— Назвіться, будь ласка. Назвіться.
С.М.: Варван Сергій Митрофанович.
— Ви вчитель, так?
С.М.: Я вчитель.
— З якого ви року народження?
С.М.: 19-го, 1919-го року народження.
— І в цьому селі народились?
С.М.: В цьому селі народився. В цьому селі закінчив школу.
— Сергій Митрофанович, ви дуже цікаво там говорили про те, що в школі в вас почали викладати, от, в якому році? Десь в 27-му? Музику. Вчили грати на яких інструментах?
С.М.: Значить, це десь з 28-го року. Коли я прийшов в другий клас, то директор, ми з батьками приходили, то директор сказав, що хто здасть, хто хоче, щоб його син грав або на мандоліні, або на балалайці, або на гітарі, то здати по 2 рублі і помогти купити інструменти. Ну, батьки, в яких діти тягнулись до цього, здали. І сільська рада, чи колгосп, ну де там колгосп? Колгосп ше був там, не було, там було 25 десь, на 28-й рік там було не так багато ше. Сільська рада десь знайшла ше гроші і купили інструменти. Купили балалайки. Було 40 інструментів.
— 40 інструментів?
С.М.: 40 інструментів.
— Це були що? Балалайки?
С.М.: Балалайки, гітари і мандоліни, да.
— І які мелодії вас вчили грати?
С.М.: Шо ми вчили? Ну, спочатку, спочатку нас вчитель, вчив нас грати вчитель Кремінський. От я казав, оце він міг приховати, но тим не мєнєє, знаєте, він вальси простенькі спочатку. Спочатку простенькі вальси, українські народні пісні, да. А потім, а потім вже складніші речі. Скажемо, «Амурські волни», ми грали вальс «Амурські волни».
— І ви виступали десь з цим ансамблем?
С.М.: Да, ми грали в селі. Тоді не було ше ніякого оркестру. Це було ще до року, а ми вже після року навчання, ми вже грали, як кажуть, непогано. Якісь збори робили, нас запрошували, і ми перед зборами грали, там танцювали. І да.
— А скільки в селі було до цього скрипалів?
С.М.: Скрипалів? Ну, от вони кажуть, шо в їх там скрипаль, в нас тут два було. Ну, скрипалів 5-6 було.
— В селі було?
С.М.: Так, вони мали напарників з барабаном.
— А ви кажете, скільки скрипалів було?
— Більше їх було.
С.М.: Більше, да?
— Никита був, тоді Данило був, Сваний Савка був, Гапчук був скрипач. Вихрист.
— А чого він Вихрист називався?
— А він був єврей.
С.М.: Вони не хрестилися, вони євреї.
— А то були такі, шо й вихрещувалися?
— Їден був.
С.М.: Оце цей, оце цей кажуть, шо це так.
— І він скрипаль, да?
С.М.: Да-да-да-да-да! А син його Захар то був дуже хароший гармоніст. Захар, знаєте Захара?
— Знаю.
С.М.: Він дуже хароший гармоніст, це я знаю. Бо колись гості робили в нас, всю родину збирали, то його запросили, я помню, мабуть років 6, то він грав дуже гарно.
— І ви закінчили що? Сергій Митрофанович!
С.М.: І так я грав спочатку на балалайці, потім на мандоліні, а десь в 9-му, 10-му класі я грав на гітарі. Нам пощастило, що після Кримінського в нас був в клубі, в клубі, но не завклубом, а масовик, і він взяв наш оркестр. Він був віртуоз на балалайці, а всі ті інструменти він знав. То ми грали на районній олімпіаді, тоді на обласну попали. І на обласній тоже харашо виступили.
— А що ви грали?
С.М.: Що ми грали? Ми грали, зараз, музикальний момент Шуберта ми грали. Там-та-да-дам-там-та (наспівує). Так, музикальний момент Шуберта грали. Вальс «Амурські волни». Ну, і, і віночок українських пісень.
— А хоч одна бандура була?
С.М.: В нас не було. В селі Хижинцях там був, там тоже бандуристи були, до цього часу ше там вони єсть. Може не оркестр, але грають. А в нас оці. А через 2 роки, десь у 30-му році купили духові, колгосп вже купив духовий інструмент, да, і вчив їх, учив їх цей Яків Підточений, потім попав, у нас оцей, я забув, як прізвище і імя, дуже, дуже грамотна музикально людина. І десь у 36-му році на олімпіаді ми зайняли друге місце, чи перше навіть місце, а духовий оркестр, наш духовий оркестр зайняв перше місце! Ну, двох оркестрів колгосп не міг послати на Всеукраїнську олімпіаду, і поїхав духовий.
— Сергій Митрофанович, я ще хотіла таке питання спитати — а ви в якому році одружувались?
С.М.: Я одружувався в 47-му році.
— В 47-му році. Це мабуть тяжкі роки такі?
С.М.: Це були післявоєнні, так.
— А яке в вас було весілля?
С.М.: Ну, було весілля, я знаю.
— Жінка ваша з цього села?
С.М.: Да, з цього.
— І як ви сватались? Розкажіть.
С.М.: Ви знаєте, шо в мене дружина, я взяв її із сином. Він тоже був вчителем, учителем, в армії він захворів туберкульозом, до війни в армії захворів туберкульозом, да, і він помер. Він тоже з Вінницького району. Ну, а пізніше, він мабуть ще в війну помер.
— Ну, ви якесь маленьке весілля робили, так?
С.М.: Так.
— А воно чимось відрізнялося?
С.М.: Ну, чим воно могло відрізнятися?
— То, що вона вже була одружена, ні?
С.М.: А тоді родилася дочка Татьяна, і син Віктор. Жили вони дружно.
— А ви хрестили своїх дітей?
С.М.: Чи ми хрестили своїх дітей? Хрестили. В мене є сестра, вона, мені повезло, в чому повезло? У неї не було дітей, і вони, і вони з мамою наших дітей до школи весь час. А піп був, по сусідству жив, коли відкрили після війни молитовний дом, будинок відкрили.
— А як хто дізнався в школі, шо ви похрестили дітей?
С.М.: А ви знаєте, що я вам скажу такий приклад, такий приклад. Значить, у нас була вчителька Кримінська, перша жінка того Кримінського, шо ото нас вчив грати. Вона на матері поставила хреста. Так, вона працювала тоже в нас разом.
— В школі?
С.М.: Да, десь в 46-му, чи 47-му році, да. То вона на матері поставила хреста. То її, то її районо звільнило з роботи.
— За те, шо поставила хреста на матері?
С.М.: Ну, із села написали, знаєте, шось там написали з села. Вона пішла в облвно, восстановили на роботу. Кажуть: «Зіна Яковна! Ідіть і працюйте, де ви працювали». Вона каже: «Нє! Я туда працювати не піду! А на Тарасівці, на окраїні туда села, є початкова школа, якшо, то призначіть мене туда». І її призначили туда, і вона так і працювала в нас.
— І ви вже не колядували?
С.М.: Я ж, коли Коляди були, то я був, то я був школяром. Ну ясно, шо колядував.
— Ходили колядувати?
С.М.: Ну, ви знаєте, що все-таки то було масово, і ніхто, і ніхто спинити не міг. Традиція є традиція. Я знаю, шо, ну шо, хто колядував? А виявлялося, шо всі колядували.
— Тобто, дозволяли колядувати?
С.М.: Ну, щоб сказати, що вони прискіпливо, це ж, а це ж Кримінський був син попа. Ну, йому треба було казать: «Дітки, не йдіть!» Іначе він не міг, розумієте? Але шоб так прискіпливо вже, то нє.
— А на Великдень?
С.М.: І писанки вміли писати, да. І то яйця фарбували, ходили ми і хрестувати. Да, ну, це ж ігри були, ви понімаєте. Це вони харашо проходили, біля церкви ж Шума заплітали. Кругом дівчата співали, тако брались за руки, да.
— Дзвони дзвонять!
— Ну, це було, коли церква працювала?
С.М.: Ну, да.
— Але ше ж якісь співали, крім «Шума заплітайте»?
— А як же? Співали! Батько співали!
— А купальські?
— Про Купала? «На Івана Купайла».
— Ану, заспівайте!
— А Боже ти мій!
— Ви ж співали на Купала?
— А як же! Співала! Я вже забулася його. Знаю, шо «На Івана Купала». Купайла робили, ну я, шоб так дуже ходила.
— А коли перестали робити?
— Я знаю, коли його перестали! Чи ше діти його роблять.
С.М.: Ви знаєте, шо взагалі то за оці традиції не переслідували. За Купайла ніхто не приходив: «Чого ви тут?» Нє, не було!
— А що переслідували?
С.М.: Ну, тоді вже, скажімо, закрили церкву, вже тут церкви не було, і в нас церкви не було. Після війни, а при німцях то в тій церкві було. А після німців отам на Панаса зробили, і ходили туди до церкви, і молилися. Ну, шо це була за церква? Це була хата. І тоді всі ці традиції, вони не переслідувалися, абсолютно ні.
— А заставляли викидать паску свячену, чи ні?
С.М.: Нє! А шо ж! За це нє! За це не судили.
