Гикова Пестина Григорівна, 1908 р. н.

П.Г.: Соломія.

⎯ Це Соломія, да?

П.Г.: Да.

⎯ Угу. А була у вас велика сім’я?

П.Г.: Нє, в нас сім’ї не було. Нас тільки дві.

⎯ Дві дочки?

П.Г.: Сестра і ця мама, а діти були умерли. У мами діти мерли. Тато вмер тоже, мама ше лишилася, 40 років було як вона лишилася молода. Ну не хтіла замуж іти, не хтіла. Так з нами жила і всьо, (…) і всьо. Да.

⎯ Чуєте, а як називався куток де жила ваша сім’я?

П.Г.: Куток?

⎯ Да.

П.Г.: Там де зараз?

⎯ Да.

П.Г.: Я не знаю, Ґре́чина кажуть.

⎯ Ґеречина?

П.Г.: (Сміється) Ґречина казали.

⎯ Ґречина?

П.Г.: Да

⎯ А як ше казали на сільські кутки?

П.Г.: Ну, це туди Нетребівка, а там Капкас, а там Хомівка, а туди Кінець, а туди… Ворисько! О!

⎯ Такі були?

П.Г.: Такі (…). А тут я не знаю яка вулиця. Бо я, я жила там, а тут уже я пішла роботу, а приїжджаю з роботи, прийшла на пенсію, купила там була хату, дала триста, тоді ще було гроші ці… А тут мої сестри дочка жила. Вона (…), але він був (…) у Тульчині. Він вислав в Херсон. І він забрав сім’ю в Херсон. Вона була троє дітей у них, два хлопці і дівчина. Вона зараз в Херсоні.

⎯ Угу.

П.Г.: Дочку віддала, сини поженилися, а він то на пенсії, був воєнний, то на пенсії.

⎯ То й віддали вам цю хату?

П.Г.: Та й вони дали цю хату.

⎯ Угу.

П.Г.: О, то й всьо.

⎯ Пестина Григорівна, а вся ваша сім’я жила в одній хаті? Раніше?

П.Г.: Ну да, тільки мама і нас дві, і мама, більше нічо. І тато, а тато вмер скоро.

⎯ Угу.

П.Г.: Мамі було років 40 було, як (…) вмер, мама була (…).

⎯ Ви пам’ятаєте як хазяювали до колгоспів ще?

П.Г.: А я знаю? Я (…). Ми бідно жили.

⎯ Бідняки були?

П.Г.: Га?

⎯ Бідняки були?

П.Г.: Ми були бідняки.

⎯ Не мали поля?

П.Г.: Є, було поле. Не багато було (…).

⎯ А скільки було?

П.Г.: Було (…) як два…

⎯ Морги?

П.Г.: Да, да…

⎯ Угу.

П.Г.: І город (…) по 15 сотих. Отак.

⎯ А яку тримали худобу?

П.Г.: Корову тримали, свині тримали. Тато коні, а ше був тато коні тримали, орали собі, сіяли собі. Так, більше так нє, нє…

⎯ Чи ваші батьки що-небудь продавали на ярмарку?

П.Г.: Нє! Грушки продавали.

⎯ Да?

П.Г.: Грушки, там порося яке. Нічого не продавали. Я ж кажу, ми бідно жили, ми (…). Отако, жили…

⎯ Угу.

П.Г.: А тепер канєшно, тепер лучше живуть. А оці гроші, людочки… Ці гроші, мільйони мають! Як я получаю пенсію 40 тисяч чи 60, та й шо з тієї пенсії? Шо ж купиш? Валінки треба дати мільйон, за валінки… Ну той шо… ні дров нема, нічого, ну шо зробиш?

⎯ Не помагають вам?

П.Г.: Помагають цей, (…) цей вже племінник помагає. А хто ж мені поможе? (…) нє, (…) не помагають, ніхто не помагає. Привозять людям таким, односельцям дають привозять, яке свято (…). Я звідти не пішла, на пенсію. Понімаєш?

⎯ Ага.

П.Г.: Я то робила тут, і ланкова була, і машину (…) дали мені в районі. Але я звідси на пенсію не пішла та й вже нема мені так вже… Понімаєш?

⎯ Угу.

 

П.Г.: (…) пігнала пасти, корова здулася, (…), то я машину продала й купила корову за машину. В дядька, маминого рідного брата купила корову за машину. О.

⎯ Помінялися?

П.Г.: Да, да, да.

⎯ Ви їм дали машину, а вони вам дали корову?

П.Г.: Да, да, да, помінялися.

⎯ Угу.

П.Г.: Ще 150 доплатила їм, бо машина була (…) були.

⎯ Угу.

П.Г.: А я ще 150 (…) доплатили, та й взяли корову. (…) була сім’я голодовка, були (…) корова. Ну а шо? Нема нічого. Поїдемо туди, в Западну, привезе шо, я костюм мала, шерстяні такі, гарні, як я була ланкова та мені у районі в тім, за гроші, 300 тоді рублів я дала, за костюм пошили мені. Та й проміняла.

⎯ А що виміняли на нього?

П.Г.: Ой, жита трошки, пуд чи пів. Шо я тоді, знаєш, а ти не знаєш цеї голодовки…

⎯ Правда, да?

П.Г.: Дуже було тоді горе, дуже було горе…

⎯ Пестина Григорівна, а з якого віку дітей привчали до роботи?

П.Г.: Я знаю? Я вже не знаю. Ми… Нас привчали… Вони були мама, сестра була це вже (…) слаба, то вони йдуть у поле. Я вже лишалася вдома, там порося, свині годувала, вже коло хати була. Да.

⎯ А в колгоспі з якого віку почали робити?

П.Г.: Я не знаю за це.

⎯ Ну ви самі коли пішли в колгосп?

П.Г.: Я не знаю! Якого року я пішла… Ми пішли всі!

⎯ Так?

П.Г.: Не хтіли зразу йти, дуже не хтіли! А тоді вже. Цей вже, мої сестри чоловік вже подали, та й вже пішли в колгосп.

⎯ Мусіли, да?

П.Г.: Мусіли.

⎯ Не знаєте які це були роки: тридцяті чи тридцять четвертий?

П.Г.: Не знаю, не знаю…

⎯ Скільки вам було років?

П.Г.: Ну років мені було… Я знаю скільки було років?

⎯ Не знаєте?

П.Г.: Ну ше я (…) почала в колгоспі робити як вже пішли в колгосп.

⎯ Ага. А як у вас організовували колгоспи?

П.Г.: А я знаю як? Так… Брали коні, здавали, не брали самі — здавали коні, здавали вози. Всьо здавали в колгосп та й йшли в колгосп.

⎯ Заставляли?

П.Г.: Заставляли!

⎯ А хто заставляв?

П.Г.: А я знаю? В селі заставляли. А в селі як (…) заставляли.

⎯ Комуністи?

П.Г.: Да, а шо ж було?

⎯ Це були свої люди чи чужі?

П.Г.: Свої були.

⎯ Чи ви пам’ятаєте як їхні фамілії?

П.Г.: Біленький, вже його нема…

⎯ Угу.

П.Г.: Михайло Біленький. Ну лише я цего знаю, бо шо це він… Але він не вредний був чоловік.

⎯ Нє?

П.Г.: Нє, нє, не вредний. (…) вмер. Не вредний. Нє.

⎯ А були вредні?

П.Г.: Може й були…

⎯ Комсомольці, комсомольці?

П.Г.: Я знаю? От як брали на Донбас, то брали мене тоже на Донбас, взяли та й втікла. Утікла, забрали мене в (…) я туди… В Вінницю забрали мене. В тюрму так як сиділа. Я місяць сиділа. Не я, але хто тікав — половили, це все там сиділа.

⎯ За то шо втікли з Донбасу?

П.Г.: За то шо втікла з Донбасу.

⎯ А це насильно забирали в Донбас?

П.Г.: Насильно. Да. Насильно забирали на Донбас. Я там побула два дні. І… Пішки з того, з Донбасу прийшли додому. Нас (…) йшло. Підемо на тім, на станцію — ловлять, назад забирають. А ми пішки, пішки, пішки. Тільки такі де маленькі станції, такі шо там нема — то там сідали. А то пішки. А шо ж?

⎯ А тих ваших товаришок тоже забрали туди?

П.Г.: Да, ті шо були, то забрали тоже, забрали. Ідна була в Брацлаві, а нас дві сиділи в Вінниці. Але її пустили і мене пустили, вона вмерла, бо вона холодно́ вже, (…), сніг, а вона ж, людочки, боса і хустинка батистова. Та й вона заслабла (…).

⎯ Як її звали?

П.Г.: Настя, вона була…

⎯ А фамілія?

П.Г.: Я вже не знаю…

⎯ Забули, да?

П.Г.: Та нема вже (…), немає вже нікого, та й всьо…

⎯ Угу.

П.Г.: Да, да.

⎯ А у вашій сім’ї яку роботу робив ваш тато, а яку роботу робила мама?

П.Г.: (…) коло землі. Тато на город сіяв і мама, садили, сапали, і так само і сестра, і я тоже ще, я ще була мала. То корову пасла, то коло хати була. Так шо… Всі, (…) сім’я це робила.

⎯ А чи була така робота тільки для чоловіка і тільки для жінки?

П.Г.: (…) як раньше за колгоспу не було, то це своя земля і ми робили всі. Самі робило з себе. А колгосп то чоловіки орали, сіяли, а жінки ше жали. Я ше волочила коровами. А копали ше поле. Як були румуни. Не було — война! Нема нікого! Всіх забрали! А (…) копали лопатами поле! А той, орали, волочили коровами, я сама волочила коровою. А шо ж?

⎯ Свою коровою?

П.Г.: Свою (…) корова. Ну а шо ж?

⎯ Так шо ви зазнали, да?

П.Г.: Зазнали тоді, зазнали…

⎯ Угу.

П.Г.: Голодовка була така погана, що най Бог милує. Їздили в Западну, (…).

⎯ Пестина Григорівна, а чи було багато хазяїв у вашому селі?

П.Г.: Було…

⎯ Згадаєте їхні фамілії?

П.Г.: Нє…

⎯ Нікого не помните?

П.Г.: Нє… Такі которі були хазяї, то їх повисилали, а то забрали так, так і пропали вони. Позабирали ночую, позабирали. Це хазяї. А то висилали кудись, Господь знає куди.

⎯ Не вернулися вони в село?

П.Г.: (…) не вернулися… Жінка вернулася, а там пропав чоловік. Вже старі були…

⎯ Ага. А як цю жінку звали?

П.Г.: Я вже не знаю як, це вже давно робилося…

⎯ Не знаєте?

П.Г.: Вже ті… Да. Я ше тоді не дуже так…

⎯ А як тільки ви пішли в колгосп, то шо тоді платили? В колгоспі.

П.Г.: А нічого! Нічого! Сахару тако (…) здавала. Горілку.

⎯ (Сміється) Вже знали горілку гнати, да?

П.Г.: Да! Чо ж не знали? Я і тепер знаю, тільки нема вже ґасу.

⎯ (Сміється).

П.Г.: Нема вже того, кирогаза. А як (…) вигнала — і продала, і сама випила (сміється).

⎯ З цього мусіли жити, да?

П.Г.: А як, ну канєшно. З цього мусіла жити. О. Я получала пенсію, я на ці гроші звідти получала 50 рублів. А тут поменше получала в колгоспі, а це з роботи. Тоді надбавили мені ше чотири — 54. А тоді ше рубля, та й 55 рублів я получала. А люди поменше тут в колгоспі получали. Ну але вже тепер як стало що вже получаєм всі. Не всі (…), которі то більше получає. Да.

⎯ Угу.

П.Г.: Та й таке…

⎯ Пестина Григорівна, чи щось ви вдома самі робили, якусь одежу?

П.Г.: Нє…

⎯ Чи може на верстаті робили?

П.Г.: Нє, нє, нє.

⎯ Нічого не знали, бідні були?

П.Г.: Нічого ми не робили, нічого…

⎯ Чи крали тоді в колгоспі?

П.Г.: Люди у той колгоспі? А я знаю чи вони крали? А чи мені хто скаже? (Сміється)

⎯ Так ви ж робили там.

П.Г.: Та я робила, та й шо, взяла ввечері та й пішла додому!

⎯ Не крали тоді?

П.Г.: Нє.

⎯ Не знали чи боялися?

П.Г.: Я знаю? Чи вони боялися, чи не знади… Нє.

⎯ А коли вже почали красти?

П.Г.: А я знаю чи тепер крадуть?

⎯ Да…

П.Г.: Бо я не робила, робила — я б знала шо крадуть, а як я тепер не роблю, то шо я знаю?

⎯ Угу, угу…

П.Г.: Не знаю я тепер, нічого…

⎯ А де ви проробили?

П.Г.: Де? Там робила (…). Я ше прийшла звідти на пенсію, ше тут всьо время робила. Пока не соєдинили Анопіль і Кирнасівка. Соєдинили. Тоді я вже не пішла, бо вже так не було.

⎯ А де ви робили?

П.Г.: В колгоспі!

⎯ На нормі?

П.Г.: На нормі нє.

⎯ А де?

П.Г.: Буряка… Бараболі сапала, (…) буряки сапала, кукурудзу чистила (…). Як привезуть кукурудзу, звезуть — то я… Поки не кончилась! По місяцю я… Ну я не мала шо робити.

⎯ Да?

П.Г.: Давала курочкам їсти то й пішла. Я…

⎯ А на Донбасі ви робили, да?

П.Г.: Я тільки два дні була та й втікла.

⎯ А де ви жили?

П.Г.: Де, там?

⎯ Угу.

П.Г.: Дали якусь квартиру нам, дівчатам. Але я переночувала та (…) на роботу йти. Це (…) цемент і ми грузили на вагонетки. От. (…) я там не розібралась, бо я два дні побула…

⎯ Не хотіли ви, да?

П.Г.: Нє.

⎯ Чуєте, Пестина Григорівна, а в го́роді де ви робили? В якому го́роді?

П.Г.: На станції, де автобуси. Тут у Тульчині я робила.

⎯ А жили дома, да?

П.Г.: Там жила я. Купила (…).

⎯ Жили у (…)?

П.Г.: Да, дала 6 тисяч на ті гроші.

⎯ Угу.

П.Г.: Там я жила, це (…) автобус, де була стара ше автобусна була…

⎯ І шо ви там робили?

П.Г.: Автобуси мила. А тоді вже я заслабла, тоді вже перевели мене на цехи. Убирала цехи.

⎯ Угу.

П.Г.: То я робила. То я звідти пішла і на пенсію.

⎯ А в селі не хотіли лишатись?

П.Г.: Та й чо, я прийшла (…) в село.

⎯ Нє, а тоді?

П.Г.: Не хтіла, бо голодовка була, то я вже прийшла та й пішла.

⎯ Мусіли так іти?

П.Г.: Вже мусіла, а шо ж? В сестри четверо дітей. Сестра хоче вже мене? В неї своя сім’я, понімаєте?

⎯ Да. Та й мусіли йти?

П.Г.: Та й мусіла йти. Та було не погано мені, але вже пішла на пенсію, та й думаю додому, до своїх. От заслабла (…) племінник прийде, якусь ломаку перерубає чи шось дадуть, чи (…) сала дадуть. А те шо я сама б робила? Нема ні роду, (…).

⎯ Так… Жалкуєте ви шо не вийшли заміж?

П.Г.: Аби ж то було як (сміється).

⎯ Така судьба склалася?

П.Г.: (…) сватав мене Клибанський.

⎯ Правда?

П.Г.: Але все (…) винна моя мама сестра. Віддали як то (…) хліб.

⎯ Да?

П.Г.: Віддали. То він ше ходив ше рік, але (…) пішов в армію, голодовка, та й (…) Клибанський. Та й вже я його не бачила, він мене не бачив, та так (…) мало бути…

⎯ Да? А ви кажете що якийсь парубок сільський вас (…)?

П.Г.: Да, да.

⎯ Пам’ятаєте його, нема вже його?

П.Г.: Нема, на фронті вбили.

⎯ На фронті. І чи заборонили батьки вам, да?

П.Г.: Куди?

⎯ Заборонили за нього йти?

П.Г.: Нє…

⎯ Він не хтів взяти вже потому?

П.Г.: (…) так розбіглися та й всьо.

⎯ Та й всьо…

П.Г.: Ну а шо?

⎯ Чуєте, Пестина Григорівна, а чи часто так бувало, шо от хлопець ходив-ходив з дівчиною, та й тоді вона мала дитину?

П.Г.: Та й, а шо ж, не бувало?

⎯ Бувало?

П.Г.: О… А шо ж…

⎯ І як тоді ставилися до цеї дівки, чи жалували її?

П.Г.: А я знаю? Шо її… Хто її пожалує?

⎯ Ніхто?

П.Г.: Батьки? А хто ж пожалує? Знаєш, ще називають, як кажуть (…) шо, ви не знаєте…

⎯ Правда?

П.Г.: А шо ж, нє?

⎯ Та й мусіла, як вона мусіла, скриватися? Шоб люди не знали?

П.Г.: А я знаю? В нас мало так, так було.

⎯ Але були дівчата такі в селі?

П.Г.: Були, ой… Але мало, мало було таких… Ой-йой-йой…

⎯ Чи хотіли б ви мати тепер таке хазяйство як мали ваші батьки?

П.Г.: Не хочу, бо не можу.

⎯ Слабі вже, да?

П.Г.: (…) уже. Нє…

⎯ Це молодим треба, правда?

П.Г.: Мої батьки не мали таке хазяйство, тоже не дуже. От вже цей племінник, Дідурь, да. От (…). Хата, (…), дві корови, свиней. Ну в нього сім’я тоже: дочка ідна віддана, друга віддана, син жонатий. І всьо.

⎯ І вони з жінкою хазяюють, да?

П.Г.: Він в Тульчині син, а (…) це вже один син, а дочка віддалася — тоже там взяла квартиру тут, а ідна вдома. Як тут у приймичах. Сама менша.

⎯ Угу.

П.Г.: То двоє дітей вже є (сміється).

⎯ Пестина Григорівна, а хто колись був таким найголовнішим в селі, до кого приходили шось порадитися?

П.Г.: Не знаю.

⎯ Не знаєте? Може це був батюшка?

П.Г.: А батюшка був, у нас батюшка був до нього це… Це нє.

⎯ Нє?

П.Г.: Нє, нє…

⎯ А добрий був батюшка?

П.Г.: Хароший був. Тепер у нас є батюшка… Молодий дуже. Двадцять… Тридцять вісім років. Але зараз він поїхав, взяв (…) на дві неділі. Поїхав на родіну. Це хароший батюшка. Молодий тільки… А ми церкву поклали.

⎯ Угу.

П.Г.: В нас же церкви не було (…), розкидали!

⎯ А коли розкидали?

П.Г.: А тоді як це вже колгосп і це вже як (…) розкидали, а тепер люди (…) не то шо (…) всі люди давали гроші! (…) хто мав. І я давала. І колгосп давав. І (…) давав колгосп. Та й поклали церкву в нас дуже гарну.

⎯ Правда?

П.Г.: Ооо! Тако коло цвинтаря церква, да…

⎯ Угу.

П.Г.: І батюшку дали.

⎯ Пестина Григорівна, а як колись збиралися люди шось собі рішити, то як казали, це сход чи збори?

П.Г.: Ну це збори були. А колись казали «сход буде»!

⎯ Ага.

П.Г.: То це в селі. А я не знаю. Це я була ше маленька, я це не знаю.

⎯ Угу.

П.Г.: Сход! А збори вже я взяла (…), то збори в нас сільська рада, то ми сідаєм, та й чось нам розказують. І засідателем була сідала, бо це ж я була главкомом, я здала саме більше буряка, а це по районі саме більше, а ше було по… По тому… Як цей…

⎯ По області?

П.Г.: По області! О, (…) мав взяти, а тоді война (…) мені казали шо: «Поїдеш».

⎯ На виставку, да?

П.Г.: Да. А тоді вже война началася тут…

⎯ Та й не взяли, да?

П.Г.: Да, да… Я ж кажу, я… Ой.

⎯ Я вас питала чи було багато хазяїв у вашому селі?

П.Г.: Було трохи, то которі були хазяї то тих повисилали.

⎯ Чи було багато у них дітей?

П.Г.: Я не знаю, у ідного то було славно дітей. А цих я не знаю. А то багато повисилали цих о, поляків. (…) В нас немало поляків бувало вислали (…).

⎯ Не вертались? Пам’ятаєте їх імена?

П.Г.: Як?

⎯ Імена, як їх звали, пам’ятаєте?

П.Г.: Знаю… Я не пам’ятаю, чи (…), чи шо.

⎯ Войтко, да?

П.Г.: Не скажу я, не знаю, як фамілія. Знаю шо поляки були. Туди, туди поляки. (…) в нас нема.

⎯ А чи багато було бідняків у селі?

П.Г.: Було, хватало бідняків і… Більше бідняків було як багачів.

⎯ Правда?

П.Г.: А шо ж?

⎯ Чи пам’ятаєте ви Голод?

П.Г.: О! А я ше вам (…) розкажу. Я ж в Западну їздила, та я ж вам кажу — проміняла костюм.

⎯ Це в 33-му?

П.Г.: Я знаю в якому році? Голод був. (…) костюм, хустку чорну гарну, рушники, скатерки, киїм. Знаєте, киїм, (…) це дуже…

⎯ Да. Вовняний, да?

П.Г.: Да! А шо ж…

⎯ Та й на що вимінювали, на борошно?

П.Г.: Ну а шо ж? То (…), то якоїсь кукурудзи дають, тоже міняла. А то пшеничної, ячмінної муки.

⎯ Угу.

П.Г.: Так шо (…) це таке було.

⎯ Пестина Григорівна, а чи умирали люди в Голод? У вашому селі?

П.Г.: Трохи вмирали. Мало, мало, мало. От там де… Я не знаю, бо я їздила в Молдавію, на роботу. То я там довго не була. То там дуже багато вмирали, ой-йой-йой… Вікна позабиті, діти їли свої… Дитину з’їла жінка.

⎯ Боже мій…

П.Г.: Ой-йой…

⎯ Їсти хотіла?

П.Г.: Їсти хтіла. А в нас… Тоже був голод, но (…) був ше тако трошки. А в декого ше не було, але якось… Так… Я знаю що тільки вмер, мерли діти. Вони бідні жили. То привезли того хлопця, тако (…) викопали яму, та й… А ми живем до цвинтаря (…) до цвинтаря. Там де я жила ще. О. То (…) це було. Пухли люди дуже…

⎯ Не робили ніяких ні дубовин, нічого?

П.Г.: Ні…

⎯ Так, в радні?

П.Г.: Ні, хто мав…

⎯ В бідності?

П.Г.: А шо ж… Хто тут був, де тут шо було…

⎯ Пам’ятаєте як звали того хлопця чи ні?

П.Г.: Не знаю.

⎯ Це сільський був парубок?

П.Г.: Сільський, він не парубок, хлопчина такий.

⎯ Хлопчина? Угу.

П.Г.: Да, не знаю як… Ой-йой…

⎯ А чи ходили в найми?

П.Г.: Може й ходили, я не скажу.

⎯ Як такі були бідніші, чи вони ходили в найми до багатших?

П.Г.: Коло нас так не було.

⎯ Не було?

П.Г.: В селі так не було. Дитина корову пасе — то вона свою пасе. (…) вже сусідку. А так шоб у найми, то тут так, в нас так не було, ні.

⎯ Да? Пестина Григорівна, а як ви дівували, ходили на вулицю, співали пісні?

П.Г.: Чо не співали?

⎯ А де збиралися?

П.Г.: Ніде не збиралися, тоді як це Купайла.

⎯ Так?

П.Г.: То тільки там. А так то нє.

⎯ Чи можете згадати які пісні співали на Купайла?

П.Г.: Я знаю, я вже забулась (…) ті пісні, да. Хлопці йдуть, йдуть та й співають хлопці. От до мене прийшли, це вже вечір, та й йдуть як неділя. (…) співають хлопці. А шо ж? Да…

⎯ А так поспівати просто, повеселитися чи потанцювати де збиралися молоді?

П.Г.: А в клубі.

⎯ Да, був клуб?

П.Г.: Грає, гармошка грає. А нє — то балабайки грають. Та й пішла наробилася в колгоспі, ше прийшла ше танцюють! (Сміється)

⎯ А як звали гармоніста?

П.Г.: Я не знаю.

⎯ На чому грали?

П.Г.: І на балабайки грали, і на гармошку, я не знаю. Бамкали, то ми і скакали.

⎯ (Сміється).

П.Г.: Босі… А шо ж, не взувалися тоді, (…).

⎯ Так? А які були танці?

П.Г.: Я знаю які?

⎯ Як на них казали?

П.Г.: Карапет і цей… Ну яке, я вже забулася які там…

⎯ А згадайте.

П.Г.: Нє, не знаю…

⎯ Не згадаєте?

П.Г.: І полька, і карапет, і якась ше яблучко. О…

⎯ Угу. А хто саме краще танцював з дівчат?

П.Г.: (Сміється) А я знаю хто там краще? Я погано танцювала.

⎯ А хлопці хто так добре танцював?

П.Г.: (…) танцюєш. А як (…).

⎯ (Сміється) А які були такі, шо казали «первий хлопець»? Пам’ятаєте, які були такі парубки? Добрі?

П.Г.: Не скажу… Е, такі були перві хлопці добрі то вже їх нема…

⎯ Але назвіть, як їх звали? Тоді.

П.Г.: Василь Ракочій, о, був хароший… Самий це багатий-багатий хлопець, із багачів. Його з хати вигнали… Та й дід сидів в такій хатині, дали йому там стареньку хатину. Но він (…) , він пішов на фронт і його вбили. А жінка лишилася. То з хати вигнали, тоді вже вона в хату пішла. О. Було таке, ой… А цих таких дуже я не знаю, це близько то я наче знаю цего.

⎯ А з якими дівчатами ви співали, хто саме краще співав?

П.Г.: Ми не співали! Це на… Як співаємо там це на Купайла, так ніде не співали. А на бураках то колись співали, а тоді тепер вже не співали. Скоро сапаємо. А шо…

⎯ А колись співали, да?

П.Г.: А шо ж? (…) сапує та й співаєш.

⎯ А хто саме співав, які дівчата?

П.Г.: Не знаю. Не скажу. Та я вже не знаю хто там співав…

⎯ Не згадуєте, да?

П.Г.: Не згадую, да.

⎯ Угу. А чи буди у вас такі жінки, що їх спеціально запрошували на весілля співати або на похорон?

П.Г.: В нас є такі жінки! Шо на похорон співають. (…) певчі в нас кажуть.

⎯ Да?

П.Г.: В церкві співають (…) всіляко це. Родина це, сусіди, у нас співають, (…) співають. А до церкви йдуть, то в нас такі є шо співають. От покойник умер — йдуть тоже. Кажуть їм батюшка, (…) певчі йдуть.

⎯ Угу.

П.Г.: Да, співають.

⎯ Їх просять чи це вони з церкви йдуть?

П.Г.: А є просять і платят їм.

⎯ А що їм платять? Не знаєте?

П.Г.: Я не знаю шо їм платят, дают хустини чи рушники, дають калач. І шось там платят… Ну є такі шо беруть, а є такі шо не хтят брати.

⎯ Да?

П.Г.: Де тако бачать шо бідненько та й не беруть. Да. В нас певчі співають то в нас не платят у церкві, нє… Ох, так…

⎯ А чи ви пам’ятаєте які музики були колись на весіллях?

Ну казали колись, чекай, як воно… Каспро́ві.

⎯ Каспрові?

П.Г.: Каспрові музики.

⎯ А чого їх так називали? Це може так фамілія…

П.Г.: Каспро, там він поляк!

⎯ Так?

П.Г.: Він Каспро грав, то й Каспрові музики.

⎯ Він шо, грав зі своїми синами чи з братами?

П.Г.: Ні-ні, всі тако. Хто там (…) ну музики збираються та й… Я знаю та й так…

⎯ Чи він там був капельмейстером?

П.Г.: Я знаю чи він був? Оце були Каспрові музики.

⎯ Це були добрі музики?

П.Г.: Нічого були колись. Колись були нічого.

⎯ А які там були інструменти?

П.Г.: Скрипка, барабан… Тепер уже були музики, уже нема. Труби, (…) ше які музики, а…

⎯ Добре грали, да?

П.Г.: Зараз багато вже (…).

⎯ (Сміється).

П.Г.: А музики є…

⎯ Назвіть таких музикантів добрих шо ше живуть в селі.

П.Г.: Та ше молоді є… Володя (…). Це ще й свояк.

⎯ Правда, ваш родич?

П.Г.: Тримає мого племінника дочку. Але я не знаю… Він грає (…) не знаю фамілії його…

⎯ Угу.

П.Г.: Да…

⎯ А чи були у вас сімейні такі ансамблі, сімейні музиканти? Шо грав батько з синами або брати? Не було такого? Чи був в селі шинок?

П.Г.: Шо?

⎯ Шинок чи корчма, як казали?

П.Г.: Корчма?

⎯ Да.

П.Г.: Може колись була.

⎯ Не знаєте такого?

П.Г.: Це я вже не знаю.

⎯ Угу. Чи бачили ви старців?

П.Г.: Чо ж не бачила?

⎯ Шо просили?

П.Г.: Просили. Це як колись в нас празник — то ідуть старці, та й дають хліба, і запрошують обідати їх. А тепер вже нема!

⎯ Угу.

П.Г.: Тепер вже…

⎯ Жалували таких старців?

П.Г.: Ну канєшно, бо хліба дають і винесеш чи гроші, чи яке яйце. А шо ж?

⎯ А були з вашого села старці?

П.Г.: В нас не було. Це все казали Кинашева, у нас таких… Такі в нас бідні були, а шоб… Може де й ходили, я шо, знаю?

⎯ Да. А чи були такі старці шо часом співали? Просили і співали?

П.Г.: В нас нема.

⎯ Чи грали на чомусь?

П.Г.: Ні-ні-ні, в нас не було.

⎯ Може на базарі ви бачили?

П.Г.: Може на базарі, я не бачила.

⎯ Не бачили, да?

П.Г.: Нє.

⎯ Чи ці старці були темні?

П.Г.: Нє. Просто так старенький та й пішов собі…

⎯ Каліки, да?

П.Г.: А шо ж, старенький…

⎯ Чи вони самі ходили, чи може з жінками своїми ходили?

П.Г.: Не знаю. Нє, самі. То жінка сама, то чоловік сам, нема нікого, так не було.

⎯ Угу. А коли вони перестали вже ходити по селі?

П.Г.: Ну це вже як война, після войни то й вже нема нікого. Вже нема, нє.

⎯ Чи власті забороняли їм ходити просити?

П.Г.: Не скажу.

⎯ Не знаєте?

П.Г.: До церкви то забороняли, до церкви не… Дітей не пускали, тих шо в школу, Боже мій, щоб не колядували. А тепер пожалуста — ген батюшка йди в школу до них.

⎯ Читати Закон, да?

П.Г.: Да.

⎯ Угу.

П.Г.: Тоді нє…

⎯ Чи ви вчилися в школі?

П.Г.: Я не вчилася, записали мене та я заслабла. А тоді знаєте як дуже, не дуже заставляли вчитися — я совсєм не грамотна. На лікнеп ходила, а нічого не знаю. Ходила то й шо ж? Підеш та й вийшла вже, пішла та й… Нє… Кужій (…). (Сміється).

⎯ Угу. Батьки заставляли кужій прясти, да?

П.Г.: А я сама знаю шо треба прясти.

⎯ Так шо ви не грамотні?

П.Г.: Ні-ні, я не грамотна совсєм.

⎯ Пестина Григорівна, а чи було таке, шо розлучалися в сім’ях?

П.Г.: Чо ж не було? Було. Так і тепер так, і… Колись я не скажу, тепер… Так у нас так тепер наче нема. Я це не помню хто вже розлучився, (…) Може є та я вже забулася…

⎯ Чи хтось із ваших родичів був у революції або в громадянській війні?

П.Г.: А яка це война була?

⎯ А у 18-му році.

П.Г.: Польські чи де це була?

⎯ Да.

П.Г.: У Польські?

⎯ Нє, це не Польська була війна. Ну як громадянська.

П.Г.: Це колись ше?

⎯ Да.

П.Г.: Не знаю.

⎯ Не знаєте?

П.Г.: Тато бував, та то не война, то то якісь запас, старі ше колись ше кажуть: «Пішов у запас», а так я не знаю.

⎯ Не знаєте, да? А чи багато з вашої сім’ї крім вас, ше хтось пішов у місто працювати? Тільки ви?

П.Г.: Наче всі, наче… Ну наче всі дома. Це тільки це шо я тут сидю, то вони ж… Він воєнний.

⎯ Угу.

П.Г.: То він був в Тульчині, а тоді його вислали в Херсон, та й він забрав (…) жінку взяв і двоє дітей.

⎯ Угу. Чи парубки і дівчата ходили на сезонні заробітки?

П.Г.: На сезон?

⎯ Угу.

П.Г.: … ходили колись, казали «на ферму».

⎯ А куди?

П.Г.: А в Кирнасівку туди.

⎯ Угу. І шо там робили?

П.Г.: Буряки сапали! Шо ж ми там робили?

⎯ І розплачувалися з вами увечері, да?

П.Г.: А шо ж? Чи ввечері, чи йдем на виплат і там кантора в Кирнасівці, то туди ходили. О. Але все це давно було діло, це ше я була молода…

⎯ Чи став хто-небудь із ваших родичів партійним або головою колгоспу? Ніхто? Бідні це були люди, да?

П.Г.: Да.

⎯ Пестина Григорівна, а як ви згадуєте, коли більше танцювали і співали на вулицях, коли було веселіше? До голоду чи після голоду, чи після війни вже?

П.Г.: До голоду було… Ше було, ше ми вже голодні були і ше тако трошки… А тоді вже після войни вже то забрали (…) мої сестри чоловіка забрали вбили. Вона получає зараз за нього пенсію велику. О. (…) нікого. Це його, тільки сестри мої вбило чоловіка, а так поверталися.

⎯ Угу.

П.Г.: Ой…

⎯ А від кого переймали пісні? Від бабусі, від мами, чи від сестер?

П.Г.: Я знаю від кого переймали?

⎯ От як ви співали на вулиці, то від кого переймали?

П.Г.: Самі (…) я знаю де ми… Отако та знає, та знає, а та знає таку, а та знає таку пісню. На вулиці ми не співали. Ніколи. Це на буряку як ше було худше, то там де (…) як молоді, як є старі шо, як в ланці є, (…) самі молоді. А то є молоді, є старі. Багато не було в ланці. Шість-вісім душ. Це ланка була! А тепер всі виходять, всі разом. Скільки є — стільки йдуть, нема ніякої ні ланки, ні норми. Всі сапають, разом (…). А тоді ше дали тоді, гектар чи два буряка тоді як я була ланковою. То я не знаю скільки мені дали. То я копала (…).

⎯ Угу.

П.Г.: Ну тий ми вже збирали тоді, возили, самі, сама возила трохи. У завод. О, буряки. То я тоді здала багато, тий я получила машину. У районі.

⎯ Пам’ятаєте який це був рік?

П.Г.: Ні.

⎯ Але це було в голод ви думаєте, да?

П.Г.: До голоду ше було!

⎯ До голоду?

П.Г.: Да.

⎯ Угу.

П.Г.: До голоду…

⎯ Чи ходили ви колядувати?

П.Г.: Чом не ходила? (Сміється)

⎯ В дитинстві?

П.Г.: А шо ж?

⎯ Пам’ятаєте колядку?

П.Г.: Я вже не знаю, (…), не знаю.

⎯ Правда?

П.Г.: Не ходила, бо сварилися, нашо… Кажуть тато: «На шо ти вареники, тоді (…) викидаємо». Торбу носим (сміється). Тепер вже не… Тепер то гроші дають як діти ходять, то цукерки, а тоді хто? Вареники. А шо ж? (…) було діло.

⎯ Тільки вареники?

П.Г.: (Сміється) А шо ж?

⎯ Ага. А чи ходили від церкви хори співати? Колядувати, щедрувати?

П.Г.: Тоді не, тоді хору я не знаю. Я не знаю тоді як, а тепер…

⎯ Чи від церкви ходили?

П.Г.: Тепер ходять, люди ходять. Від церкви. Ходять. От їм це каже (…) ті туди йдуть, вони все збирають, той, колядують, гроші збирають — і в церкву дають гроші. А церква тоді вже, от цего (…). Там цеглу привели, кірпіч, це вже треба вже класти, наче обкладати церкву. Ну то це йдуть, колядують, то дають, то…

⎯ Угу. Чи співали ви частушки? Не знаєте?

П.Г.: Я не понімаю цих (…) нічого…

⎯ Не знаєте?

П.Г.: Я не співала і такого, коли там (…), ше коли було діло, я вже забула.

⎯ Чи пам’ятаєте ви таку пісню «Сірєнь голубая»? А «Зломлю я вєтку із винограда»?

П.Г.: А-а. Не знаю, нє.

⎯ Не знаєте?

П.Г.: Нє, нє.

⎯ А вам особисто, які подобаються більше пісні? Щедрівки, колядки, чи народні?

П.Г.:  І ті, і ті, і ті, шо я знаю, й тих не знаю. От і всьо. Шось знаю та я вже забулася. От і всьо.

⎯ Чи приходилося вам співати на весіллях?

П.Г.:  Приходилось (…) молоді співати. Я мало була за дружку, (…) мало була. То це тоді (…) співали молоді, як молода тоді співала, цей шо молода, а тепер уже не співають…

⎯ Чи згадаєте ви цю пісню?

П.Г.: Нє.

⎯ Не згадаєте?

П.Г.: Нє…

⎯ Угу. У Анополі жили тільки українці чи ще були якісь національності? Євреї жили?

П.Г.: Є.

⎯ А цигани?

П.Г.: Нє.

⎯ Не було? А євреїв багато було?

П.Г.: Нє.

⎯ Скілько?

П.Г.: Євреїв було, я знаю шо, по хатах знаю шо в тій хаті було. Дудь жив. Ду́дя знаю, бо він, це субота та й вони не засвітять сірника! А ми бігаєм по дорозі, а він закличе, та й дає нам цукерки. Це Дудь був, була… Сруль був тоді, була тая… Генька. О, (…).

⎯ А чим вони займалися?

П.Г.: Дочка шила. А то продавала, то оселедчик продавала, то лазурьки трошки, оце так тоді було такі…

⎯ А ви кажете він не світив у суботу, а чому? Не можна було?

П.Г.: Не можна і (…), в них такий закон!

⎯ В суботу не можна?

П.Г.: Вони і не варили в суботу. Це в п’ятницю наварят і всьо! В суботу нічого. І це ми бігаєм по дорозі, а це цей Дудь вийде та й крикне до которої, та (…) нам. Та я засвітю, (…) такі горять. Тоді так було.

⎯ І чи були вони, чи вони хазяювали так як мужики, чи нє?

П.Г.: Нє! Нє.

⎯ Нічо не робили?

П.Г.: Іден тут коваль був жид.

⎯ Як його звали?

П.Г.: (…), знаю шо (…). О, а то я ж кажу, тако продавали то то, то перцю трошки, то лазурьки, то такі були жиди, й таке… А як вони жили то я не знаю.

⎯ Угу.

П.Г.: А ідна шила.

⎯ Модистка була?

П.Г.: Модистка.

⎯ Добре шила?

П.Г.: Харашо шила.

⎯ Чи вам доводилося що-небудь шити у неї?

П.Г.: Нє. Я ше була мала.

⎯ Ага.

П.Г.: Мама (…) занесуть — то пошиють там сарафан, таке, я ше тоді не знаю.

⎯ Угу.

П.Г.: Знаю шо вона була.

⎯ А чи були в них діти? В цих жидів.

П.Г.: Я ше знаю шо шила, а діти я не скажу.

⎯ Не знаєте?

П.Г.: Не знаю.

⎯ Пестина Григорівна, а були у вас такі люди що малювали образи? Не було? А де купляли образи?

П.Г.: В Тульчині. Я сама купляла.

⎯ А скільки треба було дати за пару образів?

П.Г.: Я тоді дала вісім рублів. За пару образів, невеличких.

⎯ Угу.

П.Г.: А тепер я не знаю скільки.

⎯ А скільки колись було образів у хаті?

П.Г.: Скільки хто хтів мати. В мене було два, то я іден тримаю он (…) іден на тумбочці (…). О.

⎯ А у ваших батьків скільки було образів? А найчастіше яких святих були образи?

П.Г.: Я знаю тих святих?

⎯ Ну як казали?

П.Г.: Ну Миколай, Спаситель, Матір Божа, Варвара. О. То я це знаю, шо це, оце Варвара. А це Спаситель, а та Матір Божа. А так вже я не знаю.

⎯ Чи чіпляли рушники на ікони?

П.Г.: Чіпляли. Я ондо учіпила тоже на образ іден.

⎯ Ага.

П.Г.: (…) Тоді не чіпляли, колись не чіпляли! Бо цего не було, тепер вже начали, а тепер вже совсєм не хтят. Хати гарні (…) та й то роблять (…). Тай тепер не дуже й треба образів і рушників.

⎯ А чи чіпляли лампадку?

П.Г.: Чіпляли колись.

⎯ У вашій сім’ї була лампадка?

П.Г.: Була.

⎯ Коли її світили?

П.Г.: Свята які. От той, Святий Вечір, мама палят. О. А ми вже (…). То ми вже наберем покришку жару, кидаєм ладану і це вже засвітим лампадку цюю. І це (…) хаті, цей ладан пахне дуже. Та й тоді так було.

⎯ Чи клали іконку в дубовину? Як умирає людина, чи дають йому іконку?

П.Г.: Не дають, нє.

⎯ Нема такого, да?

П.Г.: Нє.

⎯ Як ішов парубок в армію, чи давали йому іконку?

П.Г.: Тоді не давали. Тепер може дають. Тоді не признавали, я вам скажу. Тепер уже вони всі! А тоді шо? Та ви не знаєте? Шоб дитина не йшла до церкви, шоб дитина не йшла колядувати. Боже спасі! А тепер уже пожалуста, самі… От чую по радіо як колядують, як співають церковної! Як батюшка розказує, що-небудь там та й розказує. В мене радіо є — то я все слухаю. Но як (…) дурна. А так я собі лягла та й вже воно переговорює, і так не виключаю! Лягла, прокинулася — перестало говорити. Не виключаю. Тарахкає, най тарахкає.

⎯ А устаєте в скільки часов?

П.Г.: В скільки… Я в шість встаю, бо дальше не можу спати. От (…) нема шо робити. А всі равно встала чи в шість, чи в начало сьомого. От, встаю вже… Ну шо ж? Аби я мала свині, якусь худобу, то я б мала, а тепер то чо я буду вставати? Одну курку маю. Бо ті поздихали. Ну шо ж?

⎯ Не тримаєте ви хазяйство і не тримали, да?

П.Г.: Тримала зразу, порося тримала. Як прийшла сюди — тримала. А тепер вже шо, тепер (…) хлібіня.

⎯ Да?

П.Г.: А я ж не заробила пшениці, шо я змолю та й дам поросьові. А (…) ті хлібіня то це на раз. Раз так хлібіня, а (…) оце раз на день дати. А де ті гроші?

⎯ Пестина Григорівна, а чи було так, шо в хаті було багато образів, а ваша мама чи бабушка молилася до якогось одного образа?

П.Г.: Нє, а чо до одного?

⎯ До всіх молилися?

П.Г.: До всіх. (…) стане мама чи я осьо молюся. Бо в мене іден. А колись по цем було більше, то шо? До того, трохи до того, стали помолилися (…) та і всьо.

⎯ Угу. А що робили коли образ вже ставав старим?

П.Г.: Ну (…) подертий вже, старий, та й вже всьо.

⎯ Викидали його?

П.Г.: Я не знаю шо робили. Я не знаю.

⎯ А чи знаєте кому треба молитися, щоб дитина почала ходити?

П.Г.: Я знаю?

⎯ Щоб благополучно закінчилися роди?

П.Г.: Не знаю.

⎯ Не знаєте. Чи ви пам’ятаєте хресні ходи з образами?

П.Г.: Колись?

⎯ Да.

П.Г.: Пам’ятаю ше.

⎯ А коли це було?

П.Г.: Я не знаю яко то було время. Я сама ходила до хреста! Колись ходили до хреста. Аж за Вінницю! (…) Вінницю. Ше ж була мала, Боже, йшла втомилася, спати хочу, це з мамою я ходила. От.

⎯ То казали шо там святе місце, да?

П.Г.: Да, да. Казали що там (…) кров тече з хреста. А я не бачила.

⎯ І як ці хресні ходи виглядали? Ішли люди з іконами, да?

П.Г.: З іконами йшли і співали. Да…

⎯ Угу.

П.Г.: Я сама ходила з мамою, я дуже пристала була, тато били мене не пускали — я тоді втікла! Вкрала польку, вкрала хустину, черевики, занесла на цвинтар, (…) були на цвинтарі, великий (…). Бо це ми туди жили тако, де до поля. Зараз там наче моя сестра (…). От. (…) Але тато били (…) соняшнику, всі одно втікла.

⎯ А що це таке ви кажете «полька»? Це така одежина була?

П.Г.: Така полька, одежина така. Тепер кажуть сачок чи куртка, а тоді полька!

⎯ Це шили їх? Тут, да?

П.Г.: Нє, десь шили, десь, я знаю де?

⎯ Пестина Григорівна, а були в селі, казали на цих бабів «відьми»?

П.Г.: Може й були, я шо, знаю?

⎯ Не знаєте, да? А чи були такі шо уміли примовляти?

П.Г.: (…).

⎯ Чари якісь?

П.Г.: За чари я не знаю. От як голова болить чи налякалася, я сама ходила. Як я налякалася була. То ходила до баби вимовляти. А так я не знаю.

⎯ А як звали ту бабу?

П.Г.: Я вже і не знаю як її звали…

⎯ Тут у вас була така, да?

П.Г.: В нас була така, да.

⎯ А що треба було їй занести за це шо вона поможе?

П.Г.: Чи грошей, чи там муки трошки. Яйце вона викатала, яйцьом розбила, подивилася що налякалася, чого налякалася там…

⎯ І всьо розказувала?

П.Г.: Ну вона баче, дивиться, я знаю шо там є? Чи вона знає? Отако. Я сама ходила. Я тоді налякалася, я була за дружку. А мама варили, були (…) варили там на весіллі. Я прийшла додому, і мама прийшли, та й лягли. А ті хлопці думали шо мами нема, та й (…) посидят. Вони (…) я думала це моя сестра прийшла тоже з весілля з чоловіком. Я відсунулася спідниці, сорочка така довга ше, груба. А вони входять, то я налякалася, думаю: «Кого ж я впустила?» Я ж не знаю кого я пустила. То я сама до баби ходила.

⎯ Злякалися так, да?

П.Г.: Злякалася.

⎯ Пестина Григорівна, а знаєте розказують, це вже не добре, як умре чоловік та й ходе потому. Чи ви знаєте такі случаї?

П.Г.: Я не знаю чи це (…).

 

П.Г.: … сусідка. Вона прийшла та й каже: «Ганно, (…) приходь та й мене вже забереш». Як вона стала ходити, то вже й батюшка був, й хату святив. (…) так вона від неї то… Маком сіяла кругом хати.

⎯ … взялася ходити?

П.Г.: … а шо ж?

⎯ А шо вони робили? Збитки якісь робили чи…

П.Г.: Нічо, (…) і всьо! Ні, збитків нема — гаркає, стукає, викидає (…) гаркає! Я так мені не було, але батюшка був і хату святив. Але якось…

⎯ Так буває?

П.Г.: Да, да.

 

⎯ Казали що в селі були євреї, а чи вони мали наймитів?

П.Г.: Нє!

⎯ Це бідні були?

П.Г.: Бідні були жиди, бідні… Вона була безрука, жидівка. Тільки (…) така вона й була.

⎯ Так вродилася?

П.Г.: Так наверно вродилася. То вона той…

⎯ Як її звали?

П.Г.: … Дочка то (…) була, а Маня була дочка друга, а друга (…). А вона, не знаю… Ріва! Ріва. А він Сруль!

⎯ Угу.

П.Г.: То це вона, як вона віддавалася, значить, за той, за жида…

⎯ Чи ви були на цьому єврейському весіллі?

П.Г.: Я не була, тоді (…) були!

⎯ А як євреї справляли весілля?

П.Г.: Винесли якісь таку дві тички чи чотири, і там накрито якоюсь скатерткою. Їх вивели з хати, і постановили. Ще щось там (…) і тоді кинули (…) стакан потоптали ногами і пішли до хати. А ми в вікна, попід вікна заглядали, бо ми ше ж тоді були малі. Вона була (…) віддавалась як моя сестра.

⎯ Угу.

П.Г.: О.

⎯ П’ятого року, да?

П.Г.: Да, (…).

⎯ Ріва, да?

П.Г.: Ріва Хейка.

⎯ Хейка?

П.Г.: Хейка. То вона ше (…) дружила. Вона ж ходила. Вона в селі жила ти й ходила з тими дівчатами, а шо ж?

⎯ Які ці євреї були, добрі, не обіжали і їх не обіжали?

П.Г.: Ну хто їх маїть обіжати?

⎯ Добрі були, да?

П.Г.: А шо ж? Що-небудь купиш у неї, а вона… А дасиш їй шо, та й вона… У нас ідна була така жидівка, шо як піде візьме торбинку та й всьо село пакує. (…) Бігала, бігала, бігала — і всі давали!

⎯ Ходила просити?

П.Г.: Ну да, ходили і всі давали. А шо ж, не давали?

⎯ Старцювала вона, да?

П.Г.: Вона не так (…) вона… Вона й гроші давала на проценти. Але бігала, шоб люди дали. То (…), то дає фасольку, а то… А шо ж?

⎯ А самі хазяйства не тримали?

П.Г.: Нє, нє, не тримали.

⎯ А чи євреї на весіллі мали свою музику?

П.Г.: … Я це не знаю. Ні, нашої грали.

⎯ Мужицка була музика, да?

П.Г.: (…).

⎯ Чи вони просили мужиків на весілля?

П.Г.: Це не просила. Я за (…) не скажу.

⎯ Тільки самі євреї були?

П.Г.: Самі євреї були. В хаті (…) у вікна дивилися… Ну вона без вінка, без нічого.

⎯ Так, просто вбрана?

П.Г.: Просто вбрана і тут яка-небудь там квіточка (…) нема так.

⎯ А як у мужиків було весілля, то просили вони євреїв на весілля чи ні?

П.Г.: Може де й просили де такі (…) дуже добрі ці рідні. А як (…) село, як вона пішла білоусівська дівчина за єврея в Тульчині. І весілля було і всьо, пішла за єврея.

⎯ Недавно тепер? Чи тоді?

П.Г.: Та недавно! Це вже тепер.

⎯ Угу.

П.Г.: Да.

⎯ То робили весілля таке як в мужиків?

П.Г.: (…) і були, і весілля було. Ше в цім нашім, (…) зараз (…) жінка, та ще якась родина. А шо ж…

⎯ Чи не забороняли так, шоб вони…

П.Г.: Нічо не забороняли…

⎯ А колись женилися євреї на мужиках або мужики на єврейках?

П.Г.: Я не скажу.

⎯ Не женилися так, да?

П.Г.: … тут в селі я не знаю вже таке, вже давненько. Хлопець цей виїхав (…) та в нього була своя наверно машина. Та й поїхав, цей включили, щоб було тепло. Та й подушилися обох.

⎯ Да?

П.Г.: Да.

⎯ Та й казали шо не можна змішувати такі, да?

П.Г.: Ну як, включити і позасипяти — гази! Це ж…

⎯ То казали шо не можна змішувати, шоб єврей ходив до мужички, да? Шо це гріх, чи шо?

П.Г.: Я не знаю це та як, але… Ну це вони собі сиділи і хтіли шоб машина робила, і позасипяли чи шо таке. Та й подушилася, та й…

⎯ Це давно було?

П.Г.: Нє, недавно.

⎯ В Анополі тут?

П.Г.: Нєа, Тульчині.

⎯ В Тульчині?

П.Г.: В Тульчині. Недавно це. (…) вони собі хтіли посидіти. Ти й…