Єщенко Марія Опанасівна, 1913 р. н.

– А які це були кутки?

М.О.: На цьом кутку, де й я живу.

– А як він зветься?

М.О.: Той зветься, там, де то Тетяна та Марія, то Рог, а це коло церкви це куток Падусовка. А туди дальше, то вже Костильовка. Це так у нас село, 3 таких. У мому кутку в центрі села, ми в центрі.

– Ваша сім’я жила в одній хаті? Четверо вас було – батько, мати, вас двоє?

М.О.: В одной хаті, одна хата.

– А як от, ви, мабуть, пам’ятаєте трохи то, шо було до колективізації, – як господарство велося? Чи батько, напримєр, ваш займався чоловічою роботою, а жінки жіночою? Чи все робили разом?

М.О.: Все робили разом. Матка, сядемо ж вечерять, батько каже: “Ну, дєті!..” Cестра ж на 10 год, я 13-го, а вона 25-го, сестра. “Ну, дєті, завтра ти ж, Люба, вставай, поїдем у поле, будем там то жать, то там копать…” То там, ну шо, шо приходилось робіть. А Люба взяла заспала! Не встала так рано, як треба було – устала позже. Ну, поїхали позже, бо була своя земля, своє все було. Загадує, но як колі виходило. Так робили. А вже, як стала колектівізація, так тоді вже.

– А хто являвся главою сім’ї в вас? Батько чи мати? 

М.О.: А ви знаєте, шо обоє одинаково були.

– І грошима разом розпоряджалися?

М.О.: І грошима. Були гроші, в нас гроші були, бо батько так свою землю обробляв і брав іще землю.

– У оренду?

М.О.: Да, з половини, та обробляв. І єздів, мав же конку. Тепер же бачите, тепер же машини да усе, а тоді він їздив у город, у Чернігов, да столовую обслужував, і столовую обслужував, так платілі йому гроші. Так у нас гроші були!

– Скільки землі в вас було в батька?

М.О.: Не знаю, не знаю. Землі в нас небагато.

– А худоби?

М.О.: Ну, худоби – двоє коней, корова, свині, кури.

– А доводилося, крім того, шо батько їздив обслуговувать столову, їм там продукти возив? А може виробляли ще щось вдома, що могли продавать?

М.О.: Так то всі – то картопельку там, то цибульку, то молочка… То не тільки ми, весь народ носив у базар.

– І це весь час було так?

М.О.: Ну, тогда!

– А ось після голоду, після 33-го году, тоже продавали? чи вже менше продавали?

М.О.: Менш продавалі, а коли в 33-й год такий був тяжолий, шо невозможно було. В мене було дитя, а голод подскочив, так крепко трудно було. А в 47-м году іще був тяжелєйший, чім у 33-й був. В мене вже булі дєті, уже було троє. Тіх нема, шо булі, а це вже послєдні осталісь. Так спасіба, Кокарєва, дай Бог, бідна-нещасна, такая людина нещасна, больна… Спасіба, на всіх дітей тіх, шо воєнниє дєті, наші ті, які чоловіки пошли, так вона кудись ходіла да клопотала – та на садочок. Та в тому садку уже не Росія…

– А Кокарєва це хто була?

М.О.: Учительніца, вона й тепер, я в її питаю, шо треба.

– Так у вас був фруктовий садок, да?

М.О.: А! Це ж школьний сад вона ж посаділа. В школу вона приєхала і посаділа. Це був панський колісь сад, пани тут жилі.

– А свого в вас саду не було?

М.О.: Не було. Шо не було, то не було!

– А ви не скажете, до якого розряду відносилась ваша сім’я? Чи бідняків, середняків – чи багатих людей?

М.О.: Ну, хто його знає!

– Ще до колективізації.

М.О.: Хто його знає! Тоді ми непогано жилі, а люді й поганше жилі. А як воно було, хто його знає.

– Ви середньо жили?

М.О.: Да, жилі, було все в нас, усе було. Батько горілки не пив, крєпко трудолюбивий. Я одна щитай. Я одна. Було ж в нас багато такіє, а я одна. А тоді в 25-м году вже я замужом була, а сестра малою була.

– А сім’я ваша, батько мав авторитет у селі? Ходили до нього за порадами може люди?

М.О.: Усякі, усякі. Наш батько крєпко так, поприходять мужики та гомонять там. А я стану, шоб почуть, шо вони там, а батько каже, шо не можна. Батько в мене був крєпко хароший. Не того, шо він мій батько, а в селі спитай за Декуру старого, це прозвище, о! Дак вам такії люді, шо стариє, так скажуть – от був чоловєк! от був чоловєк!

– А ви не пам’ятаєте, якщо, наприклад, хтось прийде щось позичити?

М.О.: Ооо! це він послєднє оддасть! Це було оддасть: “Я, дєду Панас, принесу!” – “Добре, добре, принесеш!” А тоді: “А може ще тобі треба, так нехай!” Нащот цього він вирос у такой сємьє, шо без батька, щитай, радівсь.

– Він добрий дуже був?

М.О.: Добрий, добрий! Таких людей, як у мене батько, тепер не раділісь, і не буде. Оце в мого батька так ця учитєльніца закохана [сміється].

– А розкажете, коли до колективізації діти в сім’ї працювати починали? Коли, наприклад, дітей до роботи приучали в сім’ї?

М.О.: Як починає лазіть. Як почало лазіть, то вже способне, 5 год йому. Іди курок прожені! А то мотає всі нерви…

– А як ви вважаєте, це тому, що нікому було це зробить? Чи просто виховували любов до праці?

М.О.: Нєт! І колись були лодирі, і тепер є лодирі. І колись були, ну, потому шо як хто своїх дітей воспитає.

– Воспитували, да?

М.О.: Вот, напрімєр, у мене дєті получились почему харошіє, шо я напрімєр, я їми не хвастаюсь, а так. “Дєточки, мілиє!” – це ж у нас так тоже єсть – “Дєточки, мілиє! Ідіть шишки збирайте!” А їх вже нема! нема! Все село пойде збирать, так їх ніяк нема. Сьодні 5 мєшков назбирають, принесли. На завтра 6. На послєзавтра 7. Таку норму давала, шо їх ніяк нільзя назбирать.

– І вони старалися?

М.О.: І вони старалися, і вони носили. І їм там дала 8 мєшков – думаю, вони не назбирають. А чого я давала? Того шо, шоб ніде не пошлі. Шоб нігде не в сад не пошлі. Шоб нігде нічого не пошлі.

– Шоб не було вольних часов для того, шоб роспуститися.

М.О.: Ну да! Тоді приходять і кажуть, шо “Мама, ми не назбираєм 8 мєшков!” Бєдні ви дєточки! Я кажу: “Так це ви, навєрно, на речкі купались!” – “Ой ні, мамочка, ні!” І знаєте, так вони приучені к работі, так їм ніде нічо не страшно. Нігде нічо не страшно.

– А в вашій сім’ї батько не брав прислуги чи наймитів?

М.О.: Нє!

– А не пам’ятаєте, може в когось із сусідів брали наймитів?

М.О.: Усяк було, і бралі, й не бралі, всяк! Батько в Германії ж довго був в плєну, а потом прийшов, так уже ж самі робілі, 12 годов же.

– А коли сім’я пішла у колгосп?

М.О.: Ви знаєте, не знаю. Не знаю. Як начавсь колхоз, так я уже замужом була.

– І все господарство передали ж у колгосп?

М.О.: Ну, а куди ж! а куди ж! Я замужом була, так я крєпко за бідного пошла такого, шо.

– Ваша от сім’я була дружна?

М.О.: Ну, канєшно ж дружні, батька, матка да я!

– І до колгоспу як пішли, також ви ж відносини не змінили свої?

М.О.: Так, як і було, так і то я пошла замуж. Пошла за бідного, у бєдну сім’ю. Ну, і вже так же ж батька остався з меншою, а я із тею сімйою жила і рабіла.

– І вся сім’я в колгоспі робила?

М.О.: Уся! І свекруха робила, і чоловік робив, і я, от.

– А батько в вашій сім’ї – от ви лишилися, лишилася ваша сестра, да, у батька, ну, він по-прєжнєму був главою сім’ї?

М.О.: Ой був! “Як хочете, так і робіть! Нате вам гроші, нате вам усе, шоб куди хочете, туди й дівайте”.

– Так це мама рішала? Чи мама з сестрою, чи разом усі?

М.О.: Як усяк було. Купим, крєпко дорого заплотім, каже Опанасу матка: “Опанас! ти знаєш шо, оце заплатила, та й там лишилось мало”. – “Дурна ти баба!”

– А з якого віку діти в колгоспі працювали, починали вже працювати?

М.О.: Як у кого. Як у кого.

– Ну, хто найбідніший, в того мабуть найраніше діти працювали?

М.О.: Хто бідніший, той лінивіший, то й зовсім нє хотєлі робіть. А хто багатший, так той рабів, як дурак.

– Годов у 13 вже, навєрно, з матерками ходили?

М.О.: Хаділі! Буряки вибирали, помідори вибирали. Як мої дєті, так ця дівчина, шо я з єю живу, так може в 7 годов льон зо мною рвала.

– А чи не можете ви сказати, от коли радянська влада стала, чи жінка стала більше волі мати, свободи? Чи вона так же в сім’ї не мала?

М.О.: Цього не знаю! Цього не знаю, як у кого то було.

– У вашому селі всі пішли в колгосп з радістю, чи примушували?

М.О.: А хто їх знає! Шо я знаю?

– Ну, ви ж тут жили.

М.О.: Ну й шо, як я тут жила. Так, може, я й не хотіла, напримєр, а як заставілі, так треба ж ідті.

– А як заставили?

М.О.: А як? Не пойдеш, викинуть з хати, розкуркулять.

– А були такі в селі, шо розкуркулили?

М.О.: Ну, а чого ж не було!

– А багато таких сімей, не пам’ятаєте?

М.О.: Це не пам’ятаю.

– А тих, кого розкуркулили, їх виселили з села?

М.О.: Ну, кого виселілі, а хто у хаті остався.

– А ті, кого виселили, не пам’ятаєте, хто-небудь з них повернувся в село?

М.О.: Ви знаєте, шо не знаю. Просто забула, давнє діло, так забула.

– А може ви пам’ятаєте, хто проводив в селі колективізацію? Чи це були свої люди – чи чужі приїжджали?

М.О.: А були й свої, толькі в нас свої тут дуже міняються. А зразу, як була колектівізація, так своїх навалом було.

– А коли колективізацію проводили, то от бувало ж так, шо забирали і хліб?

М.О.: Ну, а як же!

– Так це свої ходили?

М.О.: Чи вони ходілі, чи вони самі зносілі, ніхто не знає.

– Ну, таких ви не пам’ятаєте в селі, шоб ходили там? До вас не приходили?

М.О.: До нас не приходили, а за остальних я не знаю.

– А шо, коли ви в колгоспі почали працювати, шо отримували на трудодень?

М.О.: А хто його знає!

– Ну, а шо получали?

М.О.: Усяк получалі. Як первія года, так і нічого було, а потом уже і погано було, да рабілі, за нішо робілі. За нішо прямо, трудодень пишуть, дадуть на трудодень 100 грам чогось. Усяк було. Первія года було нічого, а тоді вже всяк.

– А якшо погана така оплата була, де ви брали гроші, щоб купить щось? Чи одяг, чи взуття.

М.О.: Ой, всяк було. Ви знаєте, шо от пройшли тії годи – вже забувся, і в постолах хаділі, і всяк хаділі! А наложилі налог крєпко великий при Сталіну. Обложілі всє кущі, всє обложілі при Сталіну.

– А вирубали много тоді?

М.О.: Вирубали всі сади. Вирубили все, в кого шо було в саду, так вирубали.

– Це послі войни було?

М.О.: Ну, колі Сталін, я знаю?

– Сталін був і до войни, і послі войни. Чоловік ваш ще був дома?

М.О.: Нє, не був!

– Не було, значить після війни.

М.О.: Шо уроділо в городі, так все продала, да й налог заплатіла, да бахіл купіла дєтям, шоб ходілі. Та всяк було.

– А одяг самі робили якийсь? Ткали?

М.О.: І ткалі, і прялі, і одівалі, й куплялі! Як хто сумів добуть.

– А не пам’ятаєте ви, не було у вас в селі, шоб хто мав продукти, напрімєр, і обмінював за продукти одяг чи взуття?

М.О.: Та хто його знає! Я із города прийшла, сусєдка йде: дай мені пшона, нема шо їсти. Всяк було! Усяк-усяк було, і всяк пережілі. І такої жизні, як оце, ніколи не було тяжолої.

– А не скажете, от у колгоспі, я ж сама знаю, тоже з села, то бувало, шо жінки там шось на ланці роблять, та візьмуть, ну, украдуть, скажемо так? Чи засуджувалося це самими селянами?

М.О.: За колоскі засужувалі! Як підеш та вирвеш колосок, та поймають, так і сошлють. В Заборовці тих, ви ж, навєрно, знаєте Сашу, так поссилали. Всяк було!

– А от розкажіть, будь ласка, як оце ваш хлопчик там яблука взяв, і як його наказали за це?

М.О.: Ну, покричалі, полаялі.

– А то, шо ви казали?

М.О.: Прив’язалі до яблоні. Та одв’язалі, та покричалі, да й всьо!

– А чоловіка вашого не було? це ви була одна?

М.О.: Не було! Дєті були, як приходилося.

– А в вашому селі не було таких, шоб судили за те, шо шось украли в колгоспі?

М.О.: Нє! не знаю.

– А не пам’ятаєте, от ви робили в колгоспі, чи було в вас таке почуття, шо ви боліли за колгосп? Шоб колгосп розвивався?

М.О.: Хто його знає, хто за шо молів там? Молів кожен за свою шкуру! Шо там за тей – жилі да й все!

– А у селі люди були такі, шоб крали один в одного в колгоспі?

М.О.: Воно були люди, і було, й буде, і не помню все! Шо ви так?

– Навєрно, менше було тоді?

М.О.: Не знаю, чи багато, чи мало, звідки я знаю! [Cміється].

– А хотіли б ви мати таке господарство, як ваші батьки мали?

М.О.: Не хочуть тепер нічого!

– А чого? Того, шо землі немає?

М.О.: Землі немає, і ні порядку, нічого! Лодирі, короче! Де ти його будеш пасти? Ні випаса, нічого! Чим ти її будеш годовать? Просто землі нема, і паші нема, і нігде нічо нема. Нашо вона, шоб вона мучилась!

– Як ви вважаєте, чим була земля от для ваших батьків і для вас? Це було основною годувальницею?

М.О.: Земля? Земля, як вам сказать? Корміліца! Як уродить, так і єсть. Робиш – уродіть! Якби ніхто не забрав, то б і нічо. На себе ж не робиш. Так? Так! А як нема землі, на балконах хай воно народить!

– Так шо й тоді, й тепер земля головне багатство.

М.О.: Земля, земля должна буть. Оце ж бачите, цей год згоріла картошка уся. В нас там згоріла за двоє суток. А жара ж! Земля – корміліца! Тая сама корова!

– А не пам’ятаєте, хто у селі ще до колективізації був главним начальником – як звався він? Не фамілія його, а як називався?

М.О.: Не знаю, не знаю як, я заміж пішла, то я нічого в цьому не знаю.

– Ну як, ви до колективізації жили 20 год. Ви в 30-му році заміж вийшли?

М.О.: Ну, так шо? Я вийшла замуж в 29-м году.

– Зараз це голова сільради. Може ви згадаєте все-таки, як він звався, той начальник у селі до колективізації? чи це був староста, чи хто?

М.О.: Не знаю. Не знаю. Знаю, шо потом був секретарьом, це я знаю.

– Ну, це вже в колективізацію.

М.О.: Ну, в 29-м году я ішла, а в 30-м уже колєктівізація тая. А остальніє я дальше годов не знаю.

– Як це не знаєте?

М.О.: Вот так, вот так!

– А церква була в вас?

М.О.: Була! І хароша церква, красіва! Оце де тепер пам’ятнік стоїть.

– Ага! А не можете ви згадати – священик, потім староста церковний, вони були людьми авторитетними? Їх поважали в селі?

М.О.: Ну канєшно, аякже! Батюшка був з того самого, з Пеньковки, де ото це.

– А вони вирішували тільки церковні питання, чи всі?

М.О.: Не знаю, не знаю, не знаю. Знаю, шо прийшов батюшка у школу, так прийшов батюшка, да урок був якийсь, як я два дні побула, та больше й не ходіла, не пошла. Матка каже: “З нас баришень не буде, я прожіла і ти проживеш”.

– А не пам’ятаєте ще також до колективізації, як дівчиною ви були, батько ходив коли-небудь, збирали людей, шоб вирішувать питання сєльські?

М.О.: Не знаю.

– На сход?

М.О.: Сход був, але не знаю, шо там вони гомоніли, шо там вони казалі… Хадів, не хадів він, не знаю.

– Но сход був, да?

М.О.: Сход був. Собраніє, це вже так і звалі сход.

– А ви не пам’ятаєте, де збиралися? Чи це на вулиці – чи хата яка була?

М.О.: Не знаю, не знаю.

– І взагалі ви про сход мало чого знаєте, да? Чи там жінки ходили?

М.О.: Цього не знаю. Зовсім не знаю.

– А було у селі так, шоб багатший хазяїн більшим авторитетом користувався?

М.О.: А хто його знає, хто большим користувався… Знаю, шо усі хаділі, всє рабілі! А як рабілі? 

– Не пам’ятаєте ви, от ви були середняками, я зрозуміла. А були в селі ще до колективізації люди, які були багатими дуже?

М.О.: Булі!

– Багато таких сімей було?

М.О.: А хто його знає! Булі, аякже! І булі бєдниє, і булі багатиє.

– А чи ви не пам’ятаєте, в тих багатих, чи великі в них сім’ї були? Чи декілька там чоловік дітей?

М.О.: Не знаю.

– А яке господарство вважалося великим? Скільки то треба, шоб було землі?

М.О.: Адкуль я знаю? Цього я не могу сказать. Тоді ж десятіни, десятіни. Тепер гектари, а тоді десятини, десятини. А сколькі десятін? Як десятін? І город був, і поле було, і все було. А сколькі було, я знаю?

– А знаєте ви кого-небудь, хто бідно жив?

М.О.: От у його там була земля.

– Не багацько було, навєрно?

М.О.: Не хатілі робить.

– Дак того було мало землі?

М.О.: Того, видно, чи я знаю?

– Вони ж тоді купляли, мабуть, треба було грошей.

М.О.: Не знаю, в нас землі багато не було, я не знаю.

– А от по таких ваших наблюдєніях у селі, чи дружили, родичалися?

М.О.: Родичалися!

– Бідні з бідними? Чи й бідні з багатими?

М.О.: Усякі! Як родичі – усякії, не считали, шо бєдний, не считались, шо багатий. Родичі єсть родичі. Празнік єсть празнік. Чи хрестини там. Іменин, канєшно, не було. Ніхто не знав, не понімав, шо це таке іменіни. А хрестини там, колядовать.

– Про колядки ви мені тоже ще розкажете.

М.О.: Колядовалі! Спявалі!

М.О.: Трошки пізніше. А зараз я ше хочу вас запитати, уже в період колектівізації найголовнішим главним начальніком хто був? чи це був голова сільради? чи голова колгоспу? 

– Не знаю!

М.О.: Як це ви не знаєте?

– Не знаю, й все! Ви ж в колгоспі робили.

М.О.: Ну, то й шо? Ходіла в колгосп, був галава. Галава, і все – галава єсть галава. Куди мені всідєть так уже крєпко, так галава он! Галава і все!

– А священик, староста церковний, вони вже втратили такий свій авторитет, як раніше був? То вже тоді не було церкви, перед самою війною, після війни, коли в вас церкву закрили?

М.О.: Церкву закрили приблизно так навєрно в 33-му, школа он стоїть.

– На місці церкви?

М.О.: Угу, церкви.

– А її розібрали, церкву?

М.О.: Розібрали й перебрали, построїли школу, клуб. А може, не знаю, не буду так точно казать.

– Ну, до войни це було?

М.О.: До войни зроблено.

– А от у колгоспі збиралися збори?

М.О.: Збирались.

– Називалися збори чи собранія в селі?

М.О.: І собранія казали, і збори. Ну як? “На збори ходіть!”

– А як вони збиралися? Це запрошують – чи об’яву писали? Чи ходили загадувать?

М.О.: Загадували! Бригада велика, прийшов бригадір, каже: “Завтра собраніє там-то буде!” – і все.

– Усіх запрошували?

М.О.: Хто хоче, хто не хоче, як хоче.

– Можна було й не йти?

М.О.: Можна було й не йті, можна іті. І хаділі, й нє хаділі, всяк було.

– А ви бували на таких зборах?

М.О.: Калі бувала, калі не бувала, всяк було.

– То як там шось вирішували, то ви голосували? Жінки також голосували так же, як і чоловіки? Піднімали руку?

М.О.: Ви знаєте, шо всяк було, і поднімали, й не поднімали.

– Ну, у всякому разі, право підняти, чи не підняти ви мали, так же? Проголосували за те, чи не проголосували?

М.О.: Ну так.

– Добре. А ці вже збори у клубі збиралися? Чи де вони збиралися?

М.О.: А ви знаєте, шо я їй-бо забула. Чи в хатах, були хати такі общії, женщини жили, та бригадна. Бо наша бригада, сказали, то вже опреділяли половинку хати. А на бригаді просто во дворі улєтку. А зимою у хаті. Та уже потом – так в клубі.

– А в клубі це вже послі войни?

М.О.: Ви знаєте, їй-бо не знаю. Забулась.

– А не скажете ви, як уже в колгоспі хто вважався бідняком? чи той, хто мав мало землі з якихось причин? чи той, хто лінився?

М.О.: Не знаю.

– А до таких людей зневажливо ставились? хто мало робив, і мало чого мав.

М.О.: Ну, як вам казать? хто любить п’яниць? хто любить ледарів?

– Ніхто!

М.О.: Ну, так ото вам і всьо, і вам отвєт.

– А в селі були чужі люди при владі? От головою колгоспу назначались не свій а чужий?

М.О.: Було, і багато було.

– Це були з города, чи з сіл?

М.О.: Не знаю, одкуль вони були тоді.

– А з ними селяни родичалися всі?

М.О.: А хто їх знає! Я не знаю [сміється].

– А як от, може ви пам’ятаєте, чи брали їх там у куми? може хто брав?

М.О.: Не знаю.

– Не пам’ятаєте. А то ви мабуть помнили, просто забулися. А тепер про пісні давайте з вами поговорим.

М.О.: Про кого?

– Про пісні. Ви співали мабуть молодою? Ви ж знаєте, як у селі співали?

М.О.: Ну, калі як спєвають. По-всякому спєвають.

– Ну, збираються дівчата там на вулиці?

М.О.: На вулиці гармошка грає, бубон бубонить, дєвки танцують, спєвають усі. А співають, шо хто калі!

– А співали як от? Басували – і…?

М.О.: Отводили.

– Отводили називалось.

М.О.: Так воно й було.

– І баси, да?

М.О.: І баси.

– В два голоси співали?

М.О.: В два голоси.

– А на всіх кутках однаково співали? Теж на два голоси? І там, і там, і там?

М.О.: Усюди, усюди на два голоси. І ше спєваєм, спєваєм, тоді перестанем, а в Павловці чутно, як співають. Вони стараються: нас же, давайте перекричим!

– Було таке соревнованіє, да?

М.О.: Ага! У Вигові, у Масанах.

– Так далеко?

М.О.: Так далеко – аж дєвчата спєвають. Хлопці спєвають, дєвчата спєвають. Це масановці. Чи катановці, малоболоси. Оце кругом. Співаєм там, тоді слухаєм: де ще спєвають? А спєвалі всякії.

– Ну, а співалі тоже так – отводілі і басовалі – у всіх навколишніх селах?

М.О.: Ага! У кожного чути.

– А в вашому селі була жінка, яка особливо славилася своїми піснями?

М.О.: А хто його знає!

– Не пам’ятаєте. А може в ваших, з ким ви дівували?

М.О.: У кожному, у кожному є дівчата.

– У кожному кутку?

М.О.: У кожному кутку. Тії то большенькії, то меншенькі. Отам тая співає отводіть, там тая отводіть. Ну, Катя, Маруся, там Софія, Катерина, Марина. Ти отводішь, табе отводять. І усе! А так, шоб уже славились отії, шо дійствітєльно уже такая.

– Таких не було?

М.О.: Та може й билі, так хіба ж знаєш!

– Може таких, гарно шо співали, то запрошували на весілля співати?

М.О.: Ну, на весіллі там всякії, родичі там, все.

– Там родичі співали?

М.О.: Там то родичі, там і такії хаділі дєвіци молоді, тепер же не ходять, а тоді ж ходілі. Хіба толькі тії, шо свадьбу гуляють. Молодую повезли! А сколькі в єї рушников? сколько в єї подушок? сколькі одеял? Тепер ніхто нічо не думає!

– А в селі збиралися дівчата на вечірки, чи вечорниці, як воно?

М.О.: Собирались! Грище.

– Грище звалося?

М.О.: Да! На грище збираються. Хлопці гарєлку, дєвки тарєлку.

– Так це в якійсь хаті збирались?

М.О.: Ну, завтра наймалі, канєшно, так наймалі хлопці. То грище, то матка вже, тая хазяйка, чого вона матка.

– І вона вже там придивляється за порядком?

М.О.: Ну, трошки журиться, шоб не пили дуже.

– Так це на празніки нанімали?

М.О.: Та й на празніки, та й зімою ж так буває, дєвкі ж по хатах шиють, вишивають, прялі. Штук 5-6 прялок у хату поставлять, і прядуть при каганцях.

– А хлопці туди не приходили?

М.О.: Та чом не приходили?

– І це тоже називалося грище, чи це вже було…?

М.О.: Нє, нє, це не грище, а це просто так.

– Як вечорки, да?

М.О.: Як на вечорки пошли там вишивать, чи шить, чи прясти, чи шо. Витаскають стол, лавка, як у кого 12-літрова, лавка, не знаю, як вона.

– Людєйна, 12-ти людєйна.

М.О.: Так це вже прядуть, каганчик, блюдечко поставлять, і ворожать.

– То дівчата там шили, ну співали іногда?

М.О.: Шили, співалі, вишивалі.

– А як хлопці приходили, то шо вони там?

М.О.: А гуляють!

– Шуткували?

М.О.: Шутковалі та випівалі.

– А не було такої спеціалізації, шо була така знаменіта кухарка, шо її просили, шоб на весілля?

М.О.: Нє-нє, нє-нє! Такого я не знаю. Може, було, так я не знаю.

– А на похоронах хто співав?

М.О.: Попи, пєвча.

– Пєвча була?

М.О.: Була.

– А як закрили церкву?

М.О.: А як закрили церкву, так без нічого хавалі. Хавалі, да й усе. Вмре – захавають. То вже стали посля, хто багаті, музику. А як нема.

– І в вас ото як закрили церкву, так більше і не було?

М.О.: Нє, як повалялі, так больше її і не було.

– А не пам’ятаєте ви, за вашого дівування, а може мама ще розказувала, на яких інструментах грали, коли гуляли? Молодь коли гуляла. Чи це була гармошка?

М.О.: В нас, як ми дівували, так в нас була гармошка і бубон.

– А раніше, може, мама казала, була скрипка?

М.О.: Казали скрипочки були, якісь дудочки, скрипочка, а я їх не знаю.

– Ви вже не застали?

М.О.: Нє! Гармошка була, і всьо. Оце сьодні гулять не піду, бо натомилася, гулять не піду. А як тільки вечір, гармошка заграла, от і пішла!

– А не знаєте, якшо наймали, наприклад, на весілля чи гармоніста, про скрипача ви вже не пам’ятаєте, а гармоніста коли наймали, так чи платили йому грошима, чи якісь подарунки?

М.О.: Не знаю! Не знаю.

– А ви коли заміж ішли, не пам’ятаєте, хто в вас грали, і як грали?

М.О.: А шо гралі!

– Бесплатно?

М.О.: Бесплатно, гралі свої гармоністи, і все. Шо там я йшла? Я йшла, так свої й гармоністи, й все, і ніхто нічого.

– То був ваш родич якийсь?

М.О.: Та навєрно ж!

– А не знаєте, звідки він навчився грати?

М.О.: Аткуда я знаю?

– Не було в селі таких, шоб учили спеціально грати?

М.О.: Нє, не було. А може й булі, так я не знаю.

– А не пам’ятаєте ви, може мама розказувала чи батько, у селі був шинок?

М.О.: Говорили за шинок, а де він був, коли він був, шо воно? Я нічого не знаю.

– Ну чули, шо таке начебто було?

М.О.: Був! Шинок був. А де він був, я не знаю.

– А не казали, хто володів тим шинком? Хто хазяїном був?

М.О.: Не знаю.

– Чи це був українець?

М.О.: Не знаю! Нічо цього я не знаю!

– Про шинки ви нічого не знаєте. А про це ви повинні знати: ще коли ви дівували, а потім, коли вже і заміж вийшли, у клуб доводилося вам ходити? Чи хата якась була, де збиралася молодь?

М.О.: Був клуб уже, був клуб.

– А там тоже грала гармошка й бубон?

М.О.: Гармошка й бубон.

– Не пам’ятаєте, які пісні там, танці були?

М.О.: Усякі! Усякі були, всякії разнії.

– Українські головним чином?

М.О.: А я знаю?

– А самодєятєльность була? Шоб керівник, наприклад, був? Руководив молоддю, яка там концерти ставила?

М.О.: Ставили концерти, а хто їмі руководів, я там знаю?

– Ви не участвували в цих концертах?

М.О.: Нє-нє! Не-нє-нє!

– А коли було наприклад свято, ну скоріше всього, шо це було там 1 Мая, Октябрьські, так у клубі тоже грав цей гармоніст?

М.О.: Гралі, преміровалі женщин, мужчин, хто робив луче. Хто хуже, так тих ні. А то премії давали.

– А на Паску, на Рождество тоже празнували так?

М.О.: Нє.

– Не було такого? Забороняли, навєрно. А коли були вибори, вибирали там чи голову колгоспу, чи наприклад навіть там кого-небудь у область чи у район?

М.О.: Так я ж не знаю! Я не знаю його!

– Ви ж ходили голосувать!

М.О.: Ну й шо, хаділі, галасовалі.

– Так я ж вас не про це питаю, а в той час, коли ви були молодою.

М.О.: Я не знаю. Я забулась і не знаю. Ну, не знаю!

– Про старців ми з вами вже говорили, це запис мені треба переписати. А в мене ще таке питання: а не доводилось вам бачити, щоб бандуристи були на селі? Щоб на бандурах грали? Знаєте, шо це за інструмент?

М.О.: Знаю, та не знаю, не знаю нічого, були чи не були.

– А до старців взагалі яке відношення було у селі? У вашій сім’ї? Не гнали їх? Не то, шоб там зневажали, проганяли?

М.О.: Ми давали всім, хто просів.

– Вважалося гріхом прогнати старця?

М.О.: Ідуть старці, подариш, шо в тебе є. І гроші давалі, і хлєб давалі, і сало давалі. Шо в кого було! Старцов не ганялі. То вже, як пошов старець, так то вже бідний чєловєк, заставило горє. У старці просто не пойде. А тепер хтойзна.

– От ми говорили про колядки, про те, шо церква в вас була, шо її закрили, шо на похоронах співати стало нікому. А колись була така позиція, що у церкви ще й колядували, співали пісні.

М.О.: Колядовалі колядки, так це ж було, церква була. Так як поправять, а тоді вже колядують.

– А хто співав ці колядки?

М.О.: Спєвалі і женщини, й спєвалі мужчини.

– Так це був спеціальний хор церковний, чи всі?

М.О.: Хто мог співать.

– А ви ці колядки не пам’ятаєте?

М.О.: Хаділі по хатах колядки.

– Перед Рождеством, да?

М.О.: Рождество: “Заходить можна?” – “Можна!” Колядують, їм горєлку дають, в хату зовуть.

– Це ходили хлопці і дівчата?

М.О.: І хлопці, й дівчата, хаділі і замужніє, хаділі.

– І одним гуртом ото всє?

М.О.: Нє-нє-нє! Тії своїм кутком, своєю пачкою. Дівчата своєю. А ми собралісь замужніє, жонатиє: “Пошлі до того!” – “Пошлі!” Та й нам дадуть, канєшно!

– А які колядки? Пам’ятаєте слова хоч яких-небудь із них?

М.О.: Як заходять вже такі молоді, да співають.

“На єго дворє стояв колодязь, його жена по воду ішла.
По воду ішла, золотий хрест знайшла.
Там святі святили, золотий хрест загубили.
Ой оддай нам цей хрест, бо нам три служби служить!
Перву службу – Святоє Рождество, другу службу – Святоє Василя,
Третю [службу] – Святе Крещеніє!”

Добрий вечір! І заходьте, люди добрі в хату! Горєлка, тарєлка… Не до всіх же!

– Ну, понятно. А ваше весілля – ви, може, згадаєте, скільки днів воно ішло?

М.О.: У кого як.

– Ну взагалі довгими були весілля?

М.О.: Отак начинається з суботи й до понеділка, оце як обично. В суботу, значить, шишки, каравай спекли. В неділю повінчались. В понеділок в молодого, вже в неділю зайде молода до молодого. В понеділок у молодого день, а буває й два. Хто його знає!

– А в 30-х уже годах, після голоду, не пам’ятаєте, весілля такі ж самі були по три дні? Чи меншими стали?

М.О.: Випили по чарці й разбіжалісь.

– А не було в селі такого, може ви чули назву таку, чи пам’ятаєте, щоб празнували червоні весілля?

М.О.: Не знаю такого.

– То комсомольці такі празнували.

М.О.: Не знаю я такого.

– Не пам’ятаєте. Добре. А родичів усіх кликали на весілля?

М.О.: Ну, всіх же, канєшно! Хто прийде, хто не прийде.

– А дівчину сватали перед весіллям?

М.О.: Абізатільно!

– А хто сватами обирався?

М.О.: Кого возьме молодий!

– Це були переважно родичі?

М.О.: Його родичі, друззя його. Кого он возьме.

– А не знаєте, це треба, щоб був жонатий чоловік?

М.О.: Жонаті, свати жонаті.

– А дівчина готувала собі придане?

М.О.: Ну, хто готував, в кого було. В кого не було, в того ніхто нічо не готував.

– Ну, взагалі порядок був такий, шоб давать придане?

М.О.: Ну, так а хто бідних любить? Бідних і тепер не люблять. Каже, як є корова, як є машина, та є кабан, то пойду її посватаю. А бідна дівчина, яка вона там бідна, та нашо вона мені!

– Ну, виходили ж і бідні заміж.

М.О.: І тоді, й тепер. А як же! Ну, всьо ровно тепер багаті славляться, і тоді. Багатії, ніколі вони не мали.

– А дівчина як виходила заміж, то обов’язково брала прізвище чоловіка? На фамілію чоловіка переходить? Ви на чоловіковій фамілії?

М.О.: На чоловіковій.

– І ваші подруги, яких ви знаєте?

М.О.: Хто на чоловікову, навєрно ж усі. Я не знаю. Цього не знаю.

– Не пам’ятаєте ви випадки, шоб одружувались між собою родичі близькі? Двоюрідні наприклад.

М.О.: Булі, на третій, у третій.

– Трошки дальше.

 

13 VZ 13А Ieschenko M.O

– Той хрестив, да?

М.О.: І не давалі хрестить, запрещалі. А хто хотів, так похрестів. Мовчки. І всяк.

– А не пам’ятаєте, розлучення були?

М.О.: Були.

– А як це виглядало, чи так, як зараз, подавали документи якісь на розлучення?

М.О.: Заявлєніє пісалі, і подавалі, і разлучувалі.

– У сільраду?

М.О.: В сільраду.

– А більш раннього періоду не пам’ятаєте, ще коли ви дівчинкою були?

М.О.: Не знаю.

– А в яких случаях от чоловік міг одружитися вдруге? Чи тільки після того, як розлучиться, чи як?

М.О.: Не знаю.

– Діти жінки, яка розлучилася, чи стала вдовою, і вийшла заміж за іншого чоловіка, вони повинні були брати прізвище того її нового чоловіка, чи лишатися на прізвищі батька?

М.О.: Не знаю.

– А як у селі ставилися до позашлюбних дітей? до так званих байстрюків.

М.О.: Так, як яка людина. І тепер так, і тоді так.

– Зневажливо, да?

М.О.: А! То байстрюк.

– А в вашому селі були яслі?

М.О.: Були!

– То було перед войною, чи після війни?

М.О.: Не знаю.

– Не пам’ятаєте?

М.О.: Забулася. Син казав: “Там погано, я в їх не хочу! Я буду дома з бабою!”

– Казав? А коли це син народився в вас?

М.О.: В 35-му.

– Ну, так це, напевне, ще до війни було. Раз він ще казав.

М.О.: Да, він в 35-м году.

– То, навєрно, до війни.

М.О.: А дочка в 39-му. А син 35-го. А послєдня 44-го.

– А скажіть, будь ласка, як по традиції в селі, хто повинен був доглядати батьків старих?

М.О.: А хтойзна! Тепер же то тії пристарілії то всякі.

– А раніше?

М.О.: А раніше ж сидить у сина, в дочки. Добре йому, погано йому – як йому не є, а сидить, як є.

– Напрімєр, декілька там синів, дочок, з ким батько залишається?

М.О.: В кого як.

– Не так, щоб обов’язково в молодшого?

М.О.: Нє-нє! Як обично, остається молодшому, самому молодшому батько, і шо там у його є. Ну, а тоді вже, хто батька захоче забрать. Хто луче живе, в кого серце луче. “Ах, тобі погано? Давай я заберу свого батька й свою матір!” І все. Доглядали діти.

– А померлих ховали на кладовищі?

М.О.: А де ж?

– І майно батькове ділилося?

М.О.: А хто доїв, хто не доїв, то в самих м’ясо, як їм хочеться.

– А якщо от, наприклад, хату будували, то допомагали всі родичі будувати хату?

М.О.: Як у кого. Як були жаднії, так не помагали. Як були бєдніє, не помагалі. А як дружнії, так і тоді, й тепер.

– Ну, трудом же, навєрно, і бєдний мог допомогти.

М.О.: Ну, так не заставиш же, як не хоче.

– Да так же. А дівчата і хлопці ходили на заробітки на сезонні? Наприклад, взимку куди-небудь?

М.О.: А хто його знає? Мо ходілі, мо не ходілі. Там же желізна дорога цяя проходіть, шо робілась. Дак туди всє єзділі, ходілі, зароблялі, куплялі, справлялі! Одєвалісь же, Господі! Хто знає як.

М.О.: Це ще ви дівчиною були, як вона строїлась?

М.О.: Да-да.

– В 20-х годах навєрно.

М.О.: Та я не знаю, в яких. Так тільки злазілі на копи дивіться, як без коня, без нічого люди носили. А воно такі малєнькі паровозіки!

– Ваші родичі у революції, у гражданській войні не брали участі?

М.О.: Я не знаю!

– А ви казали, батько десь був?

М.О.: У плєну був.

– У німецьком це?

М.О.: Я не знаю, мені 1 год був. Я не знаю.

– А ви від кого навчилися пісень співати?

М.О.: А я знаю?

– Від мами, чи від бабушки?

М.О.: Мама співала, батько співав. Люді співалі.

– Так що і в сім’ї вчилися, і на вулиці вчилися.

М.О.: Як приходилось.

– Як ви вважаєте, коли більше на вулицях співали? чи до колгоспів, чи вже під час колгоспів?

М.О.: І в колгоспі спєвалі, і до колгоспу спєвалі. Оце пересталі. Ідуть: галала, галала – і всьо.

– Ви щитаєте, що спів у всіх селах навколишніх не відрізнявся?

М.О.: Нє! В кожном селі по-своєму. Спєвалі пісні адні, і там такії, і тут такії, а голоса і тії вже по-другому. От Масани і Бєлоуси.

– Чим ми відрізняємось?

М.О.: Разговорами одрізняємось. Одрізняємось, і словамі, і виговор етіх слів.

– А мелодія оставалась така ж сама?

М.О.: Ну так, ви знаєте, одно наче, а от уже стоїшь, уже чуєшь, то гаврилівська, то масанівська. А говорим же ми одінаково.

– Ну, значить, не одінаково.

М.О.: Ну, хто його знає, шо воно там таке, і як воно.

– А у Білоусі були такі пєсні, як веснянки, русальські, купальські?

М.О.: Були, були.

– І свята такі були, да?

М.О.: Були. І Івана Купала.

– А як вони празнувались? Ви празнували Івана Купала – дівчиною ще?

М.О.: Ну как? Вінки плели, на кропиву скакали. Цілу ночь гуляли, гармошка грає, ми гуляєм.

– А скакали на кропиву самі дівчата, чи може з хлопцями?

М.О.: Ні! Хлопці, і хлопці, й дівчата!

– По одному?

М.О.: Да, були і вдвох, і втрьох, і вдвох. Як хто суміє.

– Ну, це ворожіння ніякого не було відносно того, шо як удвох, наприклад, з хлопцем перескочиш?

М.О.: Ворожіння було таке то вже щитаєш, как год, а тоді считаєш, як два! два! (хлопає).

– І що?

М.О.: Тоді, значить, як багатий буде молодий, так він повинен буть вторий. А як бєдний, то так.

– А вінки на воду пускали?

М.О.: Хто на воду пускав, а хто на капусту клав.

– Ну, на капусту це на Купала, чи на Русальні?

М.О.: І на Русальні, і на Купала, як хто придумав. А на воду пускають: пливи, вінок за водою!

– “А я піду за тобою”. Знаєте таку пісню?

М.О.: Нє! То не знаю.

– Мама мені казала таку пісню.

М.О.: Оце й не знаю.

– “По правім бережочку в калиновім місточку”. А от Русалки як в вас празнувалися?

М.О.: Ну як? Вдень робиш, як вол, а ввечері вінки повйом: “Повела я русалок до рєчки, сама в віночку впереді. Повела я русалок на воду, сама вернулась домой”. Так спєвалі.

– І ішли в поле, да?

М.О.: Ішли в поле, ішлі до рєчкі вверх.

– І що там з вінками робили?

М.О.: Та нічо – поплигалі, поплигалі, побігали да й вернемось.

– І несете на капусту?

М.О.: На капусту.

– А що щиталось?

М.О.: От, на яку надінеш вінок, то буде великий качан. Ну, воно неправда.

– А от у нас у Масанах хлопці на Русалки дівчатам ноги пекли кропивою. В вас таке було?

М.О.: Та не тільки! І в вас, і в нас.

– А як ви думаєте, чому це так було? От через кропиву плигали. Колись плигали через вогонь, а потім через кропиву. Це що, одне і те ж?

М.О.: А я не знаю. А я не знаю.

– Не знаєте? не доводилось чути?

М.О.: Бачила, не толькі, а чого, чого? Я не знаю.

– А веснянки от співали в вас?

М.О.: Співали.

– Так ви тоже виходили десь за село?

М.О.: Та так! В селі, за селом. Виходілі, а в селі собираються дєвочки, спєвають: “Шолком милому весільну сорочку вишивала”. Співалі це.

– А хороводи не водили? танці?

М.О.: А нє!

– Тільки співали?

М.О.: Співали, і в м’яча грали.

– У м’яча? Це на веснянки?

М.О.: На веснянки.

– А як це? Що це за гра?

М.О.: Ну, шиєш з тряпок м’яч. І тепер же, бачите, такі м’ячі, дак кидають – дак вони кидаються. А в нас то вже весняний м’яч, і в м’яча гуляють.

– Так ви просто одна одній кидали? Чи об землю?

М.О.: Я кидаю м’яч, а ти б’єш палкою той м’яч.

– І шо тоді?

М.О.: Та нічого! Просто.

– Не було загадок ніяких?

М.О.: Ні, мо й булі, да я забула. Знаю, шо грали.

– Я вперше чую про цей м’яч. Він так і називався м’яч?

М.О.: Ну м’яч! давайте, дівчата, погуляєм у м’яча! В уголочкі ігра, уголочкі лєпім-лєпім! Грали, як корови пасли. “Сєрий вовк іде до хати, втєкайте, дєтки, до хати”. І йдеш гнати тії кучечки.

– Це гра така?

М.О.: Ігра! Ну, дєтки. Тих ігор багато було.

– А які от ви вважаєте пісні кращими, чи отакі весняні, купальські там, русальні? Чи про любов?

М.О.: Кажен по своєму врем’ю, по своєму сезону.

– Вам подобаються всі?

М.О.: Всє харошії пєсні равни своїму времені.

– А не пам’ятаєте, не було таких пісень, які начальство забороняло? Колядки, наприклад, церковні?

М.О.: Ну, як колядовать, так було ж нєльзя хадіть, родітєлі не розрішали хадіть колядовать. От у школі дєті вже не імєють права пойті і поколядовать. Так? Так. А тепер ідуть у хату, колядують. Так тоді ж було чим дарить, а тепер ну шо ти, як 200 рублєй канфетіна? Так шо ти її, купиш? Я й тіх купонов не понімаю.

– А не пам’ятаєте, коли це була ця заборона? У вас уже діти були?

М.О.: Були.

– Це десь у 30-х годах навєрно? тоді, як церкви закривали?

М.О.: Були закритії церкви, й хрестіть не давали. Колядовать не давали. Це уже.

– А щедрівки не забороняли? Щедрувать можна було?

М.О.: А в школі нєльзя було щедровать. Боже – щоб щедровать! Не можна було ніяк. Ніяк не можна було. Ну всьо ровно, як вони не забороняли, а дєті прибіжать: “Можна? Можна?” – “Щедруйте в хаті!” Пощедровали, побіглі.

– Не дивлячись на заборону, все-таки.

М.О.: Ну, так хаділі ж. Хаділі. Як тепер наркомани, ти його лай, а вони роблять!

– А коли ще не було заборони, так колядували і чоловіки, і жінки разом у гурті? Разом, чи може жінки ходили окремо, а чоловіки окремо?

М.О.: Да, ходілі вмєстє, і звєзду носілі, і з козою хаділі. Всяк було.

– А не пам’ятаєте ви пісень, шоб у селі співали чумацьких, козацьких?

М.О.: Не знаю.

– Тепер таке запитання, чому зараз все-таки жінки більш пам’ятають оці обрядові пісні?

М.О.: Того шо жінки були ж більше саме цього ходять. Вишивають, шиють, прядуть, там все. “Ну шо, дівчата, давайте заспіваємо!” Начинаєм спєвать. Потому запам’ятали. Мужики больш гарєлку запам’ятають, а жінки пєсні.

– Скажіть, пожалуста, а от ще, коли ви дівували, і зараз уже, коли вийшли заміж, у селі співали частушки?

М.О.: Спєвалі!

– Їх звали частушки чи приспівки?

М.О.: І присповками звалі, і частушками звалі. Булі такіє женщини, що крєпко вмілі припєвать. А большинство такі, шо жінка.

– А було так, шоб гармоніст іграв, а дєвка там припєвала, і танцевалі?

М.О.: Билі, билі, билі.

– А на яком язикє? Якою мовою спєвалі частушки?

М.О.: А всяк! Як говорять, так і співають.

– А ви любите такії пєсні: “Сірєнь голубая”, “Вломлю я вєтку із винограда”? Знаєте ви такі пєсні?

М.О.: Чула “Сірєнь голубая”.

– А “Зломлю я вєтку із винограда, скажу, шо вєтєр поламав”?

М.О.: Трошки да, й трошки нє. Ця сама пісня, та трошки не так”.

– Ну, знаєте ви ці пісні, да? Нравяться вони вам?

М.О.: Наравяця.

– Ну, це ж пєсні руські. А частушки, такі пєсні, откуда вони в нас появились? приєзжі, чи хто їх?

М.О.: А я знаю? Откуда я могу знать?

– А вам такіє пєсні больше нравятся, чем обрядові, наприклад, щедрівки, колядки?

М.О.: Всє пєсні хароші по-разному.

– Вам подобаються всі? Всє пєсні хароші?

М.О.: Да, всі пєсні хароші, всі пєсні взяти із жизні. А кожен по-разному, по своєму уровню.

– А ви под гармошку співали в молодості?

М.О.: Нєт.

– Не хотєлі, чи просто стіснялись?

М.О.: У мене не получалось, я ніколи не пробувала под гармошку співать, і не імєю понятія.

– Ну, а вобще співали другим голосом чи одводили?

М.О.: Ні, не одводила.

– Басували, да?

М.О.: Басовала, я отводіть не умєю.

– На весіллях теж приходилось вам співать?

М.О.: Приходилось по-разному, як кому попадає спєвать.

– А от свадьби, не було таке, шоб запрещали свадьби гулять по традіції? так, як колись гулялі?

М.О.: Я не знаю.

– Не помните. Не чули ви, не доводилось може якось і брати участь у цьому, шоб весілля справлялося у клубі?

М.О.: Нє, не було наче.

– От ще таке питання, чи у вашому селі не було майстрів, які робили посуд гончарний? Гончарів?

М.О.: Оцього в нас не було.

– А які люди жили в селі, якої національності? Чи тільки всі українці, чи може ви знаєте інших? Євреїв там, поляків?

М.О.: Поляків не знаю.

– А в школу ви ходили два роки, ви казали?

М.О.: Два дні! [Cміється]. Два дні.

– А в якому це році, не пам’ятаєте? Скільки вам тоді було років?

М.О.: Не знаю. Не знаю, прийшла – і вчитель мені тей натьор добре, я розридалась.

– Це був священик?

М.О.: Нє-нє! вчитель!

– Вже вчитель?

М.О.: Іван Осипович.

– А може ви пам’ятаєте, якою мовою вчитель говорив? Не пам’ятаєте?

М.О.: Цього не знаю! Я агресивна була, не хотіла слухать, так лінійкою! Я прийшла, розказую, так батько каже, шо “нехай вже йде, та нехай вже учиться. Хай учиться!” Матка: “З неї баришні не буде, я прожила, й вона проживе”.

– І ви так неграмотною і остались?

М.О.: Так я і не ходіла, і не була, і не імєю понятія.

– А в церкві проповіді вам доводилося слухати священикові? 

М.О.: Ну, а як же ж?

– Він говорив мовою такою, як ви говорите? чи це була якась старослов’янська?

М.О.: Я не понімаю мов.

– А ви розуміли його?

М.О.: Ну, конєшно знала! Молітва, он же то читає.

– Молітва це само собою. Ну, он же ще інколи, знаєте, говорить зі своїми.

М.О.: Не знаю, шо він там читає. Я його не понімаю, то мені всьо ровно.

– А у сільській раді вам не доводилось брать справок яких-небудь?

М.О.: На шо?

– Ну, кудись вам треба, що виписують там, як ви робили, то на якій мові?

М.О.: А я знаю? Таке питаєте [сміється]. Прийшла, кажу на предсєдатєля: “Мені треба справка!” – “Куди?” – “Да туди то там”. Шо він написав, я там не знаю.

– А знаєте ви, хто це такі богомази?

М.О.: Не знаю.

– Ті, хто ікони малює. В вас в селі не було таких?

М.О.: Ну, я не знаю!

– Якби малювали, то навєрно б купували люди.

М.О.: Мо б чула. От не знаю, купляли в церкві, купляли на базарі. Як іде дівка замуж, то дві ікони.

– А скільки нормально у хаті от должно було буть ікон?

М.О.: У кого скільки.

– Ну, от дві обов’язково?

М.О.: Обов’язково дві, чотири, шість. У кого було, так багато зараз стоять.

– А раньше?

М.О.: А раньше одна! Одна хата, 4 іконки було. Дві моїх тіх уже ж вінчальних считай. Вінчалась – не вінчалась… Я, канєшно, не вінчана [сміється].

– А чого? Забороняли тоді?

М.О.: Ні, не було церкви, о! Не правила. І ми не вінчались.

– А чого? В 29-му ше ж була?

М.О.: Не правилась в нас. В нас не правилась.

– А ви не пам’ятаєте може ви бачили у сусід де-небудь, які це були ікони, крім Богоматері і Ісуса Христа?

М.О.: І Микола був, і Казанська була, Покрова була, Пречиста була. Так, як і тепер. Ікони всігда Тайна вечеря була. В общем, ікони як ікони, як обично.

– Вони вішалися всі на покуті?

М.О.: На покуті, і вєшалісь на стєнах вєлікіє. В мого дядька да такі билі!

– Так це тоже десь ближче до покутя? Чи де – між вікнами?

М.О.: Да, у стінах – так отак от на стіні виставлені такі великі, як оце, ікони. Ну, так він же був староста. То у його булі такії ікони.

– Ну понятно. Ікони накривалися рушниками?

М.О.: Рушниками.

– А як ви вважаєте, чому їх накривали?

М.О.: А откуда я знаю? Не знаю.

– Не знаєте. А лампадки перед іконою?

М.О.: В селі у кожного, у кожного, у кожного була ікона, я не знаю. Я, ну я такий чєловєк, як вам сказать.

– Ви знаєте, що було, но пояснити не можете.

М.О.: Я не перекажу, я не знаю.

– І в домовину ж ось кладуть, і клали раніше ікони?

М.О.: Клали й кладуть, і свічки кладуть у гроб. А нашо їх туди кладуть? Я не імєю понятія.

– А заміж як виходили, згадайте ше свої молоді роки, благословляли іконами? І в дорогу давали ікони?

М.О.: Давалі! Ідеш же замуж, так матка ж благословить, і дасть ікони.

– А тих, хто, кого в армію відправляли?

М.О.: Тоже благословляли іконами.

– Ну, в дорогу не давали?

М.О.: У дорогу я не знаю, я такого не пам’ятаю.

– А не пам’ятаєте, може в сім’ї, раз дід у вас був церковний староста.

М.О.: Ні-ні! Дядько, дядько, ше й далекий дядько!

– Ну, все одно, може доводилось вам чути від старших людей, чи не було от якоїсь ікони, яку б вважали, от у церкві, напрімєр, особливою такою заступницею?

М.О.: Не знаю, не знаю, не знаю, не знаю.

– А не чули ви, щоб такі були розмови, що наче б то за іконами в хаті живуть духи померлих?

М.О.: Не знаю.

– А як поступали з старими іконами? Дерев’яні колись були ікони.

М.О.: Ну, дерев’яні так, як і тепер. Вони на календарі Матір Божа, я й бачу, шо то Матір Божа, а шо воно.

– А як стара становилася ікона, її викидали чи спалювали? Що з нею робили?

М.О.: Паліла мамка. А попіл той не знаю, де діла.

– Ну, була така розмова, шо його просто на смітник викидать не можна?

М.О.: Ні, нічого свяченого не викидають! Я навіть паску не свячу, бо я її не з’їм. Я нічого не свячу, бо я не знаю, де його дівать. Так я не роблю цього.

– А не пам’ятаєте ви такого, шоб закривали ікони, коли там, наприклад, у піст, або коли танці якісь у хаті, або сварилися там у хаті?

М.О.: Не знаю.

– А сваритися не грішно було перед іконами?

М.О.: А чи я там знаю, чи грішно, чи не грішно? Я матюков не горну, так я не знаю [сміється]. А другим це наравилось, красіво. 

– Послухать, як спектакль?

М.О.: Да. А наші батьки цього не робили.

– А може ви чули, що треба було молитися до якоїсь особливої ікони, шоб дощ, наприклад, пішов?

М.О.: То наймали молєствій, шоб дощ пошов. Усі гуртом виходили в поле на Єгорія [на Георгія, Юрія]. А то в церкві одправляли, шоб дощ пошов. А шо воно значить, я не знаю.

– А це на Ригорія в церкві наймали, да?

М.О.: Да нє! Я кажу, це нема дощу довго, і наймають люди молєствій. Моляться Господу Богу, просять, шоб пошов дощ.

– Так то вони виходять у поле?

М.О.: Та нє! В церкві тільки править.

– А це, шо виходять?

М.О.: А в поле на жито це вже на Ригорія, це вже так, як обичай.

– Поднесли ікони, й хоругву? Це не називалося Хресний хід?

М.О.: Не знаю, як воно називалося. Ригорій, з іконами в поле ходять. Ось буде Казанська.

– На Казанську тоже ходили?

М.О.: Ні, не ходілі, а так я кажу, ось буде Казанська. Не будем справлять Казанську. А була це буря, то хату поскидала, і все побила, і все чисто вибито. Тоді давай знов справлять. То дві Казанські, оце одна буде.

– А можете згадати ото, коли ходили в поле з іконами, з хоругвами, був час, коли заборонили це робити?

М.О.: Не знаю! Да навєрно ж був. А як закрилася церква, так навєрно ж був.

– І перестали ходить.

М.О.: Ну канєшно, тоді ж уже на хаділі! Колхоз стал, так уже ж не хаділі.

– Під час колгоспу вже не ходили?

М.О.: Нє хаділі, це до колгоспу хаділі.

– А на церкву ходили збирали гроші в селі?

М.О.: Збирали.

– Це вона 29-го, ви кажете, вона вже не робила. А коли ж, ви не пам’ятаєте, коли це було, коли церкву закрили?

М.О.: Не знаю. Знаю, шо в нас церква була.

– Це раніше ще?

М.О.: І раніше, раніше. І теє, а як умре, вже по душє звонять. Знаєш, шо звонять, то це вже хтось умер. А ось умре чєловєк, а ми ж не знаєм. Раньше як хтось уже, звон звонить по душі. На пожар звон звоніть по-своєму. На покойніка по-своєму.

– А ви не пам’ятаєте, як закривали церкву? Не були свідком цього?

М.О.: Не знаю.