Линдюк Кирило

Космацько-шепітська скрипкова традиція (від назв сусідніх сіл Космач і Шепіт Косівського р-ну Івано-Франківської області) є одним із найпотужніших і до сьогоднішнього дня активно функціонуючих на теренах Галицької Гуцульщини пластів музично-інструментальної культури Східних Карпат України.

Гідним представником цієї традиції був Кирило Васильович Линдюк (“Вітишин”) (1929-2003), який народився у с. Космач, присілок Мел, а від 1956 р. мешкав у с. Люча Косівського р-ну Івано-Франківської області. Він виховувався у космацькій ґаздівсько-ремісничій родині.

Першими мелодіями, які Кирило легко запам’ятовував і відтворював на скрипці, були награвання “до співу”. Утверджувався він як скрипаль через самостійні домашні заняття, а згодом, коли навчався в космацькій школі (з 1937 р.), удосконалював гру на скрипці, набуваючи авторитету музиканта, як серед однокласників, так і вчителів школи. Наполегливість і велике бажання оволодіти технікою гри на інструменті привели до того, що Кирило в одинадцятирічному віці (1940 р.) разом зі своїм однолітком-сопілкарем взяв участь у коломийському огляді художньої самодіяльності, на якому авторитетне журі високо оцінило автентичний гуцульський інструментальний дует (скрипка і фуярка) хлопців. У цьому ж віці Кирило починає вчитися грати на цимбалах, залучаючи до цього свого брата Миколу, з яким згодом започатковує скрипково-цимбальний дует. Зі створенням такої “юнацької капели” розпочинається гуртове музикування братів у Космачі під час колядування, на весільних “вечірках” тощо. Але братам не судилося довго музикувати, оскільки їхню сім’ю у 1947 р. за участь одного із її членів в УПА було вивезено (разом з більшою частиною мешканців Космача, Лючі та сусідніх сіл) до Сибіру (Омська обл., Називаєвський р-н, радгосп “Іскра”).

Невдовзі дідова сестра Кирила Линдюка (“тета”) вислала йому скрипку, завдяки чому з’явилась можливість утверджувати музичне життя гуцулів на чужині. Це реалізувалося в організації інструментальної капели у такому складі: Кирило Линдюк (скрипка), Петро Линдюк, 1938 р.н. (цимбали), Василь Дзвінчук, 1929 р.н. (виготовлені ним скрипка і цимбали). Капела на чолі з Кирилом Линдюком супроводжувала Різдвяну коляду, свята Трійці і Великодня.

За час перебування у Сибіру Кирило сформувався вольовою особистістю та перспективним музикантом. У 1956 р. він, будучи батьком трьох дітей, повернувся до рідного села дружини Люча.

Найвищого творчого злету і популярності весільна капела К. Линдюка, створена ним після повернення із заслання, набула наприкінці 70-х – на початку 80-х рр. ХХ ст., коли вона мала офіційну назву “Смеречина” і місцеву – “Вітишанка”. Капела складалася із досвідчених музикантів високого професійного рівня, частина з яких мала середню музичну освіту. Серед цих музикантів були: цимбаліст Михайло Михайлович Рибчук (1960 р.н.), фуярніст Петро Васильович Реведжук (“Шведик”)(1945-2005 рр.), баяніст Петро Танасійович Семчук (1945 р.н.), бубніст Дмитро Дмитрович Сіреджук (“Готур”)(1954 р.н.), цимбаліст Василь Миколайович Самокіщук (“Прокур’євський”)(1950 р.н.; грав у капелі періодично), фуярніст Іван Борисович Ісайчук (1947 р.н.; грав протягом 1976-1977 рр.), мультиінструменталіст-фуярніст Дмитро Васильович Левицький (“Косован”)(1939 р.н.; мешкаючи у м.Чернівці, періодично грав у капелі), трубач Ярослав Васильовач Бойчук (1950 р.н.; від 80-х рр. грав у капелі постійно), бубніст Дмитро Дмитрович Клапцуняк (1954 р.н.; грав у капелі періодично).

Географія музикування весільної капели К. Линдюка була досить масштабною: села Космач, Акрешори, Люча, Яблунів, Шепіт, Прокурава, Баня, Нижній і Середній Березови, міста Коломия і Косів, с.м.т. Верховина, а також, як вказує Б. Котюк, “північно-західні поселення і навіть такі віддалені на північ і північний схід села, як Ланчин, Молодятин, Печеніжин, Слобода, Ключів, Рунгури”.

Скрипаль і альтист Іван Арсенич (1950 р.н.), представник академічного і гуцульського традиційного виконавства, який був приятелем космацького музиканта і постійно спілкувався і грав з колегами його капели, засвідчує, що стиль гри К. “Вітишина” базувався на відчутті глибинних зв’язків зі стародавнім, суто “гуцульським” музичним мисленням. У творенні скрипкових партій музикант виявляв неабияку майстерність у процесі варіативного розвитку мелодії, що конкретизувалось вмінням комбінаторно використовувати ритмічні, мелодичні та орнаментальні формули на різних ділянках форми. Іван Арсенич переконливо підкреслював, що скрипкова гра К. Линдюка завжди була для слухача відкриттям, викликаним враженням, неначе її слухаєш вперше. Сам Кирило Васильович говорив: “Я не знаю, як цю музику буду грати”, а І. Арсенич пояснював творчу вдачу музиканта: “У Кирила “Вітишина” від природи в душі закладені тонкі музичні почуття, “композиторські фантазії”, і він у процесі творення гуцульської музики ніколи не замислювався над тим, як і що технічно, аплікатурно чи інтонаційно йому треба заграти”. Даючи оцінку легкого, простого й натхненного музикування К. Линдюка, І. Арсенич наголошував: “У нього як думала голова, так і руки слухали і творили музику”.

Богдан Яремко – кандидат мистецтвознавства, професор