Захаренко Марія Василівна, 1919 р. н.

М.В.: Смотря як у кого достаткі. Як у кого булі достаткі, так приглашалі. А в кого не було достаткав, так усіх і не звали. Напрімєр, мой свекор як вони усіх женілі, так і ваших усіх же звалі. Це ж були первейшії родічі. А кагда вже ми женіліся, так уже було туго так, шо нікого вже не звалі.

− А дівчину сватали перед свальбою?

М.В.: Ну, напрімєр, могоріч всегда ж уперед приходять, батькі должни ж вперед явіться в хату.

− Батькі. А свати?

М.В.: Ну й свати. Вот, напрімєр, ко мнє прішол уже ж мой хозяїн, свекор і свекруха прішлі. І Петро, й Васіль разам за сватов.

− То хлопці булі, да?

М.В.: Уже жонатиє билі, жонатиє. 

− Молоді женатиє мужчини.

М.В.: Да. Приходілі они і всьо.

− А дівчина готовила посах собі, придане? Вот ви готовили приданоє, як заміж собирались? Давали вам приданоє?

М.В.: Ніякого мені ніхто не давав, бо нєкому било мені давать приданого. Ото шо було, якіє там маміни тряпья, із тим я і пошла. А приданого нє було.

− А ваші подругі от, хто виходив заміж, імєлі таке приданоє? Може, корову давалі? Чи землю?

М.В.: Та, не було вже землі тоди, ніхто, земля вже вся була колхозна. Ніхто не давав ніякого приданого.

− А дівчина обізатєльно должна була принімать ім’я своєго мужа, фамілію мужа?

М.В.: Ну, канєшно! Може, булі такіє, шо хотєлі свого батька фамілію імєть. А зачєм же она, єслі ти йдєш. Так по закону.

− А не помнітє случаєв, когда мєжду собою женілісь родічі? Напрімєр, двоюрідні брат і сестра?

М.В.: Нєт!

− У 20-є годи, ви ще були, правда ж, малой, но ви нє помнітє, христіни булі в 20-є годи? Христілі дітей?

М.В.: Дєтєй усі хрестілі в усі годи. І церкви не було, і строго було, а хрестіть усє хрестілі.

− А хто вибирався кумами?

М.В.: Ну, хто вибирався кумами? Свої родічі. Самі вибіралі сабі кумов, кого желалі, і чужих, не толькі родичов обиралі.

− А булі у сєльскіх сємьях разводи раньше?

М.В.: Ну, а чого ж не було?

− А як це виходило? Так, як і тєпер, по суду, чи як? Нє помнітє?

М.В.: Я нє помню, як воно було.

− Ну разводілісь?

М.В.: Ну канєшно, яще й сколькі!

− А когда чєловєк, чи мужчина, чи женщина імєлі право женіца чи вийті замуж другой раз? Послє развода? чи мог і нє разводівшісь с одной, а с другой оженіться?

М.В.: Я то етого нє могу сказать тоже, потому шо всяк люді роблять. Другіє другій раз поженяться, нє распісуються, так і доживають. Всяк. 

− А дєті, напрімєр, другой жінкі должни билі принімать ім’я, принімать фамілію свого нового батька? чи моглі оставаться на фамілії свого батька родного? Нє знаєтє?

М.В.: Нє знаю.

− А як атносілісь у сялє до дєтєй позашлюбних? У которих не було [батька], до байстрюков так званих.

М.В.: Да, ніхто їх нє, дєті да й всьо. Одзіваліся, їх нє счіталі то, шо це ти байстрюк, чи як там.

− А ви не помнітє, на сєлє дєтскій садік був?

М.В.: Нє було його.

− Хто должен був доглядать старих батьков? З ким вони дожівалі вєк свой?

М.В.: Ну, с сином кто дожівав, як є сини. А вибіралі сабє, в кого єсть. От напрімєр, у мого дєда було їх 3, так он же нє пошол за меньшім, а середульшого, мого батька вибрал.

− А вообще чаще всєго у меншого живуть?

М.В.: Большінство.

− А кому хозяйство оставалось послє смерті батьков?

М.В.: Із ким доживають старі, з тим і остається.

− Єслі строївся хтось із родічів, помагалі другіє всє родичі? Помагалі строїть хату?

М.В.: Мало так.

− Хлопци і дівчата ходілі на сєзонниє заработкі? Ще в дальнєйшеє время.

М.В.: Хто його зна, чи оні хаділі? Ми не хаділі. Це ж такеє нє можна знать. Хоть хто й хадів.

− Не помнітє ви, да? А не знаєтє, чи нє бралі участія в революції, в гражданской войнє вашиє родичи?

М.В.: Нє знаю такого.

− А з членов вашої семьї у город пашлі хтось на работу? чи всє оні осталісь у сєлі?

М.В.: Усі в селі осталісь. 

− А чи не був хтось із ваших родственніков партійним работніком, чи головою колхозу?

М.В.: Нє!

− Обрядова пісня. Ви співаєтє, хотєлось би знать, од кого ви перейнялі спєв? Чи од бабусі – може, бабуся ваша ще спєвала? Чи од дєвчат? Чи, може, од свекрухи? 

М.В.: Сама ад сябє! Сабіраліся па-сусєдські, пакойний Ванька Галишко, Манька і запєваєм. Як знаєм, так. У нас любіміє пєсні билі − “Із-под горкі снєжок курить”, і пашол. І так ми всьо і спявалі.

− А нє скажетє, кагда больше виходілі на вуліцу гулять – чи до колгоспу, чи послє колгоспу? Чи вже во время, кагда колгоспи билі?

М.В.: Я нє помню. Не помню. Нєкалі було їм хадіть до колхоза.

− А ви щитаєтє, шо пєсні одінакаво, пахоже співають в нашем сєлє і в сасєдніх? Гапрімєр в Валошек ви знаєтє харашо, там так само спєвають?

М.В.: Канєшна, так сама.

− У вашем сєлє були веснянки, русальні пєсні, купальські свята? Такеє нє помнітє?

М.В.: Нє! Такого нє було.

− А чи у вас спявалі частушкі?

М.В.: Спявалі ж, канєшна, спявалі.

− Ну, они так і називалісь частушки?

М.В.: Да, да.

− А на яком язикє яні спявалісь? на русском? чи на украінском? чи на масановском діалєктє?

М.В.: І нє рускі, і нє бєларускі, а таке, масановскі, да й усьо!

− А ви знаєтє частушкі?

М.В.: Ну, знала, тепер уже позабувала.

− А од кого ви їх перейнялі?

М.В.: Ад дєвок, так переймала.

− Под частушкі танцевалі?

М.В.: Нє, мені нікалі було танцевать, я нє управілась. А як замужем уже стала, дак нєкалі було на танци хадіть.

− А вабщє у Масанах танцевалі пад частушкі? не знаєтє?

М.В.: Нє.

− А ви любітє спєвать пєсню “Сірєнь голубая”? Ви знаєтє її?

М.В.: Канєшно.

− “Зломлю я вєтку із винограда”?

М.В.: Любіла.

− А не скажетє, ад каго ви їх перейнялі?

М.В.: Тоже ж ад вас болєє ад усіх, ад такіх дєвчат.

− Ат малодших?

М.В.: Да, ад малодших.

− Вам нравяться цеї пєсні?

М.В.: Нравяца мнє.

− А щедрівки от у нас спєвають, так які вам больше нравяца? Чи отакіє пєсні про любов, чи обрядові щедрівки?

М.В.: Нє, мені болєй такі нравяца.

− Про любов?

М.В.: Да.

− А когда ви собіралісь співать от с соседямі, ви співалі бєз сопровождєнія? гармошкі нє було?

М.В.: Нє!

− А на традіционних свадьбах, когда ви хаділі на свадьби, ви спєвалі? 

М.В.: Ну спєвалі, і я спявала, а як же.

− А в Масанах були гончарі?

М.В.: Нє було.

− А ви нє помнітє, у нашєм сєлє булі в основном то українци, а євреї, рускіє жилі в селі?

М.В.: Жилі тоже, но я їх нє бачіла, як оні жілі в нас іще нє за маєї пам’яті.

 А ви в школє учілісь, так якім язиком, на яком язикє вам велі урокі?

М.В.: Була і руська літєратура, і українська була мова.

− А матєматіку, напрімєр, аріфмєтіку?

М.В.: А аріфмєтіка, так я і не помню. Там я її столько учіла.

− А в церкві священнік, єслі проповєдь чітал, не помнітє, на яком язикє?

М.В.: Так, як і сєчас, на слов’янському.

− А нє знаєтє, нє пріходілось вам, може, от мужа знать, на яком язикє вєлісь документи у колхозє? Уже і послі войни.

М.В.: На рускому. У нас же на украінском разговору нєма в нашім селі по-украінскі, так і збори ішлі, так на руском.

− Як ви думаєтє, чого у нас говорять так мєшаною російсько-українсько-бєлоруською мовою?

М.В.: А хто його знає!

− Споконвєку це так?

М.В.: Споконвєку у нас оддєляєца.

− А ви нє знаєтє такіх людєй, которих називали богомази, которі рисували ікони?

М.В.: Нє!

− В Масанах такіх нє було?

М.В.: Нє було.

− А сколько було у хаті образів? ікон? 

М.В.: Сколькі кому желаєца.

− А хто, шо то були за святиє?

М.В.: Ну, шо святиє? Матір Божа, ето так, і обручальниє ж, вєнчальниє ікони, пара. А то куплялі, якіє хто хотєв. Якіє кому наравяца. От я собі купіла, схатіла, Неопаліму Купіну я собі купіла. Святітєля Георгія купіла. Святітєля Феодосія. Святітєля Ніколая. Я такіє пожелала сабі. А то свекрова ікона, я їй імя не знаю, яке он на распятії. Спасітєля голова на распятії. А шо воно обозначає, я нє знаю так і на сьогодній дєнь.

− А як розвішувались ікони в хаті?

М.В.: Кому наравіца, угол одін, і в нім всігда ікони.

− А на ікони рушникі всігда чіплялісь?

М.В.: Канєшно.

− А ви нє знаєте, почему так рабілі?

М.В.: Нє знаю.

− А лампадку коло ікони?

М.В.: Тоже єсть. Всєгда свєтітся.

− А нє знаєтє, чого іконку кладуть у гроб?

М.В.: Тоже нє могу сказать.

− А в армію, чи провожалі в якусь дорогу з іконою? Шо це значіло, ви нє знаєтє?

М.В.: Благополучіє.

− Пожеланіє благополучія?

М.В.: Да! І всігда, ось мой онук як ішов у армію, цей, Серьожин, то я йому малєньку таку іконочку купіла і кажу ж − на тобі, шоб була у тебе всєгда при табє. І хрестік, і іконка.

− А не помнітє ви, шо, може, там ше в вашей сім’ї, ше коли ви билі в сім’ї у батька, не помнітє, шоб були такі ікони, до яких обращались особенно? Шоб була як Заступніца?

М.В.: І тяпер є такіє. Я купіла і Сєрожі такую кніжечку ангела-хранітєля. І шоб била всігда в його в машині. Куди он єдєт, шоб з їм. Так шо це таке нада.

− А у церкві не знаєтє так, шоб от кажда, напрімєр, от ви ходітє в церкву, єсть у вас такі ікони в церкві, шо ви їх особенно виділяєте, считаєтє, шо це вам ця ікона помагає? Шо ви особенно молітєсь до якоїсь опредєльонної ікони?

М.В.: Із усєрдієм моліться до любої ікони і просіть Господа Бога. І шо будєш просіть, то тобі Господь поможе і даст.

− Ви нє чули од старих людєй, шо наче б то за іконами живуть духи померлих родичей?

М.В.: Я такого не знаю. Но, напрімєр, мені больше всього Святітєль Федосій, он мені помагає. Я його просіла на такіє случаї, шо сама заболєла і дєті були больниє. І он мені акурат приснівся. І я когда вишла з больніци і пошла у церкву, і найняла Акафіст Святітєлю Федосію, це було в 55-м году. І я почуствувала сама сєбє здоровой.

− Значить ви считаєте, шо Святітєль Феодосій ваш заступнік?

М.В.: Заступнік, і це я йому молюсь, і всігда прошу. І когда мой хозяїн окалєчівся, я коло єго сідєла дєнь і ночь, і он бил безнадьожний, шо Киян каже: “Я войну пройшов, і я такого, побітой такой голови не бачив ні в кого, шоб остався живий”. А я єго дєнь і ночь просіла, і вон остався жив. Калєка он бив, но 21 год он єщо прожив. 

− А не помнітє ви, як поступалі со старими іконами? Ви кажетє, то свекрова ікона, да? Значить, ви хранітє. А не помнітє, шоб люди там викидалі, чи виносили на чердак?

М.В.: Я такого не могу рабіть! І нє викіну. Єсть такіє люді, шо лампадкі, вже сталі культурнєє жить, да паклєїлі хати, так лампадки вже поскідалі. А в мене цього нєма.

− А не помнітє ви такоє, шо там, когда гуляніє якесь у хаті, так завєшували ікони, шоб Бог не розсердився?

М.В.: Такого тоже я не знаю. Не бачила ні в кого. А тепер большінство, шо молодьож така, поклєїли хати, так уже у залі нєма ікони, дєсь уже на углу там якомусь притуле. Цього нільзя рабіть.

− А ви не помнітє такого, не знаєте, шоб до опредєльонного якогось святого нада моліться, напрімєр, шоб дітя почало ходіть? Оце отвічає якийсь опредільонний святий за це?

М.В.: Нада Святітєля, як любого, Ніколая, і святітєля Федосія просіть. І самого главного Спасітєля. Посколькі вон, як і в Євангеліє пішеться, шо билі такіє, шо й слєпіє, і нє ходящіє, лєжащіє больниє. Вони просілі, он доторкувався, і вони ісцеляліся і булі дужіє. Нада просіть.

− А ви не помнітє Хресних ходов в Масанах?

М.В.: Нєт, не помню.

− При вас не було таких?

М.В.: А я всім молюся, рано і позно до всіх святих молюся, і всіх прошу.

− Ви не помнітє такого, шо от у 30-є годи совєтська власть преслєдувала священніков. Багато з їх повиселяли.

М.В.: Було гонєніє на їх.

− І разом із ними, чи було гонєніє, наприклад, на церковний хор? На церковних старост?

М.В.: Нє! Нє било.

− Не було, тільки на священиків?

М.В.: На священіков, на дяков, шо псаломщик був тоже, було в ніх. Позняк у нас був, так його лішалі права голоса, і в тюрьму сажалі.

− Не помнітє, вам не заборонялі збірать гроші на церкву по селу?

М.В.: Нє.

− Можна було. Ви, вам приходилось ше давнєє читать газети? Читали ви газети?

М.В.: Читала.

− А не приходилось вам читать такіє статті там – про зречення священіков? Шо оні от сана отказивалісь?

М.В.: Ну, священіки билі і такіє, шо отказіваліся – то по другой причині, шо як би воно шо. Ну мало такого.

− А можете вспомніть, як проходило закритіє церквєй, монастирєй? Може, ви помнітє по Масанам?

М.В.: Нє.

− Нє помнітє?

М.В.: Нєт, нєт! Не знаю. Може, забула.