Всі записи
Усна історія

Кравчук Соломія Петрівна, 1909 р. н.

с. Покутине Шаргородського району Вінницької області
Інтерв’ю провела Антоніна Палагнюк, 1993
album-art

00:00

Скільки вони… Землі не мали зовсім?

С.П.: Нє, мали (…).

А скільки землі?

С.П.: (…) двоє ше землі (…) ото Андрей, то (…).

Угу, така була міра, да?

С.П.: Така була, таке було.

Угу. А хто вважався таким, головнішим в сім’ї? Батько?

С.П.: В сім’ї?

Да.

С.П.: Батько, а шо ж.

Хто розпоряджався, там, грішми чи хто…

С.П.: Батько.

… хто там казав що будем купляти? Це всьо…

С.П.: Батько.

… це всьо батько, да?

С.П.: Батько всьо.

А ви пам’ятаєте що вирощували на тій землі що ви мали?

С.П.: Що посіяли то вирощували (сміється).

Ну які, що тоді було, жито, пшениця?

С.П.: Жито було, пшеницю, просо сіяли, редьку сіяли, всьо сіяли. Тут не так шоб…

Не купляли ніде, да?

С.П.: На шо ж?

Хто розпоряджався, там, грішми чи хто…

С.П.: Батько.

… хто там казав що будем купляти? Це всьо…

С.П.: Батько.

… це всьо батько, да?

С.П.: Батько всьо.

А ви пам’ятаєте що вирощували на тій землі що ви мали?

С.П.: Що посіяли то вирощували (сміється).

Ну які, що тоді було, жито, пшениця?

С.П.: Жито було, пшеницю, просо сіяли, редьку сіяли, всьо сіяли. Тут не так шоб…

Не купляли ніде, да?

С.П.: На шо ж?

А чи ви можете згадати, шо вони, як шось вони там виростили чи вони продавали його, чи ні?

С.П.: Де вони продавали, тримали свині, тримали…

П.: Тоді худобу тримали…

А на ярмарок їздили?

С.П.: На ярмарок нікуди не їздили.

А як щось треба було купити дітям, чи черевички, чи шо? Де брати?

С.П.: Тато ходив, то й купував.

Купляв? Чи…

С.П.: Продавали поросята, це-во. Двоє поросят тримали, продадуть, то й купували, бо дуже діти любили, купили мені дуже гарні чоботи були, такі шо… Рипали.

(Сміється) З скрипом, да?

С.П.: (…) такого не було.

Але…

С.П.: Йду в церкву, йду в церкву, я вже була дівка. То ці чоботи рип-рип, рип-рип, рип-рип. А я встидаюся…

Це гарно так було, да?

С.П.: Так, дуже гарні були, ще й такі на носиках були червоненькі…

Вироблені?

С.П.: Чоботи чорні, червоненькі то й такі з дірочками й дуже свободні.

А чи ви можете згадати скільки ті чоботи тоді… Скільки треба було заплатити за ті чоботи?

С.П.: Таке всьо було не таке, як тепер, дороге.

П.: Не таке?

С.П.: Нормально було.

Да.

С.П.: Всьо нормальне було купити.

А чи був у вас садок?

С.П.: Садка не було.

Не було?

С.П.: Одна яблунька була й одна грушка була.

Угу. Тоді не знали таких садків тут, так?

С.П.: Я не знаю, це… Садка не було. А я сюда прийшла і то садка не було, я вже віддалася тут садка не було.

Ага.

С.П.: А таке було начальство в нас, такі бригадири були…

П.: (…).

Шо треба було вирубати ці садки?

П.: Да…

С.П.: Нє, не вирубати, а…

П.: У нас не було що рубать, записали нам дванадцять сотих садка.

С.П.: Грушка була в нас, а яблука, вже не було.

П.: Яблука зовсім не було.

А записали…

С.П.: То ви знаєте, я вже лишалася вдовиця, таке-сяке вже, (…) треба було до хати пускати, а я не пускала. А увійшов, а я за плечі (…).

П.: (…) пише, ма.

Перестаньте, тьотю Парасю.

(…)

Нічого, нічого, ви перестаньте! Ну, вона нормально розказує мені, так, як… Розказуйте, бабушка Соломія, так, як…

С.П.: То записав мені дванадцять сотих садка. І корова була, у мене…

І це ж свій сад був, да?!

П.: Та сволоч…

С.П.: Була корова, а шо ж… То корова вже була дуже стара, я корову продала, купила собі теличку.

П.: (…).

С.П.: Купила собі телицю. Та телиця щось не могла відлитись у мене, то й вже перепис, переписи йдуть, а записали (…) телиця, (…), а корови немає. То вже та телиця (…) записана, а він мені записав дві молоці дати

Ай-йай-ай…

С.П.: Оце то…

Дві норми молока треба здавати?

С.П.: Да, дві норми молока дати. Дали мені вже такі, таку бумагу — дві норми молоці маєш здати. А я щось же буду робити…

Скільки дітей тоді вже було?

С.П.: Четверо дітей!

Четверо дітей і чоловік де був?

С.П.: На войні!

На войні…

С.П.: А з войни… То я той…

П.: Ну, він не вернувся. Пішов перший раз, перший набор і всьо.

Не вернувся?

П.: Нє.

С.П.: Я дальше чула, шо вертались. Там, там, далеко був, (…) о. А тоді ото… Вже забула шо кажу…

А який це рік? Це ви можете згадати як це вони, ці налоги такі сильні?

С.П.: Скажи який рік.

П.: (…).

Це може тридцяті роки чи…?

П.: Нє-нє.

С.П.: Нє, це вже після войни?

П.: Це вже після войни, після войни. Це вже Юхтим, то Юхтим вже родився в сорок первім році, як румуни вийшли в село, а це вже було… Він вже був величенький. Такий десь, може йому років було вісім, може десять.

Ага. Бабко Соломія, а я хочу в вас спитати ще за раньше, ще як колективізація була. Чи ви це можете згадати? Як ці колгоспи організовувалися? Як тоді людей…

П.: Тоді як забирали в когось шось, як шо було…

Так, так.

С.П.: Забирали, вигонили людей з хатів та й залляли їм вогонь отамо де (…) того Максима, та й залляли вогонь, (…) та й заставляли людей (…), то було четверо дітей. То викинуть з хати та й всьо. Ти й там і там можеш сидіти. Оце де (…) був, Рудий.

Так?

С.П.: То це викинули з хати, то й жив на краю, там була хатинка, та й там… «Там сиди». То його узяв би зять, дочка, то: «Зараз зятя викидаєм» казали. О.

А ви були бідніші, то вас не викидали? Тільки, ви казали, шо розшили хлів?

С.П.: Розшили хлів, забрали бляху, а з хати не викидали. А хліб у його забрали чисто, потому мама плакали, бігали за цим возом шо хліб везли, (…) забрали і цей… І я бігала, і ше була дочка, ше був це Петро.

Угу.

С.П.: Тоді тут людям мішок пшениці нам, тако вже на вулиці (…).

Щоб не бачили, да?

(…)

Бабко Соломіє, це всьо було в селі, свої сільські люди, да?

С.П.: Всьо свої сільські люди робили. Всьо.

Шо їх… Як до них ставилися в селі?

С.П.: (…).

П.: Боялися їх.

Їх боялися? Але ж вони були такі, недобрі, да, це ж вони не мали ніякого… Пошани, ніякого в селі?

С.П.: Нікого вони не жалували, ці люди. Нікого. Не жалували…

Як їх вибирали? З бідніших чи з середняків, чи з багачів? Які вони були, ці люди? Що це проводили вони колективізацію? Ви можете згадати хто в нашому селі тут проводив?

С.П.: Я не знаю…

Не можете згадати?

С.П.: Я не знаю…

Забули?

С.П.: Нє, я не знаю… Я не знала, бо в мене діти, ні за шо не думала, я за діти…

П.: Так ти ж каже — писалися в колгосп і виписувалися з колгоспу. Хто це так казав?

С.П.: Да-да. Да. А хто казав? Цево сидять, там де Євдоха Гусенко.

То як його звали?

С.П.: Шістіян.

П.: То це дали якогось сюда, да?

С.П.: Дали якогось Шейхмана були…

П.: Ну Шестіян сільський був?

С.П.: А шо ж?

Да.

С.П.: Сільський?

Да. Та й він ше…

С.П.: Тата твого, оце взяв.

Головою колгоспу він був, да?

С.П.: На другого тата хто взяв?

Не знаю бабко, треба його питати. Так він був, цей Шелестьян, головою колгоспу, да?

С.П.: Чи сільради, чи колгоспу, я не можу знати.

Угу. Бабушка Соломія, а я вас ще хотіла спитати за той, раніше період, як ви казали, що ваш батько ходив ше в наймити. То за шо він робив, яку плату мав?

С.П.: Яку суму, був (…) йому, де мав ту плату дівати. Жив та й…

За то шо вбирали і їв тільки, так?

П.: Да.

С.П.: За шо ж… Тода ніхто не платили…

А чи ви можете згадати скільки було років дітям, щоб їх заставляли вже до роботи, тако в вашій сім’ї? Як ви були ше маленькі?

С.П.: То я була така як це тепер Максім, (…) я ходила з татом, з мамою на ніч, то в’язали (…) ще Лєна була і Олег був і (…) руками, то в’язати.

На своє поле?

П.: Діти малі живо робили.

С.П: В’язали…

П.: Привчалися. Старі роблять, а малі вже, маленьке яке воно… Кілько може — тілько робе.

С.П.: То на ніч поїдем в’язати. То я так спати хооочу, тако вже ляжу на той покіс та й кажу: «Ой мамо, я так спати хооочу». А вона каже: «То трошки (…) в’язати то передрімаєм». То так мама трошки ляже, то тато, я, передрімаєм. І Петро, це ше є один брат мій.

Угу.

С.П.: То передрімають, то кажуть: «Уже місяць зійшов, ті й вже той, вставай, може в’язати». Я качаю, качаю, качаю, а мама в’яжуть, а мама в’яжуть…

Бабко Соломіє, а після того як вам прийшлося віддати цю землю в колгосп, то як у вашій сім’ї змінилися… Які зміни були у вашій сім’ї? От у вас більше не було землі свої…

С.П.: За це було, шо я вже віддалася, то й тоді вже той… Писалися в колгосп.

П.: (…) колгосп писались.

С.П.: То вже мій чоловік записався в колгосп.

Угу.

С.П.: То вже… А в мене вже Василь, Андрей, вже є двоє дітей. А мама моя прийде, то й плаче, каже: «Нашо ти записався?» (…) мало пописалося, всього сорок чоловік уже й не записалося. «А пото́му прийдуть дівчина жити, то й буде своїм дітям батьки давати землю, а шо дасиш? А твої де жити будуть? Випишись, вже виписуються! Вже виписалось аж тринадцять чолові́ків було, випишись!» Я кажу: «Випишимся вже, уже будем мати такі сама земля, (…) її небагато то земля, то (…) випишимся». Пішов виписався.

Угу.

С.П.: Виписався, маєм корову. І маєм льоху з поросятами. Вже наклали вісімсот пред. налога нам, вже продали, корову віддали вже, бо вже не будем мати пред. налогу. Почекає з місяць, вже знов вісімсот рублів пред. налогу. Вже продали свиню, віддав пред. налогу, нема вже знов. Ще телицю возьмем. Купили телицю. Мали телицю ще. То ті, ту телицю ще продати та й ше такі (…). А я вже плачу, та й кажу: «(…) двоє дітей і вже цю телицю продасиш, то що лишиться?» Я вже ніяк не згодна продати. «Бере записуйся знов!» Пішов виписався…

П.: Вписався, знов вже записався.

С.П.: Записався знов.

П.: Запишися, то вже не буде того налогу… А це так брали щоби… Обібрати.

С.П.: Да, щоби записаться в колгосп. Бо не хтіли люди писатися, бо той…

П.: І це такі викидали, що писалися, що не писалися в колгосп.

С.П.: Да, да, це тих викидали з хатів, що не хтіли вписуватися в колгосп. Таке було людям.

А як в селі люди ставилися до тих, шо не хтіли записатися в колгосп?

С.П.: Нічо ніхто не…

Чи це було, так би сказати, хазяї такі, так?

П.: Да.

С.П.: Ніхто нічо не казав…

Це були хазяї?

П.: Були хазяї такі, шо вони от не хтіли. Писатися.

Ну да… А котрі бідніші, котрому нічо не було втрачати…

П.: Ті да, ті пішов у колгосп та й всьо.

С.П.: Пішов тойо…

П.: Там ше розказували, мамо, шо поклали: «Хто буде головою?» «Аврам!». Поклали Аврама головою. То де ж, де той голова грамотний був?

Ага.

П.: Ті кидали за тим камінням!

Ой!

П.: За тим Аврамом… А зараз вже не покладуть Аврама головою, а не вчений, стає вже такий шо… А тоді перший хто хтів бути?

Бубушко Соломія, а яку одежу виробляли самі? Робили полотно самі, а чи одежу шили самі?

П.: А шо ж…

С.П.: Брали ції коноплі та й ці коноплі мочили, носили до річки, та й від річки носили (сміється), та й в річці (…) водою, вже й зимно було та й колосили, носили ці коноплі, сушили та й пряли, та й така те́рниця була, товкли (сміється).

П.: Ти не знаєш те́рниці, Тоню?

Нє, я не знаю.

П.: Не знаєш, ти вже такого не знаєш…

С.П.: Та й пряли, та й робили на верстаті. То я мала верстата і робила, та й вже Василь був великий, Андрей вже… Параска маленька була ще тоже. То якісь вже жиди приїхали, відкись… З Буковини…

П: Румунські.

С.П.: Румуни, румуни. Це як пряли жемпері́і, о. (…) не було цього (…).

До них носили і вони…

П.: В Джурин. А шо ж.

Ага. А скільки треба було заплатити за це жемпер?

С.П.: А хто шо дасть. Вони не мали шо їсти.

П.: Продукти давали їм.

А, продукти. От скільки, щоб купити такий жемпер, то скільки треба було дати продуктів?

С.П.: А не було, де він був той жемпер, його совсім не було.

П.: Це ж де дасиш цеї валовини, напрядеш, та й дасиш цих ниток та вони виплетуть…

С.П.: То такий клубок…

П: (…) виплетуть.

(…)

С.П.: Чотири клубки таких дали, то виплили мені жиди, жемпер.

А скільки ви заплатили за це?

С.П.: Ну, там тому відро бараболі, а тому миску бараболі, шо взяв маленький були (…) був мій маленький, такий шо два роки було чи шо. Та й дуже йому старенької тої валовини виплений, (…) довго вчили. Дуже славний був, то й дуже вже ним тішилися, усяке, він бігав в тім жемпері. То шо опалив руку, сперся на якусь гарячу ту, кашу (…) каші, рука вся сюдово шкура злячила…

П.: Пока той жемпер з нього скинули, (…) стягнули (…).

С.П.: Да, да. Вже (…) штрикаю за шнури (…) ой… Та й потому насилу ще ту руку ізлічила йому.

Угу. Бабушка Соломія, а тоді як тіки починалися ці колгоспи, чи крали тоді в колгоспі?

С.П.: Нєа.

Не крали?

С.П.: Ніхто нічо не крав.

А коли почали люди красти в колгоспі?

С.П.: Ніхто нічо…

П.: Красти вже в войну, правда?

А тоді чи боялися, чи це просто люди не хотіли?

П: Просто не тра було.

Не треба було?

С.П.: В мене не було такого в роду, щоби хтось крав.

П.: Нє, ну (…) брали самі в войну. Я брала. І ви брали.

С.П.: Ага, це-во шо брали…

П.: Да, і (…) і куди…

Бо тепер то всі беруть…

П.: То я змалу так навчилася, шо тра красти (сміється). Да.

С.П.: Це вже жаль…

П.: Це вже в войну. Вже в войну таке, після войни таке було, голодні роки, так було треба.

А чого перші ці роки не крали? Боялися що їх будуть наказувати за це чи…

П.: Це не знали.

Люди не знали?

С.П.: Нашо було красти як було шо їсти?

Всьо своє?

С.П.: Оце потом уже хліба не давали людям…

П.: Да, да, дуже був, дуже таке…

С.П.: А діти (…).

П.: А вони не знають, мама, це я вже… Вже я маленька виросла, то це ми вже так, я знала що це тра упхати чи в кишеню, чи в пазуху, чи в рукав, чи куди, щоби принести трошки їсти додому.

Бабко Соломіє, а тепер трошки про пісні. Як називалися голоси у вашому селі? Як співали сільські пісні? На скільки голосів?

С.П.: Багацько голосів було так…

Ну які?

С.П.: Параска вже знає які співали, я не знаю…

Ну, тьотю Парасю, може ви згадаєте, які голоси?

С.П. (Співає) «Циганка-ворожка, Циганка-ворожка, Циганка-ворожка меня подойшла… Взяла за руче́ньку, взяла за руч́ньку, взяла за руче́ньку, правду… Та й погадала (…)».

Але я у вас хочу спитати не які пісні, а які голоси… От, я кажу, як збирається…

С.П.: На всякії пісні іначії голоси.

П.: Нє, це тако шо хто співає саме…

Перший, другий, чи бас, чи як?

П.: Хто альтом, хто дісконтом.

Так.

С.П.: Аааа… Всілякі, всілякі.

Ага.

С.П. У нас всі були: і альти і дісконти. І в церкві дуже гарно співали.

А ви можете згадати які були жінки, що саме краще співали в селі?

С.П.: Ну… Настя Пантелеймонова, в мене сваха (…).

П.: Вони вже повмирали ті жінки. Зараз…

Так-так, щоб вони колись співали. Чи в церкві ви їх знаєте…

С.П.: В церкві, в церкві співали.

П.: В церкві це (…).

С.П.: Марія Юхтимова, дісконтом співала.

Так?

С.П.: Я потом також…

А чи були такі люди, жінки-співачки, що їх просили? От на весілля. Щоб вони співали там весільні пісні?

С.П.: А таких не було в нас.

Не було, да?

С.П.: Нєа.

Тільки на похороні співали?

С.П.: (…) які були весільні такі і співали.

Угу. Тільки на похороні співали, так, жінки?

С.П.: Тільки на похороні, ті, шо в церкві співали, то на похороні співали.

А можете згадати трошечки, можете згадати які співали пісні?

П.: На похоронці самі співали. Це шо псальми, ото…

Псалми, псалми можете?

П.: А тоді псалмів не співали, правда мам?

С.П.: Тоді псалми не співали.

А шо співали?

С.П.: Ну це (…).

П.: Похорон співали.

С.П: Похорон цей шо той …

Ага… З книжки, так?

С.П.: Співали…

П.: І зараз співають.

З книжки. Бабушка Соломія, а шо платили цим жінкам?

С.П.: Нічо не платили.

Нічого, просто це вони так?

С.П.: Просили вже, на вечерню яку співають, а платити нічо ніхто не платив.

А коли почали їм аж платити?

С.П.: А, бо їм що, платя́т тепер?

Ну є так в селах що платя́т.

П.: Є так в селах що платя́т. І в нас…

Шо платя́т їм і великі гроші.

П.: От в Калитинці вже платя́т.

Так.

П.: Вже дают шось там… А у нас все це, дехто вже там так…

Хтось хоче?

П.: Да. А так…

А так в селі вони ніби відчували, що це так як обов’язок треба відспівати?

П.: Да. Да, да.

Не за плату?

П.: Чувствуют, (…) другому, ніби соболєзнуют і йдут ті вже проситься, ті вже там пішли послухали. Це ж всьо свої тут і…

(…)

Бабко Соломіє, ще як ви дівували, то були якісь вечорниці де збиралася молодь чи шо тоді… Може досвітки називалися?

С.П.: Раз, раз було тако. Тако вже було, шо вже тут була дякова хата ше де… Де іміння цього Федорова. Ця була попова хата, а де Марія (…) дякова хата була. Ото на тій… То вже ходили. Це я ше дівкою. Шо ходили співали вже той… Оцей-во шо: «Била жінка мужика, тий й шла позивати… Присудили мужикову жінку кохати…» А то ше якоїсь, там скільканадцять таки. Заспівають… 

П.: Це шо були, вечорниці чи шо?

С.П.: Ну, таке шо… Ну, співали вчилися вже тоді. І церковного і того.

Ага. А хто так, ніби їх організовував? Хто це цим заправляв?

С.П.: Дяк.

П.: Дяк.

Дяк?

П.: Дяк приходив (…).

С.П.: Був дяк, молодий…

А який був дяк? Чи ви можете згадати як він називався?

С.П.: Не знаю.

Не знаєте?

С.П.: Нєа. З Шаргорода…

П.: А як же ви не знаєте, як він вас учив?

С.П.: Я не знаю.

П.: О!

С.П.: Я забуваю, так.

(Сміються)

С.П.: Правда, правда.

П.: Ну, коли батюшка приходить, я ж знаю як він називається.

І який дяк був? Розумний, да?

С.П.: О, дуже був розумний.

Шо він, знав як голоси поставити?

С.П.: Да, да…

П.: Всьо, гла́си знав всілякі, всьо. В церкві зараз співається, тоді вісім гласів… Співалися.

С.П.: Мав (…) до вуха прикладе — він вже знає як тобі (…) той глас. То вже ти так, а ти так, а ти так співаєш.

Кожному ставив голос, да?

С.П.: То він дуже був хороший дяк.

Угу. Бабко Соломіє, а чи ви можете згадати, ше може як ви були малою, чи були музики в селі?

С.П.: Є.

А на чому грали?

С.П.: Є… А трупи всілякі. Троє… Якийсь вальс грали і той (…) якийсь і вінгерку, і якісь такі, шо одне до другого руками взялись, забула як називається.

То такі танці були, да?

С.П.: (…) на різдвяні свята музики були, та й на Великдень музики грали, та й складалися хлопці по п’ятдесят копійок. А хто, то й двадцять копійок давав, то й хлопчики складалися та й наймали музик. О. То й ходили той, вже брали дівок гуляти хлопці.

А де збиралися?

С.П.: А прямо виходили на той, на (…), де музики грати, то там виходили…

П.: Де клуб зараз построєний.

Там просто був…

П.: Вигін такий, вигін.

С.П.: Де клуб, да-да, вигін був.

П.: Рівненьке таке місце.

С.П.: То й там сідали баби, вже тепло…

П.: І жінки виходили…

С.П.: Писали писанки́… Мама моя дуже гарно писанки́ була годна писати, то й мені тих писано́к зо двадцять пар напише. То мене хлопці беруть гуляти, бо я дуже гарні писанки́ давала.

Обмінювалися, да, цими писанками? Під час танцю?

С.П.: Нє-нє.

А як?

С.П.: (…) парубкові писанки і гуляєм з ним (…).

П.: А писанки де стоят?

С.П.: А в кишені. А були тоже свої…

П.: Мамі?

С.П.: В мене мамі писанки.

Обмінювалися цими писанками, да?

П.: Да, да.

Під час танцю, хлопці обмінювалися цими писанками з дівчатами, так?

С.П.: Нє-нє, не дуже сильно прямо…

А як?

П.: Дівка давала.

Дівчина?

С.П.: Дівчина давала писанки хлопцеві, а хлопець десь їх дівав. О. А де він їх дівав…

Ну складав собі кудись там.

С.П.: Додому давав, бо мами…

А як мама розписувала, якими орнаментами? Шо вона малювала там?

С.П.: О! Квітки, там такі барвочки́, то зелені, червоні, жовті, дуже гарні краски́ були, то дуже гарні писанки́ робили.

А краски ці дома робили чи купляли?

С.П.: Нє, купляли.

Такі спеціальні були, да?

С.П.: В Джурині був якийсь (…), він продавав краски́ всілякі.

Бабко Соломіє, а чи був в селі ши́нок? ко́рчма?

С.П.: Не було.

Ви не знаєте?

П.: Чо не було?

С.П.: Не було.

Не знаєте ви цього?

С.П.: Того шо то, якесь там отой…

П.: Це ж ви самі кажете, туто десь було, коло де бараболі зараз приймає. Шинок.

С.П.: То якесь я не знаю, бо від мене ніхто туда не ходив.

(Сміється).

С.П.: Ніхто не ходив, то я не знаю. Якась баба продавала той…

Бабко Соломіє, а чи знаєте ви, колись були такі старці, ходили по селах? Чи ви їх бачили?

С.П.: Як хто-хто?

Старці.

С.П.: Старці?

Да.

С.П.: О, ходили. В голод ходили.

А звідки вони були?

С.П.: З Писарівки багато були, з Хоменок були. Такі-во.

А чи були такі старці, шо вони не тільки просили, а вони щось грали, може коло церкви чи співали якісь пісні?

П.: Чи розказували щось?

Да, чи пса́лми співали?

С.П.: Нє, нічо.

В нашому селі такого не було?

С.П.: Такого не було.

Чи сліпі ходили? Не було таких?

С.П.: Не було, не було.

Угу. Ми говорили вже про дяка, да, шо тоді до колективізації це були самі головніші люди, да? Піп і дяк, що до них люди приходили, так це було?

С.П.: (…).

А до кого ходили як ще не було ні сільради, ні контори, до кого ходили тоді люди? Як щось треба спитати чи порадитися?

С.П.: Сільрада була. Той то, шо той… Шо треба в сільраду…

А хто там був, в сільраді?

С.П.: Та ж клали такого чоловіка…

П.: Ті й шо, був тоді, сільрада вже була?

С.П.: А на шо ж?

П.: Як… Революція ніби почалася, ше до революції…

С.П.: Ще сільрада була, аякже. Все було.

Тоді не сільрада, но якось по-іншому…

П.: Якось іначе називалась.

Волость там, чи як.

П.: Да.

Але там сидів чоловік, це ніби головніший з цього села? Чи чужі були?

С.П.: З цього села.

Ага. Ясно. Бабко Соломіє, а чи ви можете згадати що колись, до колективізації, може ваш батько, чи були такі сходки в селі? Ше як не було цеї сільради.

С.П.: Та були. А шо ж.

Чи туди ходили чоловіки, чи жінки тоже могли ходити?

С.П.: Жінки не знаю, там ходила (…), я не знаю як її фамілія.

А чого, її запрошували, да?

С.П.: Звали її, да. Жінку, була, була одна жінка. (…) була жінка. Щось вона там розказувала тоже. Щось вони її питали. Була жінка.

А чи ви можете згадати, чи було багато хазяїв у селі колись? Таких шо вони мали своє поле і своє господарство?

С.П.: Та всякій в своїм господарстві хазяїн…

Нє, такі шоб добрі хазяї були.

П.: Шоб ше люди ними командували, шоб вони людьми ше командували.

Так, так.

С.П.: Нє, нє, такі тут не були, щоб людьми командували, не знаю.

Не було таких в селі багато, да?

С.П.: Я не знаю такого.

Угу. А яке хазяйство…

С.П.: Всякий був у своїм хазяйстві командир.

Так, а яке хазяйство вважалося в селі великим?

С.П.: Тоже не знаю.

Не знаєте? Може був такий чоловік, що в нього було більше хазяйство ніж у других людей?

С.П.: Не знаю.

Не знаєте?

С.П.: Такого не знаю.

П.: (…) шо кончив три класи чи шо він кончив? То й був головою колгоспу. І який був грамотний. І правда — тепер уже він був старий, вже я була, то молоді є, а він старий і на папірчику собі написав і тут купа пшениці і він її кинув патико́м, туди-туди виміряв і він вже знає кілько там того є… Такий грамотний. То як колись лучше вивчали за три класи як…

Угу. Бабко Соломіє, а ще я хотіла спитати: як родичі між собою, чи часто збиралися вони, ще як ви були малою?

С.П.: Та й тако як сестра чи (…) сходиться та й собі там…

П.: Ти розкажи як ви робили (…) якісь робили, збиралися, то ви ж усе кажете, шо як ви збирались.

Ану розкажіть.

С.П.: (…) мамина сестра.

П.: Ну ті збирались…

С.П.: Вже моя сестра була відда́на…

П.: Ходили зілля копати, мені це так інтєресно.

Ану розкажіть, бабушко.

С.П.: У мене дочка була, вже відда́на, (…) моя сестра була відда́на, а мамина була сестра. А там ше сусіди (…) Та й ходили до річки й ліс, і копали якихось зілля, рвали, копали. Та й така діжка, що вісімнадцять літрів води влазиться. А криниця на подвір’ї була, то й тої води нагріли, дров було чим палити. То гріють води та й купалися.

У тому зіллі, да?

С.П.: У тій діжці.

А що то було за зілля?

С.П.: Лізуть (…) яка наймолодша, потому вже котра старша.

П.: По старшині, а ззаду вже сама старша.

С.П.: Да, да. То й так у тій діжці купалися, то це одна вилізла, то й мала вогню кинути ту діжку, то (…) вогонь, то вже не буде другому нічо бракувати.

Аааа…

С.П.: Казали. То лізе другий, то й так оце з кажним разом. То й так п’ять, шість жінок скупаються.

І шо то вважалося, шо то за зілля? Для красоти, тіла чи шо?

П.: Ну да, воно якесь здоровля додавало, це є таке свято…

Цілюще, да? Це на яке свято?

С.П.: Яке свято, якесь Івана… Такого Івана… (…) Івана чи як.

П.: Двадцять первого мая.

С.П.: То на того Івана ходили (…) копати зілля.

П.: То накопалися зілля… (…) є апостола. І накопалися того зілля, і тоді воно там цілюще то зілля. З ліса. Це тоді тре йти в ліс і його там викопувати.

Угу.

С.П.: А на той, нічо не бракувало тако (…) яму, в ту діжку. Але мама моя така (…) з діжки вже гуртом покупаються, хто тамо купатися. То й туди зносять по шматочку сала, по четвертушці горілки, о.

Шо це мама таке організувала, такий (…).

С.П.: І тоді посідають полуднати, ти й салом з горілки, та й тіко котра може випити.

П.: (…) з горілкою так мішають і п’ють, та з салом ніби. Це так порозпарювалися… Це котра вилізе з діжки ті й випили, да?

С.П.: Да, да.

П.: Стакан того, горілки з салом.

(Сміється)

С.П.: То й половина горілки, половину сала, та й так перемішала, випила та й так гаряче́ (…).

П.: Лягаєте, шо робили?

С.П.: То лягаєм. Трошки лягаєм.

(Сміються).

Бабко Соломіє, а чи були чужі люди в селі?

С.П.: Де тут будуть чужі люди? Я їх не бачила.

Ну якісь такі, приїхали та й поселилися в селі? Так не було?

С.П.: Такого я не бачила.

А чи були жиди в селі?

П.: Ну, жиди були.

С.П.: Жиди були, якісь той…

П.: Ходили…

С.П.: Ходили, то чоботи робив, то латав чоботи. А то той, шив пінжаки, тоже такий був (…).

Не можете ви згадати, скільки треба було заплатити, наприклад, за той пінжак шо він пошив?

С.П.: Тоже я не знаю шо… Мало шили навіть.

Продуктами вони, да?

П.: Всьо продукти, всьо продукти давали. Вони не мали шо там їсти, то це…

С.П.: Яйця давали, скілько дасть там… Така була ця, плата.

Ага.

П.: Бараболі, молока…

Ми говорили за ці старці, от як вони ходили в село, то шо їм люди давали?

С.П.: Шо хто дасть.

Вони тоже просили продукти?

С.П.: Просили, просили, бо тоді дуже був голод по селах.

П.: Чи одежину якусь, чи шо, вони ж нічо не мали.

Бабко Соломіє, а чи були старці з нашого села?

С.П.: З нашого села я не знаю, той… Ой, Мотря Демедиха ця баба, шо (…).

П.: Ну, то це вже в сорок семім році (…).

С.П.: То чось вона тоже не могла…Тут жила, її чоловік покинув (…), то вона кудась поїхала з хлопчиком. То вже там хлопчик худобу пас, лишила. А сама приїхала, бо в (…) троє дітей. А він покинув її, то вона (…) дуже тоже.

То вона ходила просити?

С.П.: Ага.

П.: Вона в селі не просила, вона…

В чужому?

П.: В чужім.

С.П.: А, це було де Ліда (…). То (…) тоже мала хлопчика. Та й пішов на (…) Джуринське, (…) та й не прийшов. То вона так плааакала, та й гляділа його, та й по річці гляділи його, та й по селах гляділи. (…) може заблудив. Та й так нема, до цеї пори, пропав хлопчик. Так вона дуже за ним плакала.

І ніхто не знає де він подівся?

С.П.: Ніхто не знає де подівся. А де Матрона, ось-до (…) то пішов хазяїн, Артем, тато Іванів. Поїхав у Западну. Щось там узяв і радно якесь чи яку кожушину. Поїхав, то нема до ниньки тоже. Ніхто не знає де.

Пропадали люди?

С.П.: Да, да, пропав.

А як ходили з нашого села, шо то виробляли, радна там чи шо, то ходили вони в Западну міняти, так?

П.: Да, да.

С.П.: Да, да.

На продукти?

П.: Да.

С.П.: Да.

От з вашої сім’ї хто ходив чи нє?

С.П.: Нє…

Нє? Це бідніші такі люди ходили, да?

С.П.: Сестра, сестра у мене їздила раз.

І шо вона привезла звідти?

С.П.: Радно. А привезла, наверно, того… Пуд якогось чи муки, чи зерна. О.

А як вони добиралися? На чому їхали тоді?

С.П.: Як на якійсь…

П.: Попутніми машинами і того, і пішки йшли, всіляко. Хто тоді хтів брати (…).

На підводах не їхали?

С.П.: Нє-нє-нє, (…).

П.: Чи підводами їхав хто, чи шо. Шо тоді свого не було.

Ага. Бабушка Соломія, а як люди так відносилися до цих старців? Так осуджували чи їх шкодували?

С.П.: Нє-нє, ніхто не осуджував, нічо. Так приходилось їм, таке горе.

Шкодували?

П.: І хто шо міг, то дав.

Угу. А тепер я хочу…

С.П.: Оцево, оцево шо (…) за річкою взяли, там (…) взяли, того.

Скільки людей забрали з села?

С.П.: Троє, три-чотири люди.

Три таких господарі великих, здорових?

С.П.: Чотири, чотири. У (…) взяли, (…) і того, уже забула як його, (…).

А хтось вернувся?

С.П.: Ніхто не вернувся.

Ніхто, як забрали — ніхто не вернувся?

С.П.: Ніхто не вернувся з (…) назад. І що, (…) ніхто нічо не казав, жалували за ними, що забрали їх.

Угу. Бабко Соломіє, а тепер я хочу трошки про церкву. Коли почали забороняти церкву?

С.П.: А я не знаю в якім році точно.

Як ви були дівчиною?

С.П.: Нєа.

П.: Ну закрили коли?

С.П.: Ну, я вже була відда́на.

П.: То то ж до войни закрили були церкву?

Ну да..

С.П.: Ну…

П.: А Андрей був малий.

С.П.: Я була відда́на.

П.: Бо Андрей ка, я як зараз помню, шо сховався десь там у буран, не пішов до школи, бо будуть скидати хреста. З церкви. І тоді ка, дивився як… Підліз хтось там аж на той хрест, вчепили мо́туз і відти так тягнули і так скинули. Ка, як упав хрест, так і в землю за цей… За… А люди дуже плакали, плакали всьо село плакало.

С.П.: Я була в полі, я йшла з поля то люди дуже коло церкви плакали, бо хреста (…).

А який це був рік?

С.П.: Тоже не знаю.

П.: Це…Чи тридцять дев’ятий…

Так… А чи це люди чужі скидали ці хрести, чи свої тоже?

С.П.: Сільські.

Сільські люди?

С.П.: Сільські.

Ти й шо люди їм казали?

С.П.: Ніхто… Шо мали право сказати, зараз боялися…

Бо це їх заставляли та зробити?

П.: Хтось їх заставляв (…).

С.П.: Хтось їх заставляв (…).

Чи люди казали що це гріх великий?

С.П.: А шо ж. Аякже ж. 

Чи може ви чули що якісь такі історії були, хтось мені розказував, шо той чоловік, що скидав хрест, той впав та й калікой зробився? Бо це гріх був такий великий?

С.П.: Ну, в нас не було такого…

Не чули ви таких історій, не розказували в нас, да?

С.П.: Це все (…).

Так. Бабко Соломіє, а про колядки. Які знаєте, в тридцяті, в сорокові, п’ятдесяті роки колядували?

С.П.: А шо ж, а шо ж.

Не забороняли колядувати?

С.П.: Нєа. Нєа.

Влада нічого не мала до колядок, нє?

С.П.: Нє. Колядували.

П.: (…) ходили. Ходили попід хати, діти ходили.

Так, не забороняли це?

П.: Ходили, хоть церква була закрита, да.

С.П.: В церкві люди не ходили, бо церква була закрита, а діти ходили, хлопчики ходили, то й… Виносили. Хто там рубля винесе, грошей, а хто… Там двадцять копійок (…) чи кажному по двадцять копійок, то (…) пряники.

Бабко Соломіє, я хотіла вас ще запитати. Були колись такі «Голосіння про Христоса». Чи співали їх на весіллях, чи нє?

С.П.: Нє. Нє, на весіллях нє.

Так тут не було цього, да?

С.П.: Такого не було.

А ви можете згадати, в тридцятих роках які були весілля? Ви в якому році віддавалися?

С.П.: Я шо, знаю?

(Сміється) Не можете згадати?

С.П.: Не знаю.

Не можете згадати?

С.П.: Я не знаю в якім я році віддавалась.

Ну, а яке у вас було весілля?

С.П.: Яке, нагнали горілки собі, той…

Так?

С.П.: То… Явно, ніхто нічо не боронив горілку гнати.

Так?

С.П.: Сиділи на городі, гнали (…).

П.: А коли бабка казали шо вигнали горшком горілки?

С.П.: А то це вже, там як Тетяна (…) віддавалася.

П.: Комусь там. Комусь там зробили бабка, горшком вигнали горілки. Око чи кільку?

С.П.: На шо ж, на шо ж…

А «око» це скільки?

С.П.: Ну графін казать.

Графін це називалося «око», да?

П.: Да.

С.П.: Да, да.

П.: Така квадратна фляшка.

С.П.: (…), бо казали не було тоді.

Ага.

(…)

С.П.: (…) в горщик влазилося браги, а там, а заробляли може така діжечка була, як дві відри…

П.: Зробили горілки і зробили весілля, дали по чарочці горілки, цього з денцем чарочка така маленька. О. І таке зробили весілля. А то наробили бражки.

Угу. А чи багато тоді пили, бабко Соломіє?

С.П.: Це шо, (…) було шо пити?

П.: Да, вони всьо казали, ка: «Зараз не п’ют, зараз не п’ю, дуже трошки, дуже трошки в чарочку», а перші оті, кажу, дали по чарочці та й всякі випили. Ти й був… Бо це ж чарочка.

С.П.: А як сушили яблука, грушки́, то насиплють у діжку тоже в таку, тоже шо…

П.: Ну роблять квас, якогось (…) і пили.

С.П.: П’ять-шість відер, то й налляють води, то так виграє в том, квасі. То пили, то квас… А горілок не було.

А ви можете згадати як сватали дівчину колись? Хто були свати?

П.: Як вас сватали?

С.П.: Ну, прийде там брат чи (…), чи як там казати… З хлопцем тий… Та договора́ються, шо: «Ми прийшли телицю купувати у вас» чи «сукно купувати»…

Це така шутка була, да?

С.П.: Да, да. Да.

Ага. А шо ше приказували?

С.П.: А ті кажуть то… Ми продамо. Як коли хто. Ще нам треба продати, то й продамо, (…) треба дівку віддати, то (…). О. Такі шутки були.

(Сміються)

Ясно. А шо готували дівчині?

С.П.: Готували три подушки гарних, п’ять і шість раден, а як є, то й то (…) Миронова, то дванадцять раден принесла. Да. 

Це була багачка, да?

П.: Одна дівка була.

С.П.: Одна дівка була, то долину мала, коноплі сіяла та й пряла, баба ше була та й пряла. І мама їй пряла і бабка пряла, то й наробили ряден той, дванадцять ряден (…).

То про це говорили, шо: «Ой, яка багачка», да?

С.П.: Да, да.

П.: Це ж молоду і радна несуть…

Це треба було…

С.П.: Провожали молоду та й на свасі, тую, радна на руку свасі, радно на руку. А ні, то дві як вже мали (…), то так і провожали. Скатертину білу тоже. Три, чотири скатерті.

Чи дівка мала обов’язково брати фамілію чоловіка? Чи не обов’язково?

С.П.: Нє, все на його.

На його фамілію?

С.П.: На його фамілію все йшли. Не помню так, шоби той…

А чи були випадки такі, шоб дружилися між собою рідні?

С.П.: Не було, не помню такого.

Це так засуджувалося в селі?

П.: Не можна.

С.П.: Так, так остерігалися щоби не рідні.

Угу. А чи були тоді, за вашої пам’яті, розлучення?

С.П.: Здається, шо не було.

Не було? Тепер більше їх, да?

С.П.: Да. Я не помню, щоб за моєї пам’яті, як я віддалася, щоб ще розлучалися.

Угу. Бабко Соломіє, а як ви були маленькою, то вам розказували казочки чи пісні там співали?

С.П.: Та чого… Мене вчили співати, як на Великдень кругом церкви ходили й співали, вчили мене, щоб я годна тоже була співати як на Великдень. То чіпляються бабки́ чи дівки кругом церкви за хустинки́.

А що то за пісня була така? Це веснянки такі були?

П.: Да, да

С.П.: А шо ж, а шо ж.

Але тепер не можете згадати що це за веснянки? Що співали?

С.П.: Забула як співали, справді то (…) калина, дівчина ходила».

Ага. А чи ви пам’ятаєте яка була школа?

С.П.: А школа була де той, напротів Кулачинського (…).

П.: А там прямо хата була. Серед села.

С.П.: (…).

П.: Її вже розібрали. Може ти ше й помниш.

С.П.: Нє, вона не помне.

П.: Помниш.

С.П.: (…) там жито росло (…), то я в тій школі вчилася.

Скільки ви вчилися?

С.П.: Три роки ходила.

А хто був вчителем там?

С.П.: Зза річки був такий чоловік, ранєний він був, на одне око. То він нас учив, ми прийдем до школи та й зараз… Тако в куточку був образ прибитий, і ми його (…) ми всі зійшлися? «Всі» кажем. (…) тако складаєм руки і говорим «Отче Наш». О. Чи співайте, чи говоріте (…) співати «Отче Наш».

Угу.

С.П.: О. То тоді вже сідаєм за парти, і тоді вже туди, вчимося.

А чи ви можете згадати про дитячий садок, про ясла, коли вони появилися в селі?

С.П.: А я не знаю. Параску вже я носила в ясла. Ну да, це вже война кончилася.

Не можете згадати?

П.: У войну.

У войну, да? Так перші садки…

С.П.: У войну.

Бабко…

С.П.: Та й понесу, то й (…) була.

П.: А до того не було ясе́л?

С.П.: А не було. Тоді на другий день понесла знов. То й знов так само, нічо, принесла, а нічо не знаю. А несу третій день, уже принесла, та жінка шо в яслах їсти варила та й каже: «Соломія, не носи її в ясла, бо у тебе вже вмерло дві дівчинки, і ше й ця вмре. Вона нічого не їсть» (…) «Вона нічого не кушає, (…) “де моя мама, де моя мама?” — всьо це-во».

Плакала?

С.П.: «“Де моя мама, де моя мама?” — і шо я їй не роблю, шо я їй кажу, так і жалую», каже. Така жінка була, стара вже.

Це була сільська жінка?

С.П.: Сільська, да. «Я їй так жалую, так їй розказую. Нє — нічо не покушає. “Де моя мама?” — та й вже…» То я взяла додому, бо (…) вже.

Бабко Соломіє, а чи ви можете згадати, чи були у селі такі дівчата що, ну, не виходили заміж, а дітей народили? Позашлюбні діти такі?

С.П.: Не помню, одна була і той… Тако була, (…) таке було…

Ну люди так, засуджували таке? Так не було колись, щоб так багато?

С.П.: Люди жалували її, і були нарвався (…), то вже мала дівчинку, (…) жалували її, люди то… Нічо ніхто не казав.

Але як тоді…

С.П.: Так само і тепер, бо тепер хто шо каже?

А як складалася долі…

С.П.: (…).

Ну, тепер легше трохи, і люди не так… А як складалися долі цих жінок, таких, одиноких? Чи їх хтось сватав потім, чи вже ні? Уже як таке…

П.: Одна мала дитину та й віддалася.

С.П.: Нєа..

Нє?

С.П.: Не помню.

Це вона вже мусе бути довіку сама, так?

С.П.: Не помню.

І так було, да?

С.П.: Не помню (…) дитину, щоби віддалася.

Угу. Бабко…

С.П.: (…) то помню, шо от… Цеї Мотрі (…) сестра, то вона взяла собі чоловіка, а четверо дітей і лишилося. А вона собі взяла чоловіка та й жила з ним.

Що це він лишив свою сім’ю, да?

П: Покинув. То чо ви кажете що не покидав?

С.П.: Покинув, да-да. Покинув.

Четверо дітей покинув?

С.П.: Четверо дітей покинув і вона собі взяла чоловіка.

Це шо, за дівку, оженився на дівчині?

С.П.: От бач, я не помню (…) дівчині, дівка була. (…) дівка, стара була дівка вже.

Угу.

С.П.: Тоже таке…

Підманила його? Підманила його, так?

С.П.: Авжеж, авжеж.

Знала якісь чари?

С.П.: Щось таке було, шо він покинув діти і пішов до неї.

Угу. Бабко Соломіє, а ше як вважалося тоді, хто мав доглядати батьків?

 

… помирали батьки?

С.П.: Хто (…), тому дістається хата.

Ну найменші це часто, успадковував цю хату, да?

С.П.: Ну, авжеж. А як приходилося (…), то й старший лишався, всіляко (…).

А чи будували нову хату? Батьки чи будували хату для молодих?

С.П.: Нє тоді не було (…).

Це самі вже собі тіки, да?

С.П.: (…) через сіни сиділи, багато так було шо… Ділилися, та й через сіни сиділи. Навіть не було цево кухні, оце вони тут. (…) сиділи в хаті, (…) цево поклали, каже: «Як ти не маєш дочки, невістка не схоче йти (…)».

П.: (…) тут жити, він довго стояв оцево так. А воно так і вийшло. Тіма оженився, вони були шось кілька років там у хаті.

С.П: Ага.

П.: Доки ту построїли, а ми тут. Та й вже не хочем іти, вже (…) тої дурно хати…

Бабко Соломіє, а чи ви можете згадати, колись люди ішли у город? Чи всі лишалися в селі?

С.П.: Нє, ніхто не ходив в город, (…) якась там поїхала, от вже треба віддаваться їй, тут ніхто не свата, та й поїхала кудась на роботу, та й там собі вже вона віддалася. Було так.

То це так, з необхідності тільки виїжджали з села, да?

С.П.: Авжеж, авжеж.

А всі тут були?

С.П.: А всі тут. Всі тут, робили.

А чи було таке, що верталися люди в село? Десь були трохи в городі. пото́му верталися?

С.П.: Тоже були шо вертались, було всіляко.

Угу. Бабко Соломіє, а ше трошки про спів. Від кого вчилися співати колись?

С.П.: Дяк був. Я вчилася в дяка.

Це церковні, да, пісні?

С.П.: Церковні. А були ж нє, та й такі, я з другого вчилася.

Сестра старша може вчила?

С.П.: Нєа, не було.

На вулиці вчилися?

С.П.: Друг з другого, де-небудь зійдуться, на буряках, ходили на буряки сапати. (…) чужого села наші, покутинські, ходили на (…) сапати буряки ну і там (…) Садківці з радгоспу. Бо раньше ходила сапати дівчиною, то й там…

П.: До пана, до пана.

С.П.: О.

І там переймали спів, да?

С.П.: То й там…

Там були інші пісні, ніж у нашому селі?

С.П.: Аякже.

По-другому там співали?

С.П.: А шо ж. А сходимся одні до другої та й співаємо, (…).

А чи були такі, чи ви вважали що це так вони одинакові пісні співають, схожі були пісні?

С.П.: А шо? Були тоже.

А якщо спів відрізнявся, то як він відрізнявся? Були інші слова, чи інша мелодія була?

С.П.: Інші мелодії були. А слова були всілякі, ні такі самі.

Чи ви можете згадати які були в селі пісні такі, веснянки, русальні, купальські?

С.П.: О. Івана Купайла то співали в річці, Івана купали дівки. Ти й співали, «на Івана на Купайла, та все ластівочка купала…» (сміється).

Трошки заспівайте якщо ви це згадаєте їх.

С.П.: Ти шо, не годна заспівать?

П.: Нє, я не…

Не знаєте?

С.П.: (Співає) «Ой на Івана, на Купайла, та все купала ластівочка, на бережеці сушилася…» Дівка там (…) кажуть «журилася, ше на рушнички не напряла…» вже там якому то парубкові, хустку дала. Тоді хустки чіпляли до боку молодого. Гарну хустку та й поясом молодого впережуть і ту хустку вчеплять, то так молодий ходив, так шлюб брав.

Ага.

С.П.: І так то, з хусткою ходив, а тепер же не чіпляють.

Чи ви брали участь у цих таких піснях? Ви самі гралися?

С.П.: На шо ж, на шо ж, я співала.

Співали? А коли це почало зникати так?

С.П.: А воно шо, воно і тепер є.

П.: Нема.

С.П.: Нема?

П.: От вже я, де вже? Вже не збиралися.

Вже…

П.: Вже були бідні роки, післявоєнні.

Це до колективізації це всьо було ше?

П.: Да, да.

С.П.: Авжеж, авжеж. Авжеж.

П.: А тоді вже война, вже постали люди бідніші…

С.П.: А от ми писалися в колгосп, (…) було сорок у колгоспі, то дуже добре було. Той, садок був туто та й вже построїлися тепер (…) було сорок нас. Та й там давали нам по шматку землі, поля та й ми садили собі градку капусти, градку часнику, градку цибулі, давали нам. А той…

(…)

… А яблука, садок був, грушки ці, ті й збирались ми й таку купу назбираєм яблук та й ділили.

Угу.

П: (…).

С.П.: (…) кажному, або й по два. Грушо́к, яблук…

П.: Не крали, та й нашо було красти?

Бабко Соломіє, а ви не можете згадати ці колядки, ми говорили, шо в тридцяті роки, або навіть в двадцяті, ці християнські колядки, їх не забороняли в нашому селі?

С.П.: Нєа.

Ці такі місцеві партійні люди нічого не мали до них?

С.П.: Нічого не мали, колядували, колядували. В хаті колядували, і той… Діти колядували.

В хаті колядували свої рідні?

С.П.: На шо ж? Рідні які і сусіди, і там хто іде колядує.

А чи співали жінки і чоловіки разом, чи жінки окремо, а чоловіки окремо?

С.П.: Разом.

Разом?

С.П.: Разом колядували. Разом. І в церкві колядували разом, і той… Вже тепер (…) церкви. Відбивається вже.

А чи співали у нашому селі частушки?

С.П.: Тоже не помню.

Не помните… А чи танцювали під частушки, якщо… Не знаєте ви це тоже?

С.П.: Вже не знаю.

А такі пісні як «Сірень голубая», «Зломлю я вєтку із винограда»? Не чули ви таких пісень?

С.П.: Нє.

І ви, тьотю Парасю, не чули, да? А під шо співали? Як збиралися, то який був супровід? Під гармошку чи під…?

С.П.: Прямо так які якісь такі, хто годен так співав і так вмєсті. Сходилася та пісня, і так співали.

А не було музики ніякої?

С.П.: Нє.

Угу.

П.: Знаєш, якось получалося, шо так під музику, шо й танці і музика і всьо получається так.

Угу. Бабко Соломіє, а чи співали ви на весіллях? Такі весільні пісні?

С.П.: Співали!

А можете згадати? Одну яку-небудь. З весілля.

С.П.: Співали, співали…

От, наприклад, коли покривали молоду, яку пісню співали?

С.П.: Я не помню, Параско, ти наверно знаєш.

П.: «Благослови Боже отець і мати. Русу косу накривати».

Ага. Ну можете не співати, можете так проговорити, ше яку ви знаєте? Як уже виряжали, наприклад, дівчину? На друге господарство.

С.П.: (…).

П.: Більше знаєте, ви ходили по весіллях, а я шо… Ви ходили за сваху.

От шо сваха тоді співала?

П.: Да, да. Позабували?

С.П.: Забуваю…

Забувалися, да? А чи ви можете згадати як були вже такі, ніби, нові весілля? Казали «червоні». Червоні весілля.

С.П.: То в нас перше червоне відбулося весілля, да, Катерина із… Чужий був. А дівка така була тоже (…) ніхто не сватав її. (…) якийсь чужий, то й робили червоне весілля.

А хто це так їх примусив це весілля робити?

С.П.: Ну, я не знаю, сільрада. Шо вони оце обоє собі, йшли розписалися й так зробили весілля, на серед села розписалися. О. То ніхто тоже на них нічо не казав, вони собі так желают… То й так. То й так і вообще, люди ніхто нічо не мав (…).

А як це виглядало? Що це за червоне весілля було?

П.: Вже погано було, правда?

С.П.: Де кому, де кому… Декому ніби казали дехто що: «Нашо це воно так, нашо це воно так робити?» Але тако як це я (…) най там робить собі шо…

Нє, але як це воно виглядало? Чим воно відрізнялося? Що це за червоне весілля було?

С.П.: Ну, шо вже не йшли до шлюбу, не той…

Ааа…

П.: Не йшли в церкву, а пішли вже до розпису.

До клубу?

С.П.: (…).

П.: До клубу чи куди там, де той клуб був?

До сільради, да? Угу.

С.П.: (…) не йшли вже до церкви (…) до клубу розписалися.

Ага. Бабко Соломіє, а чи були в селі такі люди, шо вони шось уміли робити? Ну, чи може горшки випікати, чи може шили, чи чоботи?

С.П.: В нашім селі не було. В Джурині горшки робили, а ми ходили купували.

А скільки коштував горщик?

С.П.: Ну який горщик…

Ну, наприклад?

С.П.: Який там рубе́ль був горщик…

А в нашому селі не було таких промислів ніяких, да?

С.П.: Нє, в нас нє, вродє горшки не робили.

Угу. А ви можете згадати якою мовою викладали в школі? Українською? Чи російською? В школі як вчили дітей?

С.П.: Як вчили дітей? (…) вчили.

Це ше в церковній школі, да?

С.П.: Да. (…).

Ага. А в церкві проповіді якою читали мовою?

С.П.: У церкві… Цею. Цею шо той, псалтира читається.

Церковнослов’янською?

П.: Да.

Нє, а проповіді в церкві, якщо до людей звертались, то якою мовою?

С.П.: Самі перед собою, (…) так і тепер читают. Хоть і (…).

А чи можна було купити в селі українські книжки от, наприклад в тридцятих, сорокових роках? Були тоді книжки?

С.П.: Не було. Тоді не було бібліотеки, (…) не було. Купували (…) мій тато купував книжки у Джурині.

Чи ви так можете згадати, щоб були в селі такі люди, шо говорили не українською мовою, а такою мішаною? Одне слово таке, друге таке.

С.П.: Нє.

Всі говорили тут чисто по-українськи?

С.П.: (…) говорили. В нас такі люди не було. В Покутині були такі люди.

А як колись, як вам приходилося їхати, може, в Шаргород, в райцентр, чи ви мусили переходити на чужу мову чи нє?

С.П.: Нє-нє.

Так, українською мовою говорили? Ше я хотіла вас спитати знаєте про шо, про ікони, про образи́? Як в селі їх називали?

С.П.: Образи́.

Образи́, да?

С.П.: Образи́.

А ікони казали чи ні?

П.: У нас тут не казали так.

С.П.: Дехто казав…

А «Боги» казали на них?

С.П.: Нє.

Нє, не було такого? А де купляли їх, ці образи́?

С.П.: А приносили якісь (…) відпусте в Покутине, то й приносив і образи. То (…) й тепер ше приносе. Там три-чотири пари є образів, то наші люди купували.

Чи ви можете згадати скільки треба було заплатити, щоб купити пару?

П.: (…) приносили, ціво давні такі?

С.П.: Да, да.

П.: Тоже приносили? (…) такі давні…

С.П.: Приносили. Приносили образи́, (…) Калитинку приносили.

Чи ви можете згадати, скільки треба було заплатити за цей образ?

С.П.: Нє…

Ви не купляли? Не знаєте, да?

С.П.: Я знаю по кіко я платила за ціво — це ж я купувала. За ціво і нині купила два образи. Василю.

А знаєте, були ше такі образи на полотні? Або на дереві? То скільки вони коштували, не знаєте?

С.П.: Такі сяких у нас тепер…

П.: В нас ше є на дереві. Матір Божа така картінка на дереві (…) зроблені, а на дереві намальована. Я не знаю, це то шо ми то…

С.П.: А шо платили не знаю…

Не знаєте? Чи можна було обміняти на шось образ?

П.: Та й можна було, чо ж не можна?

Угу. А скільки було образів так, нормально в хаті?

С.П.: Багато було, по десять, по п’ятнадцять було (…) було з п’ятнадцять.

Такої норми не було, щоб це повинно бути тільки два чи тільки шість, так?

П.: Кілько собі хто хтів.

Угу. І хто це був? Хто це мав бути на образа́х?

С.П.: Спаситель, Іван Крістітєль, (…).

П.: Матір Божа…

С.П.: Николай.

Які ше в нашому селі були образи́?

С.П.: (…).

Як їх розвішували в хаті? Чи мали вони якесь місце? От, Матер Божа повинна бути тільки на такому місці? Чи не було такого?

С.П.: Не було такого, як хто собі…

Хотів.

С.П.: …желає, там прибиває.

Ага. А чи чіпляли рушники на них?

С.П.: Не було рушників. Колись. Це тепер уже рушників (…) вишивати, вже Параска зачала вишивати, перші не було.

А коли почали на них чіпляти рушники?

С.П.: (…) чіпляли такі рушники.

П.: (…).

А чому чіпляли лампадку? Коло образа?

С.П.: Чось вони і тепер ше чіпляють до сих пор.

От як ви думаєте?

С.П.: Ну так, для годиться, перед образами. У церкві горить олій, лампадка. То так собі хто желав то й дома чіпляв.

Угу. А чи бувало так, шо в хаті молилися до однієї тіки ікони? До одного образа?

С.П.: Було, було.

Кого так уважали свою заступницею?

С.П.: (…) то Матір Божа, то Спасителя.

А чи ви можете згадати такий випадок, шо ця заступниця не помагала, от, людина молилася на неї, сподівалася, а вона не помагала? То на неї сердилися? Чи було таке, шо на образ сердилися?

С.П.: Нє, не помню шоби хто на образ сердився.

П.: Не можна сердитися.

Не можна?

С.П.: Не помню я такого.

Чи наказували образ?

П: Як ми не достойні, то й нас наказує Бог. А як ми недостойні, то й молитва не поможе.

Так?

П.: Це треба ше… Заслужити шоби…

С.П.: Ми молимся, а ми не знаєм чи нашу молитву Бог приймає.

П.: Щоб Бог приймав молитву.

А чи було так, шо у церкві мав хтось ніби свій образ, що тільки до нього молилися?

С.П.: Так не було.

Так не було?

С.П.: Нє.

Не знаєте?

С.П.: Образів давали багацько, тепер уже як от…

Угу. А як ви думаєте… Чи ви вірите в це, що духи померлих живуть за іконостасом?

С.П.: (…).

П.: Як за іконостасом?

Ну вірите ви в це чи ні? Що духи живуть там, за іконостасом?

П.: Вони не там живуть.

А де вони живуть?

П.: Вони вмерлі.

Так.

П.: Вони, дух виходить з людини, я собі так ніби понімаю, і вони десь там, в небі.

Угу.

П.: Дух. А тіло йде в цей, в землю. А потому, як вже будем воскресати, як ми будем воскресати, на суд Божий, то так, як ангели будем там ніби. Це ж не тіло буде воскресати, шо ми самі вилази тіло з гробів, але буде… Ну так, як ангели Божі. В воздусі, в воздусі будуть…

Знаєте шо я хотіла спитати за ці ду́хи…

П.: Ду́хи.

Чи ви знаєте, це тепер вже не так говорять про це, а колись говорили. Шо знаєте, шо хтось там когось бачив чи шо… Можете згадати такі історії?

С.П.: Ну, шось сниться комусь…

Так, чи ви можете згадати такий сон, чи хтось розказував? Шо помер там, чоловік там… Чи показався він…

С.П.: Я не помню такого.

Не знаєте? Не знаєте ви це…

С.П.: Такого я не помню, шо…

П.: Як показується то не добре.

Ну це ясно діло, що це чорні сили вже такі.

П.: Да.

Це не добре, шо воно щезло… Але чи були такі, чи розказували люди про це? І шо тоді робили?

П.: Шо ходив хтось.

Так.

П.: Ви ж розказували, колись хтось там ходив до когось. Але ви не бачили його, правда?

С.П.: Нє, я не бачила його.

А, ну може хтось розказував, там сусідка чи як? І шо тоді робили люди?

С.П.: І шо робили? Таке було, шо вмерла баба.

Так?

С.П.: Стара вже. Дуже стара. Лишилися тоже… Бо повмирали вперед батьки, потому баба. Та й вже ті лишилися дівки, (…).

П.: Марія не скаже вже, вона не знає.

С.П.: Марія (…) сказала. А я була при цім. Бо Марія приходила (…) це мій брат Петро і я та й ходила на ніч туда. І ше брали того, (…) та й ходили на ніч. Та й ночуєм (…) жінку сном морило (…) і так спит. Так спит, аж харчит, а Марія сидить з нами. Але вже вїхала машина, а машини ніде не було. Не бачила я ше машини…

П.: В селі не було ше машини?

С.П.: Ніде не було. Коли приїхала машина по подвір. Автомобіль, автомобіль приїхав. Вже скричали хлопці, бо там ше сусіди приходили, два хлопця і дві дівки. Та й помахати, сиділи, співали голосно пісні. Ой. Але в’їхала та машина, повибігали на двір — нема ніде машини.

А всі бачили її, да?

С.П.: Всі чули, всі чули. А вийшли — нема ніде. Всі чули як гуділа виїхала, в’їхала на подвір. О. Тоді отой, вже войшли до хати, вже драбина стояла за дверима, вже та драбина «гуп-гуп», шо підперла нас, вже немає з хати вийти. Ну шо робити тоді? Шо, хлопці ту драбину посунули, (…) вже той, вже сидимо знов співаєм. Вже двері відчинилися. А зима, дуже зимно. (…) відчинилися. Ну шо робити? Відчиняються двері, нема як уже сидіти в хаті. Взяли тоді, поскидали паски, рушники дала Марія. Які там були, тоді були червоні рушники, зелененькі роблені, моцні. Позв’язували то всьо, до стола, прив’язали двері до стола. А воно тягне стіл.

П.: (Сміється).

С.П.: Двері відчинені. Таке було. О. То вже на другом (…), на третьом (…) та вже з тиждень ми ходили. (…). Тоді вже той, вже прийшла міліція, вже шось хтось доказав, вже міліція. В хаті вже прийшла міліція: «Шо, шо за співи, шо, нашо співається? Де це, так не можна, шо, шо це вночі? Лягайте (…)», — так і так тут розказують, шо ми не дурно сидимо, а так страх такий тут є, вмерла баба і так сидимо тут. Не тре бити. Ну вже тоді той, сидіть і міліція. А воно якісь сухарі були на ко́мині. А воно «трах-трах» тими сухарями на (…) в хаті. Ступка (…) на кутку була. «Трах» тою ступкою з того, з…

П.: Вже в міліцію кидає? (Сміється).

С.П.: З кутка «трах» тою ступкою на землю. Ну шо там міліція тоді вже: «Шо це робиться? Шо це, хто це кидає? Шо це хто кидає?» Ой… Таке було. Було, було…

То шо тоді робили?

С.П.: А шо вони робили? Шось якісь такі були люди, шо шось знали. Старі люди. Та й ходила Марія до когось та й шось, шось поздавав…

А чи ви не знаєте які це були люди, шо вони могли робити?

П.: З церкви.

С.П.: Не знаю.

З церкви, да? А от ви кажете, що були такі старі, шо шось знали. Чи було багато таких бабів в селі у нас?

С.П.: Нє-нє.

Не було?

С.П.: Не було.

В Калитинці було багато?

С.П.: В Калитинці не знаю, я не дуже ходила по бабах, мої діти, слава Богу, такі дуже, шо я їх не носила по бабах. Слава Богу, так шо то…

Бабко Соломіє, а чи завішували образи як був піст? Чи закривали їх, чи в нас не закривали?

С.П.: Нє, не закривали образи.

Чи казали так, шо не можна сваритися як є образи в хаті?

С.П.: Це то казали шо не можна сваритися (сміється), (…) сваритися…

Як ви так думаєте, як і за що карає… Карає святий свого обранця?

С.П.: За це я нічо не можу сказати.

За шо карають нас?

С.П.: Я не знаю.

Святі.

С.П.: За це не знаю.

Не знаєте…

С.П.: За це я не знаю.

А чи ви знаєте…

С.П.: Це вже чистий таке Боже (…) шо ми можем казать, за шо то карає?

Ну можемо думати тільки. Ми точно не знаєм, але можемо думати. Шо от за такі гріхи, за такі, за такі… Ви за це не (…)?

С.П.: Нічого, нічого я не можу думати…

А чи ви знаєте кому треба молитися, щоб збулося то, шо ми думаємо?

С.П.: Молитися (…) все можна без… Без перестану.

От до кого б ви молися так? Якби ви шось дуже хотіли.

С.П.: Як хто годен молитися, бо я ходила (…) дяка не було, то вже був такий чоловік прожи́лий (…). Та й ми ходили до нього, тако деколи перед Різдвом, перед Великоднем, та й повторяти ці (…), то він нам таку книжечку… Якусь, я знаю, шо він з нею там молився чи шо, читав нам тако та й каже: «Дивіться, осьо. Подивіться, ось, — каже, — який би чоловік не був грішний, який би не мав гріх — моліться Богу і просіть в Бога помилування».

П.: Молитися цево, в піст моляться первого тижня. Святому Федору, мученику. (…), то там пише, шо, ну, вдова (…) ті й война йшла, тий чоловік вже пішов на войну, ніби чи вбили його там, чи шо, а ще в неї хлопець, невеликий такий. І шо, в то військо забрали того хлопчину, та й поїхали. І вона дуже плакала, дуже молилася та й вночі просипається, а той хлопець стукає у вікно: «Мамо, мамо, відчини». Вона відчинила, а він… «Де ти взявся, де ти взявся в цю пору?», бо вона дуже плакала, на коліна впала. І так і заснула. Та й так появився той хлопець. Та й каже… «Я не знаю, мамо, відки я взявся. Приїхав чоловік на білім коні і мене привіз додому. І туто поклав під вікном» — «Ти й де він?» Ти й вийшли, ти й нема, нікого нема. І видно, цей святий Фьодор вже, цей мученик.

С.П.: А ми йшли до церкви той… В Садківці, з Параскою вже. Вже на Великдень це…

П.: Матир Божі тоже молитися…

С.П.: То й святити паску це ми йшли… Чи на Різдво? От тоже…

П.: То на Різдво.

С.П.: На Різдво. От (…) приходимо до церкви, а нема нікого, в церкві світла нема, (…), а ми прийшли, ти й коло того чоловіка поставали, там вже балакали. А їде машина. Зі свєтом. То розкажи, бо ти лучше розкажеж. І ше світить сюди машина до нас…

П.: Дуже скоро та машина їде, це ми тако поставали, я ше мала була. А вона прямо меже нас, ми вже хто куда, попід мури, на силу повтікали і не стало нічого коло нас.

С.П.: Вона ше дівчина була.

Шо ви думаєте, що це таке просто вам відєніє було?

П.: Нєт, прямо троє ж нас було. Чоловік і нас (…).

(…)

Всі побачили?

П.: І всі бачили світло. Світло межи нас тут (…) і не стало, і тоді вже ми: «Шо таке, шо таке? Де поділось? Де, шо?» Якесь відєніє таке…

Шо машин тоді не було?

П.: Ну були машини, ну це ж…

А так не могло бути…?

П.: Шо їхала, а не стало ніде.

С.П.: (…).

П.: За цю Матерь Божу розказати, шо запріщали ніби колись, людям. А цей чоловік молився і хтось та побачив, що він молиться. Ти й доказали, та й взяли йому та й відтяли руку. І він був… Буде… Писав ікони, малював. Ті й відтяли йому руку. Та й поклали на серед села і сход зібрали, щоб дивилися, що як його покарали ніби. А він дуже плакав, дуже скорбів. Бо він вже не буде писать тих іконів. І вже він пішов та й просе: «Віддайте мені ту руку. Вже посміялися, повішали, посміялися з тої кістки, віддайте мені її назад», «Ну нашо ж тобі тої руку?» Взяли йому віддали. А він дуже скорбів, плакав і приклав собі ту руку до цеї, ніби, де відтяли її. І прив’язав і так вже з тою молитвою… І заснув, так плакав. Встав, а рука причіплена. Підніс ту руку ніби, що вона вже тримається. І так вона йому приросла, загої́лася, і він вже так собі поклявся, що буде все малював ікони, писав. Так він і писав ті ікони, то намалював цю Матір Божу троєручицю. Є така, шо трета рука як би є.

С.П.: (…).

А чи ви знаєте що хтось, може, в нас тут малював ікони? Не було таких людей?

С.П.: Нє. Не знаю.

Не було? Чи ви знаєте, що колись були такі, ну… Ну чи це були молитви, чи це треба було до когось із святих звертатися, щоб дитина почала ходити скоріше? Не знаєте, да? Щоб благополучно закінчилися роди?

П.: Це всьо до Матер Божої.

До спеціальних таких не було, да?

П.: Да, да.

І ше трошки в мене тут є, це вже останні питання…

П.: До Мать Божої всьо молилися…

Ага. Чи ви пам’ятаєте хресні ходи з образа́ми?

П.: Ага. Хреста виносили.

СП.: Хреста, хреста носили.

П.: (…) Голинчинці носили. Був хресний ход.

С.П.: Да, мій тато (…).

Так? А що це було за ход?

С.П.: Ну, якийсь у Голинчинців, якесь шось там появилося (…) шось, та й там клали хрестити, так носили з Покутина, з Калитинки, і мій тато (…) зробив хрест (…) помалювали гарно його. (…) носили хреста, возили. Волами.

І люди туди йшли, да?

С.П.: І люди йшли.

П.: А за тими волами йшло багато дуже людей.

С.П.: Дуже багато.

П.: Всьо село, наверно, йшло.

Всьо село? І шо там робили, в тих Голинчинцях?

С.П.: Тоже правили (…).

А ті хрести, куди їх звозили?

С.П.: А закопували там…

П.: Закопували.

В землю?

П.: Так і до нині (…).

С.П.: Так, так, таке велике місце (…) хрестами. І дуже там вже, дуже… Дуже люди Богу молилися. В якого… Як хто годен молитися — так молилися (…).

А шо (…) там? Це таке пришестя ніби було, шо Мати Божа спустилась?

С.П.: (…) казали, шо дивилися, там кирничка була, це всьо коло тої кирнички (…), а із тої кирнички рівчачок тік.

Так?

С.П.: Прямо такий… Любоченький. То люди тако (…), тако дивилися. Та й кажуть: «Он до, он до Спаситель! Он до, он до Спаситель!» А я не бачу. А я дивилася — мені не показувалося нічого, я не бачу. Шо я можу (…).

Да. А багато людей бачило, ваш батько бачив, да?

С.П.: Нє, нє.

Нє?

С.П.: З мо́їх ніхто не бачив.

Це голинчинські бачили?

С.П.: Голинчинці. Я не зна чи голинчинці бачили, чи далекі люди, бо там дуже далекі єсть.

Здалеку принесли ці хрести?

С.П.: Здалеку.

П.: (…) несли ті хрести сюда.

Ой-йооой…

С.П.: Тако як ми привезли свого хреста, а відти тако шляхом так світло, так що прямо (…) люди возили хрести, так всьо світло…

Який це був рік, чи ви можете згадати?

С.П.: Ой… От який рік не помню тоже.

Це вас ще не було, тьотю Парасю?

С.П.: А я розплетена…

П.: Ще вони були малі.

Ааа…

С.П.: Дівки чось розплетені ходили.

Ну скільки вам було років, ви можете…?

С.П.: Вже мало бути років дванадцять або чотирнадцять.

Ага.

С.П.: Або вже той, я вже співала, (…).

Так, так. А як ви так бачили, то скільки ви думаєте, скільки було тих хрестів?

С.П.: Ааа… Там…

Не перелічити?

С.П.: (…) було посчитати.

Не перелічити.

С.П.: Скіко було вже… О. Але я в тім рівчачку, я не бачила, мені нічо не показувалося.

А чи ви не можете…

С.П.: Чи я грішна, чи шо таке, я не знаю.

А чи ви не можете згадати, шо це забороняли ці ходи, нє?

С.П.: Нє-нє-нє.

Ніхто не забороняв?

С.П.: Ніхто не забороняв. Ти й робили дев’ятий день, обід, це (…) Вже сорок день (…) роблять обід. Хлопці, дівки сходяться до мене вже. Вже мама роблять обід. Вже той. Ой…

Я хотіла вас ще спитати, як ви думаєте, от в нашому селі нема, а є села, що такі секти там є. Як ви думаєте, чо це вони появились ці секти, що вони такі не характерні для нашої віри? Може це тому шо забороняли церкву?

С.П.: Нічо…

І люди пустилися в другу віру?

С.П.: Нічо не знаю за це.

Не знаєте?

П.: У нас нема.

А по других селах…?

С.П.: В нашому селі нема такого.

П.: У Калитинці і в нас — дві селі цего шо нема.

Да, а по других селах…?

П.: Ні поляків, ні штундів, ніяких, (…) всьо їдні також.

С.П.: Як поляків нема, в (…) є поляки.

П.: Там і штунди і поляки, а от у нас нема.

Ви не можете згадати як власті втручалися в церкву? Розкол церкви? Це ви не можете згадати?

С.П.: Нє-нє-нє.

Нє знаєте…

С.П.: В мене четверо дітей, я до цього не мішалася. Там люди старіші ще сходилися, плакали, заводили. Ключів не давали церкву відсунути, котрийсь там видав ключі (…).

А після того як нашу церкву закрили, то шо там було?

С.П.: (…).

Склад був?

П.: То то вперед, да?

С.П.: (…).

П.: А зараз уже склад, був тоже такий…

Сільський?

П.: (…).

Може я ще щось таке не спитала, а ви могли б добавити, бабушка Соломія? Я вже по своїх питаннях…

С.П.: А шо я можу добавити?

Не можете?

С.П.: Нічого.

Я ше хотіла знаєте шо в вас спитати, про такі бабки́-знаха́рки. Я вас питала чи були такі жіночі спеціальності: баби-кухарки, баби-знахарки, повитухи? Були ж такі в селі?

П.: А чо ж ви про повитуху не знаєте? На шо ж, та ж ви всі діти мали так, як…

С.П.: (…).

А розкажіть про повитуху

С.П.: (…) такі були. То й шо, вона прийшла (…).

(…)

На мапі