— Значить, сьогодні в нас шо, 27-е, 27-е липня, так? 27 липня, село Мізяківські Хутори, Вінницький район, Вінницька область. Скажіть, будь ласка, а як ваше прізвище?
Д.П.: Ткач Дмитро Пилипович.
— Ткач Дмитро Пилипович. І якого року народження ви?
Д.П.: 904—го.
— 1904-го року народження, так. Ви народились в цьому селі?
Д.П.: Да, в цьому.
— В Мізяківських Хуторах народилися?
Д.П.: Да, да!
— А скільки в вашого батька було дітей?
Д.П.: Шестеро.
— Шестеро дітей. А скільки батько мав землі ваш?
Д.П.: 4 десятини.
— 4 десятини? це було мало чи багато?
Д.П.: Я знаю, як в нас було, так і було.
— Ну, він був середняк, бідняк?
Д.П.: Сказати направду, батькова історія довга. І не така вона довга, як велика. Був батько з дєтства, був батько і мама, і ше була сестра. Значить, батько пішов косить, шось косили, помер. Осталася мама і їх двоє. Значить, як вони осталися, пішла мама гнать теля в садок.
— Не плачте.
Д.П.: Пішла в яр, у яр упала, убилась. Убилась. Осталося їх двоє. Осталося їх двоє, значить, вже так батько був там коло взрослих. Шось там вони були вдвох. Оженився батько. Хата була їдна. Давня хата. Там проїли миші дюрку були (сміється). Калідор був з хворосту сплетений, одна стоорона так. Ну, як уже батько взяв маму, то став робить і калідор (сміється). Ну, сіни, сіни!
— То він женився на бідній? Сам був сирота і женився на бідній?
Д.П.: І на напівсироті.
— На напівсироті і женився?
Д.П.: Значить, зробили сіни. Ну, тоді шо, взявся ж робить комору. Зробили комору. Клуня була, в дворі верба росла, іше взяв він ломак понатикував (сміється) один кінець, а другий на якоєсь, і зробив таку клуню. Ну, потом мало-помалу та начали, зробили, значить, цю хатину вони вже, ту комору зробили. А потом підросли діти, підросли. Це вже пасли гусята, вже мали й поросята. Я вже пас худобу.
— Скільки ж вам років було, як ви пасли худобу?
Д.П.: Скільки мені було років? Років 8 може було.
— В 8 вже пастушок, да?
Д.П.: Да, да-да! Сначала гусята, потом поросята, потом вже корову.
— А скільки в батька вашого, шестеро дітей, ви кажете?
Д.П.: Шестеро.
— Ви, і хто ше?
Д.П.: Сама старша була сестра. Друга була сестра. Третій був я. Четвертий був брат. П’ятий був брат. І шоста була сестра.
— Хлопці й дівчата були?
Д.П.: Да.
— І от ви пасли корову, а шо дівчата робили такі малі?
Д.П.: Дівчата, ви знаєте, шо такий був, таке було время, шо всі наші були в роботі.
— І шо вони робили? цікаво, шо тоді діти робили?
Д.П.: Діти робили, значить, так. Малі пасли гусята. Це гусята, в нас ставка не було. А в нас, ми ж отам, в нас там ставка не було. Значить, тре гусята половить їх у кошик і винести на поле, і взяти води і сидіти коло них, шоб не хватали ворони. Значить так. Потом, значить, це їдно. Друге жене свиню там, є поросята, тоже жене пасти. Третій жене корову, чи шо таке. А то ше були малі, знаєте, та считай одна була 900—го року, друга була 2-го року. А я, а я 4-го.
— А коли починали прясти, скажімо, на кужелі? Коли дівчата начинали прясти на кужелі?
Д.П.: Дівчата начинають прясти тільки, як воно значить пройшло літо, начинаються холода, начинають прясти.
— А в скільки років?
Д.П.: У скільки років? Тут вже від років не зависіло. Пряли із малих літ. Пряде мама там, чи баба, чи хто, і воно собі начинає, і пряде. Це веретено бере і круте грубі, потом тонші, потом виходе аж до прялки це.
— Ну, а тоді ви стали парубкувати, то як ви парубкували? Розкажіть. Якісь тут були такі хлопці збиралися? Як це називалося?
Д.П.: Ми навіть парубкували непогано. У нас було, наша була компанія, нас було 5 хлопців. Це був я їден. Каленик, той, Петро Панасюк, Калеників два, він тоже був 4-го року. Сиват Микола був три, той 5-го року. Потом, значить, Панасюк отой Данило Іванів, на матерщатові, ага, то був чотирі. І ше хтось.
— Ну, а якшо треба було вже для музики ходити, то треба було якийсь могорич може ставити, шоб прийняли хлопці до парубоцтва? Як на парубоцтво ви от?
Д.П.: Сказати на правду, шо я так, не так, я побільше хазяйнував. Яке моє парубоцтво було? Я був, в 25-му році батько помер.
У.Г.: То він хазяйнував уже.
— Це вам уже було 21 рік.
Д.П.: Да, 21 рік. Я їхав возив у Шкиблі, я возив, я їхав з Вінниці, то їхав зо мною ше один чоловік і я. І там вже смеркло в Вінниці нам, ми приїхали до хати, зараз кіно кажеться там коло. Тут ми дали коням їсти. А вже осінь, вже стало холодно, не так, шоб дуже, ше морозу не було, но вже осінь.
— Ну, але все-таки я хочу вас спитати, чи ви ж колись ходили на якісь музики, чи шось таке було в селі? Ну, десь же треба було потанцювати. Де ж ви свою бабусю побачили?
Д.П.: Вона ж, я її знав давно, й вона мене, й я її, до неї не ходив.
У.Г.: Ця бабуся тоже була без батьків.
— Ну, десь же ви її заглянули? Десь же вона вам в око впала?
Д.П.: Сказати направду, я, дойдем до цього ше.
— Так, але ви мені за музики скажіть. Які тоді були музики?
Д.П.: Тоді було решето і скрипка.
— Так, решето і скрипка.
Д.П.: Решето і скрипка. Оцей Коваленко, ви знаєте напевне його? Чи не знаєте?
— Ні, не знаю.
Д.П.: Ну, його добре знають. То це його дід був скрипач, а дядько був на решето. Оце ідуть туди до нього, як Великдень, дають крашанки йому.
— Крашанками платили, да?
Д.П.: Ну, це на Великдень, на Великдень, да. А це так значить, то пойдьом! Значить (сміється). На музики ідьом! Ну там, хто шо, той копійку, той ше шось. І вони ходять і грають.
— На якомусь майдані, де він грав?
Д.П.: Він грав у себе в дворі. Сяде на призьбі своїй, сяде під своєю хатою, і тут сходяться дівчата і танцюють (сміється).
— Які танці тоді танцювали? Які танці танцювали?
Д.П.: Польки побільше. Полька, краков’як. Ну, побільше дівчата то польки. Такі танці були.
— А вальс не помните?
Д.П.: І вальс, та воно всьо виходе на їдно! (сміється). Танцює, хто шо хоче.
— А шо він ше грав таке? Може ви пригадаєте, шо він грав таке? Які мелодії грав ше?
Д.П.: Він, він іграв, він грав всьо, грав. Він начинає (сміється). Такі то були музики. Це вже музики дуже.
— Переважно польку грали, да?
Д.П.: Переважно полька, це да.
— А може ви, ну, ви до церкви ходили ж, да?
Д.П.: Ходив, ходив.
— А ви не пам’ятаєте, шоб такі старі сліпці коло церкви на чомусь грали? Було таке в вас?
Д.П.: У нас в церкві цього не було. А сліпці були. Грали на ліру, ліри були такі.
— Так, а де вони були? Ці лірники.
Д.П.: Що?
— А де ці сліпці були, шо на ліру грали?
Д.П.: Ті, шо на ліру грали, то їх, вони побільше ходили по дворах.
— Ви в Вінниці бачили їх?
Д.П.: У Вінниці бачив, і в селі вони бували даже. Він і ходив по хатах, то тоже грав на неї.
— А шо вони співали, коли грали на лірі?
Д.П.: Співали пісні якісь там, я не понімаюся на їхніх піснях.
— Ну, якісь побожні? Чи які вони співали? Побожні якісь?
Д.П.: Да!
— Релігійні?
Д.П.: Да, побільше, побільше релігійні. Побільше такі співали.
— Ну, і ви ходили ж таки трохи на ті музики ше, як батько був?
Д.П.: Ходив, а як же! Ходив.
— Ходили. І танцювали ж там?
У.Г.: Він не танцював.
Д.П.: Я нє.
— Ви не танцювали?
Д.П.: Нє-нє! нє.
— А може співали? Співали?
Д.П.: Співати то не співали. Но це вже, як вже ми підросли, вже був, клуб же був. Вже починали ходити в клуб.
— А в якому році ви одружувались? Женились?
Д.П.: 28-го.
— В 28-му році. Це вже був колгосп, так?
Д.П.: Нє, нє ше.
— Ше не було колгоспу? Ну, і як ви сватались? Розкажіть.
Д.П.: Як я сватався? Сказати, батько помер наш в 25-му році. Я остався сам, коні в нас такі вони трошки були, купив батько їх, купив. А тре було, бо шкандибали оте це. Я ті коні продав, я продав вже, і поїхав у Тирасполь, там купив двоє молодих коней. Купив два лошаки отако по два роки. Приїхав додому, вони в мене перезімували, я їх почистив. І з них виросли гарні коні! Такі гарні коні поросли, шо гарні були коні!
— Ну, й мама ше була ваша, так?
Д.П.: Мама була, да. І ми з мамою хазяювали непогано.
— Ви вже як заступили хазяїна, так? Бо дівчата старші були, вже повіддавались.
Д.П.: Да, да.
— Дівчата пішли на сторону? Сестри ваші?
Д.П.: На сторону, да. Я, я був хазяїн, а ше був менший, так наче то він був пастух.
— Пастух. А ви вже як середній, то ви стали хазяїном?
Д.П.: І причом я став хазяїн непоганий.
— І непоганий, це добре. Ну, і треба женитися ж тепер, так?
Д.П.: Я не хтів женитися. Вже мені було 20 з лишкою років, і я не хтів. Чого я не хтів? В нас було 4 гектари землі.
У.Г.: Дуже мало землі ж.
Д.П.: Мало землі. Я думаю, шо, знаєте, по-моєму, як людина живе, то знаєш, хто на нього як дивиться, і думає як про нього. Я, я чуствую по собі, шо я куди не повернуся, мене ніхто ніде не одказує. Ніхто! І я піду до своєї дівчини, то вона не відказує мене, і куди я. І хлопці зо мною так, навіть і старі дядьки так само. В общем, до мене люди односились, як до порядочної людини.
— Ви мали авторитет такий в селі?
Д.П.: Да, я вже чув від людей, той каже сусіда, шо ти йди туди, там в його є дівчина. Він казав, шоб так ти прийшов, то він тобі давав би. Але я ше, я ше не дуже спішу. Але вже нарікають мої на мене сестри, шо він, чого він не жениться, а не береть, а то він ходе, десь ходе, а жениться не хоче. От, ходе! Ходе! Ходе! Не варіть, не робіть! То знаєте, чи женитися, чи як, це я правду кажу, шо я не хочу. Нас два. Я візьму два гектари землі, шо тої землі? Чо це я буду, я не хочу! Я піду десь в прийми.
— А вам би дали два гектари землі, бо ше брат був?
Д.П.: За жінкою.
— А! За жінкою!
Д.П.: То я не хочу женитися. Я ж піду в прийми. Як би мене не хтіли, і той переказує, шоб я прийшов, і той каже, шоб я прийшов. І куди я не звернуся, мене питали.
— А в прийми ви хотіли йти, бо ше брат був молодший, да?
Д.П.: Да.
— То він коло мами мав остатися?
Д.П.: Ну да! І в нього, він був з 13-го року, а я з 4-го. То я ж кажу, шо я чую поміж люди, як на мене хто вірить.
— Ну, і все таки, як же ви посватали, розкажіть. Як же ви посватали?
Д.П.: Оце прямо, але доходить тільки чуть женись! Женись! Ви обєди не варіть! Ви йому сорочки не періть! Хай голодний ходе, не миється. То як же, то я знаю, шо це вона є сирота, в неї є земля.
— І скільки ж було землі у вас?
У.Г.: А я не скажу, нічо не знаю. Скільки було в нас?
— Скільки було землі в них?
Д.П.: Їх було три, трьох.
— Три дівчат?
Д.П.: Три дівчат. Була сама старша, там був приймак. А друга, то пішла на сторону. А вона вже осталась найменшенька.
У.Г.: Я сама найменша була.
Д.П.: А в них було землі 9 гектарів. Вони були крепкі.
У.Г.: Це нам треба було поділити на всіх.
Д.П.: То я думаю, шо як я додому візьму цю.
— Меншу цю? Цю дівчинку найменшу?
Д.П.: Цю найменшеньку. Сімейна була, були сестри. Ну, так ми ото й зійшлися і поженилися.
— Ну, не так, не кажіть! Мабуть же ви брали старосту якогось та йшли ж.
Д.П.: Та це ж бачте, таке воно було, таке воно і осталось (сміється).
— А це мені якраз цікаво. Кого ви брали з собою, шоб іти свататись? Свататись же ішли?
Д.П.: Ішли!
— Ну, і кого брали з собою свататись?
Д.П.: Брав я з собою сестрених чоловіків.
— Ага, два?
Д.П.: Два.
— Два. Шо вони з собою несли?
Д.П.: Хліб.
— Хліб несли?
Д.П.: Хліб, і горілки трохи.
— І горілки. Палку в руках мали, чи ні?
Д.П.: Нєа! Нє!
— В шо вдягалися вони, ті старости?
Д.П.: Хто шо мав.
— А як ви прийшли до неї, то хто ж уже від неї був? З ким говорили старости, як батьків в неї не було?
Д.П.: Як ми прийшли до неї, то в неї був найстаршим сестри чоловік. І ми прийшли, то він був п’яний, спав на долівкі. То він був п’яний, і так ми говорили, говорили, і ні до чого ми не договорялися. Значить, йдем додому. Ідем додому.
— І рушники не дав? Нічо не договорились?
Д.П.: Нічо, ми не казали, де рушники, ми тільки так поговорили. Ідем додому, він п’яний, шо ти йому будеш казати, як він лежить спить п’яний.
У.Г.: Це Кирило був.
— Ну-ну! І шо?
Д.П.: Ідем додому. Кажем: «Ну, до свіданія, ми пішли». А він каже, лежить: «Куди ти пішов? Шо ти пішов?» Кажу: «Шо ж говорить, як ти п’яний спиш туто». — «То в тебе горілка є? то дай вип’ємо!» (сміється).
У.Г.: Ше мало!
Д.П.: Ну, як ти встанеш, то будем пити, а як нє, то шо я маю пити? Ну, і він встав. Випили ми цю горілку, там півпляшки горілки.
— Ну, сестра ж каже, чує, шо ви ж говорите, чо ж ви прийшли?
Д.П.: Ну, то кажем же.
— Шо за дівчиною прийшли?
Д.П.: Да.
— Питають її, чи вона згодна, чи не питають?
Д.П.: Не питають.
— Не питають?
Д.П.: Не питають. Вона вилізла на піч.
— На піч вилізла?
Д.П.: Да.
У.Г.: Мені ше років не було.
Д.П.: І ніхто її не питається ні за шо. А цей каже, шо цей, шо каже, куди ти йдеш?
— Хто цей чоловік сестри їй приходиться? Як це називається?
Д.П.: Кому?
— Ну, вашій жінці. Хто він такий їй?
Д.П.: Сестриний чоловік.
— Але як це зветься в вас? Як ви кажете?
У.Г.: По-моєму, не казали ніяк.
Д.П.: Ніяк, ніяк. Так і чоловік сестри.
— Сестриний чоловік?
Д.П.: Да!
— Ні швагер? Там ніяк не казали?
Д.П.: Нє, не казали.
— Сестриний чоловік?
Д.П.: Сестриний чоловік, він звався Кирил, і так. Ну, то ми випили цю горілку, то шо ж ви хтіли? Ну, ми ж питаєм, значить, думали брати цю Уляну вашу. Віддасте, чи не віддасте?
— Чи хай підросте?
Д.П.: Да. Віддамо! Віддамо. Коли? В общем, святками.
— Це Різдвяними святками? На Різдво?
Д.П.: Різдвяними святками, прийнято. І так було ми прийшли з сватами, договорилися. Прийшли, це прийшли два сестрині чоловіки, прийшов я, та й посватали.
— Рушники вона вам дала, чи як?
Д.П.: Давала рушники. Дали рушники нам, і ми пішли. І ми пішли, то в нас весілля було аж восени.
— Аж восени? десь після Покрови, так?
Д.П.: Після Покрови.
— Аж після Покрови весілля. Ви договорились зимою, а весілля було аж після Покрови?
Д.П.: Договорилися, а чо не було? Він казав, шо «в мене нема грошей, нема за шо робити весілля». Ну, то й значить так, а нам байдуже було те діло. Вона ходила там і помагала часом шось. І посапати прийде, і ше шо.
— Вже як засватана наче б то, да?
Д.П.: Да. А я був хазяїн. Я був.
— Ну, і ви получили за нею землі скільки гектарів?
Д.П.: Я не знаю, не знаю.
— Ви її не бачили?
Д.П.: Я не встиг її побачить.
— Аааа! Бо це ж почалась уже колективізація, да?
Д.П.: Почалася колективізація, розкулачка, і я її не бачив, теї землі, яка й вона.
— Ну, а як оцей от почався період колективізації? Як це було? Розкажіть.
Д.П.: Як почалася колективізація? В нас колективізація сталась 21-го року. І це вже з 21-го року сталась колектівізація, прийшла колективізація, і навіть прийшли хазяї. Були такі, шо й пришли, не такі, як були, а я другий! То це вони були організація. Той був Максим покійний, Максим, то він може й знав це. Хто як так, він був покинув, десь ходять тако го. Пішов-прийшов, значить. Ну, потом нажився той Максим, став хазяїном (сміється). Ну, правда!
— Та правда! Так, а хто ж це зробив в селі! А хто ж ледачий!
Д.П.: Він був хазяїн, но він був хазяїн такого там, а вдома він не хазяїн, не хазяїн! Він мав коні, то в нього коні були в стайнях і заплетяні там, де вони їли. І то вже мав всьо, бо коні стояли! (сміється). І вони спаскудились, шо ті коні стояли не так рівно, а вони тако стояли.
— Ну, але багато було таких людей, шо не хотіли в колгосп іти?
Д.П.: Було багато.
— Було багато, да? І як до них, як з ними поступали?
Д.П.: Як до них поступали? Так, як ви бачите, знаєте. Поступали так — хто хотів, то ішов, хто не хтів, то не ішов. А хто був більш заможніший, одбирали, забирали, висилали.
— Багато з села вислали людей?
Д.П.: Багато! Багато.
— Чи вони повернулись?
Д.П.: Як де.
— Повернулись?
Д.П.: Мене не вислали, не вспіли дати.
— Але тут же розкулачили вас?
Д.П.: Розкулачили.
— А за шо ж вас розкулачили, як у вас мало землі було?
У.Г.: А за шо ж це можуть розкулачить, я не знаю (сміється).
Д.П.: Не знаю, за що. Осьо в нас є один, то в нього 12 гектарів було тільки їдного поля, поля осьо! А садиба, оце тракторна, це всеньке його садиба. То в нього землі було ось скільки. Але в його була їдна коняка, і був він такий, і був він такий, як в западенців кажуть гарба. І його не розкулачили.
— А шо ж у вас було, шо розкулачили? Шо в вас було? Худоби трошки?
Д.П.: А в нас було, в мене було два коня. І як запряжеш їх, а був віз, то вони, як ото дівки гарні, чи парубки. Шо?
— Такі коні в вас були гарні?
Д.П.: Такі гарні. То позвертають голови, і йдуть, як то мама казала, як ті ведмежата. Вони навіть кусочок хліба могли дати (сміється).
— І шо, вони вас написали на розкулачування, да? На розкулачування написали вас?
Д.П.: Ну да, значить. Ну, значить, у мене чоловік був, то сестри чоловік був партієць, значить, він був партієць. І як, значить, сталася розкулачка, і як уже дойшло. Но це ше, як тільки но мали бути, колгосп собирався, виводили коні на той, ну скажем, цінили які коні. Якої вони упитаності? Скільки вони стоять? Це так цінили їх. Но мої вже не підлягали. Я свої, то мене не брали. І мої коні не брали, й мене не брали. Але значить вже почали одбирати, то ше зразу до мене не дойшло, а як вже дойшло до мене, то він прислав сестру і сказав — кажи, нехай тікає.
О.Д.: Ну, на вас наклали, ви молотили і здавали хліб. Та казали, шо наймали людей.
Д.П.: Значить, вже було до того. І значить так, хто був заможніший, накладали хліб, поставочку робили. наклали мені тей, ше кури були, чи шо. Я його віддав, зразу віддав і всьо. Потом наклали на мене знов. Нічого не було, то я ше молотив. У мене було шо молотити, то я молотив, віддав. Другий раз взяв. Потом наклали 150 пудов третій раз, о. І наклали налог на мене. То мені прислав сестру сказать, шо нехай нічо не платить, нехай все покидає, і сам втікає! Та нехай, каже, нічо не плате, хай покидає все, і хай втікає. То я втік, а те все осталося.
— А куди ж ви втікали?
Д.П.: Куди я втік? Я втік у Вінницю. Мені дали ціле ополченіє, я не мав права голосу. Документів не було ніяких.
О.Д.: Вони вночі прийшли забирати.
— Вночі прийшли забирати?
О.Д.: Вночі прийшли забирати. Но вони вже, тато, знали, того дня прийшли, ця сестра прийшла, сказала, шо покидай молотити і тікай. Но вони не вірили. Вони ше лягли, прийшли вечором лягли спати. Так було, в них така була пасіка у садок. Вікно було у садок, і велика там пасіка у них була в садок. Вони прийшли лягли спати, а мама дуже були слабі.
У.Г.: Я заслабла.
О.Д.: А баба були в хаті. Но це вони вже надіялися, і вночі дуже хтось застукав у двері. А вони сказали, шо я ляжу спати. Якшо застукає, бо вони просили, шо тікай, якшо застукає, то я буду тікати проз це вікно. Вже не на двері, а проз це вікно буду тікати. І вночі, кажуть, дуже хтось застукав у двері, і тут же гримить.
Баба поволі, не встають, мама слабі лежать, баба не мо, як, вони навмисне поволі роздивляються, чи нема нікого коло вікна, шоб тато втікли. Поки там баба встають, ті гримлять, шо відчиняй, а тато проз вікно тако голий, вони як були в шматті, так вони і втікли на садок, і на Майданське туда на поля пішли вони, скільки видно. Це вже було у 11-му місяці, вже було холодно.
— І який це рік був?
О.Д.: 31-й, чи 30-й, тату? 31-й рік був, чи 30-й?
Д.П.: 31-й.
О.Д.: 31-й.
Д.П.: 30-й.
О.Д.: 30-й рік був. І вони як втікли, тато, просто вікно зачинили. Баба вже відчинила, вони повходили до хати — Де хазяїн? — Нема. — А де хазяїн? — Пішов до сестри. Нема хазяїна. І вони кругом обшукали, по хаті обшукали, попід ліжках кругом обшукали — нема. І вони пішли. А тато більше не вернулися. Як пішли, так пішли у Вінницю. І там вони в Вінниці так ховалися, в цій Вінниці. На роботі робили.
Д.П.: Пішов в Вінницю, і значить, я там був на плодоовочі. І пошла нада коні кувати завести. Я поїхав кувати ті коні, покував ті коні, їду назад, а пішло два дядьки, і два міліціонери пішло. Цей йшов Данило, і П’явко Іван, о. Це вони вели їх. А як я їхав, а дивлюсь — це ті дядьки, шо тоже такі самі, як і я. То я ті коні поменшив, поменшив, поменшив, поменшив. А вони їхали до тюрми. То вони повернули до тюрми із ними, а я тоді поїхав вже на це хазяйство.
І ви знаєте, в мене таке, я думаю: от прийдуть! От прийдуть! От прийдуть! А нікого нема. А вже смеркає, приїжджає другий там на конях, каже: «Тут нікого не було?» Кажу: «Не було, а шо?» — «Там були в конторі, питали за тобою. Була міліція, питали за тобою».
— Ну, і скільки років ви так переховувались? Скільки років ви ховались?
Д.П.: Шість.
— 6 років в Вінниці ховались?
Д.П.: В Вінниці. Як хтось там є, то я вже не йду туда. А тоді пішов я на станцію, і сів поїхав в Київ.
— У Києві хтось в вас був там? хтось був у Києві?
Д.П.: Не було нікого.
— Нікого не було. (…).
У.Г.: Це батько, дід був оцеї Гані.
— А шо він у Києві? Жив там в Києві?
Д.П.: А він втік раньше.
— А! Він утік раніше!
У.Г.: Я не знаю, як вони.
— Значить, він такий самий, як ви, він тоже втік?
Д.П.: Да, да.
— Ви його там найшли, побачили десь?
Д.П.: Да, найшов, переговорив.
— На станції? Чи де ви його найшли?
Д.П.: Нє! На роботі. На роботі був. Уже я пішов до нього. То я там якесь время перебув, значить. Прийду, думаю, а там в нашій хаті хтось чужий уже. Ну, то як було — документ! Немає документа. А то опасєніє, шо побачать та й заберуть. То забирали сначала в міліцію, а потом одправляли.
— Назад сюди? Сюди відправляли назад?
Д.П.: Куди там! (сміється).
— Ну так, а шо ж ви 6 років так переховувались оце?
Д.П.: Да, 6 років переховувався.
— І не знали, шо тут дома? Як діти?
Д.П.: Знав, знав, знав. Тоді вже, як я був на плодоовочі, я ж не вернувся. Нічо, так як був, як пішов, як камінь в воду!
О.Д.: Як пішли тато, і так, як цю хату розбирали, бо ше мати робили, і я ше така малюсінька була.
— А в якому році ви родились?
О.Д.: В 31-му. То як маму вже, як мама лежали слабі дуже, і я манюсінька була, то прийшли розібрали всьо. Тата не було вдома, всьо розібрали, позабирали, ну з коморів усьо прийшли розбирати, цю хату розкидати. І до мами кажуть, а баба пішли до це, до дочок своїх туди, баба. До мами: «Тікай! Бо буде хата падати». — «Нехай падає, куди я буду тікати? Я не буду тікати, хай падає!» Вони не могли встати, і я коло їх манюнька. Там один, тут він помер, той Галічан, взяв коцюбу: «Ти шо будеш умирать?» — «Да». — «На тобі свічку, поставлю».
Ну, вони нічо не кажуть, лежать. Вони за них, стягнули їх із того ліжка в рядно, і в те рядно вкинули мене, і поволокли через дорогу до сусіди, до сусіди поволокли через дорогу, маму й мене вкинули. Заволокли до сусідів, а цю вже хату розкидали, розкидали всьо, розібрали. І брали до колгоспу. Брав шо хто хотів! Бо нікого не було ніде. Нікого нігде не було! Так розібрали всьо. Ці пчоли великі, я ж кажу, була пасіка, казали, шо всьо позабирали, всьо! Тато не бачили, і не приходили.
Як коли вже забрали потом маму в больницю, а я манюсінька — куда я піду? То баба забрали мене до дочок до своїх сюди. Тут мене годували, баба тут мене гляділи, баба. А маму завезли в больніцу, мама лежали там в больніци, не знаю. І як вони підлічились, мама, то пішли тоже на цю. А тато приходили тільки ноччю, лісом ішли додому. А я ж манюнька, і баба у цих дочок. То вони тільки ноччю приходили довідуватися сюда. Прийдуть ноччю, і назад ноччю й вертаються.
— Ну, а цей Галічан, шо ви кажете, у рядні вас тягнув через дорогу, він хто був? Сільський чи чужий?
У.Г.: Він прийшов сюди в прийми.
— В приймах тут був?
О.Д.: Він так і помер, так тут і помер. Дзвони з церкви зкидав, тут розкидав, кажуть. Я то не знаю.
У.Г.: Я кажу, шоб я вмерла, а ти не остався (сміється). Хоть і лежала слаба, то казала, шоб я вмерла, а ти шоб не остався (сміється).
О.Д.: То я так була тих 6 років із бабою тут, а вони довідувалися.
У.Г.: Бо ми вже, це вже як я була на роботі, вже я вивчилася, то на мене казали — вінницька баба йде! баба вінницька йде! (сміється).
О.Д.: А вони йшли ноччю на ліс, і все одно люди бачили, як вони йшли лісом. Бо лісом додому йшли довідуватися, і лісом назад на цю Вінницю, шоб люди, но люди бачили, і таки сказали, шо він ходе лісом, приходить. За ними шукають і не можуть знайти. Отак прийдуть на роботу, вони на роботі на другій робили, пішли вже на тій другій роботі. Опять прийдуть, і вони десь від’їхали якраз. Ну, не могли, ну, ше не смерть їм було, не попалися вони в руки.
То вже сільські шукали їх в цьому лісі, чекали, шоб таки їх зловити. То аж через 6 років йшли вони ноччю, і таки зловили їх в цьому лісі! З оружійом, і їх зловили. Ромащук, казали, Іван, не знаю, втрьох.
Д.П.: Цей Іван. І був Бойко Гриша. І був Мальків Іван.
— Це свої такі сільські?
О.Д.: Сільські за ними шукали.
— І шо, в лісі зловили їх?
О.Д.: Зловили в лісі. За ними слідили.
— В якому це році було?
О.Д.: Тато, в якому році було?
Д.П.: В 36-му.
— В 36-му зловили вас?
О.Д.: Зловили й посадили в сільраду. Потом з сільради їх забрали. Но вони…