Наавгуст Текля Вікторівна, 1928 р. н.

Т.В.: То вже далеко.

⎯ А як називався куток де жила ваша сім’я? Чи ви тут лишилися в батьківській хаті, чи ні?

Т.В.: Ні, ні.

⎯ Це ви…

Т.В.: Я нє, я на батівщині, а моя мама жила там в селі, а туто дядько взяв за свою її.

⎯ Через дорогу, да?

Т.В.: Через дорогу. Та й вже так вони… А сюди мама моя прийшла у невістки.

⎯ Угу.

Т.В.: Ти й вже так. А тепер вже й ми лишилися.

⎯ Угу. То ви самі вже цю хату будували собі, да?

Т.В.: Да, да. Це ми вже самі. Така була маленька, низенька, то як то… Як Шевченкова! (Сміється).

⎯ Я вас…

Т.В.: Бо ж такі хати були колись.

⎯ Я вас спитала, але ви не сказали, як називався куток де ви жили?

Т.В.: Ти й я не знаю, бо так шо ми по Сусі. То тато це тако казав: «Це на Сушу́».

⎯ На Сушу́?

Т.В.: Це на Сушу́, бо тут є дорога центральна.

⎯ Ага, ага, ви коло дороги?

Т.В.: Да.

⎯ Угу. Чи вся ваша сім’я, вас було п’ять сестер, чи вся ваша сім’я жила в одній хаті?

Т.В.: Да! Да, всі в одній хаті, а потому повиростили, розходилися, розходилися, ти й порозходилися!

⎯ Угу. А як ви вели хазяйство? Хто був головнішим в сім’ї? Батько чи мама?

Т.В.: В мене, в мене?

⎯ Да.

Т.В.: Тато встав та й пішов на роботу. А мама робила шо тре з дітьми. Було нас п’ятеро. Тримали хазяйство, корову, свині тримали та й… Тато вечно… То головою, то бригадиром, то в кооперації.

⎯ Ага.

Т.В.: То в магазині, таківо тато.

⎯ Угу. Так шо мамі приходилося робити і за жіночу роботу і чоловічу, да?

Т.В.: Та він встав та й пішов! (Сміється).

⎯ Всьо приходилося на вас, да? Текля Вікторівна, а чи ви пам’ятаєте Голод?

Т.В.: Сорок семий рік.

⎯ Так, шо ви можете пам’ятати з того періоду?

Т.В.: Шо? Такий був голод що не було ні гнилих бараболь. Як десь взяли мама того, жому… Та це таку варили кашу нам, з жому, густі, з сухого жому. О! А то потому вже якийсь ріпак зачав сходити, а потому кропива зачала.

⎯ Да, да, да.

Т.В.: І наїлися і подуріли були. О. І… Шо, шо ше…

⎯ Чи голодувала ваша сім’я, чи…

Т.В.: Голодували всі люди! Всі люди голодували!

⎯ Да? Чи ви можете згадати, чи умирали люди в той час?

Т.В.: Навіть багацько.

⎯ І ви можете згадати когось? Чи ви були ше маленькою, не пам’ятаєте?

Т.В.: Ні, я пам’ятаю сорок семий рік.

⎯ Сусіди може ваші?

Т.В.: На тій стороні умерла Тетяна з голоду, така жінка була собі. Тая умерла, Параска. Надеждина мама на (…). Ага. Марія, Олита, багато-багато. Багато-багато людей повмирали.

⎯ Чи вмирали сім’ями цілими?

Т.В.: Ну тако… В ідній сім’ї то це… вмерли Філімон Бурдинюк і жінка його і син. А дві дівчинки лишилося.

⎯ Сиротами, да?

Т.В.: Да.

⎯ Можете згадати як ховали тоді тих людей?

Т.В.: Тако взяли, ти й винесли, ти й поховали, закопали — не було ні труна, ні одежі на них. Ти й так… Закрили та й всьо. Засипали ти й тако.

⎯ Як ви згадуєте, це такий був страшний неврожай, чи це так вимушено було, що люди всьо здали?

Т.В.: Нє, нє. Післявоєнні роки, це сорок семий рік. Як була война, хлопів забрали, вже прийшли ті хлопи в сорок п’ятому році — ні сіяти… Це ж баби обробляли землю. І снопи носили, і копали. І снопи носили до машини. Ти й так получився голод, бо був недород. Ше зараз у сорок шестім посуха. Неврожай. А післявоєнні роки, та й так получилось. Багацько людей повмирало.

⎯ Як ви так думаєте, скільки могло вмерти тоді людей?

Т.В.: Я не знаю.

⎯ Не знаєте?

Т.В.: Ні, не знаю. Но багацько людей пропало.

⎯ Більше десяти чоловік, да?

Т.В.: Та більше!

⎯ Більше?

Т.В.: Більше. Да, мама поїхали в Тернопіль. В Западну. Та й купили в Тернополі козу. І везли ту козу з Юрківки, через ліс, назбирали губ. Я кажу: «Мамо, люди вмирають від губ» — «А! То вони так не відварять як-небудь». Як стали мама, відварили ті губи — ні помастити нічім, ні віджарити. Ти й зварили якогось супу, ми поїли супу. А потому ше губ. І вже дивлюся, вже Мотря лягла вже, та як не жива вже, мама. І я думаю: «Аби у нас ніхто кози не вкрав» (сміється). «Де ж її подіть?» Взяла і зачинила в коморі, таке ж було, ту козу. В коморі зачинила і сама сиджу і поприводила сусіди… дивлюся, а говорити не можу. Голодні. З’їли тих губ. І я трошечки покушала їх, але вже такі люди були, витощені. Таке бедствіє було. Такий недостаток був, такий неврожай. А потому вже, як зачало жито таке молоденьке, шо ше його не можна було…. Кашу у макітрі. Мама до драбини тако наб’ють, наб’ють, наб’ють. Назгортали, вивіяли, в макітрі потерли. Ти й це вже тако кашу. От тоді вже можна було жити. Я все споминаю… Ше прийдуть до нас тітка Ганна, татова сестра. А мама зварять каші житньої. Моя ж Мотря сестра та й (…) що це вони йдуть, бо (…) (сміється). Та й: «О! Вже тітка йдуть», а мама…

⎯ А вона їсти хоче?

Т.В.: Їсти хоче тітка. Ти й вже всипле тої каші: «Вона не помащена і не посолена! Оооо! Таку кашу їсти — можна жити!» (Сміється). Я все споминаю! «Таку кашу їсти — можна жити!» Каша житна, в макітрі потерта і но посолена. І но посолена. Ну, вже ми дочекалися, трошки ми бараболь посадили та й вже молоденькі бараболі, вже молоденька фасоля — мама зварили борщу. І він не зажарений нічим, ні олією… Но посолений. А мама: «О, діти, якби хоч трошки до цего борщу олію». А він такий добрий, ми так їмо! (Сміється).

⎯ Так після голоду, здавався такий смак? 

Т.В.: Да, такий смак здавався. Ти й таке було життя.

⎯ А чи ви можете згадати, тоді люди як розживалися на якісь продукти? Чи може кудись ходили, щось міняли? От ваша мама…

Т.В.: Вимінювали, шо було виносили з хатів, і дрантя, і міняли і їздили в Западну. То нам хтось дасть фасолі, заміняєся, то за якийсь ячмінь, то за пшеницю, а то за якусь бараболю.

⎯ Угу.

Т.В.: Ходили міняли, привозили, і так перебивалися. Ми тоже корову продали… Так це ж можна тако тримати і корову, так хоть би було молоко. То корову продали, ти й… їздили за хлібом в Западну. Але… То то був не наїдок. О. От як привезеш пуд, то кілько ти прохарчуєшся?

⎯ Угу. Текля Вікторівна, а як… Чи у вас був великий город, у ваших батьків?

Т.В.: Сорок три соті.

⎯ Це можна було багато чого на ньому вирощувати?

Т.В.: І так він остався нам.

⎯ Це ваш, да?

Т.В.: Да.

⎯ Чи ви тільки це для себе тримали, цей город, чи могли шось ше продати?

Т.В.: Ну, для себе… Сіяли шматок жита, бо треба було хату пошити. Це вже тепер бляхи є, шифера, (…) солома. Пошивали. Та й хліви треба було пошивати. Бо ж текло до хати. Та кусок конопель сіяли, бо треба було і сорочку з цего вшити, і рядно, і мішок, і спідницю. Бо ж таке було.

⎯ Самі робили собі одежу?

Т.В.: Самі робили.

⎯ Не купляли?

Т.В.: Не було за шо і не було де. Шо тако було полотно вийти ти й купити? А?

⎯ А шо ви можете згадати, шо ви самі виробляли? Шо ви шили? В хаті. От було п’ять дівчат, то могли шось вишити…

Т.В.: Сорочки вишивали, всю зиму. Прядемо, потому вже золять, звивають, верстат. А тоді вже полотно та й вишивають, це всю зиму треба приготовити, щоб на літо було вже в чім вийти робити.

⎯ Значить кожного літа мала мати дівчина нову сорочку?

Т.В.: Аякже.

⎯ Угу.

Т.В.: То про свято. А то про будній день.

⎯ Чи гарні сорочки ви вишивали?

Т.В.: Хто яку. Як ходити таку шо ходити?

⎯ Да.

Т.В.: То хоть маленькі, тако, одна-два пальці. А як вже на виход, то вже (…), трошки краще, бо то вже… Про свята.

⎯ Чи лишилися ці сорочки ще вам на пам’ять, чи вже нема?

Т.В.: (Сміється) Ще є ідна вишита. То це я тримаю на смерть. А то то вже подерлися… Таке, стояло-стояло-стояло — вже само від себе поперепадалося, бо я вже не хочу в них ходити.

⎯ (…)?

Т.В.: Вже тепер безрукавка. Майка.

⎯ Да?

Т.В.: Я вже перше то ше як майки мала, тепер вже я не маю. (…) з полотна.

⎯ Шиєте собі?

Т.В.: Да. Шию собі з полотна.

⎯ Ше хотіла вас спитати, як ви були ще зовсім маленькою, то як батьки вас привчали до роботи? Самі менші дівчатка що починали робити?

Т.В.: Хто шо. В нас ніхто не сидів. То… Я все пасла свині, у канаву гнала пасти, а та жене корову пасти, а та іде в колгосп на роботу. Тоді ніхто не сидів. Тепер діти мають розвагу, тепер череду поженуть хазяї, а діти граються. От мої діти. Мої діти тоже робили. Мої діти не сиділи. Я не сиділа — і мої діти не сиділи. Той жене, той йде в школу до полудня, а той з полудня, той йде в ліс за бураном, бо треба корові їсти дати, а то пасе гуси. Всі мали роботу. Всі мали.

⎯ Так привчали дітей чи діти самі помагали батькам?

Т.В.: Нє, привчали.

⎯ От як ви були ше маленькою? Привчали, да?

Т.В.: Привчали. Я йду раз з поля, з буряків — Ганя варить бачок. А Павлушку заставила миски мити. Та й: «Павле! Мий миски по-хазяйськи! З обох боків!» А він: «Бери ти й мий!» (Сміється) (…) він же ж не хоче. А він ше малий, но я, но як я йду на цілий день в поле, то вони вже дають полудня самі їсти, стараються, шо це пасе і ше бере мішечок з собою, щоб принести на вечір корові шось їсти.

⎯ Угу. Текля Вікторівна, а чи існував такий розподіл, що це вважалися в селі чоловічі роботи, а це жіночі роботи?

Т.В.: Так у хатах чи по-колгоспному?

⎯ Нє, у хатах.

Т.В.: В хатах?

⎯ В сім’ях.

Т.В.: В сім’ях. Як у кого.

⎯ Ну так.

Т.В.: Як у кого. Як я, например, прийду з поля, то це в мене діти знають зварити свиням їсти. Ідно я доїла корову, «А ми, мамо, всьо поробили». О. А як тоді, ніби вже Максим прийде з поля і це, то то, то то робить, а то воду носить, бо ми… У нас дуже далеко вода була. Ми воду далеко носили. То (…) корову, а то то ми… Поробили. А часом п’яні як бараболі жаре та не посолить. «Йди-йди, сідай їсти, я наварив». Я покушаю ті… Вони ж не добрі, бо вони не солоні, але їм, бо їсти хочу. (Сміється).

⎯ (Сміється).

Т.В.: Прийшла з поля. «Ми всьо зробили», но я ж та корову видою, то це вже… Таке було.

⎯ А коли ви почали вже в колгоспі робити? Скільки вам було років?

Т.В.: Кончила я сім класів та й пішла в городну. Ти й побула рік в городній, а тоді вже взяла норму ти й так і робила.

⎯ Всьо життя ви робили на полі?

Т.В.: Всьо життя я в колгоспі на полі.

⎯ Чи можете згадати скільки вам платили як ви тільки почали робити?

Т.В.: Ніщо ми не плати… Ми робили за трудодень.

⎯ А скільки вам було років, згадуєте?

Т.В.: Не знаю, може було чотирнадцять, п’ятнадцять наверно, як я пішла у огородину. А потому я вже взяла, я ж пішла в сім років в школу. Сім років я ходила до школи. То вже чотирнадцять.

⎯ Да.

Т.В.: Тому я рік була в городині, а тоді пішла вже на норму, ти й вже була. Ше робила, ще три роки робила на пенсії була і робила.

⎯ Угу.

Т.В.: Я вже не брала тілько кілько там люди, я трошки вже… На ту площу нас йшло дві.

⎯ Ага. Як ви згадуєте, чи крали тоді в колгоспі як ви робили? Перші роки ше.

Т.В.: Перші роки після… Сорок семого року, крали.

⎯ Крали?

Т.В.: Крали.

⎯ З голоду?

Т.В.: З голоду.

⎯ Угу.

Т.В.: Хто куди… І за пазуху, і в торбу, хто куди міг. Бо треба було прожити. Як я не принесу, то я завтра не буду мати що в поле взяти.

⎯ Да.

Т.В.: І не буде що зварити.

⎯ Чи це карала влада?

Т.В.: Авжеж не вольно, авжеж тако… Карали. Як сиділи такі що за (…) буряка… Сиділи по сім років в тюрмі, то шо, не карали?

⎯ У вашому це селі було?

Т.В.: Да.

⎯ А які це люди?

Т.В.: Ісаак Вишневий сидів, Наконечна Явдоха сиділа за колоски сім років.

⎯ Угу.

Т.В.: О.

⎯ Це зразу після війни?

Т.В.: Да, зразу після…

⎯ Угу.

Т.В.: Варвара Циганська сиділа за колоски.

⎯ Угу.

Т.В.: Шо назбирала колосків ти й сторож сказав, шо це вона нарвала з покоса. І завели і дали їй сім років.

⎯ І відбула вона всі сім років?

Т.В.: І відбула сім років. І двоє дітей сиротів лишилися. Без тата, вона в тюрмі, а діти сиділи самі. Да. Тоді я не знаю шо це таке, таке було безвладія. Як такий голод то ж треба було якось дати людям вижити.

⎯ Да.

Т.В.: О. А ше…

⎯ Але ж це не чужі доказували, це свої доказували?

Т.В.: Своя власть, своя сільська власть.

⎯ Тако, якби яка сусідка там рвала ті колоски, ви побачили, то шо, могли б доказати на неї?

Т.В.: Да. Да. І її би засудили. Да.

⎯ Да… Чи вважаєте ви крадіжку з колективного, чи з колгоспу, моральним злочином?

Т.В.: (…).

⎯ Чи ви думаєте що це злочин, чи ні? Чи легше тепер ставляться до цього?

Т.В.: Знаєш як, лучше щоб дали самі вольно, чим красти і боятися!

⎯ (Сміється).

Т.В.: Ну так же ж?

⎯ Але тепер не бояться, правда? То вже як своє? (Сміється) Чи як ви думаєте?

Т.В.: Як хто. Кому як підлягає. Є такі, шо привезе собі машиною, а є таке, шо возьме під пахву та й в нього видеруть.

⎯ Знаєте, я хотіла вас ще спитати як ви, як ви були маленькою, чи часто у вас в хаті збиралися родичі?

Т.В.: Да.

⎯ Були у вашої мами чи у вашого батька брати, сестри?

Т.В.: Дуже тато з колгоспу водив (сміється). Всіх своєї друзєй.

⎯ Ага.

Т.В.: Все випивка, все випивка.

⎯ А чи співали в хаті?

Т.В.: А шо ж? Авжеж співали, так як тепер, так і перші.

⎯ Угу.

Т.В.: Ця традиція, вона не залишаєся.

⎯ Угу.

Т.В.: (…) вчителі, ідна була вчителька на квартирі, друга була вчителька на квартирі. (…) учительки. У нас була компанія і хата була мала.

⎯ І всі жили в одній хаті?

Т.В.: І всі жили в одній хаті.

⎯ І та вчителька жила разом з вами?

Т.В.: А шо ж? А шо ж, ще ідна, не було вже де спати, то мама, якась така скринька була низенька, та й постелять, та вона на скринці спала на тій! Чесне слово! Бо ж не було де! Ну шо ж. Нас п’ятеро, тато, мама.

⎯ А яка була школа?

Т.В.: Стара.

⎯ На тому самому місці де вона тепер чи…?

Т.В.: На тім самім місці, стара, і була до чотирьох класів.

⎯ Угу. А хто був вчителем там?

Т.В.: Іван Климович.

⎯ Ви згадуєте його, да?

Т.В.: Да, це ще мій вчитель, це ще мій.

⎯ Це був ваш сільський чоловік чи чужий?

Т.В.: Нє, чужий. Чужий.

⎯ А тепер трохи про пісні, ше як ви дівували. Чи ви можете згадати? Як називалися голоси?

Т.В.: Ну як це поняти?

⎯ Ну як співали дівчата на вулиці? Як вони, як називались голоси? Чи «перший-другий», чи називали «нижній-верхній»?

Т.В.: Ну, це шо «перший» це дісконт, так?

⎯ Ну да.

Т.В.: Да, а «другий» це альт.

⎯ Так у вас називали?

Т.В.: Да, да.

⎯ Не казали «перший-другий», а казали дісконт і альт?

Т.В.: Дісконт і альт, да.

⎯ Ви яким співали?

Т.В.: Я альтом співала.

⎯ Так, а…

Т.В.: Так і зараз, альтом.

⎯ У церкві співаєте?

Т.В.: Да.

⎯ Угу. А чи ви ходили, знаєте, у молодості збиралися десь може на вулиці чи може в когось в хаті?

Т.В.: Такого не було. Такого не було, моє дівоцтво в бідності пройшло. Бо тато вмер, мама лишилася, роки трудні, це як неділя, то треба піти принести в’язку дров і в’язку бурану. Щоб це було чим палити на цілий тиждень.

⎯ Угу.

Т.В.: О. Отаке було. Дуже рідко ми збиралися.

⎯ Угу. Ну, це у вас було таке положення, а може в селі якісь дівчата збиралися (…)?

Т.В.: Ну правильно, хто дужче жив, то тому легше, то вона не йшла вже в ліс за дровами, вона мала тата, то її тато привіз.

⎯ Так.

Т.В.: О. О, ти й таке було.

⎯ А як називалися ці сходини? Вечорниці чи досвітки?

Т.В.: Нє, в нас не сходились, так, пішли дівки в клуб.

⎯ Ага.

Т.В.: Так хочу в клуб, чую шо там грають. Мама: «Теклю, вернися! Завтра на роботу!» О.

⎯ Та й не пускала?

Т.В.: Та вже й не підеш. Це ж мама сказала, то… (Сміється).

⎯ Не пускала вас до клубу?

Т.В.: Нє, нє…

⎯ І сестри не ходили до клубу?

Т.В.: В рідкості. Ти й сестри тоже тако, сестри вже були старші, то й повіддавалися, то пороз’їжджалися, це я вже ніби кажу за своє…

⎯ Да, да, да. А як ви були в клубі, то чи там були танці?

Т.В.: Були.

⎯ А на шо грали тоді?

Т.В.: Гармошка.

⎯ Це були ваші сільські хлопці, гармоністи?

Т.В.: Сільські, сільські.

⎯ Можете згадати хто це грав на гармошці?

Т.В.: А шо ж? Іван Циганський це грав, та так тяжко це, як вже й тут ввечері з клубу так співаааають! «Їхали турки з України, солов’єчі гнізда попалили» тааак співають, так гарно! І перше тако нема, щоби це дівка з хлопцем йшла додому. Але іду в клуб, а там не думає кого привести. Я кажу: «Та тікаю, щоб не привести додому» (сміється).

⎯ А чого, боялися так, да?

Т.В.: Ну мама не розрішали мені.

⎯ Ну як якийсь там вам подобався парубок, то й як ви могли з ним? Тільки під клубом поговорити і всьо, да?

Т.В.: А шо ж?

⎯ А самі бігти додому?

Т.В.: Самі додому. (…) мама будуть сваритися.

⎯ Ага. А чи у вашому селі всі однаково співали, чи може були такі вулиці, такі кутки, де були по-другому співали ту саму пісню?

Т.В.: Нє, нє. В нас (…) до клубу, а з клубу ідуть собі співають дорогою, бо це центрально тут дорога (…). А такого отдєльного не було в нас.

⎯ Угу. Не знаєте?

Т.В.: Село невелике.

⎯ Угу. Текля Вікторівна, а чи були в вас такі, самі кращі співачки за вашого дівування? Чи ви знаєте які дівчата саме краще співали тоді?

Т.В.: Угу.

⎯ Чи вони живі, назвіть їх?

Т.В.: Є, є живі, є, є. Марія… Як це вона, вона зараз Тарасівська, але вона… Жук Марія саме. Вона гарно… Уляна Ладуйська. Такі були дівки. Лідя Сайнецька, це такі були дуже все… Перві вони були в клубі.

⎯ Угу.

Т.В.: І співали, коло машини перші співали на роботі.

⎯ Угу. Це були такі перші дівчата ніби, да?

Т.В.: Да, да, да.

⎯ Угу. А чи ви знаєте які були музики тоді? В селі були у вас музики?

Т.В.: Та ж гармошка, не було.

⎯ І всьо, да?

Т.В.: Да.

⎯ А як було весілля?

Т.В.: Ті гармошка, а це вже рііідко в кого грають музики! Ну то там вже були в нас, свої там збиралися, такі… Свої сільські.

⎯ Угу.

Т.В.: Які вони там (…) чотири музиканти. І барабан, ті й так грали.

⎯ Угу.

Т.В.: Ціво труби, труби. А тако в клубі то мало коли ті музики, гармошка.

⎯ Угу. А чи є зараз у вас сільські музиканти?

Т.В.: Є.

⎯ Чи є може такі сімейні? Шо батько з синами грає?

Т.В.: Нема таких.

⎯ Нема в вас таких?

Т.В.: Нє.

⎯ І які в основному, це духові в основному, да?

Т.В.: Угу.

⎯ А чи були у вас такі люди, що вміли грати на скрипку чи на сопілку?

Т.В.: Був Дмитро Лобинський на сопілку. Все приходив до нас грати «Вівці мої, вівці». (Сміється) (…) з Максимом їду з колгоспу на конях, це співає «Вівці мої, вівці», та я покладу (…) я насміюся!

⎯ А знаєте, ще хотіла вас про старців спитати. Чи ви їх бачили?

Т.В.: Бачила, бачила. Були.

⎯ Ходили вони у вашому селі?

Т.В.: Ходили в селі, і на базарі були. Ходили, всілякі.

⎯ А де найчастіше вони збиралися?

Т.В.: На базарі. На базарі, там є всілякі люди, то вже як базар у неділю то вже… Дають люди там і хліба. Теперки нема кому вже кусочок хліба дати, а перше — хліба чи паланички якої. Чи гроші…

⎯ Чи були серед них такі темні, незрячі?

Т.В.: Були, були. Особенно ще після войни. Це вже відколи дали пенсію — відтоді не стало старців.

⎯ Угу.

Т.В.: О! Бо каждому дають пенсію — чо ж воно піде вже? Це вже знаєш яке йде… То шо пенсію проп’є… То вже може йти та наставляти руку, щоб йому хтось дав, а так відколи вже пенсія, то вже їх не стало! О.

⎯ Чи старці були тільки чоловіки, чи жінки тоже були?

Т.В.: Всілякі були.

⎯ Да?

Т.В.: Всілякі.

⎯ А як ви згадуєте, чи вони тільки просили, чи може вони шось співали, чи на чомусь грали?

Т.В.: Ну, є такі шо грали на гармошках, а є такі шо співали божественні пісні.

⎯ А розкажіть мені про ці божественні пісні, де це було?

Т.В.: Та ш на базарі це так співали.

⎯ На базарі?

Т.В.: На базарі.

⎯ А коло церкви не було таких?

Т.В.: Коло церкви… Коло церкви тоже були, як вже є відпуст, і вже посідають там у дверах. То ті вже не співають, що коло церкви, але так (…) просять. Оце на базарі співали.

⎯ Ви не нагадаєте тих пісень, да? Про що співали?

Т.В.: Я тобі можу заспівати зараз совремьонних.

⎯ Нє, нашо мені… Совремьонних ми потому поговоримо.

Т.В.: (Сміється).

⎯ А чи ви можете нагадати хоть про шо, ви так…

Т.В.: Ага, ага, ні, я вже не вспомню.

⎯ Про шо вони співали? Не згадаєте, да? Текля Вікторівна, а з вашого села були старці?

Т.В.: Нє.

⎯ Не було? Так люди були не голодні тут, так?

Т.В.: Були голодні, але до того вже не доходили…

⎯ Не доходили?

Т.В.: (…), щоби вже йти просити по своїм (…).

⎯ А з яких сіл були?

Т.В.: Мотра Семенова… Мотра ходила…

⎯ Одна жінка у вас була?

Т.В.: Це знаєте, це Єлєни, що вона зараз докторкою у нас, ти знаєш, бабка.

⎯ Угу.

Т.В.: Бабка.

⎯ То вона була бідна, бідувала?

Т.В.: Бідувала.

⎯ Угу. Чи вона ще є жива, нема?

Т.В.: Нема.

⎯ Нема… А живуть її ще діти в селі, так?

Т.В.: Ще дочка її ідна. І внуки.

⎯ А як тоді до цих старців ставилися? Чи жалували їх?

Т.В.: Як хто. Хто там дасть, а хто не дасть, і так… Всілякі люди були.

⎯ Да. А звідки було саме більше, як ви так згадуєте цих старців?

Т.В.: Я не знаю.

⎯ З яких сіл, не знаєте?

Т.В.: Я не знаю з яких сіл. Шо (…).

⎯ В Хоменках (…).

⎯ Угу. А тепер у нас… Ой, (…). А тепер у нас церковні і релігійні пісні. Чи є церква у вашому селі?

Т.В.: Є, є.

⎯ Коли вона була поставлена знаєте?

Т.В.: Я не знаю коли.

⎯ Але стара вона вже?

Т.В.: Стара. Ми вже кладем другу, нову.

⎯ Так?

Т.В.: Так.

⎯ І коли буде (…)?

Т.В.: Я знаю ше (…) викинути… Може через год.

⎯ Ага.

Т.В.: (…) бляхою не покрили ше.

⎯ А цю стару закривали чи нє?

Т.В.: Нє.

⎯ Вона завжди була діюча, да?

Т.В.: Трошки були закрили на малу врем’я, а потому якось ходили, баби добивалися і в наше врем’я церква (…).

⎯ Чи багато людей ходить в церкву?

Т.В.: Як коли. Є так шо є багацько, а є така неділя шо є мало.

⎯ Угу. Ну, я знаю що ви дуже часто ходите в церкву?

Т.В.: Я іду щонеділі.

⎯ Щонеділі ходите? Маєте свого батюшку? В селі?

Т.В.: Є свій батюшка.

⎯ Як його звати?

Т.В.: Іван Андрейович.

⎯ Ага. А хто там вами керує як ви співаєте? Хто там керує вами?

Т.В.: А є ідна жінка тако шо… Та як щитається вона дячиха.

⎯ Знає голоси як поставити?

Т.В.: Да, да.

⎯ Угу. Текля Вікторівна, а тут ше в нас такі є питання про пісні на похоронах. Чи колись раніше співали на похоронах?

Т.В.: Да.

⎯ Завжди скільки ви пам’ятаєте?

Т.В.: Відколи я пам’ятаю то співають.

⎯ Чи це наймали цих жінок? Спеціально? Скільки це жінок?

Т.В.: Як коли. Є й три, є чотири, є шість, є десять.

⎯ Угу.

Т.В.: Як коли.

⎯ Що їм за це давали що вони співали на похоронах?

Т.В.: Колач. Перше. Зразу нічого, потому вже давали по колачові.

⎯ Угу.

Т.В.: А потому давали по колачові і по хустинці.

⎯ А тепер?

Т.В.: А тепер вже нема хустинок (сміється).

⎯ А чи дають гроші за це?

Т.В.: В нас не беруть.

⎯ Не беруть? Ну люди пропонують, але просто ви відмовляєтеся, да?

Т.В.: Да, да.

⎯ Це самим вам тяжко, може потому ми з кимось вас запишемо. Пісню.

Т.В.: Що?

⎯ Ну яку-небудь пісню таку, церковну.

Т.В.: Церковну?

⎯ Да.

Т.В.: Ну то чого мені тяжко?

⎯ Ну давайте, ми послухаємо. Яку церковну ви нам заспіваєте? Ви ж знаєте багато їх?

Т.В.: Я вам…

⎯ А псалми, псалми ви знаєте?

Т.В.: Знаю.

⎯ Давайте псалми.

Т.В.: В мене є зошит, там я не знаю кілько їх є, аби свєт був… Ті (…) разом співали!

⎯ (Сміється) Я безголоса! На жаль.

Т.В.: (Сміється).

⎯ Буду слухати, буду слухати. А може дід Максим поможе вам?

Т.В.: Дід не (…).

⎯ Не може співать?

Т.В.: Він «Звідти гора, звідти друга» то він би заспівав! (Сміється).

⎯ Угу.

(…)

Т.В.: А то! А таких церковних то він не знає.

⎯ Угу.

Т.В.: А я вам приспіваю нинішній (…). Це як служба так є (…).

⎯ Угу.

Т.В.: Таке песенька.

⎯ Угу.

Т.В.: О. То це ми співаєм (…) служби, то я ж вам не…

⎯ Да, да.

Т.В.: Не проведу. (Співає).

⎯ А хто вас вчив співати?

Т.В.: В церкві. Йду до церкви ти й вчуся…

⎯ Чи ви змалечку знали ці церковні пісні?

Т.В.: Ні, то де ж змалечку? А хто змалечку знає?

⎯ Ніхто не знає?

Т.В.: Я ще як мій Васька жив… То це вже кілько, вже одинадцять років як мого Ваську нема вже.

⎯ Угу.

Т.В.: То я ходила, то я співала. І тренірував батюшка нас.

⎯ Угу.

Т.В.: А потому як Васька вмер, то я вже зо три роки не ходила, вже мені не (…). А потому вже… Знову…

⎯ Почали?

Т.В.: Да.

⎯ Угу. А ну ше якусь пісню.

Т.В.: Це вже, як це… Треба брати псалми.

⎯ Ага, давайте.

Т.В.: (Співає).

⎯ Текля Вікторівна, а коли співають цю псалму?

Т.В.: У любий час.

⎯ У церкві у вас співають?

Т.В.: Да.

⎯ Це сама новіша ви кажете, да?

Т.В.: Да. А це (…) давніша. (Співає).

⎯ Гарна ця пісня.

Т.В.: Це на похоронах цюю.

⎯ Це похоронна, да?

Т.В.: Це похоронна.

⎯ А я подумала що це пісня коли вже поминають, співають на поминках, ні?

Т.В.: Це і на поминках, і як похорон.

⎯ Це як душа звертається вже, да?

Т.В.: Да, да, да. Як вже душа просить, щоб це споминати.

⎯ Угу.

Т.В.: Діду, давай поросятам їсти.

⎯ Текля Вікторівна… Хай справляється, будем говорити. Текля Вікторівна, знаєте, тако трошки будем говорити, а трошки співати, щоб вам не тяжко було.

Т.В.: Угу.

⎯ Знаєте шо я хотіла ще з вами поговорити, про образи. Як у вас кажуть, у вашому селі, ікони чи образи?

Т.В.: Ікони і образи, хто як скаже.

⎯ А ще кажуть «Боги». Кажуть у вас?

Т.В.: Нє.

⎯ Не кажуть «Боги»?

Т.В.: Нє.

⎯ Як ви були ше малою, то скільки мало бути образів в хаті?

Т.В.: Хто кілько мав, тілько чіпляв.

⎯ Угу.

Т.В.: Це тут не от колічества.

⎯ Не було такого правила?

Т.В.: Нє, нє, нє.

⎯ Ну у вас скільки було? Чи не згадуєте?

Т.В.: У цій хаті було чотири, бо ще тамо був один.

⎯ Угу.

Т.В.: А в тій хаті тоже кілько… Три більших і ще чотири менших. Це як у кого. О. А є такі люди шо мають побільше, є такі шо (…) по два, є такі шо по три. Як хто собі пожелає.

⎯ Угу. Ну, але чи було таке, що образів багато в хаті, а молилися до якогось одного образу?

Т.В.: Хм…

⎯ От ви як? До кого ви молитесь?

Т.В.: Я молюся, молітви є.

⎯ Так.

Т.В.: Є ж такі молітви.

⎯ Так.

Т.В.: О. А потому…

⎯ Ну перед образом ви молитесь чи ні?

Т.В.: Аякже, я собі стаю та до ікони молюся.

⎯ Так, так.

Т.В.: Як я до «Спасителя», то я до «Спасителя», а тоді до «Божої Матері» повертаю…

⎯ (…), да? Де у вас «Божа Матерь»?

Т.В.: Осьо.

⎯ Ага. То ви так думаєте, шо це такі самі, самі головніші для вас образи це «Спаситель» і «Божа Матерь», так?

Т.В.: Да.

⎯ А в церкві? Тоже маєте такі свої улюблені образи?

Т.В.: Там багацько іконів.

⎯ Ну то я знаю, але чи…

Т.В.: Молиться до всіх святих!

⎯ Так?

Т.В.: «Отче наш».

⎯ Так?

Т.В.: Молиться до всіх святих «Отче наш».

⎯ Угу.

Т.В.: О.

⎯ А чи ви знаєте що роблять тоді з образами як вони вже стають старими?

Т.В.: Є такі, шо появилися нові, ті й старі вже кладуть нагору.

⎯ Так?

Т.В.: А нові чіпляють.

⎯ Угу.

Т.В.: О. А я знаю вже, як вже таке дуже старенькі, то спалюють.

⎯ Спалюють?

Т.В.: Спалюють.

⎯ Так вважалося (…) старші люди…

Т.В.: А попіл, а той попілець, шо остався, то десь в таке місце, там ніхто не топче, не ходет.

⎯ Угу.

Т.В.: От. Так спратати попілець. Шоб це воно десь не було на гнойові.

⎯ Да. Але на горище кудись, да?

Т.В.: Ну, тако десь собі спрятати в таке місце, щоб там ніхто не ходив по ньому.

⎯ Угу.

Т.В.: Попілець…

⎯ Так вважалося, що не можна ногою ставати на це…

Т.В.: Ну да, нічим же ж не можна, це ж святиня.

⎯ Ага.

Т.В.: Топтати.

⎯ Да, да. Текля Вікторівна, а чи ви вірите в то, що душі наших умерших живуть за іконостасом?

Т.В.: Я такого не чула.

⎯ Не чули, да? Ну знаєте…

Т.В.: Я (…) читала, шо душу можна вимолити даже як вже сто років шо воно вмерло, а є комусь ходатойствовати…

⎯ Угу.

Т.В.: То це можна. От пише книжка, як ховати на третій день, цего покойника… Це так можна казати?

⎯ Да, да, да! Це треба.

Т.В.: То це положено три дні тримати. Бо шоб людина не ожила.

⎯ Угу.

Т.В.: Як умре, бо всілякі бувають случаї. (…) шо це воно та як заснуло потому, то це три дні… Це книжка пише. Тримати три дні положено. На третій день душа йде до Бога. За (…) треба молитися. Роблять дев’ять день, це вже йде душа другий раз до Бога на поклонєніє. В сороковий день роблять, бо це вже куди цю душу… Двадцять день роблять — це вже третій раз. Тоже, ангел веде душу на поклонєніє до Бога. А в сороковий день — це вже обізатєльно треба робити поминки. І це вже де душа заробить — туди ангел її веде, до Бога на поклонєніє, а тоді вже як вона грешна… І Бог вже відправляє собі в лєву сторону, а котра правідна — по праву сторону. О.

⎯ А чи ви знаєте якісь такі випадки? Про це шо… Ну, може колись говорили, знаєте, тепер так не кажуть, це може колись. Може ваші батьки розказували вам? Про душі, про душі.

Т.В.: Ну, шо це можна про душу розказати?

⎯ Ну знаєте, казали що от померли там чоловік чи жінка, а душа його приходила.

Т.В.: Я такого не…

⎯ Не вірите в це?

Т.В.: Нє. Я не знаю чи це…

⎯ І шо тоді робили? В церкву ходили, ну, таке…

Т.В.: Ну то це таке було, це таке було. Це як обіцяєся, вмре, обіцяєся, то тоді йде ти й лякає. Ну, например в нашім дому це такого не було. (…) вмирали…

⎯ Може сусіди вам розказували?

Т.В.: В мене вмирали батьки і сестра вмерла, но у нас цего не приходило. А осьо де Вітя купив, Ксенин, хату…

⎯ Так?

Т.В.: То це казали, що тутки ходила жінка.

⎯ Що жила колись в тій хаті, да?

Т.В.: Жінка… То обсипали маком, такі були, свяченим маком обсипає, ходить молиться Богу, ти й каже: «Щоб ти тоді доступила до хати, коли ти цей мак визбираєш».

⎯ Визбираєш?

Т.В.: То обсіють маком, ті вже воно… Але це вже… Це вже не хороша душа ходила. Це вже…

⎯ Ну да, це чорні такі сили вже, да?

Т.В.: Да, да, да.

⎯ Угу.

Т.В.: Це вже… Злі. Злі душі.

⎯ Злі духи, і тоді треба було вимолюватися в церкві?

Т.В.: Да, треба вимолюватися.

⎯ Угу. А чи багато колись розказували про такі випадки?

Т.В.: От колись (…) розказував… Ти знаєш, Николая (…).

 

Т.В.: Ну то ж маком обсипали, обсипали хату свяченим.

⎯ А, нє, про того дядька.

Т.В.: Про Николая, це ж він калитинський.

⎯ Угу.

Т.В.: Ти може тоже його знаєш. То він казав, шо принесли з (…) йому читати. За умершого. А він не вмер, але повішався.

⎯ А…

Т.В.: «Ну, — каже, — я читаю». Ну до того, кругом хати шось ходить гупає, а у повішаного читати не можна до семи років. Це душа вона не прийнята нігде, вона в аду.

⎯ Ах…

Т.В.: О. Ну а жінка ж принесла за сина.

⎯ Да?

Т.В.: Та й не сказала що це він…

⎯ Так зробив?

Т.В.: Зробив так. То він як зачав читати, каже: «Гупало, гупало кругом хату, а тоді вже прийшло», та й каже: «Коняка, — каже, — бачу копити і (…) коло мене».

⎯ Угу.

Т.В.: А він читає. А він читає і молиться, і молиться, і молиться. Ти й тоді читав-читав він, не переставав читати. Коли вже з опівночі воно поділося. Він такий сильний був, начитаний дід.

⎯ Угу. 

Т.В.: Прийшла та жінка, може вона через кілька день, він каже: «За кого ви мені принесли? Ви мені скажіть, шо ви мені принесли читати?» А вона вже шо, мусить йому признатися.

⎯ Да.

Т.В.: За таких людей читати не можна. До семи років. А після семи років, то це вже тре йти до батюшки, питатися, то він вже… Є така субота… Поминальна. Це вона восени.

⎯ Угу.

Т.В.: Перед Пилипівкою.

⎯ Угу.

Т.В.: Шо поминають всіх!

⎯ Угу. І прощають їм ці гріхи, да?

Т.В.: Вже після семи років вже. Вже можна за него молитися. До семи років за него не можна молитися.

⎯ А як ви думаєте, що це так лякало цього чоловіка, не хотіло дати, щоб він читав, да?

Т.В.: Да, да, да.

⎯ Але він був такий сильний, проявив свою волю, що він…

Т.В.: Він мав таку сілу волі!

⎯ Угу.

Т.В.: Такий він був, начитаний дід, молився Богові, так він…

⎯ Може ще ви знаєте якісь такі… Хтось може розка…

Т.В.: Це колись так дід розказував.

⎯ Ну, може в церкві, знаєте, жінки розказували…

Т.В.: Він читав, читав у нас в селі ті, (…).

(…)

⎯ А може про сни ви знаєте? От, знаєте, буває так присниться такий віщий сон, та й що тоді роблять люди?

Т.В.: Я такого не знаю…

⎯ Як вмерші сняться?

Т.В.: Як вмерші сняться?

⎯ Так.

Т.В.: Ну, як сниться вмерші, то це вже треба дати комусь шось… Ну чи хліба, чи шо, щоб воно помолилося за його душу Богу.

⎯ За цю душу? Ага.

Т.В.: О. То це я таке знаю.

⎯ Угу.

Т.В.: А щоб я якесь таке… Відгадувати, то я цего не…

⎯ Не знаєте, да? І я вас питала, да, скільки ви себе пам’ятаєте, то у вас завжди співали на похоронах?

Т.В.: Да.

⎯ Псалми, да?

Т.В.: Да, да.

⎯ І хто це співав?

Т.В.: Жінки.

⎯ Це певчі чи багато жінок знали?

Т.В.: В нас пошті всьо село співає.

⎯ Правда?

Т.В.: В нас певчі заспівають — і вся хата співає. Бо в нас відколи… От у вашім селі то це (…) недавно відкрили церкву.

⎯ Да, да.

Т.В.: А в нас пошті ж вона не закривалася, і моя мама ходила, і я ходила, і відколи я підросла і в церкві все співають.

⎯ Угу. А ще трошки про образи, я нагадала. Чи ви знаєте кому треба молитися, ну, щоби збулося то шо ви хочете? Щоб дитина почала скоріше ходити? Або щоб роди благополучно закінчилися?

Т.В.: Це є така книжка…

⎯ Так?

Т.В.: Шо в ній описує: оце молітва для худоби, до якого святого молитися; а це на нещасний случай молитися…

⎯ Ви так не знаєте напам’ять?

Т.В.: Ні, я напам’ять не знаю.

⎯ До кого треба? Ну може за кого (…).

Т.В.: Це є, це є такі святі. О.

⎯ А може ви знаєте так за здоров’я там до кого, за роди?

Т.В.: А я щодня собі за свої діти молюся за здоров’я. Я ввечері молюся за вмерших.

⎯ Так?

Т.В.: За своїх.

⎯ Угу.

Т.В.: Там ше кого там по селі…

⎯ Яку ви молитву читаєте?

Т.В.: «Отче наш».

⎯ Угу.

Т.В.: «Отче наш». О. Помолилася «Отче наш» та й тоді «О здравіє, о спасєнія». (…) Руслана, Альону, Олександра, Ганну, Вікторію, Олександра, Тетяну, Світлану, болящу Веру, Павла, Тамару, Альону, Олександра, Євдокію. Оце я свої діти, це я щодня, рано. А ввечері — це за своїх вмерших. О.

⎯ Угу. Ви їх всіх напам’ять знаєте, ці імена? Так вони вам ідуть підряд?

Т.В.: Да.

⎯ Чи ви по листочку читаєте?

Т.В.: Ні, я знаю напам’ять, я своїх знаю. А ще по селі, от например… Умерло у селі. Йдуть просять: «Ідіть співати».

⎯ Угу.

Т.В.: Дадуть мені колач — я маю до сорока днів за цю душу молитися «Отче наш». О. То я вже собі знаю. Я їх…

⎯ Так ви собі привикли. Вам ніхто не казав, але ви так собі самі?

Т.В.: Ну це такий устав є.

⎯ А, так треба, да?

Т.В.: Це так треба.

⎯ Написано так?

Т.В.: Це так шо має всьо село, це не (…). Але має всьо село за цю душу молитися до сорока Богу… До сорока днів «Отче наш».

⎯ Угу.

Т.В.: За цю душу.

⎯ Угу.

Т.В.: Це так нас поучав… Вже його нема, він вже вмер той чоловік, він був дяком в церкві в нас, попа не було.

⎯ Нагадаєте як його звали?

Т.В.: Варфоломей Циганський.

⎯ Ага.

Т.В.: То він так все поучав, шо до сорока день треба за цю душу Богу молитися всім людям! Та хто молиться, хто не молиться. Як я це знаю?

⎯ Да.

Т.В.: То чо це я не помолюсь?

⎯ Угу.

Т.В.: То це я так молюся.

⎯ Ви вірите в то, шо як ви молитеся за них, як ви називаєте їхні імена — їм там легше?

Т.В.: Да.

⎯ Вірите в це, да?

Т.В.: Да, да, да.

⎯ А як ви думаєте, після того як уже ми помираємо, то як потім вже? Якесь друге є життя чи це вже не життя, а щось інше?

Т.В.: То то вже загробна жизнь. Тєло в землі, а душа на небі.

⎯ Як ви вірите, шо як воно там?

Т.В.: Хто як заслужить.

⎯ Да?

Т.В.: Там іде по заслузі.

⎯ Угу. Ну як ви думаєте, чи там є такі родственні узли вже, чи нема? Чи всі вже там рівні?

Т.В.: Нє. Там нема всіх рівних.

⎯ Нема?

Т.В.: Там, пише книжка, шо не заступить брат за брата, отєц за сина, син за батька, мать за дочку. Як тато заслужив — тато своє получив. Мама заслужила — своє получила. А діти шо заслужать — то тоже получать. Но ми, батьки, як ми не воспитали своїх дітей правильно, не наставили їх на справедливу путь…

⎯ Угу.

Т.В.: То ми за них будем отвічати. Що чо це я не навчила свого сина що він не молиться Богу?

⎯ Так?

Т.В.: Чо це я не навчила свої дочки, щоб вона молилася, га? Ну то ж вони не хтят.

⎯ (Сміється) То як ви думаєте, що це батькам гріх такий чи це не гріх?

Т.В.: Да, гріх.

⎯ Це гріх?

Т.В.: Ну так книжка пише.

⎯ Так, а як…

Т.В.: Так книжка пише.

⎯ А які ше люди вважають гріхом, що люди вважають ще гріхом?

Т.В.: Шо зробило зле то й вже гріх.

⎯ Угу. Ну шо, от обманути чи як?

Т.В.: Да. Обманути, неправильно шось сказати комусь, обідити — це всьо грех. Всякая неправда грех. Отак пише — всякая неправда грех.

⎯ Угу. Давайте трохи ше пісню якусь. Тут в вас багато написано. Ви тут позначаєте по номерах, скільки у вас їх?

Т.В.: Я навіть не знаю. Там вже є без номерів (сміється).

⎯ Да?

Т.В.: (Сміється) Я вже писала-писала, уже…

⎯ Ану ше якусь, може поминальну яку у вас співають. Як у вас коли поминають, як називається це у вас, «парастас» чи «обід», як? Як кажуть?

Т.В.: Обіди, парастас, і вечеря…

⎯ А як найчастіше, як кажуть?

Т.В.: Парастас.

⎯ Парастас.

Т.В.: Або поминки.

⎯ Угу.

Т.В.: Поминки.

⎯ І коли найчастіше роблять ці поминки, ви кажете дев’ять день, сорок день?

Т.В.: І двадцять день.

⎯ Роблять у вас двадцять день?

Т.В.: Да.

⎯ Двадцять день… Двадцять день, сорок день, а потому?

Т.В.: А потому роблять півроку, а потому роблять рік. І те як я, например, то робила до… З Танькою… До дев’яти років.

⎯ Угу.

Т.В.: Щороку, щороку. Коли Танька, коли я. Це за Ваську, за свого.

⎯ Угу.

Т.В.: Ти ж не знаєш Ваську?

⎯ Я не знаю, але я знаю за це. Шо в вас син…

Т.В.: Вже десять не робила, а…

⎯ Не можна робити, да?

Т.В.: Можна.

⎯ Але…

Т.В.: Можна, но це, знаєш як, по состоянію виходе.

⎯ Да, да, да.

Т.В.: А то… А одинадцять робила.

⎯ Угу. Нема вже вашого сина одинадцять років?

Т.В.: Да. Нема одинадцять років.

⎯ Ну любий візьміть псалом. А ці псалми, як ви кажете в церкві, то вже після служби, після проповіді? Стаєте і співаєте, да?

Т.В.: Кончити утренню, батюшка, і можна співати. Бо він заготовляє да́ри. Частіци вибирає (…) вибирає частіцу. Якби було (…) побачили, але ж нема свята.

⎯ Ага.

Т.В.: Це дають люди на частіци.

⎯ Так?

Т.В.: Осьо дзьобнуто.

⎯ Да-да-да.

Т.В.: Осьо дзьобнуто. Це (…) частіци.

⎯ Угу.

Т.В.: (…) дзьобає. Над цими (…) читає.

⎯ Да-да-да. Так-так.

Т.В.: О. А ми можем тим часом собі співати псалми.

⎯ Угу.

Т.В.: На церкві. О. А потом уже як люди виходять з церкви…

⎯ Угу.

Т.В.: Ти й цілують іконки. А ми вже співаєм собі, яку там ми собі хочем псалму.

⎯ Угу. Нема таких установних законів що в цей день співати треба тіки таку, тіки таку?

Т.В.: Нє-нє-нє.

⎯ Яку ви хочете? Багато цих псалмів є…

Т.В.: Да, да, да. Яку ми хочем — таку ми і співаєм.

⎯ Ну давайте, поспівайте ще трошки.

Т.В.: Я не бачу, я таку яку я знаю на пам’ять.

⎯ Да-да-да.

Т.В.: (Співає) оце така.

⎯ Знаєте шо я нагадала… Як то була заборона на релігію, на церкву… І дуже багато почалося, ну, таких розколів і були секти, почали організовуваться такі секти. Я знаю що у вашому селі тоже є сектанти.

Т.В.: Є.

⎯ Є? А які секти?

Т.В.: Ну такі є шо вони моляться, шо вони м’яса не їдять. Це ідні.

⎯ Угу.

Т.В.: Вони моляться так само, например, як і я, но вони не їдять м’яса.

⎯ Угу.

Т.В.: А є штунди.

⎯ «Штунди» на них кажуть, так?

Т.В.: Да.

⎯ Так?

Т.В.: Да. Це вони себе називають євангелістами, но це не правильно, бо в Євангелію пише що є всього чотири євангелісти. Матфей, Марко, Іван і Лука.

⎯ Угу.

Т.В.: А вони кажуть що це вони… Всі євангелісти.

⎯ Всі євангелісти… Угу. Чи багато у вас в селі є цих євангелістів?

Т.В.: Є. Є багато.

⎯ Багато?

Т.В.: Да.

⎯ І чи раніше вони тоже були? Завжди вони були…

Т.В.: Були, були вони завжди, но мала часть. А зараз вже їх багацько є.

⎯ Дуже багато, да?

Т.В.: Да, багато.

⎯ Ну скільки?

Т.В.: Оце вже якісь є… Та я вже не годна щитати їх в нас.

⎯ Да?

Т.В.: (…), багацько є. А то вже тепер якесь появилося Біле братство.

⎯ То його ж в селі нема ще?

Т.В.: У нас в селі нема ще. У нас ще нема.

⎯ (…). Угу. А ці євангелісти, вони до церкви не йдуть?

Т.В.: Вони не йдуть, вони по хатах збираються і ходять, і співають собі, і моляться тоже Богу.

⎯ Угу. І шо, в них є свої наставники там, так?

Т.В.: Да.

⎯ Ну в вашому селі є такі?

Т.В.: Є.

⎯ Можете їх назвати?

Т.В.: Да. Філип Циганський, Ганя Вергелесиха, Ганна Грендечка цего, та як вони, старші проповедують.

⎯ Да?

Т.В.: Вони так, прочитав з Євангелія… Вони Євангелія всьо время.

⎯ Да-да.

Т.В.: Прочитав з Євангелія… Це треба їм розказати.

⎯ Угу.

Т.В.: Що там написано, пояснити людям.

⎯ Угу.

Т.В.: А в нас, а в нас щонеділі в церкві інача служба. Служба (…).

⎯ Да.

Т.В.: Церква (…) іначе від цих… Штундів.

⎯ Угу. А у них таке всьо однакове, да? Як ви думаєте, що це їхня віра неправильна?

Т.В.: Нам об’ясняє батюшка шо нє. А вони кажуть шо наша неправильна. Ти й… Так…

⎯ А ви самі як думаєте?

Т.В.: Я думаю, шо наша правильна, бо книжка ж… Шо я, не читаю книжок? Книжка ж пише шо «Во ім’я Отца, і Сина, і Святого Духа, амінь» це ми оградили себе от Сатани, от Діявола, ми себе оградили хрестом.

⎯ Угу.

Т.В.: А вони ж цего не принімають.

⎯ Вони хрест… Не хрестяться?

Т.В.: У-у.

⎯ І образів в них в хаті нема?

Т.В.: (…).

⎯ То як ви думаєте, що це їм такий обман, чи це їм якийсь такий блуд? Від чого вони так?

Т.В.: Я не знаю, но в книжці пише шо… Як би це розказати шоб ти…

⎯ Тако як ви самі собі думаєте.

Т.В.: Ага.

⎯ Не так як в книжці, а як ви самі думаєте.

Т.В.: Ага.

⎯ Чо ці люди так, друга в них віра? Чо це так?

Т.В.: Я хочу розказати як Спаситель…

⎯ Угу.

Т.В.: Шо змія іскусила Єву.

⎯ Угу.

Т.В.: Як був іно Адам і Єва.

⎯ Да.

Т.В.: Їх Господь посилив в раю. І сказав, щоб вони (…) одного дерева плодов не вкушали.

⎯ Угу.

Т.В.: Но змія підманула Єву, а Єва вкусила та й дала Адамові, і вони вже согрішили. І вони вже були наги.

⎯ Так.

Т.В.: Це книжка ж пише.

⎯ Да.

Т.В.: О. Тоді їх Господь вигнав і сказав шо: «Ти будеш в тяжких трудах добувати у роботі хліба, а вона буде рождати дітей, і будете воспитувати сім’ю». Коли ж народився Спаситель… Це ще до Рождества Спасителя. То він розп’яв себе на хресті, на древі, за то, шо змія взяла плод з дерева, іскусила Адама і Єву.

⎯ Угу.

Т.В.: То Спаситель за ці гріхи розп’яв себе на дереві, щоби іскупити ці гріхи.

⎯ Гріхи, угу.

Т.В.: А вони цього не признають, от. От Воздвіженіє Чесного Хреста. Тоже ж пише в книжці. Шо… Цар Константін і його мати Єлєна… Тий, вони були православні.

⎯ Угу.

Т.В.: Люди. Молилися Богу. І він хотів поставити хрест. Чи той, храм. Хотів храм поставити. Як вони зачали копати храм — вони добули три хрести. Тим хрестам було вже по триста років. Це був Спаситель розп’ятий і два розбойники. Коли вони знайшли цих три хрести, ті вони хотіли знати на якім був розп’ятий Спаситель.

⎯ Угу.

Т.В.: Ну як же ж, вони ж не могли взнати. О. То несли покойніка, молодого юношу. То вони притулили один хрест — нічого, притулили другий — нічого, притулили третій до того покойніка — то покойнік воскрес. То це сказали, що це Спасителів хрест. І яку мав сілу, що він воздвігнув вмершого!

⎯ Угу.

Т.В.: О. Оце яку хрест має сілу. О. А у них цего не признають. Кажуть це дерево, обтесали, а то то трісками яйці жарили, бо я сама чула як вони розказували.

⎯ А ви ходите на ці…

Т.В.: Нє, нє, нє. Це таке, в нашій родині була ця жінка, то я ходила. То я вже мусіла піти…

⎯ Ну да.

Т.В.: Бо то були наші родичі, то я чула як вони виступали.

⎯ Угу.

Т.В.: Но нам, кажу, що не можна з ними сообщатися.

⎯ Ну але ж люди так… Ну у вірі не можна…

Т.В.: Да.

⎯ Спілкуватися, а так то можна.

Т.В.: А так то можна, у вірі то нє.

⎯ Ага. А як вони вважають, що вони чисніші за вас…

Т.В.: Да, да, да.

⎯ (…) вони не п’ють, да?

Т.В.: Да, да, да. Вони… Вони не п’ють, але… Але є такі шо й п’ють.

⎯ А як вони весілля свої роблять? Так само як всі тут чи нє? Чи по другому?

Т.В.: Нє. Є такі шо… Ну це мало таких шо… Це каже «бракосочетаніє», що вони сходяться, моляться, потому їдять, но вони не п’ють, нема ніяких напитків. А є такі шо робить весілля, наженуть горілки, зготуються, спросять родину, а самі тікають з дома, бо це їм не можна!

⎯ Ах…

Т.В.: То нашо ж ви робили весілля, нашо ви гнали горілку, щоб це ви когось просили як вам не можна? То й родичам не можна.

⎯ Да.

Т.В.: Я так понімаю.

⎯ Це ж тоже гріх.

Т.В.: Це ж тоже гріх.

⎯ Да.

Т.В.: Шо ж ви робите, у свою родину вводите гріх, а самі тікаєте з дому?

⎯ Да, да.

Т.В.: Це не правильно вони (…).

⎯ Угу. А замість образів у них шо, надписі якісь?

Т.В.: Надписі.

⎯ Угу. О, я ще не спитала про рушники. Чи завжди рушники висіли на образах?

Т.В.: У-у.

⎯ А коли почали їх уже?

Т.В.: А коли вже почали, коли вже стало полотно дешеве.

⎯ Ага.

Т.В.: Начали вишивати. Перше шо ти мала вчіпити…

⎯ Не було?

Т.В.: (…) на той образ як не було?

⎯ Да… А чуєте, а як був піст, чи може як був якийсь траур в хаті, то закривали образи, чи нє? Чи знімали рушники?

Т.В.: Нє.

⎯ Нє? Не прийнято?

Т.В.: Це не прийнято.

⎯ Це так і було?

Т.В.: От зеркало то закривають як є покойнік в хаті чи як робиться поминки.

⎯ Угу. А що це вважають?

Т.В.: Ну… Що це не тре, щоб зеркало було.

⎯ Ага. Просто закривають?

Т.В.: Закривають. А так то… То нє.

⎯ Так завжди було?

Т.В.: Угу.

⎯ Ага. Ну шо, ще може якусь ви знаєте таку… Щоб ви не читали, бо нема світла.

Т.В.: Угу. (Сміється). Зараз нагадаю.

⎯ Нагадайте, да.

Т.В.: Я їх вже тілько знаю, але коли тра то й забуду!

⎯ Ну да, бо ви ж в церкві собі настроюєтеся, ви знаєте які ви пісні співаєте.

Т.В.: (Співає).

⎯ Я ще вас знаєте що забула спитати… Чи були у вашому селі люди які малювали самі образи?

Т.В.: Був якийсь во врем’я войни. То він був партизан. То він прикинувся таким шо малював образи, шоб його не пізнали, це во врем’я войни. Жив він на станції, то малював ікони. А сам за німецькі власті партизанив. То це був такий іден чоловік, но він не cапіжанський.

⎯ Угу.

Т.В.: Він якийсь собі…

⎯ Але на вашій станції жив, да?

Т.В.: Да, це він (…).

⎯ Не знаєте як він називався, нічого?

Т.В.: Володя Камоцький.

⎯ Так на нього казали, да?

Т.В.: На нього казали… А його сім’я в Києві. Но я не знаю чи він іще є живий, чи нема.

⎯ Але чи він малював ці образи?

Т.В.: Малював.

⎯ Для церкви чи для людей?

Т.В.: Для церкви.

⎯ І лишилися ці образи в церкві чи ні?

Т.В.: Нє, не (…).

⎯ Шо він малював?

Т.В.: Все це ше ж во врем’я войни це (…).

⎯ Угу, це просто ви чули як розказували старші?

Т.В.: (…). Да, да, да.

⎯ Чи він продавав ці образи?

Т.В.: Я не знаю. Чи він продавав, чи він так…

⎯ За це не знаєте?

Т.В.: Ну, йому треба було так примаскируватися, шоб це його…

⎯ Але ж видно шо він і умів це робити.

Т.В.: І вмів це робити, і він мав связь з партизанами.

⎯ Угу. А як ви ше були меншою, чи може як вже самі стали хазяйкою, скільки коштували образи? Де їх можна було купити, в кого?

Т.В.: На базарі продавали.

⎯ Так?

Т.В.: Приносили якісь з (…) приносили, з Тульчина приносили. В Тульчині зараз малюють.

⎯ Малюють?

Т.В.: Да.

⎯ А то скільки тоді коштували ці образи?

Т.В.: Двадцять рублів два образи. По десять рублів образ.

⎯ Да?

Т.В.: Був.

⎯ А тепер не знаєте які ціни?

Т.В.: У-у.

⎯ Тепер такі ціни…(Сміється).

Т.В.: (Сміється) (…) з тими цінами.

⎯ Да… А чи бувало таке що образи не продавали за гроші, а обмінювали?

Т.В.: Я не знаю.

⎯ На щось? Ну може у голодовку, мені люди розказували що обмінювали.

Т.В.: Ну то чо, в голодовку хто шо міг то й міняв, бо ж голод був.

⎯ Угу. А так ви не знаєте, да?

Т.В.: Нє, не знаю.

⎯ Це ми тут… За ці говорили уже, за образи… Ага. Ше знаєте… Як радянська влада боролася і розорювала церкву? Це ви не знаєте, да? Це раніше…

Т.В.: Я ходила… Я ходила до школи, то нашу зачали розкидати, церкву. Ти й зняли хреста.

⎯ Угу.

Т.В.: Якраз хрест зняли, ти й сказали шо то… Шо виліз чоловік на церкву та й зачав знімати хреста, ти й його (…) ліс.

⎯ Ооо, бачите.

Т.В.: Да. А потому ще, ще добували в нас, є два гроби коло церкви. Похований піп і його (…). Ідні кажуть шо то дочка, ідні кажуть шо то жінка.

⎯ Угу. Ще старі вони, да?

Т.В.: Ше давні, да.

⎯ Давні.

Т.В.: То тоже зачали добувати, (…) знімили…

⎯ А хто це?

Т.В.: Ну такі свої сільські були.

⎯ Комуністи?

Т.В.: Комуністи.

⎯ Угу.

Т.В.: Ти й тоже сказали шо дитина заслабла ти й…

⎯ Перестав?

Т.В.: Перестав.

⎯ Угу.

Т.В.: Но тако вже шматок плити зняли були.

⎯ Угу.

Т.В.: Бо воно ніби цементом.

⎯ Ну да.

Т.В.: (…).

⎯ Угу. Так і залишилися ці могили там, да?

Т.В.: Да. А потому вже взяли та й назад він виліз та й поклав хрест.

⎯ Бо подумав що це такий гріх великий?

Т.В.: Да, да, да.

⎯ Угу. Ми це говорили, про ці секти, як влада створювала церковні розколи?

Т.В.: То ж це ж, десь я ж це ж кажу що цей, як цей був розкол. Що зачав та й покинув.

⎯ Угу. Як влада переслідувала разом із священниками представників релігійних промислів? Це ви не знаєте, да? Цих певчих?

Т.В.: Висилали, в нас вислали чоловіка…

⎯ Знаєте, да?

Т.В.: (…), бо він був старостою. Да, це у Івана Мамчура тата вислали. Забрали, як вислали? Прийшли, сказали шо: «Збирайся».

⎯ Угу.

Т.В.: Ти й він пішов, ти й пішов, та й навіть каже жінка, навіть не вийшла за ним до воріт, бо думала що це чось так визвали.

⎯ Так, так.

Т.В.: Ти й пониньки нема.

⎯ Не вернувся?

Т.В.: Не вернувся. Ніхто не знає, ніякої чутки не було де він подівся.

⎯ А який це рік, не знаєте?

Т.В.: У-у.

⎯ Це до війни ще?

Т.В.: Це ще за Сталіна.

⎯ Ну да, да. То це йому за це що він старостою був в церкві?

Т.В.: Угу.

⎯ Угу. А чи влада забороняла проведення хресних ходів та молебнів?

Т.В.: Да.

⎯ Це ви можете згадати?

Т.В.: Ну, тако в нас затикали вікна, молилися, щоб це… Бо церкву були закрили на трохи, то це собі збиралися по хатах, закривали вікна шо (…) не було, перші лампи були.

⎯ Да, да.

Т.В.: Ти й це ж так молилися собі.

⎯ А кого боялися? Цих партійних організацій?

Т.В.: Да, да, да.

⎯ (…) в селі?

Т.В.: В селі. В селі, голови сільради та таких (…).

⎯ Чи є ті люди шо їх боялися ше?

Т.В.: Нема вже, вони вмирали.

⎯ Старі?

Т.В.: Повмирали вже.

⎯ Це ще ви були малі як це таке було, так?

Т.В.: Да, да, да.

⎯ Угу. Але було таке у вас в селі?

Т.В.: Але таке було.

⎯ Угу. А чи ше… Чи влада використовувала релігійні свята з метою, щоб зібрати гроші з віруючих?

Т.В.: У-у.

⎯ Не було в вас такого? А чи заборонялося збирати гроші на церковні притчі?

Т.В.: Нєа. Це розрішино. Було.

⎯ Можна було, да?

Т.В.: Можна було. Навіть я сама ходила, цево церкву ремонт робили, я ходила попід хати. Брали зошит. Хто кілько дав записували, нас три жінки ходило.

⎯ Угу. Так шо не забороняли вам?

Т.В.: (…).

⎯ А знаєте ше… Чи друкувалися у ваших місцевих газетах зречення священників? Такі, знаєте, релігійні заяви… Антирелігійні заяви.

Т.В.: Такого я не помню.

⎯ Не згадуєте?

Т.В.: У-у.

⎯ Це в п’ятдесятих може роках, не згадуєте цего, нє? Як називалися «Відречення від Бога»?

Т.В.: І такого не помню.

⎯ Шо в газетах печатали це?

Т.В.: (…).

⎯ Не знаєте, да?

Т.В.: Такого я не знаю.

⎯ А чи ви шось знаєте про діяльність товариств «Войовничий безвірник»?

Т.В.: А що це таке?

⎯ Не знаєте про це, нє?

Т.В.: Нє.

⎯ І про це… Вас тоді не було, але може батьки, яка була релігійна ситуація в вашому селі в період колективізації?

Т.В.: Я не знаю.

⎯ Чи була церква тоді, чи не було, не знаєте?

Т.В.: Я не знаю.

⎯ Не знаєте… Як влада використовувала релігійні обряди в тридцятих роках? Радянські весілля, реєстрація новонароджених?

Т.В.: Я не знаю як, як тоді… Наверно що вже тоже запріщали.

⎯ А чи ви пам’ятаєте той період коли забороняли хрестити дітей?

Т.В.: А шо ж, я пам’ятаю, а шо ж? (…) ходили, щоби десь охрестити, до батюшки додому, дитину.

⎯ Угу.

Т.В.: Бо ж не розрішали.

⎯ Да… А в вас не було свого батюшки?

Т.В.: Нєа.

⎯ То це треба було чужого приводити?

Т.В.: Чужого треба було.

⎯ Угу. Це ви тоже не можете згадати, як відбувалося закриття монастирів, святих місць?

Т.В.: Я це не знаю.

⎯ Не знаєте…

 

⎯ А от цю пісню, ви можете нагадати, цю пісню співають на похороні чи на поминках?

Т.В.: Хто де хоче.

⎯ Да?

Т.В.: І там можна, і там можна.

⎯ Да? Ну добре, давайте.

Т.В.: (Співає). Це ця.

⎯ Цю пісню співають, так?

Т.В.: Це на похороні.

⎯ Так. А ту ви нагадали?

Т.В.: Калина…

⎯ Ага.

Т.В.: Чекай-чекай. Чекайте, зараз…

⎯ А цю шо ви проспівали, це давня пісня?

Т.В.: Угу.

⎯ Це ви давно її…

Т.В.: Давно я її знаю… Ну як це, ну забула…

⎯ Ну може з другого почніть. А тоді нагадаєте.

Т.В.: Я зараз другу вам заспіваю. (Співає). Це був кузнєц прозєрлівий. А Мать Божа прийшла, ще маленький був Спаситель, проситися на ніч.

⎯ Угу. Ну ми це зрозуміли.

 

⎯ …Давайте.

Т.В.: (Співає).

⎯ Ой яка гарна пісня.

Т.В.: Та чось голосу не хватає.

⎯ Не хвата…

⎯ Оце це ця пісня.

⎯ Бо ви дуже багато вже співали. Дуже гарна пісня.

⎯ Це ця пісня, Тоня.

⎯ Чекайте, я ще хотіла вас спитати, знаєте… Шо готовлять… Я знаю, шо кажна людина… З якого віку починають старати на смерть собі? Колись я дуже боялася цього, шо кажуть: «От, одежу на смерть». А тепер так, нормально до цього ставлюся. От коли прийнято, щоб складали вже собі люди?

Т.В.: Це не принято.

⎯ Не принято?

Т.В.: Коли хто собі задумає…

⎯ Але в селі всі жінки складають, всі чоловіки складають, так?

Т.В.: Є всілякі люди, є таке шо вмре — і нічого немає.

⎯ Угу. Але тако як нормальні люди, шо для цього готують?

Т.В.: Сорочку, спідницю, панчохи. Ну, якусь жемпер, хустинку. Хрестичок, щоби свічки мати.

⎯ Чи кладуть у домовину образ?

Т.В.: Нє, такі маленьку іконку собі на груди.

⎯ На груди?

Т.В.: Да.

⎯ Ага. А для чоловіка?

Т.В.: Так саме для чоловіка. Тоже…

⎯ Чи ця одежа повинна бути вся нова?

Т.В.: Да.

⎯ Так повинно бути?

Т.В.: Да. Щоби все було нове.

⎯ Сорочка лежить ще не вдягнена, так всьо?

Т.В.: Да, да. Оце в мене, я ще не знаю коли я її вишила і вона стоїть!

⎯ (Сміється).

Т.В.: І собі маю і дідові маю. Думаю, як це дід умре зимою — то я тримаю тепле більйо. А як літом — то лєтнє.

⎯ (Сміється).

Т.В.: І я вже маю… А шо, чекайте, в нас такі були случаї, шо мала жінка п’ятеро дітей, чоловік умер, і умерла і діти складаються їй на похорон, бо вона не мала грошей і ще винна була людям п’ятсот рублів. Діти свараться. То дало, то не має, а то не хоче.

⎯ Да?

Т.В.: Так це я вік прожила, щоб ше мені діти сварилися шо: «Ти дай, а ти дай, а це тобі лишиться, а…» Це вже не діло. Це вже ми повинні самі це собі пристарати.

⎯ Так прийнято? Чи у вашому селі всіх в однаковій одежі ховають, чи нє?