Кравченко Федір Йосипович, 1915 р. н.

—  А ви кажете, що женилися на баришні, це просто молода чи російська? чому баришня? 

—  Ну, тутешня вона, золочівська, тільки якось, шо замужем не була ж вона.

—  А чи ви жили з дідом в одній хаті?

—  Жили вони тоді вмісті. Тамики жили 3 брати жонатих, дєдушка ж ото на баришні жонатий. І це вони всі їли за одним столом.

—  І в одній хаті жили?

—  В одній хаті. У нас хати були дві. Одна стояла хата в Золочіві, одна на Зрубанкі, тільки не тут, а там аж у полі. Нам участок на законних, як тоді при НЕПу було, участки були собствєнні.

—  Так— так, це при НЕПу давали? 

—  Да, і там ото вони построїли отам на полі хазяйство, все там, худоба там. А дєдушка в основном тут уже хазяйнічав. Там в нього конячка, і колову там ближче собі.

—  А як дєдушку звали?

—  Сєрьога. Омелянович.

—  Чуєте, а хотіла запитати, чи село було трошки більше, як тепер?

—  Оце?

—  Так.

—  Ні! ні!

—  Зрубанка. Не було більше?

—  Нє! воно було менше. Воно було разбросано так по участках тоді. Це вже ж у 40— му году його зігнали у кучу. Я відтіля, де родився, з поля, у том году ото сюда построївся.

—  А хотіла запитати, як ви пам’ятаєте ще хлопцем, хто в хаті був таким главою? батько чи мати? 

—  Тоді був дєдушка, поки там всі були. Всі підчинялись дєдушкі. І це був такий в його закон, як купили оце платок, заразом купили платки там, чи плаття, чи юпки, чи шо, ето все дєдушка руководив всим і каждим. Ніхто ж ніде не робив. Всі вони тут. І один дядько старий, брат батьків, той так робив на тракторі.

—  А земля була така спільна? чи в кожного було своє поле з братів?

—  Ну, тоді ж, поки вкучі були, так воно все.

—  Було разом.

—  А потом дєдушка умер. А дєдушка умер, получилося, швидко. Там, де він жив, прийшла якась банда, шоб обібрати дєдушку, грошей забрати. Він був і староста церковний був у те время. Ну, і як хазяїн хароший він був, багатий хазяїн. Толковий! Сини хароші. І він через вікно вискочив та втік сюда. А вони там і зробили собі на Зрубанку. Менші вже там підросли. А я тоді ше невеличкий, 3 годи чи 4 годи було. Одно в пам’яті осталося, як оце прибули солдати, ну це по россказу. Постукали. Батько вийшов. Вони так стоять 10 чоловік, як солдати з вінтовками всі. У формі ж у воєнній. Попросили по кусочку хліба. Той батько вертається, а вони за ним слідом і давай шухерити! А дєдушка в цей момент опять тут через вікно вискочив з хати. І ото з переполоху він і вмер скоро. Братів я не помню так, де вони були, до сіх пор не знаю про ці теми. Шо тут тільки батько й мати мої були. І мама їм одкрила сундук.

—  Тим воєнним? 

—  Да. Вони ж просять одкрити. А сундуки там усі були, усіх жінок. Там вони сундуки були, на тій кладові вони всі стоять, той так, той так стояв. І вона ж гроші, не знаю, скільки там у неї було грошей. Шо тут вони рились— рились, ну вєщі забрали де хароші. А грошей так аж немає. Вони батька й матір положили, пекли пяти їм там, шоб призналися ж. Але нема ж, та й усе. В дєдушки. Дєдушка главну роль грає. Ну, а потом, оті ж шо закриті, вони ж порозстрєлювали замки, тоже позабирали. Забрали коняку.

—  Вашу? дідову?

—  Ага. А ми ж ото во время стрільби, ми ж начали просипаться. Ці вже старші деякі. Но в мене то в пам’яті осталося, шо вони кажуть —  Спите! спите! мы вас не тронем!

—  По— російські каже?

—  Да, по— російські. Я помню й зараз, хоть і пацанятком малим тоді ж був.

—  А який це рік був? ви мали 3 —  4 роки?

—  А там десь, та може й більш трохи було. Ну, дето воно там чи в 18— му, то єсть, в 19— му там гдє— то, а я ж в 15— му. Вот так от. Отам дето воно саме оце в революцію воєнні були. Чи може в 17— му ще. 

—  Чуєте, а яка була ще хата, клуня? що було ще в господарстві?

—  Усе там. Хата й клуня, це все, сараї. Воли пара була одна. Коней було четверо. А потом, як дєдушка вмер, то получилося тоді. Молотарка була. Сівалка була. Все хазяйство було собственне воно. Там воли, ну все там ото. А потом ото ж дєдушка як умер. А дєдушка построїв уже ще хату. І там де построїв недалеко од своєї. І тут тоже в селі, ближче тільки сюди там. Так як оце звідси на край Зрубанки примєрно получилось. та хата од ції. Оце новіша, та старіша. І то вони значить начали ділиться. Хазяйство построєне на чотирьох. Вони начали ділиться, на жеребки там брали, кому попала корова значить, а тому тьолка. Тому кобила, а тому тьолка. А кому корова, тому молоде лоша, там такі, шо ще не запрягаються. Таким путьом. Ото поділили, як будто би по— харошому все, розійшлись вони. І хати ж на жеребки брали, кому який двір попаде так. Ну, в общем, нічого. 

—  А вам що попало? вашому батькові?

—  Нам попала корова і лоша то, шо не запрягалось (сміється).

—  А хата?

—  А хата оця, шо друга построєна була. Отам же.

—  Тобто, добре попало?

—  Ну, воно все було построєне харашо. І той хароший. І та хата, шо я в ній родився, там стоїть на краю.

—  Хтось живе в ній?

—  Живуть там уже чужі. Вона вже пройшла через руки. Той дядько вмер, тьотка приймака прийняла. Потом сама вмерла, а дядько оженився. В общем, пішло воно вже в чужі руки. А споминка є, шо я кажу —  ото я в тій хаті родився. То моя хата родима (сміється).

—  Чуєте, а як ви вже сюди перейшли, то хто був голова у вас?

—  Батько.

—  Батько керував.

—  Да.

—  Чи це був такий закон, шо чоловік керує більше?

—  Нє, вони гарно з мамою жили. Дружно жили вони так. То, шо і хазяйство. І батько ше був переданий поляку якому— то, шо робив. А той дядько, шо вмер, так якийсь трошки був ледачіший. Не дуже беручкий. А батько оце такий до всього, і до молотарки, і це все, він на все був. І сам і сапожник був. Мама хароша пряха, ткачиха була в те время.

—  А шо мама ткала?

—  Усяке, шо прийшлося. Й людям ткала, своє, все. І я був навчився в мами. Я на все був способен. А вобще таланти були на всякі теми. Уже сестра ходила там чуть, з баришнями приходять. Так вони там вишивають, ну там дето мені 10 год було, а може ще й не було. Мені тії, шо як воно вишивать, я зараз на піч, вони там —  нитки, я правда вже показую, я раз— раз! вже вишив (сміється). А вони на кроваті. На мене кажуть —  нада дєвочкою мені буть. Я там кроватку построїв таку невеличку. І вона там ото й подушечки такі малєнькі, розшиті. Еті прошви, чи як їх, отут. Розшиті. І вив’язані. І крючками, і прутками я в’язав, всякими темами.

—  Правда? А ткали шо? Чи просто так навчились?

—  Ні, то я мамі, мама ото чимось занімається, так я можу ткати. Як мама нитку не добачає, так я можу їй завести. А там як рядна красіві тчуть, так там тих ниток багацько. Аж 8, іногда нитку найти, яку вона должна йти. Вона ж отак ходить типу вперед. Верстат отак ходить, тут 8 тих підніжок. На простий матеріал тчеться, тільки 2 ножки, на мішки там або на рядна, прості такі, для коней там попони, так мама пряла. Так там тільки 2 ножки. А як ото інтєрєсне, воно робиться, шо там і кубіками витикається, таким разним, так там ото аж 8 ножок.

—  А рядна кубіками ткали чи полосками такими? 

—  На всякий, як кому нравиться. Тільки там надо вміть робить ото тими ножками (сміється).

—  Де фарбували нитки на рядна?

—  Ну, самі фарбували. Тоді не дуже такими, цибуля, в буряках в красних. Ілі еті з дерева якусь там кору набирають, шоб вона цвітна була якась. Було ото всяке таке.

—  Чуєте, а батько чоботи, кому він робив?

—  Та було мало, він тільки для себе ото. Так, не дуже він був, шоб широкий сапожнік. А для себе то робив.

—  Чуєте, а як мати комусь тче, то вони їй платять чи на городі відробляють?

—  Я вже це не знаю. Да платять по— моєму. Ніде ніхто так у нас не робив, шоб. А землі багацько було, як розділилися, 5 гектар. Тепер уже, як началась колективізація, розкулачування, то питали як багатирі ж, а земля не позволяла бути нам багатим. мали землю, ну скверна земля, самі ярки там були. Нерівна. І ото це все пішло, вєрнєє, хто там з района підказав батьку, шо ти, як будуть писати в колхоз, так ти не одказуйся, а зразу запишись, шоб не було со сторони отих.

—  Чуєте, а чи ви може, от як писали в колгосп, бачили такий архівний матеріал про, в архіві є такий як би протокол зборів про розкулачування? в вашому селі, в Зрубанці. І був там такий Кравченко К. Ф. Як вашого батька братів звали?

—  Це мабуть К. Ф., Кирило мабуть Федорович. Він так прозивався попроще, він Вухманем прозивався, а фамілія Кравченко була в його.

—  То він як куркуль ішов?

—  Ішов як куркуль. І його вигнали з хати, і в його хаті було хазяйство, колхозна контора там була. То там і клуня, все, комора там, то все хазяйство було там.

—  Але його не виселили? 

—  Нє, його кудась діли. далеко його не одігнали вроді, бо він уже старий був. А вже його брат, син Йосип Кирилович, тут же жив, на цім оце зразу, як ви йшли, так він ото сама найнижча хата, то він там жив. А на тій стороні, де то ж отам може бачили, загорода там, ото ж то того дєда, шо написано у вас. Он там він жив, його батько. А то й цього хотіли, а цей на транспорті робив. І так яким путьом, а шоб у хату, так хотіли його вигнати, і ніяк не виженуть.

—  Того Кравченка? Сина. А ви пам’ятаєте, хто був той перший голова колгоспу?

—  Калайда.

—  Калайда?

—  Кузьма Афанасійович. Є такий?

—  Є. А є такі, шо написані Котляр?

—  Котляр? Семен Прокопович, да? 

—  Семен Прокопович. А він ким був?

—  Просто.

—  А, це могло буть, це як би такий протокол зборів колгоспних. То він міг сидіти як головою, його вибрати тимчасово на збори?

—  Ну, может буть.

—  А як Калайда?

—  Калайда Кузьма Афанасійович.

—  То він був перший голова колгоспу?

—  Да.

—  Чи він був такий бідняк?

—  Він такий був бідняк. Хата в нього і сьогодні стоїть на тім боці жива. Він потом помінявся з одним дядьком, який був у курсі діла, шо от будуть розкулачувать. Так він відсіля зроду та на сортіровку.

—  Той дядько?

—  Той дядько. Так у нього хата під соломою була, а в бідного під желізом, так він ото помінявся. А подвір’я хароше в того дядька було. А хата стоїть їй сто лєт нема нічо такого. Таких багацько було їх. Так вони ото помінялись. Він пішов в їхню хату туда. А той кришу зняв і то продав. Йому нада було.

—  І втік?

—  Тіпа на сортіровку, так він і не попав на розкулачування.

—  Мабуть, цей йому сказав, шо тобі краще тікати? шо ви думаєте?

—  Ні, то там у районі. Вони там в районі такі, шо може вони були помєщиками в то время. Вони ж не знали, шо дальше буде. Самі не знали. 

—  А як уже прийшов колгосп, то ваш батько як би першим записався?

—  Першим же й записався.

—  Щоб не мати того?

—  То ж так було підказано йому.  А тоді за тобою вони ж усі йтимуть. А то боятимуться. А то раз ти записався, ти шось можеш таке, шо це інтересно буде. І то він записався й пішов. Ото були в нас вже й коні в то время. То лоша тільки було, а то вже ми за це время нажили ж. Троє коней було. І лоша молоде було. То ж і молотарка, й сівалка, й віялка. І 4 повозки там, 3 такі грузові, а то така інтелігентна покататься (сміється).

—  Все відвіз? 

—  Все туда.

—  А чи мати, чи вона трошки була сумна, що він це робить? чи плакала?

—  Ні! вони там з мамою балакали, шо до чого. Бувало гомонять, ми чули там шо небудь.

—  А що він уже почав робити тоді?

—  У колхозі простим рядовим робив у колхозі. А потом він не понравився тому ж Калайді, не понравився, шо він упрікає, не так сіють. А він же буряк сіє, і всяку культуру. Ще там був бухгалтер Пасюк Кирило Захарович, нема такого записано?

—  Він був секретарем на тих зборах. Я маю там той переписаний протокол, то я вам потім покажу. Калайда був голова СОЗу чи голова колгоспу?

—  Тоді СОЗ звали. По— українські СОЗ.

—  Голова СОЗу. А цей Пасюк, ким він був?

—  Бухгалтером був. Він грамотний був. Він так способен був, і пєчки робив. Ну, а вобщє то він грамотний був.

—  Як його звали?

—  Кирило Захарович.

—  Чуєте, і шо той Кирило Захарович? Ви хотіли розказати про батька, як він сіяв.

—  А батько сіяв пшеницю, а він прийшов та в зерні там ковирявся, каже —  шо ти там сієш? А той взяв та й каже —  квасолю. Той записав, шо посіяли 5 гектар квасолі. Той причепивсь, шо записував, де це сіють квасолю? (сміється) Так батька тягали там. А той каже —  так він же агроном, шо не поніма, шо таке пшениця, а шо таке квасоля (сміється). Ну, в общем, так і пройшло.

—  А шо той Пасюк сказав?

—  Ну, а той же ж, шо він же так мені, я спросив, шо ти сієш, а він каже —  квасолю. А він так і записав, шо квасолю посіяли.

—  Чуєте, а в вас тут розкуркулили трошки багато людей, коли вивозили?

—  Розкуркулили ще отого, ще був дід Сметана такий, шо розкуркулили його, і зовсім вигнали з хати.

—  І шо він виїхав? 

—  Він десь був ше, потом появився. І так построїв собі хатку, а ту в нього забрано, все хазяйство в нього забрано було.

—  Чуєте, Федір Йосипович, а як ви пам’ятаєте, от слово куркуль, коли воно прийшло в село? Дід ваш працював, на нього ж не казали люди в селі?

—  Ні, ні, тоді не було цього. Це вже, як ото ж началась оця колективізація, і ото началось оце все процедура, це названіє куркуль, і зажиточний куркуль там, вищого класа, там нижчого класа.

—  А що це означає —  куркуль?

—  Багатий.

—  Багатий. Чуєте, і тут цей, що вони мали збори, щоби загальні збори членів СОЗу Вільна нива та бідноти в селі Зрубанці ц 30— му році, такі то присутні. І був такий представник Золочівської сільської ради Зайцев.

—  Не помню. 

—  Не помните ви його. Ну, й вони кажуть, хто такий куркуль. І потім, що треба виселити куркулів з хати. А потім стало таке, жінка, вона мабуть називається Гнатченко Марія Іванівна, вона вже не живе?

—  Немає.

—  Немає. І шо вони сказали, шо цей Кравченко такий хороший. Шо він допомагав бідним, шо не треба виганяти.

—  Да, мій батько був хароший. А шоб і не вона близько коло нас отам жила, ото як шо не хватало її, так і прийшла —  дайте! дайте! дайте! Отак, як коли помагала поробити шо— небудь.

—  Потім Христенко, хтось тут говорив, шо тоже Кравченко піддержував. Потім Калайда сказав, що Кравченко зловредний, і в голодівку обікрав його вітряк. Але голодівка це була 21— го, чи шо.

—  Так вітряк, у Калайди ж вітряка не було. То батько у вітряку молов мій, потому шо він же колхозний у того діда, шо то Кравченко Кирило Федорович. Так у нього ж і вітряк був там. І він так і остався ж, той вітряк, колхозним. А батько потом у ньому молов, він розбирається швидко, не каждий може. А потом ото ж батько, я не закончив,батько їм упрікав же те, шо не так сієте, не так робите там. Потом оцей Калайда в районі ж там жалується на нього, шо його вигнати з колхоза надо. І він нам робить тут у роботі. І то в 32— м году і вигнали його з колхоза, батька. Вони роьили з мамою в колхозі. А я у 30— му году ото, як начались колхози, я пішов у Харьков. Я вчився у Малій Гончаровкі. Там було спеціальне таке хазяйство, шо столяра, таке. То там учився 6 місяців, а потом як вийшов, там госпром саме строївся, там трошки поробив. Потом перевели на турбінний, в бригаду. Як ото малий був, а то такий дядько, як ото примєрно, бригадіром був. І то я з ними. А я тоже не ледачий був, вони мене учили по роботі. А потом перевели мене в опалубку, щити. То я в опалубщиках робив, поки й почти закончили стройку. На криші рами вставляв. Потом один убився із бригади. Я як злякався, утік звідтіля, і більш не вернувся (сміється).

—  А як батьки вже вийшли з колгоспу, то куди вони пішли?

—  Ото ж вигнали з колгоспу, і ті, шо робили, в 24 часа шоб заплатили. Це в 32— м году вже. І по 24 часа. І сьогодні 24, і завтра 24.

—  Треба ж і в армію іти, і я під призовом, А мені ще ж рано. Так я тоді уволився. А потом забрав свої документи на себе, і потом уже пішов на те місто. Я в літєйкі робив, заробляв тоже так 1100— 1200 в місяць. Потом кажу татові —  я ж, кажу, раз у місяць получаю, а вам надо каждий день тисячу давати. В общем, кажу, тату, знаєте що, ви не платіть. У нас малих тепер немає, не платіть ото, за ті облігації, хай виганяють з хати, а шо робить. Кажу, малих немає, поїдем під Харковом десь за ті гроші, шо лежать, купим шось. Купим десь якесь хазяйство. Підете на завод і будете, ні кулак, ніхто не буде вас (сміється). ну, і не став платити, вони, ці облігації лежали, нема грошей і всьо!  Ну, тоді забрали облігації. А корова, яка там півтора года, забронірували уже кабана різати. Корова хароша була тоже така, через місяць отелилась. Потом приходять вони забирати, оцей Калайда там був і ше, іше там такі були як калайди. Забирають вони цю худобу. Там позамітали, коли батько був муку молов, шо ніхто його ніколи не мелеть. Буряків сємєна там, квасолю, найшов там усе, перемолов його вмєстє в тому ж вітряку, шоб годувати ж потом кабана. То ж не давали всьо різати його.

—  А батько хотів зарізати?

—  Ну да. Довго ж годувати нема чим було. Потом вони виганяють, а в нас там вона в огороді хата стояла якось, шо вони з двору виганяють,Ю а в нас оце вікно, шо в двір, отворчате було. І ми, корову вже забірують шо там, шо там, а ми на піч, шо батько, шо я, як заспівали пісню, не помню тільки яку. А Колайда —  дивіться, вони не журяться (сміється). Отаке мали. А потом через місяць опять приходять. Нема ж кому робити такому, шоб там робив.

—  Так.

—  Пишися в колхоз. Пішов опять в колхоз.

—  Чуєте, а чи були комсомольці в той час? 

—  Були. Були. Мене ж не приймали, вроді як вредітєль.

—  А ви хотіли трошки, шоб легше?

—  Та не дуже я й хотів! Ну, вроді ж усі мої друзья, вони бідніші всі. А як друзья вроді ж всі в комсомолі, тих вроді почьот їм, а я як не всі дома (сміється).

—  Так. Ви пішли до них і сказали, шо ви би хотіли записатись? чи як?

—  Ну да! А то сказав, а секретар комсомола каже —  нє, ти з куркулів трохи.

—  З сім’ї куркулів.

—  Да (сміється).

—  А секретарем комсомола хто був? 

—  Далибик Василь.

—  Чуєте, а шо робили комсомольці? яка була їхня робота?

—  Та нічо, як ото всі роблять, тільки ж їм довєріє лучче, шо вони ж комсомольці, значить їм довіряється, шо комсомольці, й комсомольці. Ну, комсомольцям і премія, і усе. Я в 33— м году, ото вже, як розсчитався, а тоді получилось шось не приймають туди.

—  На роботу?

—  На роботу. І я винуждєн був піти в 33— му у колхоз поробить ще. В общем, Кароокін тогда був 6 місяців. Не приймали тоді ніде, вони считали, чи там як. Так я поробив літо в колхозі. Опять же, я ж у курсі діла на всі роботи. потому шо дома ж було з самого малечка я приучений даже й до тої сіянки, до молотарки, до всього я приспособлений. І ото робив, а ше ходили з Харкова прислані з газети “Комуніст”  тоді газета була “Комуніст”. Вони там прислані, но хароші були. Бо не празнували на комсомол, а празнували на того, хто трудиться харашо. А політотдєл тоді давав зерно на комсомольців —  ударників. По пуду там на місяць зерна давали. Ну, так а комсомольця нема ударніка ні одного, шоб луче робив. А в менее там сечтра тоже була Кравченко Настя, тільки вона Лабуріна сестра була. Так так получається, шо тій треба дати, і її треба дати (сміється). А не комсомольці! Так той секретар бігав у район жалуваться. А там тоді освітили —  там хароші комуністи єсть. А їх аж 3 було тут. Хароші комуністи, які розбираються. Значить, шото там не те, шо вам не дали ж. Так не може бути.

—  А хто був комуністом?

—  Тут?

—  Так.

—  Батюка Ладаш комуніст був. Ше Балди там були комуністи. Були брати.

—  Пащук цей теж?

—  Пащук тоже ж. Комуністи були. Їх небагато було.

—  А чи комсомольці робили такі концерти комсомольські?

—  Тоді вроді такого воно шось не було чогось дуже. На концерти було, видающі баяни все (сміється)

—  Правда?

—  Все це (сміється). 

—  Комсомольці працювали в колгоспі?

—  Працювали.

—  А що робили там?

—  А любе. Кого куди пошлють.

—  Всяку роботу?

—  Всяку. Пахати там, боронувати. І ото ж вони комсомольці не дуже й способні ні до чого. То ж я було шо й сіяв сіянку, косаркою і кругом я. А потом комсомольці на своїм комсомольськім собранії рішили зачить. тоді в 33— му шось на худобу було плохо, дохли коні з голоду, слабі, а сіять треба. І я прийшов, колхоз мені дав коні, а в них отак тут плечі позбиті, прямо такі рани на плечах тут. І ятоді з ними помучився, воно аж кривиться, шо болить же. Я прийшов додому вечором, потом з разних мішковин пошив такі, як чулки вроді ото довгенькі так от, а потом понапихав. А тоді підвяжу тут і тут, шоб не давило сюди, в оцю рану. І я поки сівба закончилась мені, а рана погоїлась. Я получив тоже премію у районі. Там в районі, вони ж то комсомольці, а я безпартійний (сміється).

—  То вони вас не любили, нє?

—  Канєшно, їм не нравився я на цю тему.

—  Так, а шо ви в клубі, як ви кажете, виступали?

—  Клуба тоді не було в нас там.

—  А хата —  читальня?

—  А хата —  читальня прямо тут при конторі вона була. Там ото, як собраніє, там у тій хаті собраніє. А так там читати тоже там. Там комнат три було. Одна здорова була комната, то там і бухгалтер був в такій здоровій комнаті. А як ото шо— небудь, то він же ж, його ящики закриває там. А друга комната там же ота Гнатова Марія, та, шо жила. Вона бідна була.

—  То вона жила там? 

—  Ага. В тій комнаті жила. А в тій передній самій маленькій, то як курилка там була. Ага. Тоді ж ото таке і за коней получав. Потом за сівбу получав премію. Потом за копку буряків. Буряки там копали мужчини, вони механізатор були. В механізації, на тракторах робили, а потом їх опять зняли ж з тії роботи, а буряки тоді були кормові. І хотіли мене поставити на ту роботу, шо виорювати. А бригадір ше тогда був той третій, шо тоже він не був комуністом, а там близько коло тих. Бо й сини ж комсомольці були обидва. Один на год старший од мене, один на год менший. Ну йому не нравилось, шо я швидше од того, шо на год од мене менший, ото ж тоже в буряках на конях їздив. Він же здоровий же. А вони ті прийшли до мене додому —  ти зможеш буряки? а тому шо Балда каже, шо ти не зможеш. Кажу, шо Балда хоч він і дядько мені, чи там батько доводиться, так він, кажу, не знає, як їх сіють, ті буряки, не то, шо обробити. А я, кажу, ше з дєтства знаю. Мені було 5 год, я вже проривав буряки, мамі помагав (сміється). В общем, завтра виходь, бо бригадір кричить —  я не буду за нього отвічати! Кажу —  не нада, я сам за себе отвічу. І того погонича мені не нада, вашого сина, а мені отого маленького дайте. Він, кажу, буде слухати і вести гарно коней, шоб мені не наробити пакості. А в його жінка була ланкова на буряках, в цього бригадіра. Та тоді вже —  ото так! То ми підкопуємо буряки, а то значить зробили ті наші копачі, шо підкопувати кіньми харашо, буряки підорані ж харашо. І ото я ж буряки тоже на совєті був получив там 200 рублів грошей, і як премію уже за харошу роботу. А потом од района посланий був в Богодухів, там получив. З Богодухова переїхав в Красний Кут і там получив, шо я одтіль приїхав, шото около 50 рублів (сміється), як лучий робочий. Потом к Октябрьскім мені дали костюм хароший, і він довго, ще мабуть і зараз тряпки валяються. Суконний, красивий. Бригадір каже —  це харашо, шо ми з тобою недружно жили, а то б чказав, шо підлизався до бригадіра. А він такий був здоровенний дядя, кажу —  а хіба тебе оближеш? (сміється).

—  Чуєте, а ви вже вечорниці не застали? Ви вже не застали, як дівчата на вечорницях збиралися?

—  Як, було ще.

—  Ви парубкували там?

—  Да.

—  А де збиралися вечорниці?

—  Та в одної тьотки, в неї хата здорова була, і то ж така не дуже стара вона, тьотка.   

—  А вона сама жила?

—  Ні, з дядьком. Вони любітєлі. Вони мене уважали в основном. А комсомольці всі де я, там і вони (сміється).

—  А як збирались на вечорки, то як там дівчата, хлопці?

—  Хлопці, дівчата грали. Я не вмів грати, на балалайках, ні на чому не вмів грати.

—  А яка музика була на вечорницях?

—  Та, там балалайка й гітара була. І частушки.

—  Чи частушки співали?

—  Да.

—  Чи дівчата ще тоді пряли? Чи вони танцювали?

—  Нє, в то времі прядіння одпало вже. Землі ж немає, не сіють. То сіяли на своєму ж полі те прядіво ж, той льон. А потом вже не стало цього нічого.

—  А коли співали частушки, чи дівчата й хлопці танцювали?

—  Да!

—  А частушки не пам’ятаєте, які?

—  Багацько я знав. В мене 150 пластінок було, як я вже жонатий був, та за сина получив гроші, за первого, і для пам’яті купив патєфон. І то, як на третій смєні роблю ж там уже, в третю смєну як виходю, і в Харків в магазин, де пластінки. І то я шоб саме лучче, ту суєту не купляв ніколи. А мені шоб були весьолі хть музика, хоть пєсні, частушки раскази хароші там ото я все. А там була ото така, шо. В мене там була така, шо як іду там в Харкові з пєснєй, я до них уже прийшов, проспівав, не нада і переписувати. Я приїжджаю, тут уже, вже чую, нову пісню він несе (сміється). Так шо я. 

—  Чуєте, а як ви там часом на гулянці, на вечорницях, чи хлопці попросили якогось гармоніста, шоб він грав?

—  Бувало, шо просили ж. Їх і не багацько тоді гармоністів було. Ну, був хароший і тоже такий же, шо од душі ж. Я піду попросю, так до мене ж тоє (сміється).

—  Треба було платити йому?

—  Нє, він просто з— за уваженія.

—  Скільки йому було років тоді?

—  Та, він тоді годів на 5 од мене тільки старший був.

—  Чи треба було йому дати трошки більш горілки? 

—  Тоді не було таких, як тепер п’яниць. Тоді були акуратні. Тоді так ото грам 150. Чи там, тоді стопочки були маленькі, штук три вип’єш, там і 150 не буде, як 3 стопочки вип’єш. А як по стопочках, так багацько (сміється).

—  А коли були гулянки?

—  Гулянки ми справляли це, як був празник, так ото собираються на гулянки. Уже, я вже був жонатий, і то мене було, шо часто комсомольці, я саме раньше женився, так вони мене всьо ровно кличуть, а то їм скучно.

—  Правда. Чуєте, а як ви женились, то ви ще в свати ходили? ваші батько? як це вже було?

—  Я женився, в мене получилася женітьба така, шо у 35— м году мама вмерла у маю місяці. Якраз оце 22 мая Микола по церковному празнику, і це якраз на Миколи її хоронили. Батько зразу через днів 5 мачуху взяв, там по сосєдству так через дорогу жила.

—  А чого через днів 5? чому він її скоро так взяв?

—  Ну, батько, він дуже був хароший бабнік (сміється). І те, і ото мама ше як перед смертю казала —  та гляди, синок, шоб вона в тебе мачухою не була! бо ти пропав. Вона вредна була, вона не любила, шоб. В мене мама хароша, в мене така, шо молодьож приходить, брат старший, друзья ходять. І тоже до батька ходять, мама ніколи нічо не сердилася. Нада приготовить кушать, то значить приготовить там, шо єсть. Шо злості ніколи не було у мами. Ну, ото так він її привів, даже мені нічо не сказав, а вже мені начало 21— го года було тоді. А баришня в мене була, я вже. Баришня в мене із Світличного була розкулачена. І попала до сосєда на квартіру. А сосєд пилку брав, а я пішов поточить, дрова пиляти. А я пішов по пилку, собака гавка, а вона як виглянула, я як глянув —  гарне дівченятко! (сміється). І два годи я не спустив нікому. Даже вона на квартирі жила, там її отнімали, то я даже дрався за неї (сміється).

—  А що це означає —  отнімали? хтось хотів інший бути?

—  Ну да. Той ше більш до неї пристає, шоб за нього ж вона, була його баришнею. А вони ж Золочівці, а я ж деревенський считався. Це ж куди, це ж позор мені. Я не боявся нікого. В мене були золочівці, в мене друзья були (сміється).   

—  А вона за вас хотіла, чи як?

—  Вона мене уважала ж як артіста (сміється). Я не такий був сімпатічний так на вигляді, як талантливий (сміється).

—  А вона була дуже гарна?

—  Вона красива була. Дуже гарна, вона і вмерла харошою. Год і три місяці як умерла. І прожили ми все время харашо, дружно прожили всю жизнь. Тоже в нас не було, так, як ото мама моя, шо з ким я прийшов, не було такого, шоб —  нашо ти його привів? Не нравиться там, хай буде вже й так. Коли може якого дядька привів, шо там. А так всігда в нас, частенько в нас і гулянки були, і празничні, і всяко.

—  Чуєте, і як батько взяв ту мачуху, як це? 

—  Ну, я тоді ж ото робив там на заводі. Получку получив, батькові оддав, а батько мачусі. А мати в той рід вткнула. А я місяць оддав та другий місяць. А на третій місяць і я дулю батькові ткнув. Нема, кажу, дураків. А послі мені призов, в армію іти. Вроді ж жениться, так в армію ж іти. А шо ж я її приведу мачусі на с’єдєніє, что лі? Вроді ж і жалко, шо в армію піду, це ж два года чи там півтора, шо вже хто й зна, куди попав. Ну, а потом оце мамин брат, він старший був од мами, годів на 5— 6. Але ж начав ото тоді гроші не оддавати, і начав більше пити, і хтось з мене насміхнувся, а в мене дурі хватало, ловкость була хароша. Я шо артіст, шо так можу буть артістом (сміється). За свій вік у міліції ні разу не був, ні разу! ні за шо! понятія не імєю. То ж уже ж скоро буде 80, в фєвралі 80 буде, 14 февраля. Ну, хлопці ж, шо в того дядька були, один старший од мене на 2 года, один менший на 2 годи. Та то ж хваляться дома, шо Федір там б’ється з отими там, з отими. А він каже, він мене не племінником звав, а синок. В тебе, синок, дівчина є? Кажу —  дядю, в мене дівчина! мабуть, кажу, красивішої і в Золочеві немає, як у мене дівчина єсть! Так женись! Та, кажу, дядю, мені ж в армію йти. Ти в армію, вже тебе скоро за воротнік чорна армія держатиме, не красна. Так шо ото хіба женишся тоді. А там шо буде. Ти зараз оженись, найди собі лад. Та днів через два там же в центрі, де міліція, зустрівся з нею, кажу —  ідьом в ЗАКС. Та ти шо? А я ж з нею ходив, а додому не ходив, шоб так, як ходять, там і ночують, там і всяк. А я акуратно ходив. Я не сміявся в вічі і ніяким путьом і не заїкнувся на ту тему, шоб насміяться. В общем, любив дуже сильно. А потом таке ж, пішли. А тут же цей дядьків син іде старший, Коля звали. Ну, пішов в ЗАКС, там дядько ж сидить у ЗАКСі, там може років 45, отакий. Та каже —  такі гарні, аж хочеться розписати! То ми розписались. Тільки виходим, а там зразу рядом на квартірі цього ж брата, шо то йшов, рідний брат старший ще жонатий, на  квартірі. Тут зразу вийшли туди, я цьому даю грошей, поїдь, кажу, привези, побризкаєм наше брачне (сміється). Там трошки. А потом прийшов до свого брата, трошки. Тоді до сестри пішов, трошки. А потом повів її ж туди, де її мати живе, вони на квартірі там аж на Соснівкі жили. Там одна комнатка, їх тьоща за другого заміж вийшла. То в моєї ж батько нерідний був. А в того батька од первої жінки двоє було, син та дочка. Потом цеє, з тьощою ше придбали троє своїх законних. Два хлопці й дєвочка. В общем, трудне діло. Живуть, нема ніде нічого, ото ж їх виселили в 32— м годі, чи в 31— м. Це ж я в 35— му женився, правильно, в 33— му їх ото вигнали, то сосєд їх забрав.

—  Чуєте, а він її забрав, ви кажете, на квартирі була. А шоб він її як наймичку тримав? чи вона? 

—  Усю сім’ю він забрав на квартіру, усіх їх.

—  Поняла.

—  А чого він забрав, той дядько, бо вони такі, шо то штундісти такі богомольні. Знаєте, як.

—  Дядько сусід був штундіст?

—  Да. І вони, оці тесть і теща. Ото він їх, така їхня вєра, шо не должни іздіваться.

—  А ті штундісти давно в селі були? не знаєте? давно вони почали свою віру?

—  Вони ж отам, де ланка є, чуть дальше. Так там на ланці їх багацько було. І там зборище було їх, у тій доланці. І оцього сусіда, як началась колектівізація, він начав тоді туди. Він був Аркаша хароший, цей же сусід, а потом уже пішов в ту віру, не хотів в колхоз, пішов же в тк віру. Так ото він і привик там.

—  Як ви оженились, чи вона ще ходила туда на собранія? чи вже з вами була?

—  Як женились, тоді я не знаю, чи вона ходила. А зо мной вона не ходила. Така не лаялась нічим ніколи, ніяких слів вона плохих не балакала. Но ходити не ходила. Горілку ж вони не п’ють, а вона харашенько пила, не боялась пити. Ну, отак. Ще то люди, як де— небудь в компанії, то всі виглядають, чи вона ж питиме? всі так виглядають, чи вона питиме (сміється). Бо вони ж вєрующі. І як ми женилися, получилося, шо ми ше й родичі з нею. її бабушка й законна моя бабушка рідні сестри були.

—  Ага, то ви були троюрідні! 

—  Троюрідні.

—  А ви не знали?

—  Не знали. Аж поки женилися, а тоді її тьотка, батькова сестра, харашо мене знала з самого малечку. А потом, як ми вже женилися, та ідем же, туди ж до тьотки ішли в гості, а вона тоже ж не ждала нас, а просто йшла кудись. А як глянула, шо ми йдем, —  мої ж діточки! та ви ж мої рідні! (сміється). Ото посміялись, вернулась назад.

—  А нічого не казала, що це не можна?

—  Ні, третє коліно вже можна.

—  Уже можна.

—  Уже вторе коліно, двоюрідні, так піп не вінчає. А як уже троюрідні, тих вінчають в церкві.

—  Вінчають. А двоюрідні чого не можна?

—  Ну, я так не знаю, в общем, не вінчають, шо то рідні. 

—  Чи були у вашому селі, щоб двоюрідні поженились?

—  Та нє, не помню шось.

—  Чуєте, а якщо так до колективізації, може ви пам’ятаєте парубком, як ше малі були, на весіллях яка була весільна музика? Які музиканти були?

—  Та то, як їх назвати.

—  На яких інструментах грали?

—  Та то ж на балалайкі та на гітарі.

—  А коли танці під час весілля? ці музиканти, котрих наймали спеціально, щоби прийти і грати?

—  Ні, тоді не було таких, шоб як ото п’яниці чи. Тоді якось акуратно було все.

—  Ми маємо на увазі, як вам було 15 років, десь так, а може ще й 10, чи ви пам’ятаєте, щоб ви бачили десь у сусідів весілля? коли свадьба, от яка в них музика грає? шо люди танцюють.

—  Хто як. Хто оце ж іграють самі на цьому, а хто гармошку ото наймає тоді.

—  Чи гармошка й бубен?

—  І бубон. І там таке брязкало вибивати.

—  А чи були скрипки? не пам’ятаєте? 

—  Були скрипки. Я вже в школу ходив, скрипка була, вчитель грав на скрипку. Так пісню співав —  “Не щебече соловейко, не кує зозуля, весна швидко пролетіла, літо минуло. Гай зелений вже жовтіє, листя опадає. Мина тепло, мина добро, холод наступає”.

—  А в школі якою мовою вчились?

—  Українською. 4 класи кончив.

—  Чуєте, а чи пам’ятаєте, коли ви ше малим таким були пацаном, шоб старці ходили?

—  Старці? Ходили! Ходили, і довго ходили. Я вже і оце ж уже був і жонатий, так ходили. І такі піддєлувались під старця. Мені підсказали, шо так, якби на того чоловіка глянути почти так уже він мужчина. І він руку отак, привязана рука. І він тут зайшов до мене сосєд, каже, я там був якраз, а син дома був. І тоді сосєдка шось там дала йому, каже —  куди ви йдете, там нема нікого дома! А він —  а я тебе не спрашую! Я тобі отвічаю, шо там нема нікого. Я там хазяїн, но там же нема зараз нікого, і я не піду з тобою зараз. А я, каже, питать не буду. А я його так за плечі —  отуда, кажу, йди, на ту сторону. Ну, там на горі хата, а він вниз. І під яром же пішов так аж туди. Ну, я наблюдав, і він тільки в хату, а я ж.

—  До вас?

—  Ага. А в мене не закрито було. Він у сіни тільки ввійшов, а я зразу його ззаду вивів. Дав йому аж, довго виступала кров! (сміється). Я говорю —  ну, я тебе так не бив. Не розпоясуйсь! А я тоді не підпоясюсь! Кажу —  підпоясюй! А він мені розказує, шо в мене рука єсть.

—  Як би думали, шо він каліка, каже людям. 

—  А я ж тоже такий, і мама ж така, шо в нас не було такого, шоб таке не дати ніщому, просящему, як кажуть, вобще просящему. Я помню, розпоясав, рука єсть. А він —  то так не дадуть. А тепер, кажу, я тобі дам. Та й більш я його не бачив.

—  Чи він був з вашого села?

—  Нє, він чужий був.

—  Чи були в вашому селі старці?

—  В нашому не було таких.

—  А ті, що ви пам’ятаєте ще, як мати жива була, то вони були хто? чоловіки чи жінки? сліпі були чи каліки?

—  Та всякі були. Їх багацько було, ходило таких. Хароші вроді так. Пожилі були. Часто ходив до нас, він ходив туди, де багатші люди, він туди й ходив, шо там їсти є шо дадуть. Там, де не дадуть, то він туда вже не йде. Він зна, шо там і так. А де дадуть, ну тоді вже йде туда.

—  Чуєте, чи вони грали шось на якомусь інструменті? 

—  Ні, нічого не було.

—  Чи співали?

—  Ні, просто прийде попросить, отак. Вони ізвіняються—  я прийшов попросити. Колись і попроситься, шоб переночувати, коли там пізно. Ніколи наші не возражали.

—  Чи це був гріх, якби не дати старцю?

—  Да, так і считалося. Гріх не дати.

—  Чи мати часом учила вас, шо як прийде старець, то не виганяти?

—  Да, і мама казала ж так. В мене папка й мама як артісти були, вони тоже по гулянках, їх просять. Як вони будуть, значить весело буде. І я потом прожив весь період тоже так же був, шо де тільки начинається, і мене погукають. Бо без мене не буде?

—  Чи ви співали також дуже гарно?

—  Я співав харашо. І потом отих, шо наведуть туди, так я виведу туди в садок, і кажу —  на гулянку кличуть не наводити свої порядки, а гуляти. І кажу —  понятно? В мене свальба як була, то начиналося, я кажу —  отак! А так як не таке, ото сарай, іди лягай і спи! Тоді встанеш і за стіл сядеш. А як не хочеш, не послухаєш, то кажу бистро взнаєш, де моя хвіртка одчиняється (сміється). Вони боялись мене.

—  А на базарі ви ніколи не бачили, щоб старці грали на чомусь? 

—  Бачив! Один грав тако якось, шо і бубен отут, бубон якось те, прямо через плече. Тут він за вірьовку смикає, а він в бубон бє. А він там на тій, на скрипці грає.

—  А скрипка, як вона виглядає?

—  А, скрипка так, як і тепер, тримає за ручку оце от.

—  А коли це було?

—  Ну, це ще було, як те.

—  Після війни?

—  Ще до колективізації.

—  Чи старці ще ходили після війни?

—  Ходили! Та там же я чув, шо багацько вже ходили старі ті дуже, порозкулачувані тоже ходили, просили. Уже молодшими їх не приймають ніде, розкулачених, поначалу було. А старий тоже ж не робить нікуда. То приходять й просять тоді.

—  Чи була в вашому селі церква?

—  Ні, не було. Ми ходили, в Золочеві в нас 3 церкви було, так вони ділилися 3 церкви, й там розділений був Золочів на 3, як воно називалося?

—  Парафії? 

—  Та чи парафії. В общем, на 3 часті. Який приход. Ті такого— то прихода, а ті такого— то прихода, а ті такого— то прихода. Це одна церква осталась, там стоїть за річкою. Вона тоді звалася Замощинська церква. А отут от, де клуб у центрі, ця звалася Довгалівська церква. А отам, де больниця, на тій території, од больниці туди там втора школа, то Оксенівська звалася. То територія Оксенівка називалася, а це Довгалівка. Значить, то була Довгалівська церква, а то Окенівська церква.

—  А не знаєте, яка називалась Успенська?

—  Не знаю я про Успенську. Я чув Богородиця Успенської, а так то нє. 

—  А чи ви ходили до церкви з матір’ю чи як?

—  Малим ходив, я любив до церкви дуже хор от церковний. Це моя любима служба (сміється). То коло хору стою, рот роззявлю. 

—  Чуєте, а чи пам’ятаєте, як закривали церкву? коли ви перестали ходити?

—  Ну, я перестав ходити, як оце ж їх позакривали тоді. як колективізація началась, і церкви зразу прикрилися. Не стали ходити. А з батюшкою я, з своїм батюшкою тим, шо на Оксенівці, це ж моя територія Оксенівка, то ж дєдушка там церковним старостою ще був. Так я ходив до того, шо як оце тут строївся в 40— м году, а батюшка цей, наш батюшка, він наче батюшка був, а він такий був способний ето плотніцьку роботу робити всяку. Він хароші повозки робив, хороші шафи, шкафи отакі, шифоньєри в то время. То він усе вмів харашо робити. Так він мені рами робив, той батюшка. А якось цього батюшку так і не трогали. Ті то хто зна, де вони, шо там в Замостівському тім. А цей так і жив в своїй хаті батюшка. Він такий веселенький був. Приятний такий.

—  Чи він був місцевий чи приїжджий?

—  Ну, як він місцевий, шо він там жив же, собственна хата в нього була. Ну, то я ще малим був, ходив, то як причащають, так я не вспів сказати, як зовуть мене, як він мене уже назве, так ще й по— батюшку ж називає, Йосипович (сміється). Причащається раб божий Федір Йосипович (сміється).

—  Чи він правив українською мовою чи російською?

—  А то я не помню, як воно. Воно ж в церкві неначе якось там, шось.

—  Слов’янською.

—  Слов’янською якось, тоді наче воно руською такою.

—  А ваш дід був старостою в церкві. А що він там робив, як староста? 

—  Ну, це він як по хазяйству робив, вродє помагає батюшкі шо до чого там. Шо придбати де.

—  Чи він співпрацював  дяком?

—  Ні, він не дяк.

—  Ні— ні, чи він співпрацював?

—  Він ніяк не оформлений на цю тему. А просто він отак якось, як староста. Може так, як ото тепер у районі ото предсєдатєль района, чи як його можна назвати, а він церкви.

—  В Золочеві коли збудували клуб?

—  Оцей клуб, та він вже після войни збудований. І церкву доламували після войни ще. Вона була розрушена. Там то склад якийсь був, а потом потроху —  потроху її зовсім розібрали, і оце тут клуб построїли. Не помню, в якому году.

—  А при німцях не пам’ятаєте, шоб вона правилася?

—  Шось я не помню. Воно ше ж і та була, шо наша, та ще ціліше була. Та ще після войни була ще. Це якось, шо я, началось воно розрушаться. Вроді вже там я помагав у колхозі, як свободне время було. Силос, яма була недалеко од церкви, так ми там силос силосували. Там женщини єсть такі, шо вроді ідуть до церкви, а ми сміялися, шо ті в церкві ж там молитву слухають, а ці тут своє лепечуть. А тоді виходять, всі пішли додому (сміється). Так ми там сміялися. 

—  Чи ви ходили на концерт в клуб? після війни?

—  Ходив.

—  А які були концерти? шо там? співали? грали?

—  Ну, всякі були концерти. Й грають, і танцюють.

—  Чи були такі ансамблі, наприклад, з Харкова або з Києва, ансамбль бандуристів, наприклад?

—  Бувало, шо приїжджають з Харкова. Да, там же з разних країв бували. А раньше свої були тоже багацько таких хароших.

—  Чи були такі бандуристи тут у вас? що на бандурі грали.

—  Так я не припоминаю якось.

—  Чуєте, а хто був в селі? Тобто, хто жив в селі? українці? чи були росіяни?

—  У нас тут на Зрубанці, так по— моєму руського нікого не було.

—  Поляків, євреїв не було?

—  Не було нікого. Уже єврей був, нєт, не єврей, австрієць. Австрієць бухгалтер був.

—  А де він взявся?

—  Він десь жив, а потом його направили сюди. Він просто тоді даже построївся тут, а жінка молода. Вона сама із Змійова відтіля Харківської області. А в австрійця була як вроді етім, ну прислугою, дєвочкою. А потом в нього як жінка вмерла, він став з нею жити, з цією ж прислугою. Вона молода дуже проти його була. А потом ото в 37— м году цього австрійця забрано, а вона ото осталася. І потом батько з нею подружив.

—  А ваша друга мачуха де ділася?

—  Ну, так він пішов, а там мама тоді живе.

—  Ага, він до тої, шо австрійки?

—  Да, до тої.

—  А ця залишилась жінка?

—  А ця, ну ми ж так, було з поїзда заходжу, кажу —  ти береш мені оту мачуху? тоді ше ж. Ну, скільки раз прийшлося, потом заходжу, кажу —  так, тату! Сьодні, кажу, єслі не виповниш мій заказ, так я тобі, кажу, голову оборву отак. А він був маленький, такий, як я. Я кажу, одорву голову так, шо туловище туди, а голова туди дивитиметься. Я тебе, кажу, навчу оцю дурість, кажу, вести! Поки я виспався в спальні, а її вже немає, прибрав.

—  Прибрав? як би додому завів? 

—  А вона через дорогу жила осьо. В неї хлопець один був. Ну, я хлопця не обіжав. Менший був. А потом, як ото ж він прибрав, то я поїхав на третю смєну, а він цю вже привів сюди. Ну, не ночувала. Я приїхав, а жінка каже, шо приводив цю та й каже, нагодувала та й пішли. А то було виходний, а він з нею прийшов. Та то так за огородом там канава була, а він її оставив, а сам прийшов. А я на лавочці сидів коло веранди. Вона у легкому платті. Він мимо мене пройшов, нічого мені. Він пішов прямо в хату. Я кажу —  а то хто стоїть? Він каже —  свої. Зараз собака як дасть свої! (сміється). Я ото в хату, ми в сінях розминаємося. Він з хати, я в хату, ніхто нікому нічо. А вікно в себе одкрите, чую, а він —  Соня! Соня! Софія її звати. Соня! Соня! Потім вертається назад —  де моя баба? Кажу —  яка? та в тебе їх там до чорта!. Там ото за клунею стоїть! там за тим стоїть! там коло того стоїть! (сміється). Дурак! Кажу —  аби умний, то він би цього не робив. 

—  Чи ви пам’ятаєте, щоб було може в селі або в сусідніх селах такі малярі, котрі ікони малювали, богомази?

—  Не помню.

—  Не було?

—  Не було.

—  Чи ви пам’ятаєте, скільки ікон було в матері в хаті?

—  5 штук було.

—  А які?

—  Ніколай Угодник. Матір Божа. 

—  А що з ними трапилось? чи вони пропали? чи шо?

—  Потом, як, вони в нас були ще, вони й після войни були ще. Я батька з тією мачухою виселив в 50— м году.

—  З тою Соньою?

—  Ага. В общем, в неї хатка була поганенька. А я ж наче то не в курсі дєла, шо значить продать батьку, а де ті гроші ділись?  Він собі купив якусь там одежину за ті гроші, там єрунда, там шось 500 рублів, чи шо там було. Так всьо равно треба ж ділити хазяйство. Так я ото зробив свою комору, а ти, кажу, хоть іди з нею, хоть на її. А то вона така була, що як зварили їсти, значить моїм дітям нільзя вперід поїсти, поки вона не поїла. Вона така була ненависна  зроду. Вона не мала сама дітей. Вона й на людей ненависна, й на дітей ненависна.

—  Чуєте, так батько й ікони забрав?

—  Ага, тоді й ікони туди забрав. І там вони десь, як батько вже вмер, і вона тоже вмерла. А там якогось, в общем, не знаю, де вони й ділися. Одна була бачив розбита. А то пропали, немає. А моя ж хазяйка, то вона ж по тій вірі, шо то вона ж до ікон нє, вони ж ікон не одобрюють. То ж теща з тестем, моя жінка розказує, шо без мала не розійшлися за ті ікони. 

—  Ану розкажіть нам.

—  Тесть пішов же на собраніє в Доланку сюди, там велике зборище, пішов туди. А теща як наче не хотіла в віру йти цю. А потом десь вона була, шо приходить, а тесть ікони ці чи попалив те ж дерево, чи повикидав. І вони за ці ікони як завелись тоді, і вплоть до розвода було. А потом вони оці ж вєрующі, визвали попа, це вже тьоща сама розказувала. Визвали попа туди ж, і самі то зійшлися. І там оті ж Біблії читали, читали, доказували ті собі, а ті собі, хто прав, хто виноватий. І дойшло до того, шо піп підійшов до моєї тещі та каже —  дорогуша! і сказав, шо й то брехня, й то брехня. Держись діда! та й усе (сміється). То воно значить, так вона не дуже була тоді й предана до тої віри, ну а всьо равно там ходила. А так десь так не хотів бачити, шоб я горілку пив. А потом і тесть привик. Хароший і тесть був. Спокойний такий.

—  А чи ви так відчували, що ваша жінка все— таки тої віри, а ви тої? чи такого не було?

—  Нє, нічо в нас не було. Я саме був такий, шо не був грубіяном таким. Вона не чула мене, чи я ругаюся. Хіба може анекдот який розкажу, та й то буває шось і перевернеш, шоб не матюкаться (сміється).

—  Ви шлюб мали в 35— му?

—  В 35— му, 5 сєнтября. А бабушка родилася 12 сєнтября. Тепер у мене єсть онук, в Луганську живе, і він тоже був у ЗАКСі 5 сєнтября (сміється). Це от в прошлому году. Нє, в позапрошлом. Це він мене в прошлом году приглашав год одмічати. Приїжджай, дєдушка, на 5 сєнтября, і ти ж 5 сєнтября в ЗАКС, і я (сміється).

—  Добре.

—  Хароша в мене там онука в Луганську.