Бібік Іван Іванович, 1925 р. н.

І.І.: Отам Кобзарьовщина, Балабайовщина, тепер Байки.

− Ваша сім’я жила оце вся сім’я в одній хаті, так?

І.І.: В одній хаті.

− А потім, як повиходили заміж дівчата, залишалися тільки сини?

− Ну, дівчата вийшли заміж, тогда сини остаються. Як сини поженились, вони в одній хаті жили.

− Всі сини з невістками?

І.І.: Да! З невістками.

− А як велося господарство, от? Скільки в вас було синів, багато, невісток –  розподілялася якось робота в сім’ї? Шо то роблять жінки – то робить одна жінка, то друга?

І.І.: Да! Так було.

− Чим, наприклад, невістки займалися?

І.І.: Ну, коли дитина є, вона коло дітей. І хліб пекли, і по хаті все робили. Й стірали, ткали, пряли.

− А чоловіки?

І.І.: А чоловіки робили на землі. Дрова заготовляли. Горшки робили. Возили горшки продавать [сміється]. 

− А хто являвся главою сім’ї, якшо сім’я жила, наприклад, шо там діди, шо дід і баба? А потім вже тільки батько й мати, так хто главою сім’ї був?

І.І.: Ну, був дід.

− А от у вас була сім’я велика і багато братів, і жили ви з батьком. Ви, якщо заробляли гроші, ви батькові гроші віддавали?

І.І.: Ну, така була, да.

− Всі віддавали батькові гроші?

І.І.: Віддавали батьку, мати розпоряжалась.

− Тими грошима?

І.І.: Да.

− А батько?

І.І.: Ну, батько заробляв ще гроші.

− А ці, шо ви йому давали, він тоже матері віддавав?

І.І.: Це оддавав. Ні в кого в селі грошей не було.

− Ну, а як ось треба було шось купляти в сім’ю, то хто вирішував? Радилися якось?

І.І.: Батько радився з матір’ю, кому шо купить, тому чи другому сину.

− А скільки було землі у вашого батька ще тоді, як не було колгоспу?

І.І.: В мого діда було дуже багато землі. Но революція когда прошла, так всю землю забрали. А в батька було там гектара два коло хати. 

− А у ваших братів і сестер була земля вже? Це вже було, мабуть, під час колективізації?

І.І.: Брати мої іще молоді були тогда, самі малі.

− Вони ще не були господарями?

І.І.: Ні-ні-ні!

− В селі сім’я займалася, і город був, і земля була, і чимось ще займалися промисловістю, гончарством, так?

І.І.: Да-да-да!

− Ваші батьки також займалися гончарством?

І.І.: Да! І землею занімались батько, і горшки робив ше все врем’я.

− І горшки возили продавать?

І.І.: І возив. Коні запрягає і їде аж туди на Полтавщину, под Києв.

− Далеко їздив так?

І.І.: Да!

− А в Білорусію?

І.І.: І в Білорусію їздили.

− Вони продавали їздили, вибирали час абиякий? Чи вибирали, щоб ярмарки десь були?

І.І.: Да, старались; особенно, когда за кооперації, там і Прилуки, в Яготин. Знали, когда базар на який празник, і тогда старались попасти на ярмарок. 

− Це було іще до колективізації?

І.І.: Да! Ше в те время.

− А от уже в 30-ті роки, в 40-ві, 50-ті?

І.І.: Тут уже в основному у нашім селі осталось одноосібників 4 чоловіка. А то всіх загнали в колхоз.

− А вже в колгоспі вони зробили так, шоб вже не робили?

І.І.: Коня немає, забрали, здав в колхоз. Батько не входив до 38-го року.

− В колгоспі не був?

І.І.: Не був. Но потом уже діваться було ніде, налоги такі, шо.

− А в післявоєнний час ше гончарі були, які робили?

І.І.: Да, в післявоєнний час дуже багато вначалі на фронті.

− Загинуло? 

І.І.: Загинуло. Остались хто інваліди, як їм.

− Но обізатільно було в колгоспи?

І.І.: Нєкоторі в колхозах робили, а артіль тут організувалась, в артілі роботали з гончарним проізводством. Тут кирпіч формовали, і черепіцу, і гончарний цех був. Ну, послі роботи каждий дома робив горшки. І так старався хоть раз в полгода випаліть. Зарплата була дуже низька.

− І вони так же возили кудась продавать?

І.І.: Да, продавали. Тогда вже машину наймає, Гомель, Чернігов в основном. Машинами. Удвох машину наймають, грузять дві печі горшків, і.

− А скільки у печі горшків поміщалося?

І.І.: До 1000 штук.

− А у вас була у ваших батьків, коли ше батьки жили, був фруктовий сад? 

І.І.: Ні, дуже мало. Мало було дєрєвьєв.

− Тут вони погано росли? чи накладали великі налоги?

І.І.: І налоги. Начали, за кущ смородіни тоже налог був. Багато повирубували людям.

− Вирубували?

І.І.: Да, од дєрєвьєв оставалось голе мєсто коло хати.

− Це було ще до війни?

І.І.: Да, перед войной було. В 36-м, 7-м, 8-м, ше перед войной.

− А вже послє войни насажували сади?

І.І.: Да, начали садить.

− До якого розряду власників от до колективізації належали ваші батьки? До середняків, бідняків?

І.І.: Середняків.

− Ваша родина мала авторитет у селі? Чи радилися з вашими батьками люди, сусіди наприклад? Чи в позику брали?

І.І.: Брали.

− То до колективізації?

І.І.: Да. Батько жив добре. Тоді корови держав. І свиноматка була. Продавали і поросят. Батько був авторитетний.

− А після, або вже при колективізації, коли колгоспи стали?

І.І.: Колхози коли стали, у 32-м году батько пішов у колхоз. Потом там полгода побув, а потом вийшов з колхоза. Дали йому бідну коняку таку, воза ломаного. Насилу додому доїхав.

− Не свого коня?

І.І.: Ні! Того коня не давали! Потім батько продав того, шкапу ту. Воза не возвратив, і з 39-го года він був одноосібником.

− Ну, а до цього часу як він, мав авторитет у селі? як ви вважаєте?

І.І.: Мав. Мав. Ну, як хазяїн був. І чоловік такий, шо ніколи п’яний не був. Не бивсь, не лаявсь. Був примєрний чоловік. Хазяїн на селі.

− До колективізації от ви пам’ятаєте, маленьким тоже були, то мабуть пам’ятаєте, чи давали вам батьки якусь роботу? Діти призвичаювалися до роботи з якого віку приблизно?

І.І.: Аякже! Я все время пас телят, корову.

− То з якого це віку було приблизно?

І.І.: А 6 років.

− А як ви вважаєте, чи це того дітей привчали до роботи, що нікому було в сім’ї зробити цю роботу – чи просто це був один з виховних методів, привчати до роботи?

І.І.: Да! Потому шо це ж з малих років треба приучати до роботи. А вже взросла людина – тоді трудно приучить. Він уже тогда. 

− У вашій сім’ї не було, не наймали наймитів?

І.І.: Нє, не було. 

− А хто-небудь наймав наймитів? Ви не пам’ятаєте такого? 

І.І.: Ну, то нанімали когда? От, картошку треба окучить.

− На сезонну роботу?

І.І.: Да! Там на день, на два, отак.

− І тільки на такий термін?

І.І.: Да!

− А як їм платили? Домовлялися?

І.І.: Домовлялись у день, скільки там коштує, платили їм.

− А ваш батько пішов в 39-му році в колгосп, у цей час ви уже були одружені?

І.І.: Ні, ні ще.

− І ваші брати теж?

І.І.: Теж.

− І як ви відносились, стосунки у сім’ї змінилися якимсь чином, коли сім’я втратила господарство? Віддала в колгосп багато чого з господарства.

І.І.: Ну, брата тогда ж у Донбас у шахти забрали.

− А чим же ви в сім’ї стали займатися? 

І.І.: Ну так, батько, коли здав коняку, прийшов, сів і плакав. Два года ні за шо не брався. Сидів тільки курив. Для нього потрясєніє було сильне. А німці когда пришлі, когда досталі, батько вже горшки наробів і поїхав наміняв. Поїхав, наміняв стільки хліба.

− На горшки?

І.І.: На горшки. По 4 рази горшок одсипали зерном. Колеса ламались.

− А з якого віку стали працювати в колгоспі діти – ви не пам’ятаєте? Не з вашої сім’ї, бо ви пізніше вступили. А може пам’ятаєте, з якого віку приймали в колгосп?

І.І.: Підрамки били, і я бив рамки, зарабатували.

− Так скільки вам тоді було?

І.І.: Ну скільки? Ето було годів 10.

− Уже можна було працювать?

І.І.: Да! Рамочки били для етіх, черепіци.

− У вас було тут виробництво черепіци?

І.І.: Ну, черепіцу формовали і палили. І важкий. 

− Як ви думаєте, після укорінення радянської влади, чи змінилося становище жінки у сім’ї? От ви, може, наблюдали це? Все-таки в патріархальній сім’ї вона була людиною підлеглою. А чи стала вона, у сім’ї більшу свободу отримала, чи ні?

І.І.: Та одинаково.

− Однаково. Чи всі пішли в колгосп в вашому селі радо, чи ні?

І.І.: Ні, не радо.

− Більше за переконанням чи з примусу?

І.І.: З примусу. Да, примусово.

− А як заставляли? Методи ці не пам’ятаєте?

І.І.: Ну як? Забирали. Заходить у хату така група: комнезам, предсідатєль сєльсовєта і предсєдатєль колхоза. Назначені там, от. І − ти підеш в колхоз? Другий каже − да я подумаю! А другий каже, шо йому тєрять, єслі був, шо даже коняки не мав, їм всьо ровно. А от тє, коториє люди зажиточно жили, кінь такий, шо аж труситься весь, гладкий та здоровий. Збруя добра. Жалко ж оддавать. Ті воздержувались. Ну, налогами жали. Налоги такі, шо один налог оддасть батько, тут же через дві неділі другий добавляють. Була така торба грошей у батька, всі оддав гроші, і все ровно прийшлось іти в колхоз. Так шо це примусово.

− А якшо не пішов, у вас батько пізно пішов, не пішов він зразу в колгосп, як заробляв на життя? Промислом?

І.І.: Промислом. За щот горшків.

− А як ставилися в селі до тих, хто не пішов у колгосп?

І.І.: Не любили таких людей. Це, це щитались як отшельніки, протів совєтської власті.

− А були такі, шо виселяли з села людей, хто не пішов в колгосп?

І.І.: Ні! В нас не висилали.

− А хто проводив колективізацію в селі? Свої чи чужі?

І.І.: Свої.

− І вони були дуже жорстокі? Не було такого, шоб останнє зернятко забирали?

І.І.: Он у Тетяни Дмитрівни у батька було дві корови, семеро дітей. Корову забрали, тільна, вели – і вона по дорогі отелилась. Оставили сємью всю без молока. Це вже як щитається? Це щитається жестоко.

− А що у колгоспі отримували? Можна було за це прожити? 

І.І.: Ні! Прожить ніяк нільзя було. Отака в когось там земля погана, то там жито й картошку садили, більше нічого.

− І то урожаю не було.

І.І.: І урожай негодний був. Так там шось 10-15 копійок у день платили.

− А де брали кошти на харчування? На продукти, на одяг, взуття?

І.І.: Ну це, це ж отак. У нас біля лісу, ягоди та гриби. От урожай хароший на гриби, люди сушені гриби продавали і купляли одежу шось. Обуть, одіть.

− А самі виробляли одяг люди?

І.І.: Аякже! Ткали, коноплі сіяли на городах, льон, і пряли, і ткали полотно.

− І з полотна шили одяг?

І.І.: Да! 

− А ще який одяг тут виробляли, не знаєте?

І.І.: Із вовни ткали. З вовни.

− Овечок тримали?

І.І.: Да! Хто тримав овечок до колективізації. А вже після колективізації ніхто нічого не держав.

− А практикувалося в селі, наприклад, таке, щоб мінялися, одяг там міняли ще на щось?

І.І.: Да-да-да! У 33-му році, коли голод настав, моя мама вивезла все. Всю одежу в Білорусію за харошу, десь там корсет, чи спідниця плюшева хароша, це так 10 фунтов ячменя давали.

− Ну, це у город. А наприклад, могло таке буть, щоб у селі хтось умів шити, чи там виготовляти шось із вовни, а ви робили гончарні вироби. Замість того, шоб платити гроші, обмінювались, такого не було?

І.І.: Ні, не було.

− А от не пам’ятаєте, чи було нормальним явищем крадіжки в колгоспі? Шоб люди у колгоспі брали собі щось?

І.І.: Ну, це ж уже так було заведєно, там можна було брать [сміється].

− На неофіційному рівні, на рівні селян не осуджувалося?

І.І.: Нє-нє-нє-нє!

− А як каралося на офіційному рівні, якщо поймають когось?

І.І.: Як поймають, то саділі, за колосок саділі в тюрму, 5 років давали, не менше.

− Як ви думаєте, чи було почуття вболівання за колективну власність? Чи тоді переживали, шоб колгосп процвітав?

І.І.: Ні-ні! Ні! Ніхто його не любив, і не хотіли там робить.

− І це і після війни зразу? Чи до войни?

І.І.: І після войни, і до войни так само.

− А тепер?

І.І.: І тепер теж.

− Чи хотіли би мати таке господарство, як, скажімо, ваші батьки?

І.І.: А в мене воно й є.

− Таке саме?

І.І.: Таке саме.

− А може, більше? У діда було більше?

І.І.: Нє! У діда, й в батька таке було. І січас от у мене і коняка, й дві корови є. І все є, шо треба.

− А що таке була земля для ваших батьків і для вас тепер?

І.І.: Земля це ж корміліца, земля. Без землі ж жить не можна.

− Основне багатство?

І.І.: Да! Вся надія була на землю. І жито, й гречку батько сіяв. І картошку садили.

− А промисел це вже подспорьє?

І.І.: А промисел ето подспорьє, добавка до землі.

− У колгоспі в селі був ше в довоєнний час клуб?

І.І.: Був. 

− А от, якшо там були якісь зустрічі, то там з якимись видатними людьми? Чи такого навряд чи було, бо село ваше далеке?

І.І.: Нє, не було!

− Чи вибори це були, то це обов’язково треба було ходити? Заставляли ходити – чи хочеш іди, хочеш не йди?

І.І.: А нє! Обов’язково должен буть на виборах. А як больний, прийдуть із урною до хати.

− А було таке, шоб хто-небудь взагалі не хотів іти?

І.І.: Один був не хотів, так його чуть не судили.

− Хто в селі до колективізації був найавторитетнішою, найголовнішою особою? Ви такого від батьків не чули? 

І.І.: У селі? Ну, в нас тут був мій дядько двоюродний.

− Так ким він був? яку посаду займав?

І.І.: Він був головою сільради.

− То це вже після колективізації, так?

І.І.: Так!

− А до того? до колективізації? Ну, напрімєр, от такі були тоді люди у селі, як піп, староста, церковний староста, сільський староста. Ви не пам’ятаєте, як воно?

І.І.: Ні, я чув, мати розказувала, шо староста ето був основний хазяїн в селі.  Ето авторитетна людина. Ну, й піп.

− І вони вирішували?

І.І.: Да, вони вирішували всі справи такі.

− Сільської громади?

І.І.: Да!

− А не розказували батьки, який орган сільської влади був у селі? Ну, наприклад, це могло буть віче, сходка, збори?

І.І.: Сходка!

− Сходка звалася?

І.І.: Да, сходка.

− І не знаєте ви, де збиралися ці сходки?

І.І.: Десь на вулиці в літній час. А в зімній так наймали десь хату таку велику там.

− Не знаєте, були, брали участь там жінки?

І.І.: Ну, аякже! Жінки приходили слухали.

− Слухали, а право голосу вони мали?

І.І.: Мали!

− А крім оцих трьох авторитетів, наприклад, староста церковний, піп і сільський староста, хто був ще авторитетним, авторитетною людиною в селі там, наприклад, чи це був багатий якийсь хазяїн? Чи це був якийсь учитель, може? Не пам’ятаєте такого? 

І.І.: Ну як? Врач у нас був, от. І учитель, мою маму вчила вчителька. Була дуже поважна така людина.

− А такий хазяїн міцний, наприклад, у селі, він міг користуватися більшим авторитетом?

І.І.: Аякже! Міг слово сказать таке різке.

− А багато було в селі таких міцних господарів?

І.І.: Так, я можу пощитать. Мій дід багато землі мав. Чоловік 5-6 було таких.

− В них були великі родини чи маленькі сім’ї?

І.І.: Нє, великі такі.

− А яке господарство вони, не знаєте, яке господарство вважалося великим? Скільки там треба було, шоб було взагалі? Ваш дід оце.

І.І.: Мій дід саме більше мав землі.

− І скільки це гектар?

І.І.: Ето ж в діда мого до тисячі гектарів.

− А хто бідняком вважався? Хто зовсім землі не мав, чи хто мав трохи? 

І.І.: Десь коло хати там клочок мав. Даже й коня другий не мав. Так жив, як ходив картошку просить до сусіда.

− А чи не пам’ятаєте ви, гуртувалися між собою – наприклад, бідняки самі собі, багаті люди самі собі, середняки самі собі між собою?

І.І.: Вони дружили, дружба була.

− А між бідняками і багатшими? Бідняками й середняками?

І.І.: То щитались уже.

− Зневажали?

І.І.: Зневажали.

− Вважали, що вони бідні тільки тому, що погано роблять?

І.І.: Да, був такий у нас. Гончар хароший, а хазяїн поганий. Ходить робить не дома горшки, а по людях. Шось зробив, там його і кормлять, і чарку дають йому. І вечором вже грошима плотять. Так він не несе гроші жінкі, шоб оддать, а іде вечором у карти гулять. Програє все, а потом каже, шо: “А той живе добре! Так його нада розкуркулить”, – як колхоз став. Отакі є.

− А хто от під час колективізації, хто головнішим був уже начальником в селі? 

І.І.: Сільська рада ж.

− Голова сільської ради?

І.І.: Да! І група з ним. Там єсть зам, которий возглавляв. Предсєдатєлі ходили.

− Предсєдатєль комнезама, ви маєте на увазі, да?

І.І.: Ну, предсєдатєль комнезама і предсєдатєль сільської ради. І вибраний голова колхозу.

− Оце були найголовніші, найавторитетніші?

І.І.: Да! Іще могуть із района приїхать.

− А от сільський староста, піп, церковний староста уже під час колективізації, вони мали таку вагу, як раніше?

І.І.: Ні-ні-ні! Тоді старости вже не було. І це все.

− А церква в вас була?

І.І.: Була.

− Її до війни закривали чи ні?

І.І.: До війни, у 35-му, навєрно, чи 36-м году. На пекарню, пекарню зробили там у церкві. А коли прийшли німці, люди печі з пекарні повикидали, одремонтірували опять церкву. Піп робив і вінчав молодих. Два роки була церква. А потім, когда німці одступали, церква згоріла.

− Згоріла. А от який вищий орган сільської влади в цей час був? Тогда раньше ше сходка була, а потім уже, під час колективізації, в 30-ті, 40-ві роки збирали людей, як називалося?

І.І.: Собранія. 

− Собранія. І на це собраніє ходили кудись у клуб, чи в місце якесь?

І.І.: У клуб, в основному в клубі проводили.

− Запрошували їх, чи об’яви вішали?

І.І.: Об’яви, об’яви вішають.

− Жінки брали участь у цих собраніях?

І.І.: Брали.

− І однакові права мали всі?

І.І.: Да! Одінаково.

− А хто був найбільшим авторитетом у селі вже за цього часу, вже під час колективізації? Чи це був господар добрий – чи це був якийсь член комнезаму? Залежало це від того, наскільки він господарство мав міцне?

І.І.: Авторітєт який? Раз в колхозі одінакові всє пошлі, тут уже уравніловка була. Ти вже не хазяїн, шо в тебе було, забрали. Ти вже равний став із бідними, одинаковий. Ну, канєшно, він то лучий, як хазяїн. Може подсказать. Хто там до його прислушувався, хто? Кому воно треба було?

− Ви вважаєте, що вже тоді, під час колгоспів, всі стали однаковими?

І.І.: Одінакові! Там вже разніци нема. 

− Якщо раніше багатші там люди між собою спілкувалися, старалися, то тепер уже більше стали спілкуватися з тими, хто став бідним? Терпеливіше відносилися до тих, хто там трохи лінився, не був таким господарем, як треба, як хотілося? Чи так воно й залишилося, шо їх зневажали, тих людей?

І.І.: Тепер же вже совсєм друга обстановка стала (сміється). То вже, хто робив, хто не робив, а пенсію дають. Так шо другий є 40 років проробив, а хто не робив, так тому всьо равно дають, значить. Всі равні стали.

− Чи родичалися між собою от в колгоспі коли були, бідніші й багатші?

І.І.: Родичались.

− Чи були в селі чужі люди при владі?

І.І.: Були до війни. Предсєдатєль артєлі був і забувся, хто.

− А звідки, звідки ця людина була?

І.І.: Був один із Добрянки, то з Чернігова присилали.

− А селяни з ними гуртувалися, родичалися з чужими цими людьми?

І.І.: Так, шоб до предсєдатєля, находились такі люди, які старались здружиться з їм, да. З вигоди.

− Тільки тому, шо це начальнік?

І.І.: Це начальнік, да [сміється]. Святкували там умєстє, да в гості зовуть. Це ж таке ведеться.

− А якщо збиралися гості, люди співали?

І.І.: Співали обізатєльно. 

− А як оце ви співали, на скільки голосів? Чи це співали однаково, чи був хтось, хто з басами, хто там виводив?

І.І.: Да! Є, шо виводить, подтягує, і басами.

− На два голоси співали?

І.І.: На три.

− На три співали? А той, хто виводить, як він називався? Шо він робить – подтягує?

І.І.: Подтягує [сміється]. Тягне вверх.

− Ну да, а як, наприклад. Підтягач, чи як? Чи не було такої назви?

І.І.: Не пам’ятаю такого.

− І всі, на всіх кутках у селі однаково співали? так на два, на три голоса?

І.І.: Да, одінаково.

− А був такий куток, щоб співали найкраще? Що там були голоси найкращі?

І.І.: Тут у нас в селі була одна така, Зіна її звали, баба. Дуже гарний голос. Там і так женщин 5 було.

− Співали у церковному хорі?

І.І.: В хорі і так от заспівають, так ето, як кажуть, коси нагору піднімались [сміється].

− А не пам’ятаєте ви, не було такого, шоб, наприклад, на одному кутку дівчата і хлопці співають, на другому співають, і стараються один одного, той куток того переманіть?

І.І.: Нє, такого не було в нас. Так гуртом собирались десь в одному місці.

− То це в вас найкраща співачка це Зіна була? Ви її прізвище не пам’ятаєте?

І.І.: Нечипоренко.

− Нечипоренко Зіна.

І.І.: Зіна Григоровна.

− А були такі люди, які гарні співачки, шоб їх запрошували, наприклад, на весілля поспівати? Тільки з-за того, що вони гарно співають, їх запрошували?

І.І.: Да! Це вже були авторитетні такі люди.

− Так їх просто запрошували, вони там гостювали – чи їм платили за це?

І.І.: Ні, не платив ніхто. А так на бесєду приглашали, вони там співали. Який празник, особенно релігійний, вони весь час співали.

− А не пам’ятаєте ви такого, може батьки вам розказували, були в селі вечорниці?

І.І.: А обізатільно, вечорниці це.

− Ну, це ще при вашому парубкуванні були? 

І.І.: Ні вже. От мати розказує, як собирались, там прядуть, вишивають дівчата. Ну, вишивають там з піснею. У їх і вишивка, і хлопці там рядом сидять. Отакі вечорниці були.

− А хто їх організовував, не казала вона?

І.І.: Самі нанімали хату.

− Дівчата старалися, чи хлопці?

І.І.: Хлопці помагали, платить треба за хату. Десь у якоїсь бабусі там собираються в хаті. Ми, каже, будем платить.  Керосіну ж не було, як нема, так лучину рубали хлопці із єлєй смольоних. Зажигали огонь, і видно в хаті. Іще й платили бабі за кімнату.

− А не знаєте ви, от під час колективізації ви вже не збиралися на вечорниці. Чому це сталося? Стали забороняти, чи люди самі якось втратили інтерес?

І.І.: Та, тут уже і голод, тут уже не до празників.

− І колективізація.

І.І.: Колективізація, люди уже такі і змарнілі були.

− А не пам’ятаєте ви такого, щоб у вас у селі, наприклад, були співачки такі авторитетні, шоб баба була кухарка? Яку запрошували б, шоб вона готувала там чи на похорони, чи на весілля? Спеціалістка така.

І.І.: Ну, в нас так баби такі багато було в селі. Уміли приготовить добре.

− І їх запрошували, шоб вони помагали?

І.І.: Да! Це похорон чи весілля.

− Так їм якось платили? 

І.І.: Ні! Ніхто не платив.

− Просто це допомога була?

І.І.: Допомога, да, шоб кращий обід зробить.

− А голосильниці, таке слово вам знайоме? Не було таких людей, яких люди просили, шоб вони на похоронах голосили за покійником?

І.І.: Нє, не було в нас таких.

− У вас причитували мабуть? 

І.І.: Причитували.

− Но самі родичі?

І.І.: Самі родичі. Отут у нас в Коробчині, фамілія Коробка, так дуже вміли причитувать.

− Вони тільки за своїми причитували?

І.І.: За своїми. Як начнуть так, то в їх слова беруться, сильно інтересно.

− А на похоронах співачки оці співали?

І.І.: Півча.

− Півча це церковна. А як церква згоріла, і потім не було?

І.І.: От і січас церкви в нас нема, а півча є.

− Півча є? А як вони учаться? Самі з себе?

І.І.: Самі од себе. Одна од другої.

− А ви не знаєте, вони якось репетиції якісь проводять, чи це похорони й є їхня репетиція?

І.І.: Да, оце їх репетиція.

− А як ваші батьки вам не розказували, які музичні інструменти, які ансамблі грали на весіллях у 20-х роках?

І.І.: А! Ну, до революції тут у нас скрипка і гармошка.

− Скрипка і гармошка.

І.І.: І барабан.

− Оце три таких інструмента?

І.І.: Да!

− А не розповідали вони вам про свої весілля? Як мати виходила заміж, наприклад? Подробності не знаєте? Хто там грав?

І.І.: Я знаю, шо мій батько грав на гармошці. Ходив грав на весіллях. 

− На весіллях грав. Так інтересно, ви може пам’ятаєте, чи йому щось платили? Чи він грав тільки за то, шо там пригощався?

І.І.: Шось платили тогда. Не знаю скільки, ну на свадьбу 2-3 дня там іграв. Значить треба ж платить.

− Платили грішми?

І.І.: Да! Я не пам’ятаю, скільки, но даром не іграв.

− А у кого батько ваш, наприклад, навчився грати?

І.І.: Отак хтось десь, якийсь музикант був, дививсь, купив гармошку собі і начав тренируваться сам.

− Самотужки?

І.І.: Самотужки.

− А не пам’ятаєте, в селі не було таких сімейних ансамблів, шоб у сім’ї грав там і батько, і син?

І.І.: Ну, отут фамілія Кобзарі у нас є, так там уже споконвік воно йшло. І батько й син, і сини іграли.

− Вони грали на гармошці?

І.І.: Ні! На скрипкі. На скрипкі, а потім січас і на баяні. Це кобзарський рід іде. Січас уже скрипок немає, а баян, гармошка, гітара. 

− А скрипки довго ви пам’ятаєте, скільки, наскільки, до якого часу грали на скрипках вони?

І.І.: А уже Кобзарі ті діди старі повмирали, то скрипки вже не було. То був Григорія Павловича син і батько Павел Каленикович. У його скрипка була, це до німців, німці й забрали. До 42-го року.

− Іще грали на скрипкі?

І.І.: Да.

− А не доводилось вам чути від батьків, а чи був у селі шинок?

І.І.: Був обізатільно.

− Це батьки розказали, чи ви самі ще бачили?

І.І.: Батьки показували, на якому місці він стояв, коло школи тут поворачувать.

− У центрі?

І.І.: Ну, щитай, не в центрі, а так недалеко од центра. І тут у хуторі тоже був. Була Фрада, єврейка.

− Так і там єврейка, і тут?

І.І.: Тут єврейка продавала. Шинок був, горілка там, соточки тіпа 100 грам. Там бублики продавались.

− Це ви ще самі пам’ятаєте?

І.І.: Нє, не пам’ятаю, а це мати розказувала.

− А ці музиканти, не розказувала вона вам, грали у шинку? Не доводилось їм у шинку грати, ні? Чи, може, весілля одбувалося у шинках? Такого не чули?

І.І.: Нє, в шинках весілля ніякого не було. А я ж думаю, шо там рядом Кобзарі жили, так там уже шинок був, так когда вип’є, то там він і на скрипкі грав. Так не може буть.

− А коли зникли ці шинки, ви не знаєте? Не казали?

І.І.: Перед революцієй. Як ото погром на євреїв був, Галака тут їх унічтожав, о! То у 20-х роках уже, як революція, уже всьо. Уже ну куда?

− А в 20-х, 30-х роках у клубі грали якісь інструменти?

І.І.: Гармошка. А! Інструменти були такі − мандоліна, гітара, балалайка. Хлопці там собирались.

− І грали. Так це вже вони там ходили на репетіцію вчитися?

І.І.: Ну да, десь собираються там у хаті, і договорилися.

− Самі, без керівника?

І.І.: Без керівника.

− А на які свята у клубі грали музиканти? Чи це були релігійні свята – чи це були такі, радянські?

І.І.: Ні! Єслі і на Новий рік там, і на Рождество будуть іграть у клубі.

− А зараз у клубі є концерти?

І.І.: Рідко.

− А в вас взагалі якийсь колектив самодіяльний в селі єсть?

І.І.: Немає. Нема. 

− А коли у клубі запрошували когось там грати, співати – чи під час виборів, чи під час свят радянських якихось, і хтось відмовлявся, могло таке бути?

І.І.: Нє, не можна такого.

− Треба було йти і співати, грати?

І.І.: Там ніхто не відмовлявся.

− От у нас починається розділ цікавий дуже про старців, про тих, хто грав на лірах, на бандурах, на кобзах. Чи бачили ви самі старців?

І.І.: Бачив.

− А де ви їх бачили?

І.І.: Он у їх ночував, він ставивсь, даже кілометрів за 70 приходив із поводиром. Це сліпий на лірі іграв.

− А откуда він приходив, ви не знаєте?

І.І.: Із Лемешовка село. Лемешівка є.

− Городнянського району?

І.І.: Городнянського района.

− А як його звали, ви не пам’ятаєте?

І.І.: Не знаю.

− Не пам’ятаєте. Це був чоловік, да? а поводир у нього був?

І.І.: Поводир був хлопчик невеликий.

− А шо він грав на лірі?

І.І.: На лірі.

− І співав?

І.І.: І співав.

− А не пам’ятаєте, що він співав? Чи це були українські пісні – чи це були псалми?

І.І.: Отак крутить на ліру ету, перебирає там.

− Частушки?

І.І.: Та все було, все міг, і пєсні!

− Ну, ви ніякої пісні не пам’ятаєте назву? Я не маю на увазі, щоб усю.

І.І.: Не пам’ятаю. Ходив в кажну хату.

− Так це тільки одного старця такого ви знаєте?

І.І.: Да, которий ходив. Отакі старці ходили без музики.

− Так а ті, що без музики, вони співали – чи просто просили, і все?

І.І.: Ні, співали.

− А ці що співали? Чи церковне щось, чи це?

І.І.: Да, наподобіє церковних пісень, да.

− А це були жінки чи чоловіки? 

І.І.: Чоловіки. Ну, мало було таких жінок.

− Але жінок тоже ви бачили?

І.І.: Бачив.

− А у самому вашому селі були такі старці?

І.І.: Була значить до голоду, у 33-му році ще вона ходила до нас, Аніся звали її.

− Із вашого села?

І.І.: З того села, з Лідового хутора.

− Із Лідового хутора? А як її прізвище, ви не знаєте?

І.І.: Прізвище не знаю. Аніся звали. Ну, Чуба – то так по-улічному Чуба, а Чуби там були такі [сміється].

− Так вона тоже заходила в кожну хату?

І.І.: В кажну хату.

− На вулиці не співала?

І.І.: Ні, ні! Вона так мало співала. Стане, перехриститься у порозі.

− Просто просила?

І.І.: Просила.

− А не було, не бачили ви таких старців, щоб вони мандрували в парі, чоловік і жінка, і обидва сліпі?

І.І.: Бачив. Ішла одна пара така.

− Це ви бачили, да? До вас вони не заходили?

І.І.: Мабуть, заходили.

 

6 VZ 6A Bibik I.I.

− Чи були старці, котрі мандрували парою, щоб чоловік разом із жінкою?

І.І.: Була така пара. Ходила з Городнянщини.

− І вони були незрячими? 

І.І.: Він незрячий, а у неї одно око чуть бачило.

− А у вашому селі старці були?

І.І.: Не було. Це тільки одна в сусідньому селі тут на хуторі.

− Як це ви казали її звать?

І.І.: Аніся.

− А не знаєте, в неї там родичі лишилися?

І.І.: Уже немає. Немає нікого.

− Яке ставлення в вашій сім’ї було до старців? Чи їх гнали? Чи їх обдаровували?

І.І.: Нє! От до нас вона ходила, мати цілий горщок їй давала квасолі вареної. І вона з’їдала. Такий горщок квасолі з м’ясом, ми не хотіли їсти, каждий день квасоля й квасоля. Уже ми не хотіли. А вона ото поїсть і − спасібо! І пішла.

− А як люди до старців взагалі у селі відносились?

І.І.: Ну, шо хто, у кого шо було, то давали кусочок хліба там, чи картошину.

− Вважалося гріхом образити старця?

І.І.: А то как казали, шо, єслі нічого дать, так Бог дасть. Она й пошла. Чи пішов.

− А не бачили ви, щоб старці були цілою сім’єю ходили?

І.І.: Ні, не бачив. Не було таких.

− А влада до старців під час колективізації як відносилася, не пам’ятаєте?

І.І.: Ніяких претензій не було. Ідуть собі – нехай ідуть.

− А коли вони зникли з вашого регіону? Коли перестали ходити?

І.І.: Уже послі війни оце село Патиги, так два хлопчики ходило. Батько на фронті погиб, так вони ходили.

− Тільки хлопчики просили? Не ті старці?

І.І.: Ні-ні-ні! А сліпих уже не було.

− А що з ними трапилось, як ви думаєте? Не чули? Повмирали – ну, так зразу всі не могли ж повмирати. Може хто з них був молодший.

І.І.: Вони дуже пожилі були.

− В общім, після війни старців уже сліпих ви не бачили?

І.І.: Не було, не бачили. Не було.

− А у селі бандуристи, не старці, з концертом виступали?

І.І.: Ні, не було таких.

− Про церкву ми вже говорили, що церква в вас була. Закрили її у 36-му, відкрили в 42-му. Ні, в 41-му, як німці прийшли, так?

І.І.: Ремонтірували, а в 42-му році вже вона начала із нового году працювать.

− У 30-х роках і взагалі у селі на протязі усіх оцих років на похоронах співала півча. І співала вона це тільки церковне.

І.І.: Да, да.

− А колядки співали в селі? Перед Різдвом. 

І.І.: Співали. 

− Не щедрівки. Не щедрівки, а колядки?

І.І.: Колядки співали.

− І в церкві теж співали – не пам’ятаєте ви?

І.І.: В церкві не співали.

− А які колядки? Може, хтось з вас пам’ятає? Хоч одну місцеву колядку – ні?

І.І.: Це в нас одна є така ше молодша.

− Ну добре, тоді запитаємо. А про весілля декілька запитань. У 30-х роках весілля, як ви думаєте, були коротшими, не такими довгими, як були, наприклад, у 20-х роках? Як ваші батьки женилися, тоді.

І.І.: А у 40-х годах після війни, так там свадьби не такі. Ми женились, так півлітра горілки була, і все, в 50-му році.

− А у 30-х не пам’ятаєте?

І.І.: А в 30-х в голодовку ніхто не женився. А уже в 35-му році стали краще жить. Свадьби ж були такі вже, дня 3 гуляли.

− А ви не пам’ятаєте, не було такого, щоб було весілля, яке звали “червоне весілля”? чи “красна свадьба”? Може, в вас таке. Коли його там празнували?

І.І.: Не було такого. Не помню.

− У вашому дитинстві усіх родичів збирали на весілля, коли ви ще були малим? Ви пам’ятаєте? 

І.І.: Всіх родичів приглашали.

− Перед весіллям сватали дівчину?

І.І.: Да!

− А кого брали в свати?

І.І.: Ну, свати, це вже, може, звали дядька там, чи брата ще. От 3, 4 чоловіка, чи 5 приходить у свати.

− А дівчина готувала придане на весілля?

І.І.: Ну, придане обізатільно. Должна буть і якась одежа, й подушки должни буть, і постєль.

− А батьки давали що-небудь там із скоту?

І.І.: Корову давали чи телицю.

− А дівчина обов’язково приймала прізвище чоловіка після заміжжя?

І.І.: Обов’язково.

− А чи не було випадків одруження між собою родичів? наприклад, двоюрідних. Це теж родичі, але вже більш.

І.І.: А от у нас тут є, двоюрідну сестру взяв.

− Зараз таке, да?

І.І.: Так уже років 50 вони живуть.

− Ну да. Це один тільки приклад?

І.І.: Один приклад. Було у третіх. А то двоюродніє поженились.

− У 20-х роках дітей хрестили?

І.І.: Обізатільно.

− Вас хрестили?

І.І.: Хрестили.

− А хто обирався хрещеним?

І.І.: У мене хресна була мого батька рідна сестра. А хресним в мене був моєї матері рідний брат.

− Родичі?

І.І.: Родичі. Брат.

− А розлучення були в сільських родинах от того часу, 20-ті, 30-ті роки?

І.І.: Дуже мало. Я й не пам’ятаю, шоб хтось когось кидав.

− У яких випадках, як ви вважаєте, чоловік чи жінка мали право вдруге одружитись?

І.І.: Жінка чи чоловік?

− Да, в другий раз вийти заміж, чи в другий раз оженитися. В яких випадках мали право? Коли розлучаться?

І.І.: Розлучаться. Чи може, може кине, та й піде до другой, та й усе.

− Не оформляючи ніякого розлучення?

І.І.: Да! Такі випадки є.

− А чи зобов’язані були діти, наприклад, другої жінки, скажем, вдруге одружився. Не те, шо він кинув, а от, наприклад, померла в нього дружина, він вдовець, другий раз одружився. Чи діти тієї другої дружини повинні були брати його прізвище? Чи залишалися на прізвищі свого батька?

І.І.: Да, да, єслі не усиновляли їх, значить вони залишаються на фамілії рідного батька. 

− А якшо усиновляє?

І.І.: Да, то вже переходить на фамілію другого батька.

− А як ставилися в селі до позашлюбних дітей? До так званих байстрюків.

І.І.: Зневажливо.

− У вашому селі був дитсадок?

І.І.: Був до війни. Ясла.

− Ясла, да? Там був директор? 

І.І.: Там завєдующа була одна жінка, та кухарка, котра варила їжу.

− А завідуюча була жінка? Це була ваша односельчанка?

І.І.: Да, да. 

− А не пам’ятаєте її прізвище?

І.І.: Повар то Ольга була.

− Вона не місцева?

І.І.: Ні! Чи Хваня? Хваня була, єврейка.

− А вона тут жила? Завідуюча та ваша?

І.І.: Тут, тут.

− Вона звідкись приїхала?

І.І.: По-моєму, з Чернігова.

− Так тут вона була сама жила? Чи тут сім’я була?

І.І.: Сама.

− А от хто повинен був доглядати старих батьків? З ким доживали вони свого віку? Якшо велика сім’я.

І.І.: З якимсь сином.

− Вони самі вибирали – чи так траплялося?

І.І.: Так траплялось, шо другий син луче, краще любив своїх батьків. Вони оставалісь до смерті жить вмєстє.

− Ну, це частіше був молодший?

І.І.: Да! Самий менший син це вже наслєднік хазяйства. 

− І після смерті батьків?

І.І.: І він остававсь тут хазяїном.

− А йому оставалось господарство, і іншим синам, наприклад, дочкам шо-небудь виділяли?

І.І.: Раньше як старший син жениться, йому хату строїли. Одному, другому. Корову давали там чи телицю.

− Так шо вже до того господарства, яке залишилось меншому брату, вони претензій не мали?

І.І.: Не мають ніякого.

− Значить, нову хату будували усі родичі, да?

І.І.: Да, всі разом, і батько в тому числі помагав.

− А не пам’ятаєте ви, в селі ходили парубки чи дівчата на сезонні заробітки?

І.І.: Раньше ходили. Каменщиками ходили, строїли там.

− Тільки вони ходили взимку? Чи коли вони ходили?

І.І.: На літо ходили, на літо. Як строять там десь чи церкву, чи дом. От од нас ходили, даже Київський желєзнодорожний вокзал з нашого села строїли.

− Ваші родичі брали участь у революції чи в громадянській війні?

І.І.: В громадянській війні був дядя мій Павел. Був ранений.

− Він повернувся в село?

І.І.: Уже прийшов в село, в 42-му році помер. Язва желудка була. Всю зіму просиділи в окопах. То батько до революції, в 14-м году ще казав. 

− А це я питала про громадянську війну. А це цікаве ще таке запитання, коли він повернувся в село, ви не пам’ятаєте, він приніс з собою якісь пісні нові в село? Співали тут українських пісень, а може він приніс там якусь російську чи революційну пісню сюди, не пам’ятаєте?

І.І.: Нє, цього не пам’ятаю.

− А родичі ваші є такі, що пішли працювати в місто? З вашої сім’ї, з родини.

І.І.: Січас у мене брат в Москві работає. Сестра у Чернігові замужем живе. І мати січас там в Чернігові.

− І назад вони, хто пішов із села, вже назад не повертався, правда?

І.І.: Пока не повертались.

− А з ваших родичів партійним працівником, чи головою колгоспу хто-небудь став?

І.І.: Нє! Ніхто.

− Трошки про пісні. Хоч ви до пісень мало відношення маєте, але, може, ви пам’ятаєте, від кого переймався спів? Наприклад, дівчата співали пісні – де вони навчалися? Чи хлопці – в кого вони вчилися співати?

І.І.: Від старших.

− Чи вважали ви спів в навколишніх селах, наприклад, може чули, як співали в навколишніх селах, шо він так же співається, той спів, як і у вашому? Такі ж пісні, і така ж мелодія? чи були якісь відмінності? 

І.І.: Нє, єсть відмінності. От у Александровкі, село там, напєв трошки другий, чим у нас. У нас чисто на українській мові.

− А там?

І.І.: А там вже трошки білоруськіє слова попадають, в тій пісні.

− А мелодія?

І.І.: І мелодія трошки друга.

− Ну, а цей, шо співають басами там, а хтось там виводить, так? Забула, як це слово в вас? Так там так же ж співають?

І.І.: Ну, як подтягує!

− Подтягує, да! Тоже так же?

І.І.: Так же само.

− Тільки трошки є слів. А чим ви поясните, що от у вас українською мовою більше, а от поряд уже білоруською більше співають? З білоруським акцентом.

І.І.: Потому шо у нас село поселене полтавчанами, і самими українцями. А тут уже большинство попадали з Білорусії, женились. Александровські мужчини женились на білоруських жінках, дівчатах от. Больше сюда білоруських в село попало. І в пєсні, і по розмові.

− А ви співали такі пісні веснянки, русальні, купальські?

І.І.: Купальські на Івана Купала співали. 

− А ви не брали участі у цих святах? Іван Іванович, ви знаєте веснянки, русальні, купальські обряди? Чи знаєте ви пісні, які тут у вашому селі побутували?

І.І.: Чув, мати розказувала, шо такі пісні проводили у селі тільки до колектівізації. Як тільки стала колектівізація і голод, то всі ці пісні забулись в народі. І січас тільки у школі начинають возрождать ці пісні.

− А самі ви знаєте такі пісні?

І.І.: Ні, не знаю, я з піснями з цими не зв’язаний. Це вже дівчача забота, як кажуть.

− Так що ми з вами перейдем до гончарства зразу?

І.І.: Так.

− Коли і як виник місцевий гончарний промисел?

І.І.: В нашом селі виник гончарний промисел тоді, коли начали робить стікло, гути тоді в нашім селі були, і село називалось Гутой. Гутніки, раз гутніки, гутне стікло, нада була форма. Вони форму робили на кругу на гончарном. Форма, розрізали напополам, сушили, випалювали і пользувались тими формами. От, коли посуда стікляна стала форму тірять, спрос став малий, тоді перейшли на гончарну посуду.

− Ці гончарі, що робили форму?

І.І.: Да, ці, шо робили форми, ті начали гончарну посуду − горшки, миски, макітри і т. д., на шо який був спрос, на яку посуду.

− У вашому селі посуд виготовляли вдома? Кожен гончар мав свою піч? 

І.І.: Да! Кажний у своїй хаті робив горшки. Почті у кажного була своя піч. А в кого не було, просів, шоб випалить посуду.

− А гончарі займалися і займаються зараз цим ремеслом протягом року, чи тимчасово, у вільний від роботи час? Як це було в 20-ті роки, і як після утворення колгоспів?

І.І.: Ну, в 20-х роках горшками занімалісь у вільний час. Треба ж було вспахать огород, да й на полі земля була. Пахали ж, сіяли. Дрова готовили. Сіно готовили. А в зімній період в основному робили горшки по хатах. Так.

− А після утворення колгоспів як стало? легше чи важче?

І.І.: А після утворення колгоспів стало важче. Гончарам не давали робить горшки, ілі іди на завод. В нас була така артіль імені Леніна, гончарний цех був великий там, гончарів 30 робило. От там горшки робили гончарі. А остальні то, хто куда. Хто в лєснічество пішов, хто куда.

− А скільки було гончарів колись у Олешні? От, може, ви знаєте, скільки? Батьки, напевне, говорили – на початку століття і в 20-х роках, у 30-х, 50-х?

І.І.: А! Так. В 20-х роках і 30-х роках, як хата, там і гончар.

− Так багато?

І.І.: Да, дуже багато було гончарів, в кажній хаті гончар, і сини робили, і батьки.

− А після війни?

І.І.: А після війни, у нас загинуло на фронті 130 гончарів, самі основні такі гончарі. А то прийшли інвалідами, вже не робили. А молодь.

− А приблизно не знаєте, скільки там могло бути людей от у 50-х?

І.І.: А в 50-х можу сказать, ну так було, у двох селах було чоловік до 100.

− У двох селах, ви маєте на увазі?

І.І.: Лідів хутор і Олешня.

− А скільки зараз працює гончарів у селі?

І.І.: А січас працює гончарів в селі мізерна [сміється] кількість. Це, ну, од сили, може, в двух селах чоловік 15, не більше. І то періодами так. Час від часу.

− А от ви казали, що забороняли, місцева влада забороняла займатися цим промислом. Це в який час було?

І.І.: Ну, це було після війни, да й перед войною тоже так само. Налоги, хто пішов працювать в артіль, налоги великі накладали і придушували це ремесло.

− Значить, гончарів заставляли йти у гончарний цех робить?

І.І.: Да! А там мізерна ціна була, там люди чуть жили. 

− А чи були випадки розкуркулювання гончарів?

І.І.: Ні, в нас не було.

− А ви не зможете згадати, яким чином на функціонуванні місцевого гончарного осередку позначився голод? Чи менше стали займатися – чи може якось це допомогло вижити?

І.І.: Да, помогло вижити. У кого коняка була та горшок був – їхали в Білорусію, хоть який мішечок чого-небудь наміняє, і то вже польза була. Гончарі в нас, ні один гончар не вмер із голоду.

− Чи пов’язані гончарі вашого села зі спілкою художників? Художнім фондом? Обласним науково-методичним центром народної творчості? І в чому ці зв’язки виявляються?

І.І.: Таких немає, це тільки я.

− Ви пов’язані?

І.І.: Я пов’язаний з виставками і художнім фондом.

− Даєте роботу їм. А ці організації, яким ви даєте свої роботи на виставки, що ви від них маєте?

І.І.: Маю якусь грамоту, да й усе [сміється]. 

− Моральне задоволення?

І.І.: Да! Почотну грамоту. 

− Ну, взагалі, все одно вам цікаво, щоб люди дивилися саме ваші вироби?

І.І.: Канєшно цікаво і приємно, і радосно, шо люди кажуть, шо я, каже, такого не зроблю.

− Хороші роботи?

І.І.: Да.

− А яка глина застосовувалася в місцевому гончарному промислі? Які сорти розрізняли гончарі, як вони називалися?

І.І.: Ну, це називалась у нас огнєупорна глина, пластична глина. Ну, це така, за Линівим хутором таке глинище.

− Вогнеупорна і пластична це назва однієї глини?

І.І.: Да, однієї назва. А це, а то глей. Глей, там вже он не пластичний. Там є і красний колір, і чорний, і синій.

− Цікаво мені це, щоб ви відповіли відносно кольорів. Значить, ви випалюєте і закурений посуд, ви берете оцю чорну глину?

І.І.: Ні! Обикновенну огнєупорну пластичну, і домішую сіру глину.

− І колір завдяки цьому, цій домішці іде? Чи там є якась технологія?

І.І.: Технологія, єслі задимлена кераміка, то я заклепаю, технологія совсєм другая.

− Розкажіть, будь ласка, про неї.

І.І.: Ну, це палить так само, як і прості горшки, красні. Потім, коли вже бачиш, горшки випалились – це треба, значить, їх задимить. Я закриваю дуже щільно пєчку і виход горна, називається клубок. Забиваю землею, навозом, землею, шоб нігде дим не прорвався. Нада дєжурить. От, як дим нігде не прорве, значить красіві получаться. Ну, єслі десь прогорить дирочка, значить будуть такі, як сороки білобокі (сміється). То чорне, то біла латка.

− А на якій глибині від поверхні грунту залягають гончарні глини?

І.І.: Гдє-то з трьох метров, 3-2 метра, отака глубина.

− Хто в яку пору добуває гончарну глину?

І.І.: Ну раньше, тепер то з кар’єра вже, криша у карєрі, так тепер уже не опасно брать. А раньше старались в зимній період, коли мороз великий. Шоб стінки ями, чоловіка чотири.

− Не завалились? 

І.І.: Ага, 4-5 собираються і копають яму для глини. І возять собі, возов по 10, чи по 15 навозять, шоб на цілий год хватило чи на два.

− Опишіть, будь ласка, спосіб замішування глини.

І.І.: Спосіб замішування глини. От накопаєш її.

− Весь процес.

І.І.: Накопать треба. Потім у гончарні, чи там десь у хаті будеш її бить, збивать в кадилу. Треба її замочить, потім збиваєш, така довбешка є, довбешкой збиваєш у кадилу велику.

− Це така гора получається?

І.І.: Наче гора, воно капиця получається, як сіна капиця, от. Щільно треба збить довбешкою. Потім стружеш. Ножик такой єсть, із коси робиться, з двома ручками. І тоненько перерізалось. І у качалки, ми її називаємо галками, галки. Потім оті галки мочим у воду із двох сторін, стікає вода із двох сторін, і кидаєм в грубу. Яма така для ізготовлєнія глини гончарної, вот. А потім качаєм на лаві. Таке кочево називається. Перетираєм руками, от. Отак велике кочево, отак штук на 50 горшків з його, з того кочева.

− І то ви з того кочева вже вибираєте?

І.І.: Да, грудки. Нариваєм на грудки, в завісімості од величини горшка. Чи літровий, значить маленьку грудку береш, два літра.

− Ви руками почуваєте, які?

І.І.: Да, руками почуваєм, знаєм, як двохлітровий, значить грудка більша буде. Чотирьохлітрові отак.

− А яку будову має місцевий гончарний круг? Кажуть, він з окремих частин?

І.І.: Ну, гончарний круг, нижня часть, кружало то називається сподняк. Потом веретено. На веретено навінчується голівка круга, де ми робим посуду. А потом веретено прикрепляється лисичкою, і к лаві. Вертикально подвєсу ставим гончарний круг, шоб не, шоб він не виляв. Отакий.

− Значить лисичка, сподняк.

І.І.: Да, веретено і голівка.

− А низ?

І.І.: А низ, там вже є, шпінь називається, которий крутиться на чашечкі.

− А чашечка як зветься?

І.І.: Подставка. 

− А от я чула таке, таку назву − п’ятка. У вас така не існувала назва?

І.І.: Десь я чув.

− Ну взагалі це для села не характерно така назва?

І.І.: Нє!

− А робоче місце гончара. Що ви маєте, де сидите? Які інструменти маєте біля себе? Де розміщаєте?

І.І.: На лаві круг, прикріплений до лави. Тут з правої сторони в мене грудки глини стоять і мачка. Мачка – це вмочаєм ми руку, руки в воду. Мачка та із черепка, великий черепок, там води, наливаєм воду і мочать руки. От слова − мочать. Мачка [сміється] називається. От. І ножик треба.

− Ножик де лежить?

І.І.: Тут же.

− Справа?

І.І.: Справа под рукой. І тепер дроти, шоб зрізать посуду з круга. Тоже з правой сторони.

− А готовий посуд?

І.І.: На ліву сторону, чи перед собой поставиш якусь доску.

− Ви можете описати процес виготовлення різних гончарних виробів? От, наприклад, як горщик робите?

І.І.: Ну, горщик. 

− Як ваші руки діють? Чи в боки вони там, чи як?

І.І.: Значить, так. Горщик робить – треба, шоб одна рука всередині горшка держаться пальці, а друга, права рука свєрху. От треба, шоб пука зробить, це завісочку, так тоже пука, це вже високий, єслі на градишку. А на горщок постамєст невеликий. Така, постамєст називається, первоначальна форма горшка, от. А потім рука вже всередині, і начинаєш пука робить. Вже більше прижимаєш ізнутрі от, шоб получилась пука. Раза 3 ножиком проведеш.

− І готова форма?

І.І.: І готова форма. Горшок.

− Значить, для миски постамєст зовсім низенький?

І.І.: Да! Миску, розширяю ушир, ушир. А як кувшин, то постамєст високий робиться вузенький.

− Ну, кувшин. Сперва ваша рука всередині, а потім як треба робить?

І.І.: То же саме, рука всередині.

− А як тикву?

І.І.: А тиква то же саме, так форму горшка, а рильця стягую пальцями вузенько. Стягую-стягую, і получається.

− І там оце рильце, вашої руки немає, пальця немає, чи пальцем трохи тримаєте?

І.І.: Один палець так і тримаю. І все.

− І бережки ви робите вже тільки пальцями?

І.І.: Тільки пальцями. Осталось тільки тогда ручку приклєїть, да й.

− Ручка окремо робиться?

І.І.: Да!

− А де сушилися глиняні вироби в зимовий час? В літній час? 

І.І.: У хатах, називається п’ятра. Такі троми два в хаті, де роблять горшки, і на етіх тромах, на балках на таких лежать ширівка, отака ширина там 10-12 см.

− Як полиці?

І.І.: Як полиці. І от на етіх п’ятрах, вони називаються п’ятри в нас, на п’ятрах ставим горшки. Так само двухярусні були п’ятра. Тут подтугають, потом, когда притреш їх, уже вони когда подтугнуть.

− А як ви їх притираєте?

І.І.: Значить, денце треба акуратнєнько задєлать, як дирочка яка, то замазать її нада. Побачить, шоб нігде шороховатим не був, погладить руками треба, в воду вмочать. І потім на вищу п’ятру туда, там тепліше, він сохне там. 

− Це і зимою, і в літній час так ставили?

І.І.: Да-да-да! І зимою, і в літній час. 

− А зараз у вас є майстерня?

І.І.: В мене майстерня тепер є, такі стєлажі в мене тут. І п’ятра є теж.

− Хто і коли орнаментував посуд? Це здавна в вас орнаментували? чи колись орнаментів не було на посуді?

І.І.: Нє, орнамент дуже давно ж. Іще я находжу черепки даже такі пом’ятенькі.

− Посічені?

І.І.: Посічені бережки.

− Ну, це орнамент був заглиблений в основному?

І.І.: Заглиблений.

− А ви не можете сказать, хто цей орнамент робив? Чи це сам гончар робив, чи може в нього були помічники?

І.І.: Ні! це сам, сам гончар. Нікого він не наймав. Шо придумає, то і наносив [сміється].

− А діти не могли йому допомагати в цьому? Чи жінка, наприклад?

І.І.: Ні, жінкі нема, не було часу. Жінка – треба й прясти, і ткать.

− А яким інструментом цей орнамент наносився?

І.І.: Ооо! Можна ножиком.

− Насічки робить?

І.І.: Насічки робить. В основном волну там і полосочки, все время ето ножик робить. Порізаєш ножиком.

− А от штамповані орнаменти були колись? Чи це тільки в новий час?

І.І.: Ні, це в новий час. Раньше не було. Отак наліплювали зверху, коє-хто шось приліпить.

− Ну, взагалі у Олешні не було таких орнаментів, щоб квітами розписували?

І.І.: Ні-ні-ні! Не було.

− Тільки заглиблений орнамент і кольорові.

І.І.: Пробували білой глиной отак миски.

− Червоні миски?

І.І.: Червоні миски так білой глиною, она не вигарувала. І такі полосочки робили.

− То вже посередині?

І.І.: Посередині.

− Широкі чи вузенькі?   

І.І.: Нє, вузенькі, декілька. Ілі так ширина на палець.

− Ну, от ми говорили з вами, що зараз більше вже використовують штамповані орнаменти. Як ви вважаєте, що це – уже занепад орнаментальної культури? Чи це розвиток більший?

І.І.: Розвиток.

− Розвиток? Але ж це не традиційно.

І.І.: Це вже хтось так придумав, шоб красивіший був і краще брали на базарі горшки.

− Опишіть, будь ласка, технологію виготовлення поливи і покриття нею глиняних виробів. Які поливи були тут?

І.І.: Ну, поливи були які? Зелена і коричнева полива, двох сортов. Оце зелену ми робим окись мєді. Треба, шоб була красна мєдь, от, і сірка обикновенна то жовта. От ми закладуємо горщок, оту мєдь ложим і сірку ложим туда. Замазуємо добре горщок і ставим у грубку, чи в горно можна поставить. Воно там горить закрите, перегарує. Окисляється мєдь і получається окалина. Вот ету окаліну товчем у ступкі в желізной, чугунной і сієм на густосів, сито. От получається порошок, окись мєді. І мішаєм со свінцом. Свинець тоже окись свинца, перепалюєм його на порошок. 

− Таким же самим?

І.І.: Да, таким же способом, от. І перепалюєм казан, чугунний казан є, кочергою мішаєм.

− Одкрито уже, там закриваєте окись мєді?

І.І.: А це відкрито, от, і окись, кислород попадає туда, і перегарує на порошок. Це нада пропорцію робить, половіну гліни. Прімєрно, єслі двадцать перву часть мєді буде. Значить, 10 стаканов буде глини м’ятої, як пух она должна буть, 10 стаканов свинца і 1 стакан мєді. Ето била 21-ва часть.

− І це получається?

І.І.: І це перемішать, і буде полива. А коричневе тоже само так, 21-ву часть добавляєм.

− Тільки вже не мєді, а свинца?

І.І.: Ні! Свинець і ета, маргум. Ілі окаліна із желіза тоже може, коричневе може буть. І то руда на болоті в нас є, можна перепалить ту руду, просіять, і буде тоже коричневе з окаліни.

− То ви її розводите чимось?

І.І.: Ні! Мішаєм.

− Посипаєте? 

І.І.: Посипаєм. Мажем квачом мазутою чи дьогтєм посудину,  і туда ложку ото порошка, обкачуєм, оно прилипає.

− А потім обпалюється?

І.І.: А потом в горен ставим і поліва получається. Так.

− А який тип горна побутував і побутує в вашій місцевості? Опишіть його зовнішній і внутрішній вигляд.

І.І.: Ну, в нас форма горна така капіцеобразна. Високий. Тичка з одной сторони, а з другой такі двері, називаються клубук. Туда ми заходим, і вставляєм, а називається, а всередині шльоса. Такий под ровний, де ставить посуду. То душнікі єсть. Кругом там козел, которий держить шльоса. А в шльосах дирки, душніки називаються, куда йде дим і огонь, от. І це така форма горна нашого. 

− Скільки ж тут горщиків поміщалось в одному горні?

І.І.: Як більший горен, 1000 штук. Називали наші гончарі 1000 душ [сміється].

− Скільки і яких дров потрібно для випалу одного горну?

І.І.: А треба, щоб було 4 метра дров сухих.

− Це 4 кубометри, да?

І.І.: Ні, складометра, складометра. Сухі соснові дрова треба, шоб билі.

− І скільки триває випал?

І.І.: Випалка триває в зімній період чуть не сутки. А в літнє время 17-18 годин, до 20-ті.

− У яких населених пунктах гончарі продавали свої вироби?

І.І.: От в Лавіному хуторі, це дуже. В Алєксандровкі.

− Це зараз?

І.І.: І зараз, і раньше продавали. 

− А там були свої гончари?

І.І.: А як же!

− А в яких ще селах були свої гончари?

І.І.: В Лавіні, Папірня. Олешня, Грибов хутор, Лавінь, Александровка й Папірня. Ето 5 сіл, которі занімались.

− І свої ви возили туди, де вони робили, і їхні гончари там самі були? І в Александровкі?

І.І.: Да! І ми возили, коло моста. Нанімали машини і возили то в Чернігів, то в Гомель, то в Могильов (сміється).

− А зараз як возите?

І.І.: А січас хто поїздом, в мішки положить. У кого коняка є, дак конякой везе. А в основном уже мало стали возіть машинами. Раньше ж нагружали повну машину горшків, везлі на базар. Січас дуже мало. 

− І в Чернігові тоже менше стали возить?

І.І.: Мало, мало совсім. Дуже мало стали робить горшків.

− Скажіть, будь ласка, хто які податки накладав на гончарів? Ви не пам’ятаєте про 20-ті роки, про 30-ті, про 50-ті? 

І.І.: Ну, чо ж, пам’ятаю! Фінотдєл. Налоговий був інспектор, которий вів учот гончаров, хто занімавсь горшками. І налог як можна больший давали, шоб он прекратив заніматься посудой.

− І це було усі роки так?

І.І.: Да, всі роки, да і січас тоже фінотдєл лапу ложить. Старається, як може не упустить ні одного гончара, шоб мімо прошол.

− Волі не дають?

І.І.: Нє-нє-нє! Волі нема ніякої! Нема ніяких привілегій, нема ніякої заботи со сторони районних органов і обласних. Всьо на самотьок пущено.

− Скажіть, будь ласка, ви знаєте от, який національний склад села був? Які тут люди, яких національностей жили? 

І.І.: А чо ж я не знаю? Знаю! Українці і білоруси, которі попадали, замуж виходили дівчата з Білорусії. Ну, там переселєнці.

− А чи були євреї?

І.І.: Євреї раньше були, до революції.

− Ше до революції. А росіяни?

І.І.: Росіян дуже було мало, рєдко-рєдко!

− А поляків не чули?

І.І.: Поляків у нас у селі не було.

− А яку мову викладали в школі? От ви ходили в школу.

І.І.: Українською мовою.

− А проповіді в церкві вам не доводилось чути?

І.І.: Ні, не було. Це при німцях, когда окупація була, так піп приходив. Я вже тогда не вчився.

− А яка мова застосовувалась у діловодстві, у сільській раді, не пам’ятаєте?

І.І.: Чого? На руській мові.

− Чи були спеціальні представники, чи комісія, може ви знаєте про це, що займалися здійсненням українізації? 20-ті роки, початок 30-х, коли українська мова внедрялася? Не пам’ятаєте такого?

І.І.: Ну, ето, кажуть, і в 27-м году підручники ж були на українській мові. Букварі, і арифметика, й читанка. Ну, я скільки знаю, весь час українською мовою.

− Чи можна було купити українські книжки, газети у селі? 

І.І.: Можна!

− А чому так говорять от деякі люди мішаною мовою, як ви думаєте?

І.І.: Я думаю так, шо рядом і Росія тут, і Білорусія, ето ж уже окраїна України. Тут 12 км Білорусія. Поетому тут смішалось всьо, три язика, і вийшло так. Ні українська мова, ні руська.

− А ви не пам’ятаєте, в селі не було людей, які малювали ікони? Богомази звали їх.

І.І.: Богомазом був дід етого, Денисенка Михайла Івановича дід. Он сам бил із Батуріна. А тут Дроздяніца, село Городянського района, он там жив, ікони рисував. А в селі.

− А як його прізвище, ім’я, по-батькові не знаєте?

І.І.: Не знаю.

− Дід Михайла?

І.І.: Івановича Денисенки, по матері.

− Ви не знаєте, як він їх малював? Чи на дошках? 

І.І.: На досках. От іще ікона є в селі у нас.

− Він сам працював, чи при церкві? Не знаєте такого?

І.І.: Він сам дома на квартірі.

− Сам. І учнів у нього не було?

І.І.: Нєкоторі ходілі до його, так учілісь. Ну, не знаю точно, хто там.

− У майстри не вийшли?

І.І.: Не знаю, не буду.

− А він малював для людей і для церкви – чи тільки для людей?

І.І.: Ну, для людей, люди заказували, навєрно, і потому шо все время он ікони рисував.

− Тільки на заказ?

І.І.: Да.

− Чи може на базар возив?

І.І.: Ну, і на базар возів, а як же! Їсти ж шось треба було.

− У Чернігів? Не знаєте?

І.І.: У Чернігів, Городнє там, і в Слуцк, і в Гомель возілі.

− Чи не знаєте ви, чи богомаз цей не продавав за гроші, наприклад, свої ікони, а обмінював на якісь інші товари?

І.І.: Як раньше було так, так на хліб усе мінялось.

− І ікони також на хліб? 

І.І.: Да! Потому шо чоловіку ж треба було з чогось жить. Особенно це революція, такі от періоди тяжолі всігда там велись, велось обмін продукції.

− А ви не пам’ятаєте, може розповідали вам, як він це робив? Ота технологія, які фарби вживав? Чи золото вживав? От ви кажете, чи ікони, вони там позолочені, чи ні?

І.І.: Нє, без золота. Просто масляними красками на дерев’яній доскє. 

− А квіток там немає?

І.І.: Ні, нема.

− А чи цей маляр мав господарство? Землю, хату, худобу?

І.І.: Хату мав. Жінка ж була, худоба малась в його.

− Скільки от в вашому селі образів нормально було в хаті? Скільки ікон?

І.І.: Ну, саме менше це, де багатша хата, хто багатше жив, там вже ікон було 5-6. А то так 1-2. В нас особенно тут у церкві ж вінчались.

− Вінчальні ікони там.

І.І.: І це пара ікон. А то ще добавлялі.

− А які це були, не можете ви сказати, які це були святі?

І.І.: Ну, Матір Божа і Ісус Христос.

− А ще які? Зустрічали ви ще?

І.І.: Микола Угоднік був.

− А як ікони розвішувалися в хаті?

І.І.: Ну, в углу над покуттю.

− На них чіпляли рушники?

І.І.: Обізатільно! Лампадка висіла і рушники.

− А ви не знаєте, чому так, що треба було покривати рушником ікону й лампадку вішати?

І.І.: Ну, це ж як убрання ікони. Як гола ікона, ніякого ж виду немає.

− А не знаєте, не чули ви від старих, чому ікони клали в домовину? Не чули?

І.І.: Відімо так щитали, шо ікону, щоб йому Бог щось простив [сміється].

− А коли виряджали, виряджали в армію, було таке, шо з іконою проводжали?

І.І.: Да! Благословляла мати іконою.

− А в дорогу не давала із собою?

І.І.: Давали маленькі іконочки такі.

− А чи не було так, щоб у хаті молилися особливо до одної якоїсь ікони і щитали її заступницею? не чули такого?

І.І.: Ну, як уже ж в хаті ікона є, там 2 ікони ставлять, чи 3, там до всіх молились. 

− А ви не чули такого, що будто духи померлих живуть за іконостасом, за іконами?

І.І.: Ні, напевне такого не чув.

− А що робили з старими іконами?

І.І.: А з старими іконами, їх не палили, а виносили на, на дах.

− На горище?

І.І.: На горище, і ставили тоже у той угол, де над іконами.

− Де й у хаті?

І.І.: Де й у хаті, там вона уже й шашлі її доїдали.

− А чи було так, що під час посту або якогось гуляння завішували ікони, щоб Боги не розсердилися?

І.І.: Ні, такого не було. Це тільки, як уже умре хто, так зеркала закривали.

− А чи говорили, коли сварилися там у хаті при іконах, що це гріх сваритися при іконах? Не було такого?

І.І.: Чо ж! Казали. Кажуть, шо нільзя ж у хаті лаяться і матюкаться. Гріх. Казали так.

− А не знаєте ви такого, якому образу треба молитися, щоб збулося задумане? Щоб дитина почала ходити? От якесь завдання одне. Такого не чули, що це одне?

І.І.: Ну, Мати саме оце заступниця.

− Вона найбільше допомагає?

І.І.: Да.

− Чи пам’ятаєте ви Хресні ходи з іконами?

І.І.: Ні, в нас не ходили. Це мати розказувала, перед революцією, після революції ходили з іконами так на Рождество.

− На Різдво?

І.І.: На Різдво.

− Так ходили навкруг церкви?

І.І.: І по селу.

− По селу?

І.І.: Да, ото звєзду робили, ікону.

− Ну, це як колядування, з іконою ходили?

І.І.: Да!

− На саме Різдво, чи перед Різдвом, не пам’ятаєте? Чи ввечері перед Різдвом?

І.І.: Вечором, вечором.

− І ікони брали? 

І.І.: Ага!

− Ви не знаєте такого, не пам’ятаєте, може ви самі були свідком цього, як радянська влада переслідувала священиків, представників релігійних промислів? Наприклад, оцей маляр, він не переслідувався радянською владою – не пам’ятаєте?

І.І.: Він, навєрно, ше до революції помер.

− Не дожив. Такого ви не пам’ятаєте?

І.І.: Не пам’ятаю. А священиків, церкву закривали: “вам роботи немає”. І комусь треба було дитину похрестить, так ето дуже тайно, ноччю приносили до нього, ну, він то хрестив. Но дуже було секретно, секретно було робить. 

− А от ви кажете, що мати розповідала про Хресні ходи, а ви самі не пам’ятаєте, їх уже не було.

І.І.: Не було.

− Може, ви знаєте, яка цьому була причина? Чи забороняли? Може, нова влада забороняла – не чули?

І.І.: Влада забороняла, поетому всьо прекратілося, шествія такі на релігіозну тему.

− Храмові свята?

І.І.: Да, храмові свята закривали. Міліція приїжджала да не давали, людей не пускали в церкву у сусідню.

− А такого ви не чули, щоб святкували “червону Паску”, наприклад?

І.І.: Нє, в нас не було такого.

− А кошти збирати на церкву дозволялося владою?

І.І.: Дозволялось.

− Чи читали ви в місцевих газетах зречення священиків та різні антирелігійні заяви? Не доводилось вам читати самому?

І.І.: Щоб піп зрікався?

− Да, шоб піп зрікався свого сану?

І.І.: Не чув я такого. Ні.

− А не знаєте, у вас була ж церква?

І.І.: Була.

− Вона закривалася?

І.І.: Закривалась перед войною, потім.

− У якому це було році, не пам’ятаєте?

І.І.: Це навєрно 36-й, 37-й, так. А в 41-м году, когда нємци прийшли, окупіровалі, там була пекарня в нашій церкві. Дві печі, дві печі люди викинули. Найняли майстрів. З кажної хати по пуду було жита, зносили. Да їздила подвода, забирала на ремонт церкви. Іконостас новий зробили, одремонтіровали, і церква працювала.

− Потім її знову закрили?

І.І.: А потім вона згоріла.

− У якому це році?

І.І.: Ето в 43-му році.

− І так її більше не відбудовували?

І.І.: Да, і так она.

− А коли закривали, ви не пам’ятаєте, як це відбувалося?

І.І.: Точно не пам’ятаю. Знаю, рама з ікони була у сєльсовєті, так я її забрав, ту раму. Сталін був.

− У рамі?

І.І.:У раму ту задєлалі. То когда уже нємци пришлі, дак хто-то скінув. Портрет був порваний Сталіна, а рама лежала. Так я ту раму забрал. Де вона ділась? Така гарна рама була.

− А тоді мабуть були ікони якісь, не знаєте, куди вони подівалися, коли закривали церкву? 

І.І.: Вони куда-то там зложили у кучу, вони там пропали всє.