— Яка в вас була сім’я, Ганна Макарівна?
Г.М.: Ну яка? У батьків нас було три, три дівчат. Одна вмерла маленькою, а сама старша, 22-го року, з Німеччини не повернулася. От.
— Ще брат був, так?
Г.М.: Не було більше.
— А! Три сестри. Тепер ше є сестра одна, так?
Г.М.:Нє, нема, вмерла, вмерла малою.
— Ви одна залишились?
Г.М.: Так, залишилася я одна.
— А яке ваше дівоче прізвище було?
Г.М.: Дівоче — Лиса Анна Макарівна.
— А чи ви всі жили от з батьками в одній хаті?
Г.М.: В одній хаті, в одній хаті. Хата старенька була, ну чепурненька.
— Ну, як вона, мала якусь кухню відокремлену, чи тільки одне?
Г.М.: Нє-нє! Одна хата.
— Де спали діти?
Г.М.: Де? А на полу. Ну, зараз ліжка, а тоді робилось 4 дошки широких, і стелилось там лісове сіно, рядно оце з прядива пряли. Рядно там. Подушки дві було, то вони для краси там лежали, а робили подушку з мішечка. Було листя, напхаємо та і те. Кожушком стареньким вкривалися, чи рядном. Ото таке дитинство моє.
— А батько де ваш працював?
Г.М.: В колгоспі на різній роботі. І плотніком, і косив, ну, різні роботи виконував.
— А хто в сім’ї в вас був старший? Мама чи батько? Хто керував?
Г.М.: Можна сказати, шо мама більше. Батько то спеціаліст, ну так мати більш, як то сказати, хазяйство вела, толк більше понімала у всьому.
— А гроші в кого були?
Г.М.: В батька.
— У батька. Ну, а якшо треба шось купити дівчатам, четверо дівчат?
Г.М.: Ну, треба в батька випросить. Вже мама просить батька, там я плачу, просю, шо дай! Та й батько вже мусить дати.
— Ну, а батько до колгоспу де працював?
Г.М.: До колгоспу? Ну, тоді було своє поле, то на свому полі.
— Ну, він не розказував, як він працював ше на своєму полі?
Г.М.: Як конячку мав. Орав, сіяв вручну. Всьо сам.
— Він був з бідняків, чи з багатих?
Г.М.: З бідняків. Мати була ну считати з багатих, куркулі називалися. А батько з бідної сім’ї, дуже бідної.
— Ну, як в колгоспі перші роки, коли він працював, шось платили за те?
Г.М.: Ну шо, тоді трудодні. Трудодні, а на трудодні там які грами, грами зразу получали. Потом уже, потом уже стали луче, побільше, вже по кілограму на трудодень.
— Ну, а шо він ше вмів робити, ви кажете? В колгоспі шось іще робив?
Г.М.: Дома він дуже великий спеціаліст і полотно людям робив, олію бив, і шкури чинив, і на підшубки, де цей овечий. І батько дуже великий спеціаліст був.
— І вас навчив цього?
Г.М.: І мене цього навчив.
— І ви вмієте? Що ви вмієте? Розкажіть.
Г.М.: Ну все! Все, шо батько робив, то я була мала, а батько вийде там надвір, а я за верстат — давай полотно робити! Та не так, бо я ж не вміла ше добре. Батько свариться! А мати каже — ти не сварись, а показу їй, показуй. Отак батько мене навчив ше десь років було 13, 14, я вже людям полотно робила. Батько йде косить, а мені там дасть два клубки — оце ти повинна виробити! І я роблю полотно. Олію била. Ото принесе людина, шоб забити олію, о! І треба, а батько там вип’є, спить. Так я, мати оце гріє, мішає оце на сковороді, вижарює, а я била молотом цим олію сама.
— Ну, а в кожній сім’ї, чи скільки люди в селі вміли бити олію?
Г.М.: В селі ну десь чоловік четверо, не більше.
— Шо мали свою маленьку таку олійню?
Г.М.: Да, да!
— Це ж треба було шось мати, якісь пристосування?
Г.М.: Да! Ну, чоловік зо чотири на село, та й несли люди. Несли, шоб це зробити.
— Ну, вони якшо несли, то чим вони вам платили?
Г.М.: А! Там дивлячись скільки, як більше, то там батько півлітру бере олії, а як менше, четвертушку. За олію.
— За олію. Ну, а на ярмарок батько ваш їздив?
Г.М.: Їздив!
— А де ярмарки такі були?
Г.М.: Та, там в Калинівці в нас знайомі.
— А шо возив на ярмарок? Що продавав?
Г.М.: Ну шо? Там з садка фрукти. Ну, коли там яке порося чи телятко, як було, то це возив.
— А коли такі ярмарки більше? В неділю?
Г.М.: В неділю, тільки в неділю.
— А от в вас садок добрий був в батька?
Г.М.: Добрий садок.
— А налогом обкладалися садки раніше, чи ні?
Г.М.: Колись то ні, а вже після війни, то дуже великі налоги, даже стали рубати садки, стали рубать.
— А коли це приблизно були такі великі налоги?
Г.М.: Було це за Хрущова, по-моєму.
— А може раніше?
Г.М.: Та десь після війни.
— Після війни. І що, люди вирубували дерева, бо не було як платить?
Г.М.: Ну да, як на кожну яблуню, на кожну грушу накладали налоги, то которі там старіші, вирубували. Ну, це не довго, десь так з рік. А так вобще великі налоги були за все. Тримаєш корову — 200 літрів молока винеси. Тримаєш кури — там 200 штук яєць треба винести. Не дасиш це м’ясо, як буває, шо ну м’ясо це здавати треба скільки там кілограм. От людина не може здати. Прийдуть і тягають, і сваряться. Оцю позику. Боже! Біда робилася.
— Ану, розкажіть про цю позику трохи, як це було? Хто це приходив за цією позикою?
Г.М.: Ну, ставленики це з району, там ше з села там хто з начальників, та й розпинають, шо давай цю позику. Давай! Хто має, а хто не має, та й, та й спорять і все їдно.
— А як ви вважаєте, жінкам от стало вільніше в колгоспі? Чи до колгоспу? Чи ви не пам’ятаєте цей період? От шо мама ваша розказувала? Як?
Г.М.: Та в колгоспі вже луче стало! Самі на своїх полях тяжко. Тяжко було самій жати, самій молотити, самій це все. А вже в колгоспі таке ж, ну, тоже треба було робити, але ж легше.
— А як в ті важкі часи роки, скажемо, хтось там в колгоспі часом якийсь мішок чи шось візьме, то як карали? Чи карали?
Г.М.: Да, після війни дуже, дуже судили. Одна жінка коло курей робила, і взяла там цього посльоду, то її дали п’ять років! П’ять років одсиділа.
— За шо?
Г.М.: Ну, кілограм п’ять, оце коло курей була, та й взяла зерна цього, одходів, одходів, де кури годують. П’ять років, п’ять років одсиділа.
— Ну, і так кого там в колгоспі, як спіймають, то судили?
Г.М.: Да! Отут сусідське село, дівчата коло молотарки робили, взяли по два кг зерна, бо гололні роки, хотілося на який суп, чи на шо там, тоже по п’ять років посудили, молодих дівчат посудили. Дуже судили.
— А як у вас от вулиця називалася? Чи кутки? Як це в вас називалося раніше?
Г.М.: Вулиця? Ну, раніше як, просто в нас тут садиби, садиби в нас на чотири частини, як сказати, ділилася. Тут, де я живу, Садиби. А там село. А там Закорчма. А там Ройківка. Так називалися.
— Садиби, так називаються?
Г.М.: Ну, так розділене село, як на чотири таких. Отут це Садиба, а туди далі це Задвір считається, Село, Задвір. Ше туда до колгоспу це Ройківка. Ше в кінець села далі це вже Закорчма називається.
— Там корчма була?
Г.М.: Там була корчма, і по той бік корчми це вже так тягнулась дуже довга вулиця, то називалась Закорчма.
— А до яких років корчма була?
Г.М.: До яких років.
— А до якого часу корчма була в вашому селі?
Г.М.: Корчма була до колективізації.
— А потім де вона ділась?
Г.М.: Розібрали. Не розібрали, короче, кооперацію зробили з неї.
— В тій корчмі?
Г.М.: Да.
— А церква була в вас раніше, до колективізації?
Г.М.: Була церква.
— А потім шо з тою церквою?
Г.М.: Потім розібрали її, от.
— Це стара була церква?
Г.М.: Не стара. Розібрали, зробили, як сказати, магазин, от. Не то, шо як кооперація, ну, зерно там складали, магазин називали зробили з неї.
— Склад такий для зерна?
Г.М.: Да! да-да.
— А тепер церкви нема в селі? Чи є?
Г.М.: Нема.
— Немає. Чи будуть будувати?
Г.М.: Будуть! Вже на зборах рішали, будуть люди трохи складатись гроші, трохи колгосп, будуть будувати.
— Будуть будувати церкву, да. А всі в колгосп пішли? А от ви, ви теж пішли в колгосп?
Г.М.: Ну, то я ше ж була яка мала до колективізації. Це стали колгоспи, як сказати, як ну організовувати, так батько зразу мій пішов у колгосп.
— Але всі так пішли радо в колгосп? Чи ні?
Г.М.: Нє! Не всі йшли. Деякі думали, шо це не буде так, шо буде погано, не пішли. Хто не йшов, то дуже наказували, забирали. Ну всьо, всьо шо є. І скрині, і зерно. Батько зразу там, материн брат каже, шо не йдім, бо воно так не буде. Він зразу ше не вступав. Прийшли ці, як називали, комнезами.
— Як, як називали їх?
Г.М.: Комнезами, чи як.
— Комезами?
Г.М.: Да! Ну, ці, де в колгоспи перві вступили, це прийшли й давай із скрині всьо забирати, і зерно. Так мама саме родила мене, це було в 31-му році, як організовували колгоспи. Прийшли, то було горщик такий великий от, як золівник казали, зерна схований в курнику, і там найшли забрали. То баба навколінки падала, просила — залишіть! Вона ж роділля! Хай їсть потроху! І забрали. Забрали все. А потім батько все-таки вступив.
— А ці, шо приходили забирати, це свої були, сільські?
Г.М.: Свої сільські, забирали та й ділились, ви не знаєте, як воно робилось.
— Це були жінки чи чоловіки?
Г.М.: Чоловіки.
— А це були з тих бідних людей?
Г.М.: Да, такі бідні, шо лінувались робити.
— Ті, шо не робили?
Г.М.: Да!
— То вони забирали, де ж вони його дівали?
Г.М.: В колгосп забирали. Трохи в колгосп там на сіяти, а то і собі, знаєте.
— Так це, коли голод був в 33-му, як ви були зовсім маленькою. Це мама розказувала, як це було?
Г.М.: Розказувала. Ну, ми вижили чо? Мама ше трошки якось оклигала та ходила, там в другому селі був Загребельна називалася, як тепер совхоз. Так мама була, там дадуть якоїсь баланди, мама поїсть, а кусочок хліба несе мені й сестрі. то мені вже з сестрою, їй скільки було? 11 років, мені 2. Вона за руку веде мене встрічати маму, несе мама в пазусі цей кусочок хліба. Ми закропимось, і так і вижили. А батько в колгоспі робив, та там варили тоже якусь баланду, то вижили.
— Багато людей з голоду померло?
Г.М.: Дуже багато! Дуже багато. От в меї мами брат був. Це ж називався куркуль, бо хата під бляхою була. так в його всьо забрали з скрині, і з комори всьо, а їх вигнали, то вони в ямі жили. В ямі жили, не було шо їсти. То померла, це вже считати братова моєї мами, і брат ішов до сестри в друге село. Пішов, каже: «Дай мені хоть раз в рот шось». А вона лежить опухла, каже: «Братику! Шо ж я тобі дам, як я сама осьо, каже, помираю?» І він пройшов трохи, і в рів впав і помер. І діти померли. Двоє як то чудом залишилися, бо ходили там до тітки, то тітка їм вже трошки закроплювала, потом в дєтдом їх забрали. То двоє вижило.
Потом у другому селі в моєї мами сестра була, тоже четверо дітей було. Опухла сама, лежала, а чоловік її, ну, мав гроші, та й купить собі хліба, сховає та й їсть. І старшу дочку він любив. то дасть кусочок їй. А тих не любив. Та й одного разу ну баба пішла, а ця моя тітка каже: «Мамо! Подивіться-но, чи той Гриша живий, чи нє?» Син. Бо, каже, найшов хліб і одломив кусочок хліба зїв, то він, каже, прийшов, бив-бив ногами, а потом під піл підкинув. Це не столішка, а ото з дошок як зроблено. Та баба подивилась, каже: «Він уже неживий». Да, померло тільки це. А один хлопчик, було 3 роки, сидів на лежанці, таке тільки кості й шкура. Ця баба дасть йому водички, воно поп’є і сиділо. І він вижив. Взялись колосочки вже жита, і ця вже баба, бо вже всі вимерли, остався цей хлопчик, та й баба нащипала вже цих колосочків, ше й добре не достигли. Та й висушила, зварила на воді якоїсь баламути, шо стала його закроплювать, і вижив цей хлопчик.
— Ну, чо ж це був такий голод? Чи це був такий неурожай?
Г.М.: Ну, я сама не знаю, чи це такі роки, як мама розказує, шо каже, не мона було наїстися. От їсиш-їсиш, і їсти хочеться. Ну, а ще до цього колгоспу вони все забирали, та по всенькому Совєтському Союзі чось тоді було голодно. Каже батько мій, шо викопають яму, хто трошки дужчий, викопає. Пока цього ще там рідні дужчі викопали, пока привезли мерця, то вже повна яма назвозили, повкидали.
— В одну яму всіх?
Г.М.: В одну? Пока, кажуть, привезли, то там уже в цій ямі накидано.
— Тобто, не було кому ями копати?
Г.М.: Ну да!
— Не мали сили?
Г.М.: Не мали сили, да.
— Вже не кажуть, шо там якийсь обряд поховальний?
Г.М.: Та де там ті обряди! Так на конячку, на візочок поклали, в якесь ряденце замотали та вкинули, та й всьо! Там, которе трошки, в нас то була корова, то знаєте воно легше було. Таки спасла.
— А не було таких випадків, шоб от їли людей в селі, нє?
Г.М.: Був. В нас там був посьолок, то одна баба їла. В неї був син один, і тудою ходили на базар. І це вона закличе то оту бабу, ну мама розказувала, шо це закличе до хати погрітися, макогоном по голові, та впала, а вона зарізала і їли. Одного хлопця, мама розказувала, шо з’їли. То в неї хлопчик був, та й каже, шо вимовився до дітей, шо з баби недобре, каже, м’ясо було, бо тверде дуже. Да, та й їли. Була така жінка.
— Ну, її осудили певне, ні?
Г.М.: Десь вона потім виїхала. Не знаю, де вона. Ну, теї баби син, це він зараз дуже старий. Десь він був у тюрмі, де він був, ну це приїхав, і його сестра, ну да, це ше в нього була, є старенька. То це він коло неї вже живе. То це розказують люди, шо це його мати їла людей.
— А ше в селі вашому що робили люди, от, скажем, в голод шо могли продати? Чи вимінювали шось?
Г.М.: А шо? Як в кого є така хустка, от мама моя розказує, такі гарні були хустки, все виносила на базар.
— Ну, от розкажіть.
Г.М.: Каже, шо були дуже гарні хустки, називались тернові, та й мама на базар продасть, та й купе трошки зерна чи шо, от каже, як несла, хустка дуже була гарна, то ця вже старша дочка мамина, моя сестра, так уже плакала за тею хусткою. І вона плаче, і мама плаче, каже: «Дитино! То ми ж помремо! Хустка лишиться, й ми помремо». То випродала де які є хустки, де сорочки такі там вишиті гарні, всьо поносила, шоб спасти дітей.
— На базарі продавала?
Г.М.: Да, на базарі.
— В Калинівці?
Г.М.: В Калинівці на базарі, та й купить там якихось чи круп, чи трошки зерна, мисочку якусь, чи шо-небудь. Та й так, спасти життя.
— А скільки вам було років, як ви пішли в колгосп?
Г.М.: Ну, 17-й рік. Бо я ше до того то за маму трохи, мама боліла, то я в городній бригаді робила, то я за маму ходила в городню бригаду. А потом уже в 48-му році я пішла.
— Ну, а як працювали в колгоспі, скажімо, хтось хворів, не міг ходити, то як ставились до таких людей?
Г.М.: Ну, то як ставилися? Нічо не помагали, шо тоді могли помогти? Хворіє, та й всьо! Хворій собі.
— Ну, а як були от вибори в вас колись раніше, то йшли на вибори всі?
Г.М.: Йшли, да! Заставляли, та й мусів іти.
— А шо казали? Як хтось не пішов, то шо, сварили, чи ні?
Г.М.: Приїдуть з скринькою, заставлять, та й муси вкинути той бюлетень.
— А тепер от як, люди йдуть на вибори? Чи тепер не дуже?
Г.М.: Йдуть!
— А вам розказують, хто в вас буде депутатом? За кого будете голосувати?
Г.М.: Розказують, наперед розказують. І дають, шоб читати, за кого там.
— Ну, за кого ви збираєтесь тепер голосувати?
Г.М.: Я ше й не знаю, за кого.
