернеса. І кажуть, шо дійсно він не володів артистичним голосом, но він володів чимсь особливим, своїм. А другого чуєш, і голос добрий і красивий, ну не доходить до душі, до серця. Значить, не в голосі справа. У тому, як ти виконуєш. Коли люди дивляться і слухають, і бачать, шо ти не просто виконуєш, ти сам це переживаєш, тоді воно і людям доходить. Оце важно зберегти. Січас ми прослухаємо сучасні пісні безсюжетні. Тим воно й відрізняється. Там, коли він почав, то вже до кінця доводить, значить, чим закінчилась подія. От через те вони й були, як кажуть, свого роду і повчальні, от. Тому шо з пісні можна робить якісь висновки, як треба жити на світі, і шо шанувати, і так далі.

Хоть і псальми от, скажемо. Я псальми теж знаю багато, от. Я рідко коли ходжу оце на поминки. Ну, коли вже такі люди, шо не можна одказать, то іду. Як правило, там бабусі співають псальми. От. Та часто буває, шо я їм кидаю ті, шо я знаю. Сам співаю, а вони вже за мною. Таким чином псальми, значить, по суті теж не вмирають. Ну, хоть би така повчальна псальма про два голуби (співає):

Та два голуби, два сизих, то ж не голуби, то ж не сизі.

То ж не голуби, то ж не сизії, а то ж анголи-хранителі.

То ж анголи-хранителі та душі з тілом розділителі.

Де душа з тілом розставалася, розставалася, розпрощалася.

Ой, прощай душа, тіло грішнеє, тіло грішнеє, безконічноє.

Я в тобі прожила, як у тьмі пробула.

Мимо храму я йшла, і в храм Божий не зайшла.

Мимо храму я йшла, і в храм Божий не зайшла.

Од трудов свічі не становилась.

Од трудов свічі не становилась.

Душі царства своїй не заробила.

Оце така псальма. А вона хоть і релігійна, вона викликає відчуття, напоминаніє, задуматься кожному про своє життя заставляє. Ну, а така, скажемо, як там про Богородицю, Івана Хрестителя, от. Тоді ще єсть псальма. Ну, про Лазаря, ви кажете, знаєте.

− Ну, а можете наспівати ще?

П. Г.: (співає)

Як був собі Лазар, а брат його багач.

Пішов же той нищий Лазар до богача.

Сотвори, брат, милостину брату своєму.

А брат його та й за брата його не признав.

А брат його та й за брата його не признав.

Та своїми злими псами його нацькував.

І так дальше, як він там кропив мед. Дальше там розповідається, як він, це ж вже став він правителем, який потім же ж освободив євреїв там. Вона довга така. От.

То оце ж, шо осталась, як кажуть, нам на згадок, шо колись я був наближений трошки до цих кобзарів – сліпців, оце трошки запам’ятав я. От. Ну, і багато і других. Ну, я більш в свій час ним цікавився, а не навпаки. В той час, коли ще й міг я і записать, і так дальше, я рискував, коли за Винниченка і то три доби відсидів, а за це, за це я не дуже давно був би вже на світі. Це така штука. Тому що боротьба йшла і з релігією, от, і з націоналізмом, і з усім. Така боротьба, шо можна було попасти туди, куди Макар телят не загонить.

(співає)

Та й цвістимуть.

А по вулиці подруженьки та й ітимуть.

Та й не будуть та й до хати завертати,

Бо нікого на вулицю викликати.

Та й одна була подруженька, та й тії нема,

Бо забрала подруженьку чужа сторона.

Ну, звичайно, тут і молода розплачеться, бо в друге село заміж видають. Тут і мати розплачеться, шо вже її не буде. Ну, це ж я в мужичий голос її.

На весілля запрошували і скрипачів, і бандуристів. І яких тільки найдуть музикантів, то запрошували. Тому шо весілля раніше справлялося – це ціла опера, причом не на один вечір, а на цілий тиждень. Опера тягнеться. Тоді сучасних попойок, ну считай, не було. А весілля справлялося, і всі були дійовими особами. Оце якби його та відновили по-сучасному, тепер по-колишньому, то це саме було б найкраще. Найкращий відпочинок для людей. І знову ж таки, і виводилась би оця сучасна п’янка і так дальше.

Вєдь пословиця є “Від середи до середи хоть на призьбі сиди, но додому не йди”. Значить, весілля в середу починається і в середу аж кінчається на другому тижні. І на кожен день певний репертуар свій. І коли повністю оце, як би кажуть, були такі машинки, як сучасні, то отак би записав оце все протягом тижня, от, то це було б велике чудо, от, і можна багато навчитися. Ну хотя би, скажемо, ми вже не будемо казати розвідини, розглядини. Це все ті частини, які ще до весілля відбуваються. І теж вони не без пісень. А вже саме весілля, коли йде дівич-вечір, отакі пісні співають, коли косу розплітають. Як з соломи вогонь розкладають, шоб, значить, не пустити через огонь, там кіньми летять, переїжджають. Як вулицю валом пересовують од тину до тину. От. Скільки можна без кінця розказувать, як оце проходить оця сама свадєбна опера, або весільний цей обряд.

І його треба відновити. Його треба, ну, як кажуть, позабували ж люди. А зараз, ну, їй Богу, оце я скажу чесно, проти чого я категорично. Шо весілля, шо похорони, шо хрестини – тільки п’янство. П’янство. П’янство. П’ють багато, а ні пісні нема, нічого. Або тинди-ринди, танцюють значить шось таке непонятне, от, без змісту. І танці навіть, раньше всі танці були з приспівом. Ще там на західних областях ше коє-що збереглося. Я був колись в Яремче.

Через те я кажу, шо оце все, я б оце дійсно і кобзарство, оце правильно, шо ви оце робите і ці бандури образца колишнього, не сучасні, це харашо. І те, шо і пісні такі відновлюєте, от. Може і не буде зараз популярності від оцього всього, тому що більшість людей або другим озабочені, або ще до них до душі не дійшло воно. Ну, я вірю, шо колись іменно воно буде коріння, а з коріння дерево виростає. От. А коріння – саме оці колишні і кобзарі, й лірники, й бандуристи. Я не знаю, таких людей осталось небагато, а молоді тим більше таких мало людей, шоб цікавилися. Но вірю, шо, як казав Шевченко, “наша пісня, наша дума не вмре, не поляже”. В це я вірю (співає):

Ой горе тій чайці, горе тій небозі,

Що вивела чаєняток при битій дорозі!

Ой, йшли чумаки, весело співали.

Та й чаєчку ізігнали, чаєнят забрали.

Ой, чаєчка в’ється, об дорожку б’ється.

До дорожки припадає, чумакам благає –

“Ой, ви, чумаченьки, ви ж мені брати,

Верніть моїх чаєняток, бо я їхня мати”.

“Ой, не вернем, чайко, не вернем, небого,

Бо забереш чаєняток, полетиш у поле”.

“Не буду летіти, буду тут сидіти,

Буду ваші воли пасти, буду завертати”.

“А вже ж воли наші на зеленій паші,

А вже твої чаєнята покипіли в каші!.

В каші покипіли, чумаки поїли!

“Бодай же ви, чумаченьки, і в Крим не сходили,

Бодай же вам, чумаченьки, воли поздихали!

Як ви моїх чаєняток з гніздечка забрали”.

Це так і я про чайку співаю.

Десь так 29-го року, тоді одкрита була у Харкові станція імені Комінтерна, радіостанція. Це сама більша в світі вона була. І тоді була дуже хароша капела бандуристів при радіомовленні в Харкові. От. Я вже не назву їх по іменах, но самі луччі сили були туди зібрані. І часто ото вони виступали з концертами, значить, і це я відтіля й перехватив і мотив. Ну, і слова, я їх знав, в нас і дома співали, тільки трошки мотив другий був. А це вже їхній. Так. У 34-му році, да, в 33-му уряд переїхав у Київ. Ну чомусь, ще ж я знаю, то десь у 35-м, 6-м, 7-му році ще добре співали ці кобзарі.

І був циганський ансамбль. Там виділявся пєвєц Козін. Отой, шо співає “Мой костьор в туманє свєтіт”. І оце: “Давай пожмьом друг другу руки”. В 37-му році вони виступали. А потім, не знаю, вже чогось змінилось, шо перестали.

Воно ж кажуть, шо у нас до 39-го року все-таки зберігалося дещо із сторони «Просвіти», і тому ж і кобзарі зберігалися. Ну, а очевидно, може, ше й те, шо ж частина переїхала у Київ, от. Не знаю, яка причина була, що більше вже не було. А то я серед ночі бувало, вони так ото вечорами десь, годин в 10, в 11 вечора, от, включу радіо і слухаю. До чого гарно співали вони. Ну, воно, бачите, іще чим гарно. Воно красіво, і там велично все це, ну того, шо хочеться до душі, немає. А в тих є. Може, ше в Харків  коли поїду. Оце я маю на увазі.

(грає і співає):

Ой, піду я лугом, лугом-долиною,

А чи не зустрінусь з родом, з родиною!

Ой, там моя сестра пшениченьку жала!

Сказав я їй здрастуй! вона промовчала.

Ой, піду я лугом, лугом-долиною,

А чи не зустрінусь з родом, з родиною!

Ой, там моя сестра пшениченьку жала!

Сказав я їй здрастуй! вона промовчала.

Ой, чого ж ти, сестро, така горда стала,

Що я сказав здрастуй! а ти промовчала.

Ой, брате ж мій, брате, я не горда стала,

За дрібними слізьми не впізнала!

І це (співає):

За ним летить зозуленька,

Вернися, соколику!

Ой, вернись-вернись, козаченьку, батенько вмирає!

Не вернуся, забарюся, нехай Бог приймає!

Ой, вернись, вернись, козаченьку, матінка вмирає!

Не вернуся, забарюся, нехай Бог приймає!

Ой, вернись, вернись, козаченьку, дівчина вмирає!

Треба брати, коня гнати, щоб живу застати!

Та не застану я живу, застану на лаві!

Не застану я на лаві, застану в ямі!

Все одно, хоть і в ямі, а таки повернув коня, і таки поїхав, щоб дівчину хоч побачити. Як кажуть, хоч мертву.

− А як починається?

П. Г.: “Та як поїхав козаченько у дикеє поле”. Це де ми живемо, – це все було дике поле.

− Не пам’ятаєте, до кого просто звернутися, якшо шо?

П. Г.: Оце по дорозі, якшо з Харкова їхати автобусом, то він на краю Чернеччини живе, Юхно Іван Олександрович. У його свій власний музей, от, і там одна із моїх бандур. А другу я не знаю, де він. А третю це він подарив Кіпкалу, бувшому директору дослідної станції садівництва.

Кіпкало, як його?

П. Г.: Кіпкало Віктор Олексійович. От. А живе він по тій дорозі, шо на Водяне як їхати, там самий красивий двохетажний дом його. Туди проїжджаєш вже наче до мосту, ну, майже кінець вулиці цієї, шо йде на Водяне. Так там двохетажний. Ото вона в його над кроваттю висить, як прикраса чи шо. Він теж любитель старовини. Він колись у мене книжку взяв, в мене є така дуже цікава книжка.

− Чи грушова бандура, чи навіть найменша була це із липового дерева. Вважалось, що це найлегший інструмент?

П. Г.: Так. Ну, тим більше, шо струни ж теж, я ше пам’ятаю, і в нього були металевих небагато, а були жильні.

− Жильні. Це в яких роках ще було, в 20-х роках?

П. Г.: Да.

− Ще були такі змішані: і металеві були, і жильні?

П. Г.: Так, так. Тому шо дуже трудно було дістати струни. І от, значить, і на скрипку ото, як уже достане дві металевих, а то дві жильних. А смичок же із кінського хвоста робили, значить. Все, що доступно, от. Та я й сам їх даже робив колись. Їх не так уже й трудно зробити. Ну, звичайно, ловкость повинна бути. Береш це ковбаси, так називаємі, овечі, найбільш вівці були. Вимиєш, тоді вишкребеш. Вона світиться. От. Чиста така шкурочка. А тоді прив’язуєш один кінець, зсукуєш, зсукуєш, от. І по можливості, значить, каніфоль мастиш, воно підсихає. І тоді отак натягнута вона засохне акуратно. Відповідно, якої товщини нужно, робиш, от. І вони і звук приємний, не брязчить. Ну, а де ж узяти лучі? То приходиться, як кажуть, те, шо було.

− Іще останнє таке питання, ну велике. Воно стосується, от ви казали, про репресії.

П. Г.: Це ж я сказав, шо оце ж бувало оцей Плавко, і коли настав період ото уже ліквідації непманів, от.

− Це який рік? 29-й рік десь?

П. Г.: Уже деяких непманів в 28-му почали щолкати, ну в основному  29-й. От. Шо це за непмани? Це була, вибилася, як кажуть, за період НЕПу, ленінського плану, – це нова економічна політика, от. В чому вона заключалась. Був видвинутий тоді лозунг або гасло, от, хто кого? І так і скрізь писали: хто кого? Це на одній стороні соціалізм, а на –  другій капіталізм. Хто представляв соціалізм? Це нова влада. Хто капіталізм? Це остатки ну буржуазії. От. Тих, шо ще мають капітали. І от дозволено було тоді, в торгівлі особливо, торгувати всім значить там галантереєю. Із бідноти склалася, так називали тоді, потребиловка. Або, значить, це споживчі товариства. Потребиловка од слова потреблять.

− Ясно.

П. Г.: Так його називали. От. І друга, значить, така установа – молочарка. Це теж, між іншим, має зв’язок із «Просвітою». Вони організатори були. Куди здавали молоко селяни. І навіть я сам питав уже послі: а вигідно було здавать? Ну, аякже! На базарі чи продасиш, чи нє, а це вже знаєш, шо однесеш точно туди. І точно вже ж тобі заплатять. І дадуть, якшо масло, той масла продадуть. Якшо там сиру, то й сиру. І одвійки собі забереш, значить, вигодно було. Так от оце «хто кого?», значить, разом існувало.

І от в цей період видвинулось багато нових торгівців. От, ну, наприклад, у Полтаві була сім’я Кіндратів. А прозвище в них було Хрещений батько. Прийшли десь із Росії вони. До речі, у такої ж бідної вдови найняли хату, значить, оту старовинну, яка вірьовки сукала, от. Син її ходив ото, да, ліра теж була в нього, син ходив ото, значить, грав, собирав милостиню, а вона вірьовки сукала, мати його. І вони там поселилися, найняли хату цю на один рік. Ну шо, це були люди особливі якісь. Вони чи пішки, чи як там вибирались і в Харків, і скрізь із кошолками, з корзинами. І везуть відтіля і цукерки. Везуть там і пуговички, булавки. Ну, все те, шо необхідно край. Нитки всякого роду, тощо. Один, другий. І так вони швидко виросли в великих торгашів, от, шо поставили собі магазини. Понабудовували настоящі магазини, от, великі такі, просторі, з вікнами. І побудували собі й хати добрячі, от, кирпичем обкладені. Дерев’яні, тоді мода була дерев’яні, кирпичем обкладені, – це самі кращі. Так і тепер.

Так от, почали вони це діло в 24-му році, і існували вони до 29-го, п’ять років. Всьо! За п’ять років то вони розжилися так, от. І значить, в 29-му вже їх попросили з цих хат, от. На підводи, там маленькі клунки нав’язали кой-що, одвезли їх в Сибір. От. Куди? В основному на Соловки одправляли. А діти остались їхні. Дітей потім я ше в 35-му році от у дітдомі і вчив, і годував там, я був тоді директором дітдома. Це гарні люди з них виросли.

Так от, у цей час оце ж і засновувалися й перві колгоспи, які називалися СОЗи. СОЗ – це спільний обробіток землі. І оце якраз у цей час багато було людей незадоволених тим, що місцева влада, порушуючи закони Леніна, Ленін вчив добровільно організовувати саме оці товариства і так дальше на підставі того, шо саме лихо заставляє до об’єднання, от. А значить, вони, місцеві правителі, вислужувалися перед вищими органами і вже, можна сказать, силою заставляли, от, і СОЗ організовувати, і комуни. У комун забирали все, тільки в хаті тебе оставляли. А артілі забирали коней, коров, значить, і реманент, от. А СОЗи просто об’єднувались між собою. Це перва форма, от. І от багато людей було не задоволено тим, шо їх силою це заставляли.

І через те і кобзарі, співці, вони пристосовувалися до умов тодішнього життя. І цей самий Плавко, він умів складати, як кажуть, такі частівки чи шо. І часто, бувало, теж виступав, так, як я казав вже, шо, значить

Ой, СОЗи, СОЗи, та тікатимете ж ви в лози!

Куди ж ви будете тоді тікати, як будете й лози рубати!

А тоді:

Та встань Лєнін, устань, дєдка, бо вже (пробачте!) «закакалась» пятілєтка.

От. Оце перша п’ятирічка була, індустріалізація.

І то, значить, він співає, приказує, витринькує.  А люди навколо, значить, сміються! А деякі: «Правильно! правильно! так воно є!». І значить, ото вигукують. А деякі регочуть. А тоді ото ж міліція слуха, шо безпорядок на ярмарку, підходе: “Ану, діду, вставай, пішли!”. Возьмуть його, відведуть, там окремий такий будинок був міліції, значить. Ну, туди мене то не пускали, я в сінях там постою, поки його допитують. Або вийду. А його все начинають: «Шо ти виступаєш протів совєтської власті?». Каже: «Я не протів совєтської власті, я за Лєніна. Лєнін учив отак, отак». – «А шо ж ти співаєш, значить, отаке?» – «Так воно ж так і є! так і є, от. Ви подивіться, ото таке він організував, а шо вийшло? а шо вийшло?».

І не раз його то було, значить, водили, і все попереджували або прямо погрожували, шо виїдь, шоб тебе тут і в селі не було. Ну, скриється кудись там в друге село, значить, туди на Полтавщину, а через місяць, через два знову появиться.

І таких було не один він. Таких було багатенько. От. Власне кажучи, вони відчували, як кажуть, ну, дух народний. І відповідно до простого труженика-селянина, пристосовували свої і пісні, і все. Коли месії народу, не просто агітатори там за якусь абстрактну комуну, чи що. А так, як воно було в дійсності. Робили. Ну, я знаю, ще, коли «Просвіта» була більш-менш у силі, оце, шо я казав.

− До якого року вона працювала?

П. Г.: Хто?

− «Просвіта». 

П. Г.: Остатки її зникли в 37-му. Тут уже я скажу так, може, не тільки остатки, а й безневинних багато попало туди по доносах, шо такий-то приймав участь отам-то і так далі.

А доноси тоді були дуже поширені. От. Я ж кажу, да, це в 29-му, я в 5-му класі був, це ж забрали того Стороженка, вчителя, от. І вчительку Катерину Федорівну, забув її прізвище. Доценко, здається. Да. Так я знаю, шо це, коли цей Симоненко читав лекції вже за те, як треба по-культурному господарювати на своїй землі, от, йому задавали питання: а шо таке СОЗ? шо таке комуна? А він відповідав так: «Я не знаю, шо таке комуна, но знаю лозунг такий, шо з одного казанка одной ложкой єсть. Це значить, все обще». А СОЗ?  «А це, каже, діло друге. Тут я повністю за це. От дійсно, в тебе, діду, єсть кобила?» – «Є». – «А скільки землі?» – «Та, дві з половиною» – «Ну, ото ж. А плуг єсть?» – «Та плуга немає». – «А є така торгівля, оця потрєбіловка, що якшо ти вивіз окрему кількість хліба, то можна за цей хліб плуга взяти, віялку, сіялку. Зустрічна торгівля».

І цей лозунг «хто кого?», от, замінили лозунгом «Смичка міста із селом». І скрізь було намальовано в брилі з вишитою сорочкою селянин, от, і робочий в піджаку, значить, от. Цей з серпом в руках, значить, а той з молотком. Але правою рукою друг другу пожимають руки – смичка міста з селом, або, значить, робітника і селянина. Це нове гасло, це вже сталінське, а не ленінське. Ліквідація кулака, як клас. І на основі ліквідації кулака, як клас, розвивать колхози. То це вже було по суті не по-ленінські. Я прямо скажу, з тими вченнями Леніна, шо були до цього часу, було все правильно. А то вже почалось насильство в селі. Я знаю, шо тоді, як цей Симоненко виступає, а я один вірш вивчив, от, і розказав, значить, такий:

У Грицька одна болячка про насіння та про клуб.

Хоть у нього єсть конячка, а прикласти ніяк рук.

У Омелька є земелька, на душі ж якась пеня.

Плуг то є, але ж в Омелька ні насіння, ні коня.

Серце ниє у Свирида, не життя, сама тюрма.

Бач – насіння є у діда, плуга ж і коня нема.

Як зійшлись Грицько з Омельком, ще й Свирид до них присів.

Розмовляли про земельку, про нестатки, про посів.

Нас посіли, браття, злидні, як нам вибиться із них?

Згоду мали, через три дні разом виорать обліг.

Що у них було нарізно, то тепер в один поріг.

У комуні завжди, звісно, є і плуг, й насіння, й кінь.

Тобто, значить, комуною це вони раз роблять, то значить це вже комуна. От. Я, як ото розказав цей вірш, цей Симоненко як хватив мене, на руки підняв, розцілував. «Оце, – каже, – сама правдива й сама більше потрібна агітація, шоб організовувалися СОЗи».

То де так організовувались добровільно, от там і порядок був. Ну, а де заставляли вже, от, це ж, як кажуть, натура така людська, шо коли мене силують, то я сопротівляюсь. І ото воно й почалося. Значить, такі справи от, треба було робити дійсно так, як казав Ленін, шо переконати людину, а тоді вже вона сама зробить. А не силою. А почалося, дійшло до того, шо вже начало 30-го року, от, це ж я очевидець сам, село Котилевка тут є, там я тоді жив, от. Що ж було. Значить, баби, там баба Гуланка зібрала, тут весна підходить, а тут, значить, не знають, шо робити, ото силою забрали туди і коней, і плуги, і все.

А тут вийшла книжка Сталіна під заголовком “Запаморочення від успіхів” або “Головокружение от успехов”. І шо він там, бач, як зробив. Сам себе не обвинив, а винуваті ті, хто оце перекрутив його указанія і силою проводив. І він і обвинив, шо значить “Запаморочення від успіхів”, шо всіх загнали силою.

А це якраз на руку. От баби й підняли бунт. А! то так! розібрати, значить, по домам усе! І кинулися, йдуть із рогачами, з кочергами до сільради, от. І значить, підняли там таке от. Ну, голова сільради, він свій, то нічого. А вповноважений, от, утік. Тоді ще один активіст утік, значить. Стали шукати, обнаружили, шо у школі на горищі, значить, сховалися. Стали туда лізти, а він через те глухе вікно, значить, вискочив та полем, і аж до Красного Кута 26 км, значить, біг от, кажуть, шоб не піймали його. От. Бунт підняли. Тоді пішли таки, найшли комірника і забрали ключі, і розібрали це все, значить. І зерно, і плуги. Ну, кожен же не забув, який його плуг був, який кінь. Все розібрали. Осталося тільки те, що од тих хазяйств, яких розкуркулили. Яких вивезли. Тоді активісти пособиралися. Оце ж воно таке, те забрали, а куди з оцим? Давай таки, мабуть, якусь організуєм артіль свою. І то найшлись активісти, які остались там. А це ж розкулачене майно осталося, і почали нову артіль.

Ну, шо я скажу, і в цей же час, в цей час, можна сказати, всіх таких пропагандистів кобзарів, як оце Плавко там і другі, уже не стало, бо їх забрали. Куди подівали? невідомо.

− Це який рік був?

П. Г.: Це був 31-й, 32-й рік.

Тобто, в цей час забирали кобзарів.

П. Г.: Вже тихо оце, ну, тих саме, шо оце співали такі пісеньки.

А Плавко куди зник? коли він зник?

П. Г.: Він зник у 32-му році. Ну, одні кажуть, шо він вийшов десь на Полтавщину, а другі кажуть, шо його забрала міліція і кудись отправила. Хто й зна. Бачите, тоді ж робили… От я розкажу так, мій сусід, Солоний Федір, от. Вночі до нього приїхали, значить, так називають, “чорний ворон”. Постукали, одкрила вона, вони зайшли.

«Солоний Федір Дмитрович?» – «Так» – «Гайдамакам служив?» – «Та чорт його батька знає, де я служив. Які ввійшли в село, ті й виганяли у підводи. Ввійшли махновці – погнали, три дні їздив, ранених возив. Увійшли соболівці, цебто партизани красні, от, і ці днів мабуть п’ять мене з підводою ганяли. Добре, шо он той дід кобилу сховав свою в ліщині, не найшли. А я нікуди не ховав. Так скільки їх було. І гайдамаки чи там зелені, приходили. І ці мене, каже, аж на саму станцію Колонак, возив значить. І снаряди возив. Ну шо, шо ти зробиш? Забирають силою коня і мене. І шо прикажуть, те й возиш їм. От. Це добре, шо хоть вирвався, та це ше. Тепер уже нічо». – «Ну все, одівайся».

Забрали. А я якраз там ночував, я тоді в школу ходив. От. І повезли, й по цей день неізвєсно, куди його діли. От. Шо у цьому чоловік винуват? Селянин простий. Які вступили, ті й гонять подводу, називали. І ото, значить.

Так шо цей період класової боротьби був страшний і трудний. От. Я сам очевидець, як і дзвони знімали. Хоть я не приймав участь, ну там якраз стовбичив. З церков. Як баби кругом плакали і проклинали. Ну, і знову ж таки, трудно було зорієнтуватися. Це, коли я був вчителем, 35-й, 36-й рік. Колгосп імені Постишева був. Зібрав високий урожай, виконав план, і його преміювали бюстом Постишева. Знаєш Постишева?

− Ну, да!

П. Г.: Привезли, п’єдестал зробили. Долі поставили. Це ж честь і гордость. От. Днів через п’ять, мабуть, а може там через 10, приїжджає якийсь уповноважений, заходи в контору, от. Голова Олійник був. «А ето што у вас?» – «А це премія наша. Це ми заробили, значить». Він підходи мовчки, підняв його – хряп! розбив. Він був череп’яний, чи я не знаю. Розбив його. А той дивиться: «Та шо ж ви зробили?» – «Как что? Он враг народа!».

От тобі й пойми, от, хто й коли кому був враг народа, як Постишев був другий секретар ЦК. Я сам очевидець, як брали матір, шо дітей поїла, дочку свою. Я там статтю написав велику про це. І він же приїжджав. І це ж по-діловому указує. От гляньте, каже, в вас на конюшнях стріхи позсувались. Шо, у вас соломи нема, шоб накрити це, шоб коні не мокли?

А воно ж опустилися люди вже, ніхто не робе, з голодовки і людей мало було. Нікому й робить. А заїхав тут Калантай, значить. Під’їжджає, голова сільради йому встрєчу організував парадну. Людей зібрав. Він тільки поздоровкався, пішов. «Что ето ви насобіралі?» – «А як же ж! На встрєчу з вами» – «Разойдісь!».

Розійшлися люди. Він тоді як узяв його в оборот: «Я не для парада сюда приєхал, я приєхал навесті порядки. А ви дохазяйнувались, шо в вас, значить, уже й того, й того нема». І то тоді вийшов, ми там стояли. Сів і поїхав. Три машини. Ну, у Харкові він стояв в очередь, де там за хлібом стояли. Ставав в очередь для того, шоб провірити, як продають, чи не обважують. Казалось би, от нічого поганого за нього не можу сказати. Як справжній комуніст, і за народ, за людей. В усьому. Вставав, виявляв отам махінаторів і так дальше. І скільки розкрив там всяких оцих хабарів.

Написати анонімку, передати в КГБ, значить, – і все, людей нема. Ну, я скажу навіть за себе. Я тоді теж три дні в КПЗ пробув. Значить, хтось написав анонімку, шо у мене твори Винниченка, Грінченка і другі, значить, українські класики. Ну, відкілясь же воно взялося, чи, може, він якимось чудом чув, бо був паралельщик отакий в нас у політвідділі радгоспу. Зайшов до мене перед тим, значить. Так збалакались, і він ото подивився, в мене хароша бібліотека була. І він: «Знаєте, Петро Григорович, у вас книжок багато таких, шо лучче б їх убрать. Всякі єсть люди». Він сам хоть начальник політотдєла, но попередив: всякі єсть люди.

І через три дні приїжджають. «Сідайте, поїхали» – «Куди?» – «В Красний Кут» – «А чого?» – «Та там скажуть». Приїхали, значить. Був такий начальник, забув уже його прізвище. Він мене знав особисто. «Ну, так як з книжками? Отакі книжки в тебе є?» – «Нема» – «Счас поїдем, провіримо».

Приїхали, перерили. Ну, я ж оставив тільки те, що можна було оставити. Єдине, шо найшли, значить, ше він тоді ж не був об’явлений ворогом народа, Микитенко. Ше я оставив, значить, його твори.

«Признавайся, де дів?». Ну, день проходить. Другий. Третій. Кажу: «Попалив усе. От і все. Попалив». – «Ну, якшо попалив, то це ше півбіди. Ладно, іди. Якби я тебе не знав, то, канєшно, я б не одпустив». І то, значить, одпустив. За шо? За «Сонячну машину» Вінниченка. Так що нерівний час.

А через деякий час пішов клас проводити. Вже другий урок про Микитенка ж. Його п’єса «Диктатура». Пояснював образи ці і так дальше. А на другий день пішов продовжувати, от. Тільки почав, а один з учнів встає: а оце ви читали? Подає газету, а там написано, шо Микитенко ворог народу. Шо робити?

Трудно було поняти, хоча це й забрали Кучугуру-Кучеренка, от. Забрали тихо. Вивезли куди, невідомо, от. А бували такі ж случаї, шо людина ні сном, ні духом нічо не знає, а оказалась серед ворогів. Може, якісь десь шось і було, от, таке, но більшість такі, шо невинні люди. От. І ця ж традиція, я скажу, вона продовжувалася ше й після войни.

Ну, мене, не дивлячись на те, шо я був авторитетний в райцентрі, приймав участь у всіх кампаніях. Скільки там було, значить, цього, от. Вони, шоб добитися собі якихось переваг чи привілеїв, от, вони витворяли все й тоді, і на цей час вони єсть. Так шо у цьому відношенні, я ж кажу, і почали оце знов таке.

Це вже я був директор Морацької школи, оце кобзарі пархомівські, от. На той час я навіть сам зацікавився і подумав, от – я на скрипку граю трохи, а там найду собі хоч пару бандуристів, та створимо якусь самодіяльність абошо. Коли то питання: «Хто? Крадько? та його давно вже забрали» – «А Муковози?» – «А Муковози десь ісчезли, ми й самі не знаємо».

І казалось би, шо люди ці поганого зробили? Нічого. А от отакі доносчики всякого роду от витворяли. І ложні доноси, там все при допросі, як кажуть, так випитували, може, шо кістки тріщали. То й сам на себе наговориш шо завгодно. Оце і вся трагедія того часу. Ну, а шо ж? шо іще?

А ви чули коли-небудь про кобзарські з’їзди?

П. Г.: З’їзд?

− Кобзарів, який начебто був проведений в Харкові. Потім ті кобзарі були знищені. Що начебто це було проведено в Харкові.

П. Г.: Може, це й шось і було. Може, я шось і читав. Но це шо як кажуть, я сам не чув і не бачив, то про це я говорить даже не буду. Це таке діло. Репертуар їхній, я ж кажу, у кожного свій був. Ну, відповідно до обставин, вони ж і його використували. От. Як кажуть, в першу чергу, на чому вони вигравали. На тому, що, як ото в Шевченка написано, шо на базарі про Лазаря, щоб це знали, заспіває, як Січ руйнували. Так і в нас, в наших. По обставинах вони примінялися, значить, шо кому. Я і зараз переконався, я ось виїжджав по школах, от. Грав і співав, значить, їм думу про плач невільників. Знаєте?

− Ну, я чув, но сам не грав.

П. Г.: А я вам можу продемонструвати її, у мене єсть у записі. Я її в Києві записав, як був на нараді, от. В записі, то так краще. Я сам виконую, ну, я гірше, звичайно, шо там. Єдине, чим, як кажуть, школи Харкова, десь в мене записано, то я можу виконати. Я погано граю, а єдине, чим і в школі це беру, це тим, шо, коли я вже вхожу в роль кобзаря, от, так заплющусь і переживаю, переношусь у ті часи, то я виконую душею. І саме цим я і розполагаю слухачів до себе. Оце, як я виступав, так ото на вечорі Шевченка, ось, то бувший секретар райкома, а тепер він очолює ветеранів, підійшов і каже: «Петро Григорович! Ви так співали, наче ви там і були, у цій турецькій неволі самі». Це найвища похвала, що з такою душею я.

− А ви б могли зараз проспівати? І оце б на цьому і закінчили.

П. Г.: Так, а може ж, я вам поставлю магнітофон?

− Одна справа магнітофон, а інша справа, коли воно в живому вигляді, це зовсім. Ну, хоча б невеличкий кусочок. І більш на тому закончимо.

П. Г.: Кусочками не годиться. Не саму ж думу, і другі. (грає і співає)

Гей, в святу неділеньку та рано-пораненьку,

Та то не сизі орли заклекотали,

Які ті нещасні невольники в тяжкій турецькій неволі заплакали!

Гей! на колінах упадали, кайданами забряжчали!

Вгору руки піднімали, Господа милосердного прохали та благали!

Гей! Подай-подай нам, Господи, з неба та й дощика, знизу буйний вітер.

Ой, кочара та настала на Чорному морі та й бистрая хвиля!

Ой, кочарами позривало якорі турецької каторги!

Вже нам тая турецькая каторга надоїла,

Кайдани залізом руки й ноги поз’їдали.

Тіло, тіло козацьке молодецьке до жовтої кості пошмугляло!

Та тоді ж бо сам паша турецький, сам начальник і схожає, теє слово зачуває!

Та до своїх турків-яничарів зо зла гукає: Гей! гей! гей!

Кажу, кажу я вам, ви турки-яничари, добре ви дбайте,

По три пучки колючої тернини та по чотири червоної чалги в руки набирайте!

І з ряду до ряду захожайте. По тричі в однім місці бідного невольника затинайте!

Крові християнської на землю проливайте!

Та тоді ж то турки-яничари теє зачували, та недобре вони дбали,

По три пучки колючої тернини та по чотири червоної калини в руки набирали

Із ряду до ряду заходжали, по тричі в одному місці бідного невольника затинали,

Крові християнської на землю проливали!

Та як стали бідні невольники кров свою на землі замічати,

Стали ж вони землю турецькую і віру басурманськую клясти й проклинати, гей! гей!

Ге-е-ей! Ти земле, земле турецькая та віра проклята басурманськая,

Та не одного ж ти розлучила мужа з жоною, брата з сестрою,

Або товариша з товаришем вірнесеньким!

Винеси, винеси, Господи, з ції тяжкої неволі на тихі води, на ясні зорі,

У край веселий, мир хрещений, до отця, неньки, до роду родини сердешної, гей!

Вклоняюсь наперед Господу Богу милосердному, і батькові отаману кошовому!

І всім слухающим головам на здоров’я на многії літа!

Не взяв я на бандурі нічого. От ви послухайте, як в записі, от. А раньше я когось же ж чув з кобзарів, тільки я тоді вивчав то от, і думав про козака Голоту. (співає)

Гей, полем, полем килимівським та битим шляхом ординівським,

Гей, там гуляв козак Голота!

А на козаку на Голоті шапка бірка, зверху дірка.

Куди віє, туди й провіває, козака молодого прохолоджає!

Оце такий зберіг я мотив із думи про козака Голоту. Ну, це давно я колись чув од якогось кобзаря, ну, їй Богу, не назву тепер прізвища. Бачте, вони ж було зайде, побуде та і пішов, от. А хіба ж його, іноді бувало, шо й не знаєш, як його там і звуть, як прізвище. От. Але пам’ять дєтська, схватив ото трошки, і так ото.

Ну, ше я ходив, збирав фольклор. Так я працював це, починаючи з 36-го по 40-й рік, 4 роки на канікулах, у школі як уже канікули, то я ходив по селах Харківщини, Полтавщини й Сумщини. І можна сказати, майже повністю три області обходив, збираючи фольклор. Я багато, тисячі пісень і так дальше, я назбирав, відправив у Інститут імені Рильського, да, фольклору. От. Де воно там, не знаю. Може, це десь воно в архівах, а може, яка бібліотека чи фонотека, чи як там називають. Ну, шо ж, це ж тоді не було апаратури ніякої, тільки запис, та й усе, от.

Я збирав обряди народні. Я сам організатор обрядів на Краснокутщині. Я написав 20 сценаріїв тоді ше, коли не можна було робити ці обряди по-старовинному, то я приміняв це. От. Зробив так, що де що усе, що було старе, от, і не треба, як кажуть, його перебудовувати, а так, як воно було, в натурі. От. Поскільки я, скажемо, колядок співав, от, то я їх перефразовував колишні, а мотиви зберігав. А тепер, поскільки дозволено, як кажуть, во всєуслишаніє співать по-колишньому, от, то і співаю я вже так. Но тільки зараз у мене фольклорний ансамбль розпався, вони вже майже не співають. Це так, як ото з досади сам собі ото візьму там, значить, прибринькую, от. Це, коли я один, то ж бачите, тоді мені легше, тому шо от.

І починаю я так ото з народних пісень, тут в мене ладно получається, значить. От. І співаю. Но хоть взяти, скажемо, таку колядку, як про Миколая, от, то її я вже тепер виконую повністю, як і ту шо, “Здоров був пане господарю”. Ото теж тепер я вже виконую так, як колись я, ше будучи малим, з батьками своїми і сестрами, братами співав. Ото колись.

Ну, так от я кажу, шо ходив, збирав ото обряди. І часто бувало так, шо то почуєш. Не пам’ятаю, десь у Котелевському районі ото я у якогось кобзаря почув і думу про козака Голоту, от. Ну, так не все я й запам’ятав в їй, от, тільки початок. І мотив, очевидно, перейняв. От. І записував весільні пісні, отам. І похоронні навіть, плакальні.

На мапі